розмова о. Юзефа Тішнера з Яцеком Жаковським


РОЗМОВА ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ: СМЕРТЬ
(попередню частину див. тут)

 

 

Ю.T.: "Слава Тобі, Господи, за сестру нашу, тілесну Смерть"¹. Це, Яцеку, святий Франциск Асізький пише у "Гімні братові Сонцю" ["Canticum fratris Solis"], що смерть є нашою сестрою.

 

Що відбулося в європейській культурі, що смерть, яка прецінь є найбільшим нещастям людини, у св. Франциска стає нашою сестрою, за яку він славить Бога? Відбулася якась зміна цінності, якась велика ревізія.

 

Смерть – це одна з неминучих справ кожної людини. Кожен катехизм говорив про людську смерть і про ставлення християнина до смерті. У ставленні до смерті певною мірою проявляється наша християнська віра. В принципі, якщо заглибитися далі, то смерть виявиться вигадкою диявола. Не Господь Бог створив смерть, не Господь Бог її придумав, але диявол, щоб зіпсувати справу сотворіння.

 

Про смерть ідеться в Книзі Буття – що вона приходить у світ як кара за первородний гріх. Але кара не є помстою. Існує принципова різниця між помстою і карою. Різниця така, що де помста, там немає надії. А де кара, там є якась надія на звільнення від кари, надія на визволення.

 

Я.Ж.: Але чи кара, чи помста, проте земна смерть є для віруючої людини тільки наступним випробуванням, переходом через якусь заслону. Отже, вона може також бути не карою й не помстою, а скоріше визволенням від неминучого, від різних тягот цієї юдолі сліз. І все ж, навіть коли св. Франциск каже, що це сестра, він ніколи не скаже, що смерть є для нас даром. Хоча там, потойбіч, нас чекає обітниця незрівнянно кращого світу, значно чудовішого.

 

Чи ти не бачиш парадоксу в цій християнській роздвоєності? З одного боку – обітниця, надія на вічне життя, а з іншого – ляк вмираючих і смуток тих, хто залишається.

 

Ю.T.: Я бачу цю роздвоєність навіть у поставі Христа. Коли читаєш Євангелію, то бачиш цей парадокс, якусь протилежність. З одного боку – візія Вознесіння на Небо, а з іншого – величезна прив'язаність Христа до життя. Слово "життя" в Його устах лунає найчастіше. Він приніс нам слова життя, дав нам хліб життя...

 

Я.Ж.: Хоча це "життя" стосується життя минущого, життя земного.

 

Ю.T.: Воно наче не відрізнялося, чи там, чи тут. Він каже просто: "життя". Згодом св. Петро скаже: "Господи, а до кого ж іти нам? Це ж у тебе  – слова життя вічного"².

 

Невідомо, чи Христос часто зустрічав похорони, чи часто бачив покійників. Відомо з Євангелія, що так було тричі. І щоразу Він реагував, вчиняючи чудо воскресіння.

 

Я.Ж.: Немовби присутність на землі була якоюсь цінністю, яку потрібно захищати навіть чудесним чином?

 

Ю.T.: Немовби Христос фізично не зносив вигляду смерті. А з іншого боку, думка про смерть постійно Його супроводжує. Є навіть такі домисли, буцім Христос знав, що живе в певному сенсі коштом невинних дітей, яких Ірод винищив при Його народженні. Отже, візія смерті безневинних немовлят увесь час Його супроводжувала. Якби ти відчував...

 

Я.Ж.: ...що живеш коштом життя стількох істот...

 

Ю.T.: Це мусило би впливати на свідомість людини.

 

Я.Ж.: За умови, що існування на цьому світі є великою цінністю, більшою, ніж подальше існування.

 

Ю.T.: Чи більшою – того я не знаю, але що є істотною цінністю, то напевно.

 

Я.Ж.: Бо, мабуть, навіть Христос не подумав би, що ці невинні немовлята були врятовані від негод земного життя, що вони змогли перейти у вічність, оминувши важкі випробування. Він подумав би, що вони заплатили ціну за Його прихід у світ, що їх чогось позбавили.

 

Ю.T.: Так – що шкода того, чого їх позбавили.

 

Я.Ж.: Хоч тамте має бути прекраснішим?

 

Ю.T.: Саме так. А потім, коли Він сам наближається до смерті, то дається взнаки тривога, людський страх перед смертю. Це особливо відчутне на Оливній горі. Думка, що якщо можна, то "віддали від мене цю чашу", проте "хай не моя, а твоя буде воля"³. Знов ми маємо ієрархію цінностей. "Твоя воля" і смерть. Якщо це можливо, то нехай смерті не буде.

