1
– Шоб ти знав, – каже Ігорко, – я прочитав за життя дві книжки. Перша: Анрі Шар’єра «Метелик». Друга: «Діви ночі». Я тебе захавав. Мусиш тепер написати про мене.
– Добре. Книжка так і буде називатися: «Муха».
– Нє-нє, так не буде. Ніхто не повинен здогадуватися, шо то про мене.
Коли я виймаю диктофон, забирає його в мене.
– Можеш писати хіба від руки. Я був у такому карцері, де води було по коліна. Показати тобі мої ноги? – Вони всі в якихось синяках і ямках. – Отак мене морили. Я більше туди не хочу. А тепер я можу все. От глянь – каталог. Я тільки ставлю позначки, що мені треба, і за кілька днів привозять. Для дитини – все найліпше. Бо я для дитини розіб'юся в пляцок. Шо ти там замовив? Шампанське? Нє, справжні мужчини п’ють «геннесі». – І до офіціанта: – Заберіть то шампанське. Принесіть «геннесі». За кілька днів переїду до Праги. Приїжджай, будеш у мене жити і писати. О, я тобі багато цікавого розкажу.
Я не встиг поїхати до нього у Прагу, бо Муху у 2001-му розстріляли в Празі.
2
Назвімо його Кос. Кос був унікумом. Йому носили бабло за «кришу», але він грошей ніколи не рахував. Ото візьме пачку в пальці, стисне і: «Тут 10?» чи там: «20?» А було що й визвіриться, відчувши, що сума не кругла. І так само намацально визначав фальшиві купюри. Ба більше – міг самими пальцями з’ясувати, що то за валюта. Не має значення – юань чи песо. Любив зі мною потриндіти на високі теми.
– От ти, курди, сидиш у книжках, – каже мені Кос. – Я теж люблю читати. Але книжка – це яблуко, яке взяв і з’їв. Це ж не яблуня. Ну, зжереш ти за життя сто тисяч яблук і шо? Станеш яблунею? Ніхєра. Ти будеш яблучним пляцком у кращому випадку. Розумієш? Яблучним, курди, пляцком! Давай, наливай...
Стукають у двері.
– Хто?..
Заходить якийсь його боєць і кладе на стіл гроші.
– І шо?.. І шо то ти мені приніс? – Кос бере пачку і відразу кидає назад на стіл. – Забери то назад. Занеси. Поклади. І скажи нехай подумає...
– Він казав шість тисяч.
– Та шо ти мене лічиш?.. Тут нема шість тисяч. Чао… – потім повертається до мене і зітхає: – Ну, і видиш, Юрцю, з якими я ідіотами мушу працювати? Йому тицьнули і сказали «шість», а він пре до мене і каже «шість». Шо ти там записуєш? Які нотатки? Ану покажи. – Намагається щось розібрати. – Ну, тут, бляха, хєр хто розбере. Нотуй далі. Ти шо – стенографіст? Нє? А яким хєром ти пишеш?.. Латинкою? Ану дай… – Знову пробує щось второпати, а я латинкою призвичаївся ще в армії писати, аби ніхто не міг прочитати. – Та нє, нічого не шарю. Наливай. Зараз соски приїдуть. В сауні я тобі розповім, як ми вивозили одного кєнта в лісопосадку, а він нам в машині всрався...
– А чо зараз не розкажеш?
– Бо не зараз… А шо – ти в сауні не можеш записати?.. Там є стіл. Гарна компанія. Зараз приїдуть Кривий, Додік і Ліпа. Там почуєш ше не таке. Но я тебе предупредив: ніяких імен. Поняв?.. Руку не міняєм.
Я наливаю.
3
Біля входу до театру імені Заньковецької він зупиняється. Такий типовий курдупель, вбраний у дорогий костюм при краватці. В театрі у цей час почалися чергові «Заньківчанські вечори», приїхав з Києва дорогий гість. Львівська публіка у вишиванках мліє, чуючи те, що й хоче чути.
