У 1996 році колишній львів'янин Збігнєв Герберт, розповідаючи про Пауля Целана, зазначив, що вони обоє завдячують мультикультурності своїх рідних міст. Чернівці він назвав розплідником геніїв і порівняв зі Львовом, де теж відбувалося «зіткнення багатьох-багатьох культур. Там був університет... там жили сефардські євреї, вірмени, поляки, румуни, люди Буковини, які становили своєрідну націю, як гуцули, яких Вінценз чудово описав... все, як у Львові... У мене це в родині: у мене взагалі немає поляків, тільки англійці, австрійці, німці, моя бабуся з Вірменії. І все це було абсолютно нормально. А я маю розмовляти з нацією, яка на сто відсотків чиста! Стовідсотковий поляк – це стовідсотковий ідіот. Те саме можна сказати і про американців. Чернівці – то була Александрія, остання Александрія Європи».
Звучить, мовби мовлене зараз.
При цьому він згадав ще одного генія-«чернівчанина» і нобеліанта Еліаса Канетті, з яким був знайомий. А однак помилився, бо Канетті походив з болгарського міста Русе, теж мультикультурного і багатомовного. Рідною мовою Канетті була ладіно, але згодом він оселився у Відні та в Цюріху, тож писав німецькою.
Еліас Канетті попри те, що був двічі одруженим, любив стрибати в гречку і мав роман з англійською письменницею Айріс Мердок. А мати роман з письменницею завше ризиковано, бо рано чи пізно вона напише свою версію стосунків, яка буде фактично помстою за те, що цей любовний роман обірвався не з її ініціятиви. По собі знаю.
От і Мердок написала роман «Море, море», за який отримала Букерівську премію 1978 року і який вважається вершиною її творчості.
Чарльз Ерровбі, головний герой і оповідач роману, надзвичайно огидний. Письменниця, створюючи його, опанувала рідкісне мистецтво зображення людської мерзенності через оповідь від першої особи. Ерровбі безмежно захоплений собою, самозакоханий і засліплений покидьок. Критики відразу визначили цей роман як помсту Канетті, якого нема сенсу ганьбити чи висміювати, бо він майстерно робить це сам.
Але мова у нас не про роман Мердок, а про щоденникові нотатки Еліаса Канетті під назвою «Книга проти смерті». А це понад чотириста сторінок афоризмів, цитат і записів, єдиною темою яких є смерть.
Насправді Канетті ніколи такої книжки не написав. Назву дало мюнхенське видавництво у 2014 році, а уклали її дослідники. Ведучи свій щоденник, Канетті щедро цитував прочитані новини і книжки, а майже всі вони стосувалися смерті, яка все життя переслідувала автора.
15 лютого 1942 року Еліас Канетті занотував: «Я вирішив сьогодні, що записуватиму свої думки проти смерті, так, як вони випадково спадають на думку... Я не можу дозволити цій війні пройти повз мене; я мушу викувати у своєму серці зброю, яка переможе смерть». І далі: «Не йдеться мені про знищення смерті, що, мабуть, неможливо. Мова про її затаврування», бо«короткочасне життя чинить нас злими». При цьому він вживає доволі зухвале слово «мабуть».
Протягом п'ятдесяти років його не покидає намір все ж таки написати книжку проти смерті, вважаючи це за свій письменницький обов'язок, але з часом переконується, що це завдання неможливе. Написавши про смерть чимало есеїв, у цій книзі він розправляється з нею короткими фразами, невеликими абзацами. При цьому вступає в дискусії з письменниками, які, на його думку, негідно виступали проти смерті, ба більше – впокорювалися їй і мирилися з нею. Але Канетті не такий, він наче Дон Кіхот мчить в атаку на вітряки смерті. Критикує зокрема Толстого, який «акцептує смерть розумово, мовби вона була чимось добрим», таким чином зраджуючи етику писання – в той час, як треба вражати смерть власним пером, як це робить він.
Філософи, які намагаються примирити людей зі смертю, насправді позбавляють їх сили боротися. Вони заплющують очі, вони не здатні протистояти смерті, тому натомість применшують її значення і зло, називаючи капітуляцію мудрістю. Він критикує стоїків, буддистів. Обурюється Томасом Бернгардом, який заявив, що «смерть – це найкраще, що маємо».
В листі до Бернгарда пише: «Це твердження людини, яка була близька до смерті й уникла її, вважаю огидним цинізмом. Ніхто краще за вас не знає, наскільки ми заплямовані смертю. Той факт, що ви стаєте її адвокатом, викликав у мені зневіру до вашої творчості». А однак цього листа не відправив.
В його афоризмах багато іронії, гротеску і чорного гумору: «Якщо до одного померлого додати другого померлого, не стане їх двоє».
Колись він зустрів у Марракеші безногого, безрукого і сліпого жебрака, який годинами добував з себе лише одне слово: «Аллах!», і нотує: «Чи ж я не нагадую цього жебрака, чи не вигукую неустанно "смерть" замість того, щоб волати "Аллах", чи я теж не є святим сліпцем повторювання?»
Канетті, гидуючи смертю («гидую смертю, отже – існую»; «так само, як з відразою відвертаємося від лайна, так само ми повинні реагувати на смерть: огидну, як сморід»), ніколи не поривав зв'язку з померлими, бо вірив, що душі померлих живуть у живих і потребують живлення. А цим живленням є пам'ять про них. Його життя раніше було позначене двома смертями – батька й матері. Саме тоді він зрозумів, що жалоба покликана оживляти мертвих.
«Усі смерті досі були тисячами вбивств на підставі помилкових вироків, які я не можу прийняти».
«Смерть недвозначна, безплідна і неможливо її переконати».
«Вона є основою всього зла, що існує, головоломна і незбагненна – вузол, у якому все переплутане, і який ніхто не наважився розрубати».
«Якби ж смерті не існувало, кожен би досяг успіху; були б можливі нові спроби спокутувати слабості, недоліки і провини. Необмежена тривалість життя дала б людині безмежну мужність».
Але трохи далі констатує: «А якби не було смерті, то що би замінило біль втрати? Чи не єдина це річ, яка промовляє на користь смерті: що потребуємо того найбільшого болю, бо без нього ми не були б гідні називатися людьми?»
А однак для нього «самі лише думки про смерть смертельні». Проте вони повертаються знову і знову: «Поволі смерть стає для тебе яловою (безплідною), – звертається він сам до себе. – Це слово вже не є тим, чим було для тебе колись; воно тебе нудить, стає такою собі формулкою».
Він помер, залишивши по собі папку під назвою «Книга мертвих», апелюючи до тібетської і єгипетської версій.
У 1987 році зазначав: «Мені стає дедалі зрозуміліше, що я зможу написати книгу про смерть лише тоді, коли буду цілковито впевнений, що не опублікую її за свого життя. Вона має бути готова або принаймні достатньо готова для публікації пізніше…»
10.09.2025