РОЗМОВА ДЕСЯТА: БОЖА ПЕДАГОГІКА
(попередню частину див. тут)
Ю.Т.: Яцеку, ти маєш досвід у вихованні дітей. У чому полягає різниця між освітою і вихованням?
Я.Ж.: Напевно, легше когось навчити, ніж виховати. Навчити знань, ніж навчити життя.
Ю.Т.: А можна тебе спитати, як ти виховуєш? Що для цього робиш?
Я.Ж.: Передовсім говорю. Нуджу.
Ю.Т.: А якби я наброїв у тебе вдома – прогуляв би, замість піти до школи, – що б ти мені зробив?
Я.Ж.: Напевно, я би тобі сказав, що це насамперед твоя проблема. Бо ти пропустив урок, і через скількись там років це обернеться для тебе поганими наслідками. Радше за все, я не лупцював би тебе паском, а лишень старався би прищепити тобі відчуття, що власне від тебе залежить, що з тобою згодом станеться.
Ю.Т.: Запитую, бо досі виховання людини є великою проблемою – в тому числі й виховання релігійної людини. Одні вважають, що все залежить від виховників, інші – що нічого від виховників не залежить.
Я.Ж.: А від чого?
Ю.Т.: Отож-бо… У зв’язку із цим виникає питання, як виглядає велика Божа педагогіка. Як Бог виховує людину?
Я.Ж.: Судячи з результатів, не існує якогось особливого способу.
Ю.Т.: Одне залишається незаперечним: Бог виховує передусім завдяки своїм звірянням. Людина зустрічає Слово Боже і відкриває це Боже звіряння. Це повторюється вже протягом століть. Людина може прийняти це звіряння чи не прийняти. І що далі? Отож, у «Катехизмі» є думка, яку повторюють усі майстри духовного життя. Думка, що суперечить нашим уявленням про виховання. А саме, наш «Катехизм» каже, що людина пасивна, а вся ініціатива походить від Бога. Усвідомлюєш цю ситуацію?
Я.Ж.: Це означає, що або Господь Бог тебе виховає, або ніщо тобі не допоможе. Тож ті, котрих Господу Богу не хотілося виховувати, будуть виправдані Його пасивністю? Іншими словами: «Таким Ти мене, Господи Боже, сотворив – і таким мене маєш»?
Ю.Т.: А можна би сказати так: що вони не будуть виправдані через свою активність! Що їм не вдалося, бо вони були надто активними стосовно Господа Бога, недостатньо пасивними.
Я.Ж.: Це означає, що нема чого Господа Бога надмірно турбувати, набридати своєю любов’ю, порушувати Його спокій, бо Він, якщо захоче, то прийде, як захоче, то спасе – а як не захоче, то і так ніщо нам не допоможе?
Ю.Т.: Св. Павло каже: «віра із слухання»¹, а слухання, звісно, є тишею. Томас Мертон каже: «Хто хоче знайти Бога, повинен увійти в тишу».
Я.Ж.: А молитва? Бо ж молитва є великим відвічним турбуванням доброго Господа Бога.
Ю.Т.: Але це не галас, який ми вчиняємо Господу Богу під Його вікнами. У цій перспективі молитва є відповіддю. Ініціатива молитви також звідти походить.
Я.Ж.: Якщо молитва має допомогти, то повинна народжуватися з потреби, а не з обов’язку?
Ю.Т.: Я би сказав так: не важливо, чи з потреби, чи з обов’язку.
Я.Ж.: Виникнення внутрішньої потреби було би сигналом, що ти на щось відповідаєш.
Ю.Т.: І усвідомлення свого обов’язку також є сигналом, що ти на щось відповідаєш. Отже Бог завжди перший біля людини, а людина ледве встигає за тим, що Бог вчинить.
Ми говоримо про Бога, котрий іде назустріч людині. Це те бачення Бога, яке пропонується сучасному світові. Вийти назустріч… Щоби побачити того «Бога, котрий іде назустріч», потрібно ввійти в людську душу. Бо зрештою Бог, котрий йде назустріч, віддзеркалюється в людській душі. Отже ми нібито будемо говорити про людину, але насправді – про Бога.
