Джон Максвелл Кутзее (інша вимова прізвища Кутсі, зокрема так воно звучить на африкаанс) – один із найвідоміших англомовних письменників сучасності, творчість якого двічі відзначена Букером, тричі літературною нагородою CNA, Єрусалимською премією, премією Femina за найкращу іноземну книжку у французькому перекладі, премією газети «The Irish Times» за найкращий художній твір, нарешті Нобелівкою 2003 року.
Із 15 романів мистця в Україні досі перекладено два: «В очікуванні варварів» (1980) і «Безчестя» (1999). Українською побачили світло денне також його мемуари «Дитинство. Юність. Літня пора» − в оригіналі це три окремі книжки, що вийшли відповідно у 1997, 2002 та 2009 роках. Зрозуміло, первовзором цієї автобіографії є твір Лева Толстого «Дитинство. Отроцтво. Юність». І хоча Вірджинія Вулф заперечувала значення автобіографізму в літературі й автобіографічного роману зокрема, читача у згаданих мемуарах чекає захоплива пізнавальна й інформативна подорож до екзотичної Південної Африки пори дитинства, юності і зрілості письменника, знайомство зі середовищем африканерів і родиною майстра, атмосферою Лондона 1960-х і чимало цікавих інтимних подробиць, можливо, й містифікованих, зрештою дотепний автопортрет Кутзее без самозамилування. Хай там як, але автобіографізм є наскрізним принципом його творчості. Про що б він не писав, у кого б не перевтілювався: у Майкла К. («Життя і часи Майкла К.»), Seniora K. («Щоденник поганого року»), у письменницю Елізабет Костелло (в однойменному романі), у вчительку латини місіс Каррен («Залізна доба») чи й у Федора Михайловича Достоєвського («Геній Петербурга») – усі ці персонажі бодай частково, як у випадку з Достоєвським, якому письменник приписав власну втрату сина, є автобіографічними. Ініціал К. в іменах кількох персонажів Кутзее хоч і нагадує про головного персонажа роману Франца Кафки «Замок», передусім є ініціалом самого автора.
Отже, про що б або про кого би Кутзее не писав – він завжди пише про себе. Тому у випадку цього мистця доречно вжити вислів: Ecce Homo! У моєму ж розумінні Кутзее взагалі постає останнім гуманістом, бо гуманізм таки помирає. Розпочався цей процес не сьогодні. Не помічати його означає бути безвідповідальним.
Невдовзі у наших книгарнях має з’явитися один із найвідоміших текстів південноафриканського прозаїка, роман-притча «Життя і часи Майкла К.» (1983) у перекладі Віктора Морозова. Головний персонаж цього твору – не патріот- африканер, не прихильник Dia Stem – національного гімну Південної Африки часів апартеїду, і не суперсолдат, а садівник і дурник Майкл К., який вбачає сенс свого життя в тому, щоб доглянути посеред війни власну матір, довести її до могили, розвіяти прах тієї, котра дала йому життя, на тій фермі, де мама народилася, щоб вирощувати у вельді гарбузи, шпинат і всяку городину – плекати живе. Як не випробовує його доля, в яких лише таборах не доводиться йому побувати, він скрізь, як ілюзіоніст, проходить крізь колючий дріт. Майкл К. − це алегорія, згусток сенсу, який потрапив в океан людського нонсенсу, жорстокості й тупості. Він неймовірно живучий, завжди повертається на ферму і добуває воду із каменя, наче святий − зігнутою ложечкою, доводячи, що тут, на цій безплідній землі, можна жити. Майкл К. є реінкарнацією Робінзона − матриці соціального аутсайдера з тією різницею, що йому доводиться виживати у собі самому. Він сам по собі є і безлюдним островом, і тим самітником, що живе на ньому посеред громадянської війни у Південній Африці. Метафора Робінзона з’явиться також у романі Кутзее «Ворог» (1986) і в його промові на врученні Нобелівської премії. Однак катастрофізм у романі «Життя і часи Майкла К.» масштабний, переконливий, бо не тільки батьківщина згаданого персонажа, а й вся планета дедалі більше занурюються у нонсенс жорстокості та смерті.