Він роззирається, його охоронці теж. Один з них тицяє йому великого букета. Він з ним повинен вийти на сцену, комусь вручити і виголосити привітання.
– Сдєлайтє «звйоздочку», – наказує охоронцям.
Один виходить вперед, за ним по краях ще двоє. Бос посередині. Ззаду знову двоє охоронців. В такому порядку вони заходять у хол. І тут у його поле зору потрапляю я.
– Юрік! Ти шо там? Ти шо нє в залє?
Ну, як по-правді, то мені те, що в залі, нафіг не потрібне. Я, якщо що, прийшов на фуршет. Але ж не буду я казати Борі про справжню причину своєї появи.
– Та от, – кажу, – чекаю одну дівчину, а вона запізнюється.
– Забєй. Я тєбя с другой пазнакомлю. Там шо – далєко до фінала?
– Та ще, мабуть, з годину.
– О, блін. Ну, тада айда в буфєт.
І я теж потрапялю в центр «звйоздочки». Так ото під конвоєм заходимо в буфет. Боря замовляє коньяк – «самий дарагой». Найдорожчим виявився вірменський. Охоронці стоять збоку. Один із них бере пляшку коньяку в буфеті, розраховується і наливає нам по келихах.
– Ну, давай, братан, – каже Боря, і ми цокаємося. – Слишал про Додіка?
– Нє.
– Ти же с нім пєрєганял машину для Дірєктара?
– Ну.
– Сиграл в жмуркі твой Додік.
– Та йди. Убили?
– Застрелілі в Руминіі.
– Шкода.
– Ніхєра нє шкада. Гавно он бил. У мєня к тєбє дєло. Я тут антікварний магазінчік рєшил аткрить. Ти там шота сєчьош в іконах, картінах?
– Картини й ікони крадені?
– Ну, яснає дєла. Тока я іх виставлять нє буду. В магазінє всьо будєт чікі-чікі. Всьо нармал. А для асобєнних клієнтав есклю… екс… ета…
– Ексклюзив?
– Да, імєнна. Ти понял? Карочє, Юрік, – нахилився до мене, – щяс я паздравлю, хуйо-майо… а патом паєдєм ка мнє, я тєбє пакажу, шо у мєня єсть.
– Так фуршет же ж!
– Да похєр той фуршет. Бляха, да я тєбє такой фуршет устрою, шо ти всє фуршети за всю сваю жизнь забудєш. Ото, блін, загнул – фуршет! Калбаси нє відєл с памідорамі? Я счяс арганізую, нам прівєзут любе. Асєтріну, амарав, устріц… марской стол будєт.
– Та тут ще дівчина повинна прийти… – брешу я.
– І дєвачкі будут. Забєй. – Киває до одного з охоронців. – Іді пасматрі, шо там. Долга ані ішо будут гавно калатіть?.. Відіш, Юрік, пріходітся вот так понти ганять. Ізображать крутого бізнесмена. Так мала таво, я ішо пятсот баксав пажертвавал на ета мєрапріятіє. А помніш – билі врємєна, када ми с табой бутилкі сдавалі? Помніш?
Він обнімає мене за шию, притягує мою голову до своєї бритої на товстій шиї і міцно притискає, по моєму обличчю стікає його піт.
А могла б стікати кров, якби я тримався його й далі. Я плескаю його по спині. І мене огортає гордість – я отак запанібратськи з такою людиною! Перед якою тремтить не один. А я от п’ю з ним дорогий коньяк, а колись разом пляшки здавали. І коли я його обнімаю, то відчуваю під його лівою пахвою тверду кобуру.
Та минув час, і я й досі ще можу собі випити дорогий коньяк. А Боря давно уже здає пляшки на небесах, прошитий кулями в гульвісних 90-тих.
05.03.2017