Я.Ж.: Чи це означає, що хоча б ти невідомо як довго і ревно тут мене катехізував, але, якщо Господь Бог не проявить ініціативи сам від себе, то праця твоя буде цілком марною, Отче Професоре?
Ю.Т.: З одного боку, так – але з іншого боку, якщо ми тут поміж собою робимо щось доброго, то це точно відбувається з Божої ініціативи. Ми можемо цю ініціативу різним чином змарнувати, але що би доброго на світі не відбувалося, – початок, ініціатива завжди походить від Бога. Тому в нашому сучасному світі, опанованому культом людського активізму, віра пропонує щось цілком протилежного.
Я.Ж.: Ти бачиш відображення цієї пропозиції в твоїй гучній тезі, що більше людей втратили віру після зустрічі з власним парохом, ніж читаючи твори Леніна чи Маркса².
Ю.Т.: Я хотів заохотити людей читати твори Леніна… Але знаєш, я думаю, що активність часто є запереченням тієї тиші, якої Бог потребує, щоби увійти в людину. Ми зараз сидимо в монастирі камальдулів³. Коли ми сюди ввійшли, то всі казали: «Яка тут велика тиша». Хвилини, що ми тут проводимо, є для нас хвилинами якоїсь предивної тиші. Тому тут нам легше зрозуміти Божу педагогіку.
Я маю перед собою свідчення одного із майстрів духовного життя – великого Майстра Екгарта. Майстер Екгарт каже, що потрібно «притулитися до того, хто має ініціативу», тобто притулитися до Бога. І каже, що тоді «те, чого ти раніше шукав, тепер воно шукає тебе. За чим ти раніше гнався, тепер воно біжить за тобою. А від чого ти раніше хотів утекти, тепер воно втікає від тебе».
Я.Ж.: Що втікає?
Ю.Т.: Насамперед страх, ляки цього світу. Наше буття у світі перенасичене неспокоєм, ляком, ми постійно за чимось женемося, від чогось тікаємо. Коли ж притулишся до Бога, «те, чого ти раніше шукав» – тобто спокій – «тепер воно шукає тебе». «За чим ти раніше гнався» – внутрішній спокій – «тепер воно біжить за тобою». «А від чого ти раніше хотів утекти» – від страху, неспокою цього світу – «тепер воно втікає від тебе».
Я.Ж.: Це дуже гарна концепція. Однак скептичний розум мусить спитати, як це так, що маючи такий простий рецепт, той світ, який Господь Бог вже тисячу років виховує – чи, як ти кажеш, зазнає Його педагогіки, – зовсім не стає відчутно кращим світом. У всякому разі, не спостерігається якихось драматичних вибухів цього добра.
Ю.Т.: Наш розум так сконструйований, що ми більше зауважуємо зло, ніж добро. І часто бачимо лише один бік медалі. Натомість зауваж, що завдяки рецептові Екгарта в душі людини відбувається якась переміна. То, від чого ти тікав, тепер тікає від тебе. Ти прийняв звіряння, «притулився до Нього». Це геніальні слова: «притулитися до звіряння». Тобто коли тобі хтось звірився, то він не лише задовольнив твою цікавість, а й дав тобі шанс притулитися до того звіряння. Хтось сказав: «кохаю тебе» – і не лише заспокоїв твій інформаційний голод, а й відкрив перед тобою якийсь новий світ. Твій старий світ змінився. Ніби все залишилося таким самим – а однак стало інакшим.
Тут, Яцеку, з’являються біблійні слова, які постійно використовуються, і тому стали для нас такими буденними, що ми втратили відчуття їхнього справжнього сенсу. Слова: «дитя Боже».
Я.Ж.: Але поговоримо ще трохи про рецепт Екгарта. У цілій великій історії мучеництва Католицької Церкви ми маємо повні книги святих, котрі, без сумнівів, притулилися до Бога. А однак те, чого вони боялися, їх власне і наздогнало. Якби «оте» втікало від них, то вони ніколи не опинилися б на сторінках мартирологів, не стали би мучениками, не впали би жертвами релігійних воєн чи войовничих поган. Візьмемо найближчий приклад – св. Максиміліан Кольбе, без сумніву, притулився до Бога. Однак те, чого він боявся, – зло світу – схопило його і вбило. Що на це сказав би Майстер Екгарт?