 

Я.Ж.: Хоча хто б більше, ніж Він, мав ту певність, що там, за тією заслоною, щось справді існує.

 

Ю.T.: Отож-бо... Попри все, у Христа помітна проблема, що слід щось зробити з людською смертю. Проблема заміни того, що є прокляттям для людини, на щось, що було би визволенням. Змінити природу смерті – це найамбітніша в історії людства спроба Ісуса з Назарета.

 

Очевидно, що існують цілі томи на тему смерті. Філософи що менше знають, то більше пишуть. Я провів колись рік у архіві Гуссерля в Бельгії. Гуссерль – це чудовий мислитель, я йому дуже багато завдячую. В тому архіві я натрапив на його аналіз смерті. Сенс того аналізу, якщо коротко, був таким, що смерть – це лише феномен, явище смерті. Тобто...

 

Я.Ж.: ...уривок continuum⁴...

 

Ю.T.: Ні-і-і-і, більше. Адже змінити річ на явище – це справді щось особливе. Замінити хліб на явище хліба, замінити книжку на явище книжки означає відмежуватися від реальності. Отож, Гуссерль каже, що в нас існує щось таке, що здатне замінити смерть на явище смерті. "Ха, смерть – це тільки явище". А ми такі сильні, що можемо смертю побавитися, так як ми бавимося іншими явищами.

 

Я.Ж.: Але ж не тоді, коли ми вмираємо...

 

Ю.T.: Схоже, коли Гуссерль вмирав, то він і далі в це вірив. Я натрапив на щоденник сестри Яґершмід, яка опікувалася ним під час смертельної хвороби. До останньої хвилини Гуссерль безугавно писав, увесь час аналізував свої відчуття. Нотував на чому вдалося: на конвертах, на квитанціях, на обривках паперу. З цих нотаток згодом постав архів Гуссерля. У певний момент він уже не мав сили писати, отже сказав: "Сестро, я бачу велике світло, прошу нотувати". Сестра пішла за папером, а коли повернулася, він уже був мертвим.

 

До останньої хвилини він відчував себе філософом, який переживає свій досвід не тільки для себе самого, який увесь час мусить аналізувати і досліджувати явища – увесь час мусить бути дослідником і вчителем.

 

Я.Ж.: До останньої миті.

 

Ю.T.: Так, до останньої миті. Але ж це феномен. Вже його учень, Гайдеґґер, мав інше бачення смерті, бо все життя людину бачив як музику. Він вважав, що, в музичному сенсі, ми увесь час це наше життя граємо. Ми тепер перебуваємо в теперішньому часі, позаду тягнеться минуле, а є якесь майбутнє – як в музиці. Ми граємо то наше життя. І так само, як у музиці, ми завжди маємо бачення останнього акорду. Його ще не заграно й не написано, але ти знаєш, що він настане, і ти так обертаєшся, так ведеш мелодію, щоб цей акорд залунав. У музиці нашого життя останнім акордом є смерть – і тут видно великий парадокс. Бо саме тоді наше життя добігає своєї повноти – так, як музика, – ми сповнюємося, коли нас вже немає, коли наші звуки відлунають. А все ж цей останній акорд стримить у нас впродовж усього життя. Стримить у нас, хоча завчасу не лунає. Гайдеґґер називає це буттям-у-бік-смерті. Смерть є плодом життя, який у нас дозріває і дається взнаки в кожну нашу хвилю, кожну мить нашого сьогодення. Цей плід нас творить. Смерть творить нас – і ми творимося завдяки усвідомленню останнього акорду.

 

Я.Ж.: Ти кажеш так, немовби ми живемо, змирившись зі смертю. І щось у тому є, бо кожен усвідомлює, що колись врешті помре. Проте страх сильніший, ніж банальне усвідомлення кінця. Ти не можеш думати про смерть ось так собі, як філософ думає про природу каміння. Ти також, думаючи тепер про смерть, мусиш відчувати тривогу, якийсь страх, неспокій.

 

Ю.T.: Цей страх зумовлює те, що людина хотіла би надати своїй смерті якогось особливого значення. Смерть є хвилею, миттю, а її значення має тривати. Тому люди мріють померти за Батьківщину, бо кожен вмирає, але не кожен вмирає за Батьківщину. Така значуща смерть здобуває нову рангу чи, може, нову цінність. Буддійські ченці, які під час в'єтнамської війни вчиняли самоспалення, перемагали страх перед смертю і перед стражданнями, щоби струсонути світом...