З огляду на таку актуальну нині тему «Життя і часи Майкла К.» можна розглядати і як роман-передбачення. Образ Майкла К., відповідно і книжка про нього − катарсистичні. Саме тому цей твір варто видати й читати у часи війни. Подібні тексти дають людині сили витримати найжорстокіші випробування, зберегти життя, яке символізують зернятка гарбуза у нагрудній кишені комбінезона Майкла К. Їх він проносить через усі табори, щоб висіяти у скупий африканський ґрунт. Шкода, що Кутзее не передбачив ще однієї опції – Майкл К. міг би підірватися на міні, обробляючи вельд так, як підриваються українські фермери, розорюючи нашу ниву в часі російсько-української війни, що за своєю природою не є громадянською, хоча росіяни намагаються її подавати саме так. Адже громадянським конфліктом значно легше маніпулювати, аніж конфліктом між політичними націями. Головна думка згаданого твору перегукується із вірою Вільяма Фолкнера (ще один дуже важливий для Кутзее мистець) у те, що людина будь-якої раси, національності, статі, віку, політичних переконань чи соціального стану не просто виживе, а переможе, якщо їй вдасться зберегти власну гідність і людяність серед найжорстокіших суперечностей світу. Зрештою героїня філософського роману Кутзее «Залізна доба» (1990) місіс Каррен зауважить, що настали такі часи, коли замало бути гарною людиною. Треба бути людиною героїчною, тобто людяність, співчуття, жаль і доброта вимагатимуть від цивільних громадян рішучих дій, не меншої самопожертви і самозречення, аніж від солдатів під час бою.
У переломні моменти життя людини, як і в переломні історичні моменти людства, що нас об’єднують, доброта має найвищу ціну. За неї платиться життям. Ця плата болюча, але без болю немає письма. За Кутзее, з кінчика ручки народжуються слова, але без болю від них не холоне в жилах кров, читача не проймає здивування, захоплення або й трепет. Це ще один творчий принцип південноафриканського автора. Принцип, до речі, з розряду вищого пілотажу, бо від переважної більшості нинішніх текстів з читачем майже нічого не відбувається. Втіха, розрада від них, можливо, і є, але втіха ця прохідна – вона не спричиняє перевороту в душі, не веде до очищення. Цю мою думку, звісно, можна висміяти. Однак це не змінить того факту, що сучасні тексти стандартні, передбачувані, сповнені дешевого оптимізму. Таке враження, що їх написав ШІ після чергового семінару під егідою Любка Дереша. І що далі?
Мені здається, головна риса творчості Кутзее – це катарсис, який червоною ниткою переходить з роману в роман, а сам автор є тим гуманістом, що його в СРСР називали абстрактним, а вже після ліквідації атеїзму − християнським. Приклад письменника свідчить: той, хто сповідує такий гуманізм, але живе у дисгармонійному, дискримінаційному суспільстві та світі, може зберегти себе, лише відокремившись від соціуму або утікши від нього. Цю втечу в нас не так давно називали внутрішньою еміграцією. У моїй уяві поряд з образом Майкла К. виринає постать Миколи Лукаша – нещасного і водночас щасливого Робінзона української радлітератури, останнього її гуманіста, що сповідував принцип ненасильницької боротьби, радше ненасильницького терпіння. Як бачимо, нестерпною, невільничою була не тільки радянська, а й південноафриканська дійсність часів апартеїду. Визначення, що його дав Кутзее тогочасній південноафриканській літературі як «літературі людей, які пишуть з в’язниці», можна з повним правом поширити і на пізньорадянську літературу, в якій взірцем аутсайдерства було життя на хуторі, як у творах Васіля Бикова або й у книжках мого батька. Хутір був тим островом, тією примарною Атлантидою, що суперечила радянському способу життя й умирала разом зі своїми власниками – робінзонами колгоспної пори. Однак смерть ця радше сигналізувала про зачаяне життя, аніж про остаточне зникнення − анігіляцію. Зачаяне життя дрімало, наче озимина кілька десятиліть, щоб нарешті вибухнути вражаючою самопожертвою заради українського життя (білоруське ж нині під питанням). Попри певні аналогії між Південною Африкою й Україною як колоніальними країнами між ними існує істотна відмінність. Саме Україна виступила в ролі культурного донора власного колонізатора, фактично породила його, тому й приречена його знищити. Це завдання тільки українцям і до снаги. Більше нікому.