Ю.Т.: Перш ніж зло його схопило, св. Максиміліан відкрив, що «душу вбити не можуть». Це відкриття визволило його від страхів, страхів нашого світу.
Я.Ж.: Отже, все ж неможливо позбутися зла цього світу? Ти можеш лише піднестися понад це зло. Можеш знайти собі розраду в Абсолюті.
Ю.Т.: Більше, ніж тільки розраду. Бо коли зумієш «притулитися», тоді на зло світу відповідаєш добром. Зло добром долаєш. Знаєш, трапляється якесь чудо, що зло перетворюється у свою цілковиту протилежність.
Я.Ж.: Але це не оберігає тебе від земного страждання – від голоду чи від болю.
Ю.Т.: Ні, але бачиш сенс власного страждання. Це страждання болісне, але не штовхає тебе до розпачу. Адже найбільшим злом людського страждання є те, що воно спонукає людей до розпачу. А тут настає розмежування розпачу від страждання.
Я.Ж.: У метафізичній перспективі.
Ю.Т.: Ти кажеш про метафізику, але в Екгарта це ж дуже конкретний внутрішній досвід. Ця метафізика – не книга, яка десь там записана. Це нутро душі людини, яка мала важке життя.
Зараз я прагну надати правильного сенсу словам «дитина Божа»⁴. Здебільшого ми говоримо: усиновлені. Це слово погано пасує. Ми би мали сказати: обрані. Оскільки ж Господь безконечно багатий, між дітьми Божими панує нескінченна різнорідність. Не існує двох однакових обраних дітей Божих. На одній вербі немає двох цілком однакових листочків, а людина є істотою значно складнішою. Отже, якою є ота Божа педагогіка? Такою, кажучи трохи метафорично, що вона самого Господа Бога дивує, і оті обрані діти також Його дивують. А чи твої діти тебе дивують?
Я.Ж.: Іноді здатні.
Ю.Т.: Правда? Вони ніби подібні до тебе… Ти ніби добре їх знаєш – знаєш, що їдять, що читають, що дивляться по телевізору…
Я.Ж.: Ти вважаєш, що люди так само здатні здивувати всевідаючого Бога.
Ю.Т.: Кажеш «всевідаючого»… Це щось інакше. Вони дивують Бога, котрий звіряється. Я не знаю до решти, як воно там у Господа Бога виглядає… Ніхто не знає. Але припускаю, що Господь Бог почувається щасливим від того, що бачить величезну різнорідність своїх дітей, котрим Він звірився, – і вони Йому також звірилися. Звірилися й довірилися.
У цій делікатній драмі подолання зла добром і полягає Божа педагогіка, яка перевершує всіляку логіку й фізику цього світу. Я сказав би: наслідок завжди багатший, ніж причини.
_______________________
¹ Рим. 10, 17.
² Повна цитата з публіцистики о. Ю. Тішнера: «У моєму філософсько-пастирському житті я не зустрів нікого, хто втратив би віру, прочитавши Маркса, Леніна, Ніцше, натомість копами можна рахувати тих, хто її втратив після зустрічі з власним парохом. Це дуже прикре явище, коли лікар заражає хворого».
³ Камальдули, камедули – католицький чернечий орден, який постав у XI ст. з ініціатив св. Ромуальда; відзначається дуже суворим статутом, який передбачає обітницю мовчання, умертвління плоті, проживання в самотності, вегетаріанство тощо. У Польщі є кілька пУстинь, де мешкають камальдули, зокрема в Кракові; ченці цього ордену носять білі габіти, тож околиці, де вони мешкають (або мешкали в минулому), традиційно називають Бєлянами.
⁴ «Усі бо ті, що їх водить Дух Божий, вони – сини Божі. Бо ви не прийняли дух рабства, щоб знову підлягати боязні, але прийняли дух усиновлення, яким кличемо: "Авва! Отче!" Сам цей дух свідчить разом із нашим духом, що ми – діти Божі» (Рим. 8. 14-15).
Переклав Богдан Панкевич
Редактор перекладу Андрій Павлишин
25.02.2017