 

Я.Ж.: Щоб дати найвище свідчення...

 

Ю.Т.: Так, щоб якнайголосніше крикнути, що якась велика цінність опинилася під загрозою, але й щоб, надаючи сенс смерті, показати сенс свого життя. Супроти смерті існують страх, тривога, невпевненість, найглибша самотність – бо цю партію ти розігруєш вже тільки сам із собою, а водночас є спроби, щоб надати їй значень, показати, що в епізоді відходу є щось більше, ніж це звичайно здається.

 

Дехто каже: "вмирай вчасно", тобто не затягуй свого існування. Ти зробив у житті те, що мав зробити, тож прийми смерть як вінець свого існування. Гемінґвей відчував, що вичерпуються його творчі сили, – і відійшов. Це також у певному сенсі незвичайна смерть, незвичайний відхід – значущий, важливий для людства, для інших. Зауваж: коли ти надаєш смерті якогось особливого значення, то перш за все призначаєш її для інших. Бо ж не для себе, звісно.

 

Я.Ж.: Про Гемінґвея кажуть, що він вчинив це зі страху, щоб не бути похованим ще за життя, не стати бездіяльним, безплідним...

 

Ю.T.: Так.

 

Я.Ж.: ...чи непридатним.

 

Ю.T.: Ти знаєш, Яцеку, людина має страх перед смертю, але вже кілька разів у житті я зустрічав людей, які говорили: "Я хочу померти". Життя стало для них таким важким, що тільки в смерті вони бачили визволення від тіла, від тягот життя, хвороби, нестерпного болю.

 

Я.Ж.: Вони не боялися вже цієї безтілесності, яка навіть найглибше віруючих сповнює страхом перед смертю? Адже людина не здатна уявити себе чимось безтілесним, що далі існує, але невідомо як і невідомо де.

 

Ю.T.: Я думаю, що це навіть трохи поза уявою. К’єркегор говорить: "страх і трепет". Ти знаєш, що в людині тремтить? Та, звісно ж, тремтить тіло.

 

То була також проблема і для Христа. І так мені здається, що Він цю проблему вирішував на хресті. "Катехизм" говорить, що одкровення здійснюється не лише через слова, а й через вчинки. Отже те, що Христос чинить, також є для нас книгою одкровення.

 

Я.Ж.: А що такого робив Христос на хресті?

 

Ю.T.: Послухай, по-перше, смерть на хресті не була пересічною смертю. Римляни вигадали цю смерть для збунтованих невільників. Для тих людей, які на мить відчули себе вільними. Вони прибивали вільних людей до хреста і залишали їх повільно вмирати найжорстокішим чином, щоб усі інші побачили, як ті, що відчули себе вільними, ницо втрачають гідність, як обличчя бунтівника перемінюється на обличчя подоланого.

 

З Христом було інакше. Сталося щось незвичайне. Спершу, може, й був якийсь злам: "Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув?"⁵. Але потім настає мить незламної віри: "Отче, у Твої руки віддаю духа мого"⁶. Слова: "Боже мій, чому Ти мене покинув?", можливо, є актом народження людської природи Христа. Лише тоді Боговтілення звершилося до кінця. Оце людина тоді стає людиною, коли помирає наодинці. Лише потім ця людина – вже готова, завершено самостійна – каже: "у Твої руки віддаю духа мого". І ця смерть спасає. Спасає людство.

 

Потім св. Павло скаже: всі ми вмираємо у Христі. Хто знає, як це відбувається? Мені здається, що переміни зазнає природа смерті. З того, що мало бути прокляттям людини, постає брама життя. Від "чому Ти мене покинув?" до "у Твої руки віддаю духа мого". Надія долає смерть. Потойбіч життя ми переходимо дітьми надії.

 

_________________

¹ В оригіналі: "Lauderis, mi domine, propter sororem nostram Mortem", одна з версій укр. перекладу: "Слава Тобі, Господи, за смерть тілесну, сестричку нашу".

² Ів. 6:68.

³ Лк. 22:42.

⁴ Тривання (лат.).

⁵ Мт. 27:46.

⁶ Лк. 23:46.

 

[див. наступну частину]

 

Переклав Богдан Панкевич

Редактор перекладу Андрій Павлишин

 

28.05.2017