Оскільки переклади Кутзее українською існують, можна припустити, що український читач із Кутзее таки знайомий. Однак знайомство це поверхневе, бо у мережі марно шукати рецензій на його твори, огляду його творчості чи елементарну фіксацію головних думок цього інтелектуала, якого завжди цікавить не загальноприйнята, заяложена теза, а її варіант, несподіваний ракурс або й альтернатива. Гуманізм – це завжди свобода слова і думки, а не скандування загальноприйнятних гасел з підказками від суфлера. Український Ютуб тему Кутзее також замовчує. Зрозуміло, про такого ексцентричного, непередбачуваного автора, про вегетаріанця й захисника тварин, письменника, який твердить, наче його ніхто не знає і не розуміє, який не отримував Букера особисто, намагаючись у такий спосіб ототожнюватися не з тілом, а з книжкою, словами, голосом, розумом, душею, писати складно і відповідально. Однак я не відступлю від свого задуму, бо для українських письменників й інтелектуалів обох статей Кутзее просто необхідний. Він слугує прикладом того, як приборкати апорію думки й відмовитися від елементарного або ж дитячого мислення за прикладом 2+2=4. Саме таким мисленням ми переважно й послуговувалися останні 30 років. Треба нарешті вже змінювати цю елементарну парадигму. І нехай Кутзее нам у цім допоможе.
Отже, південноафриканський письменник має на меті показати, що у світі не існує простих рішень і простих відповідей на складні питання, а процес мислення захоплює людину, полонить її так, що рано чи пізно втілюється в дії, як це сталося у книжці «Щоденник поганого року» (2007), де старий письменник спокушає молоденьку секретарку Аню, котра набирає його тексти на комп’ютері, зовсім не сексом і не баблом, а думкою. Він вчить її мислити, роздумуючи над найрізноманітнішими проблемами сучасності: про сутність держави, вдаючись до аналізу фільму Акіро Куросави «Сім самураїв», про анархізм, про перемогу у нинішньому світі принципу Макіявеллі, згідно з яким мета виправдовує всі засоби, про тероризм, правих і лівих, національний сором, сучасну музику, туризм, про втрату університетами духу істини, про вибачення колонізатора за колоніальний визиск, квантовий всесвіт, імовірність, математичні множини, співчуття, старість і т.д. І ця наука виявилася такою привабливою і недоговореною − часто записи обриваються, що Аня припиняє начебто пристрасний і щасливий сексуальний зв’язок з перспективним ринковим експертом Аланом, який якраз на своїй вічній біржі і душить думання у зародку, а душити думання у наш час – це перший гріх.
Безсумнівно, Кутзее належить до послідовників Декарта, але й святенником його не назвеш. Навпаки, пристрасть захоплює його не менше від мислення. У романі «Безчестя» письменник стверджує, що людина, передусім чоловік (хай він й університетський викладач, як Девід Лур’є) має право на пристрасть до студентки, бо пристрасть – одна із форм свободи, проте проблема полягає в тому, що думка таки може бути оргазмом, тоді як оргазм ніколи не буває думкою, тому для людини мислячої у цьому разі вибору насправді не існує. Обравши оргазм, мисляча людина завжди вибуває з гри, терпить поразку. Кутзее вважає, що будь-що має межі, свобода не виняток. Інша справа наша неспроможність утримуватися в межах. І в цьому людина нічим не відрізняється від братів своїх менших. Про це свідчить блискучий опис птахів, в якому какаду прилітає до вікна Seniora К., тримаючи у лапках сливову кісточку, наче пропонуючи її поклювати. Старий обурюється такою безпардонністю пташки, бо парк, де відбувається дійство, громадський, а не приватний і не пташиний. Ніхто не має права порушувати чужий особистий простір. Однак для какаду слово «громадський» нічого не значить. Він безтурботно зауважує, що усі ми живемо у вільному світі! Вуаля!
Мислення Кутзее вимагає повсякчасної уваги і напруження. Воно карколомне, нешаблонне, спонтанне. Наприклад, письменник ніколи не критикує апартеїд прямо, усі політичні та революційні рішення викликають у нього відразу. Однак варто пам’ятати, що йдеться йому про громадянські конфлікти в ПАР. Аналогічно він не заохочує педофілії, але й не засуджує її, бо як потрактувати ситуацію, коли сексом займаються діти? Карати їх за педофілію чи не карати? Його не влаштовує механічне рішення визнати, що два вбивства завжди гірші за одне, бо для реальної оцінки треба брати до уваги всі обставини і характер усіх злочинів. Нарешті він ставить знак рівності між масовим убивством людей у концентраках і звірят, зокрема курчат на курячих фермах. Для нього обидва випадки є убивством, проявом жорстокості й насильства. Така радикальна недиференційованість має сенс, бо єврейські організації засудили Кутзее за подібне ототожнення й приниження жертв Голокосту. Зате жертви ГУЛАГу взагалі ніяк на ці судження Кутзее не відреагували. А чому? А тому, що не тільки курячі ферми, а й ГУЛАГ у свідомості сучасників не співставний із Голокостом. Це свідчить про обмеженість людського мислення, його зацикленість. Згадана неспівставність поширюється й на російсько-українську війну, в якій саме українці є екзистенційними жертвами, що нагадують курчат, яких методично убивають безпілотниками, ракетами і кабами задля підтримання життєвої енергії росіян і їхнього диктаторського режиму – фактично задля збереження світової рівноваги двох наддержав: США і РФ як правонаступниці СРСР. Адже якщо впаде одна, друга теж похитнеться. А кому це треба, окрім Китаю, який прагне поглинути РФ й ліквідувати США? І при цьому всі розуміють, що така рівновага тріщить по всіх швах, вона приречена, але ніхто не бажає бути прямо причетним до рішучого, остаточного удару по ній, бо завалена рівновага може всіх придушити, та й відмовитися від блаженного комфорту нікому не хочеться. Ситуація з цією позірною рівновагою нагадує ситуацію з корупцією в українській медицині, коли її ліквідація видавалася кінцем світу. Однак світова рівновага має конкретну ціну. Це десятки тисяч смертей не тільки українських солдатів, а й цивільних українців і відчай стариків, дітей, юнацтва та людей середнього віку, які щодня змушені грати в російську рулетку. Тож Україна таки опинилася у ролі розмінної монети Заходу? Ось на які думки наштовхує Кутзее з його непримиренністю до будь-якої несправедливості, котра столика.
Письменник стверджує, що держава, яка не захищає, а визискує своїх громадян, несправедлива. Він вважає, що антитерористичне законодавство США часів Джорджа Буша молодшого, котре керувалося доцільністю і відкидало верховенство права, фактично нічим не відрізнялося від законодавства апартеїду. Університетські професори, які пожертвували думкою заради фінансування, внаслідок чого нинішні університети до болю нагадують б’юті-індустрію, викликають у Кутзее чорний жаль, а вибачення колонізаторів без реституції, коли юристові платять 650 доларів на годину за те, щоб він натренував австралійські компанії вибачатися перед аборигенами, не визнаючи при цьому власної відповідальності, − саркастичну посмішку. Досі ніхто у нас подібних тез не обговорював. Тож можна сказати, що Кутзее в Україні існує формально, а не реально. На жаль, ми не любимо гострих думок, тому тонемо в морі банальності – нас засмоктує політкоректність, що відкидає сумнів (хоча тільки він слугує рушієм думки). Тисячу разів повторена банальність видає бажане за дійсне, зрештою вона не може дати людині і суспільству нову перспективу, мінімальний поштовх до розвитку. Тож українську неуважність до способу мислення Кутзее належить виправити, бо згаданий письменник, безперечно, є політнекоректним, письменником-викликом усім усталеним думкам, поглядам, теоріям, навіть квантовій теорії Шредінгера чи Гейзенберга, яких Senior K. називає ошуканцями. Він мистець загадковий, провокаційний – взагалі ні на кого не схожий, хоча й розглядає літературу як систему дзеркал і віддзеркалень.
Кутзее – майстер притчевої у ранній період, згодом сюжетної й інтелектуальної, проблемної прози, вільна особистість, людина зі скептичним поглядом на світ завдовжки з життя, і що українському читачеві особливо неприємно він – поціновувач російської літератури, зокрема Толстого і Достоєвського не як майстрів слова, а як мислителів, які відкидали насильство, обстоюючи заповіт Христа про другу щоку. Недаремно письменник написав трилогію про Ісуса, фактично апокриф у стилі фентезі: «Дитинство Ісуса» (2013), «Шкільні роки Ісуса» (2016), «Смерть Ісуса» (2019), в якій головний персонаж живе посеред катастрофічного світу зламу 20−21 століть. На особливу увагу заслуговує й роман «Геній Петербурга» (1994), в якому Кутзее віртуозно передає, як у правій руці, якою пише Достоєвський, циркулює безум. Він показує, як цей безум (велика метафора) передається суспільству і циркулює вже в самому Петербурзі і в усій Росії, вибухаючи в анархічному рухові нечаєвців. І всі ці суспільні процеси − бісівщина − мають брутальний сексуальний підтекст. Недаремно дехто з російських читачів назвав сексуальну тему твору «порнографічним хабом». З одного боку, роман Кутзее − це поличник Росії як державному і культурному утворенню. З другого, образ Достоєвського, який у своїй творчості спотворює істину, не є карикатурним. Навпаки, Кутзее показує письменника, кожне слово якого оплачене його душею. Незабутнє враження справляє той біль, що сплітається у грубий мотузок, своєрідну пуповину між серцем батька і мертвого сина. Так письменник позбувався власного болю після втрати сина і виконував своє призначення, бо автор, якщо він таки автор, а не якась копійчана креатура, наслідуючи Парок, сплітає долю своїх персонажів так, що читач сприймає всю цю паперову вигадку за чистісіньку правду. Що дивує? В Україні тисячі русистів і жодного осмислення цього роману. Про що це свідчить? Про те, що Росію ми осмислюємо слабенько, а якщо ми її не осмислимо, не зрозуміємо, що самі були інтегральною частиною російського безуму і бісівщини, котра проявляється і в одвічній війні між батьками і дітьми, то перемога наша відтерміновується.
Секрет багатогранності творчості Кутзее прямо пов’язаний з його непересічною біографією. Думаю, що без неї не було б того яскравого прозаїка, якого ми знаємо, бо людина, її досвід надає сенсу мистцеві, а не навпаки. Отже, народився майбутній письменник 9 лютого 1940 року в Кейптауні. Походить з родини англомовних африканерів, саме тому й пише англійською, мовою африкаанс спілкувався винятково з далекими родичами і знайомими. Вибір мови невипадковий, бо Кутзее віддає перевагу англійцям як людям цивілізованішим, тоншим, культурнішим порівняно з африканерами. Ідеологічна зашореність останніх, культ грубої сили у їхньому середовищі завжди прозаїка відштовхували, а у дитинстві й лякали – цій темі він присвятив чимало місця у своїх спогадах. Голландські предки письменника по батьківській лінії і голландські, німецькі й польські по материнській прибули до Південної Африки у 17 столітті. Саме вони були творцями Капської колонії, освоювали неторкнуті плугом африканські землі, розводили на них худобу, яку крали і поїдали місцеві готтентоти, бушмени і наква. У дебютному романі «Присмеркова земля» (1974) подано чимало цікавих фактів про ці народи − майже антропологічне дослідження, в якому тубільців зображено не без симпатії, але критично. Однак Кутзее, не заперечуючи того факту, що його предки були колоністами, все ж твердить, що вони не мали на меті вчинити геноцид місцевого населення. Жорстокість до місцевих була наслідком того, що фермери захищали своїх тварин і плоди своєї праці, створюючи буферну зону, наприклад, між собою і готтентотами. Останніх письменник прямо називає дикунами і варварами, що зневажали життя й відчували насолоду від того, як мучаться інші люди. Подібна буферна зона, що мала сенс у 18−19 столітті, будувалася і через кілька століть − в часи апартеїду, але її обслуговування виявилося надто коштовним заняттям, бюрократичний апарат, який обслуговував цю зону, фактично паралізував державний механізм. І ця обставина, як і дискримінаційна політика щодо чорного населення, була однією з головних причин падіння апартеїду, що його Кутзее ніколи не виправдовував, як не виправдовував він і жодну зі сторін громадянського конфлікту – терор чорних проти білих у Південній Африці викликає у нього не менше неприйняття. Він не ідеалізує і не прикрашає чорних, не запобігає перед ними. Досить згадати той момент у романі «Залізна доба», коли африканські дітлахи длубаються в роті непритомної старої білої жінки, щоб знайти золоті коронки і вирвати їх. Водночас у цьому ж творі він змальовує смерть двох чорних підлітків як глибоку трагедію для білої і чорної спільнот Південної Африки, яка постає країною стариків, котрі кидають на смерть дітей, зберігаючи власне життя, виживаючи їхнім коштом.
Кутзее поділяє думку Фолкнера про колективну відповідальність і відплату за захоплення земель корінних народів, за ґвалтування колонізаторами місцевих жінок. Найяскравіше ця теза втілилася у романі «Безчестя», де зґвалтування білої жінки Люсі чорними молодиками наприкінці 20 століття постає дзеркалом як гріха її батька професора Девіда Лур’є, який спокусив свою студентку, так і всіх минулих гріхів білих колоністів супроти місцевих жінок. Попри це прозаїк не позбавляє Південну Африку перспективи. Навпаки, зґвалтована Люсі вирішує залишити дитину ґвалту, бо не може її позбутися лише через те, що один із можливих батьків дитини чи й всі разом виявилися падлюками. Так Кутзее створює в літературі черговий варіант і Пречистої Матері, і Катерини Тараса Шевченка. Цього разу звуть її Люсі. Як і Майкл К., вона вирощує на фермі овочі і квіти. Однак читачів у Південній Африці подібне потрактування не переконало.
Хоча мистець залишив Африку тим, кому вона належить по праву, цей континент його так і не відпустив. Прикметно, що останній його роман вийшов у США у 2023 році під назвою «Поляк». У ньому відбився інтерес майстра до польської культури і польського національного характеру – культури і характеру діда автора по материнській лінії. Шкода, що наше книговидавництво таке неповоротке – перекладу згаданого твору, мабуть, доведеться чекати років зо 5, не менше.
Кутзее – людина всебічно обдарована. Спершу він намагався розкрити свої математичні таланти, оскільки вивчав математику й англійську літературу в університеті Кейптауна. У 1960-х роках працював програмістом у Лондоні в IBM, також на найбільшому в той час комп’ютері в ICT у Брекнеллі. Однак Великобританія не виявила до емігранта особливого інтересу. Серед лицемірів, які відхрестилися від своєї імперії як творіння вікторіанців на тій підставі, що вони вже вікторіанцями не є, молодий правдошукач із Кейптауна не мав жодних шансів. Крім того, Кутзее розумів, що належить до числа посередніх математиків, тому вирішив присвятити себе літературі, яка внаслідку виявилася його покликанням. У 1965 році він вступив до Техаського університету в Остіні, де у 1969 році захистив докторську дисертацію, здійснивши стилістичний аналіз прози Беккета за допомогою власної комп’ютерної програми. У США він почав писати свій перший роман «Присмеркова земля», але через протести проти війни у В’єтнамі письменник не зміг отримати дозволу на проживання у США й був змушений повернутися до Південної Африки, де працював викладачем на факультеті англійської мови та літератури Кейптаунського університету. Після виходу на пенсію у 2002 році йому було присвоєно звання почесного професора, але після публікації роману «Безчестя», в якому чорне населення ПАР поставало у непривабливому світлі насильства, Кутзее довелося переїхати до Австралії, де він мешкає й досі. Сам письменник пояснив свій від’їзд недбалим ставленням влади ПАР до злочинності. Тодішній президент країни Табо Мбекі зауважив, що у читача роману «Безчестя» складається хибне враження, наче Південна Африка – країна зґвалтувань. Африканський національний конгрес натомість зробив до Комісії з прав людини подання, наче роман «Безчестя» побудовано на расистських стереотипах. Кутзее чудово розумів, що довести, наче це не так, якщо хтось переконаний у зворотному, марна справа. Та й свобода слова і думки завжди мають високу ціну, яку письменник й сплатив без вагань.
Попри звинувачення Кутзее в необ’єктивному зображенні Південної Африки і її суспільства, попри категоричне неприйняття поглядів письменника на звірят як рівних людям істот, попри його випади супроти антитерористичного американського законодавства й захист палестинців, що обурює багатьох, письменник залишається чи не останнім письменником-гуманістом нашого часу, який вбачає корінь всіх лих сучасної людину в тому, що вона втратила почуття сорому. Разом зі соромом зникли такі поняття, як честь і безчестя, на яких і трималася західна цивілізація. Тепер усе дозволено. Біси знову на сцені. Тому місіс Каррен, яка від сорому захворіла раком, помирає у Південній Африці, так і не дочекавшись остаточної відміни апартеїду. Помирає самотньою, залишивши свої записи доньці, яка виїхала до США з переконанням, наче ця країна переможної демократії від бісів застрахована назавжди, хоч це не так. На берег Стіксу бідолашну місіс Каррен, що викладала латину – мертву мову для мертвих, супроводжує безхатько і алкоголік Веркюель, якого зачаровують латинські вірші Вергілія. Кутзее прозоро натякає на те, що західній цивілізації, яка ґрунтувалася на гуманізмі, але відмовилася від нього, може настати край. Без гуманізму західна цивілізація виглядає, можливо, й квітучою, але по суті вона нічим не краща за світ готтентотів, які не знали ані що таке сором, ані що таке совість. Кутзее як вартовий цивілізації розгледів річ парадоксальну: ми чекаємо приходу варварів, не помічаючи, що самі стали ними.
10.09.2025