розмова о. Юзефа Тішнера з Яцеком Жаковським


РОЗМОВА ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА: КІНЕЦЬ СВІТУ
(попередню частину див. тут)

 

 

Ю.T.: "Катехизм" цитує думку, запозичену з Біблії: "І як призначено людям раз умерти, потім же суд"¹. Ми, Яцеку, начебто й про це не думаємо, а по суті в нас дуже глибоко засіла думка про кінець світу, про наш власний кінець, про Страшний Суд. Чи не здається Тобі, що ми до певної міри випереджуємо цей Суд, чинячи свій приватний осуд людей і світу?

 

Я.Ж.: Щось у тому є, хоча Писання каже: "Не судіте, щоб вас не судили"².

 

Ю.T.: "Яким судом судите і якою мірою міряєте, такою і вам відміряють"³.

 

Я.Ж.: Але також існує проблема, яку кожен із нас носить у собі: чи й справді я колись воскресну? Чи окрім земного життя в мене справді попереду ще вічне життя? І навіть ті, хто до кінця вірять, що існує продовження життя, запитують себе, чи буде то життя, чи буде воно чимось схожим на те, що ми вже знаємо. Чи наша туга за життям, яке всі ми маємо, буде заспокоєна, чи, може, ми ввійдемо у щось цілком інше?

 

Ю.T.: А звідки ми можемо про все це знати? Матеріал для роздумів нам дають тільки слова Ісуса Христа. Зі слів Христа випливає, що щось зміниться, проте частина нашої ідентичності збережеться. Згідно з тією концепцією воскресіння, яку ми маємо у Біблії, наше тіло після воскресіння буде подібним до тіла воскреслого Ісуса.

 

Я.Ж.: Чи Ти виглядатимеш як отець-професор Tiшнер?

 

Ю.T.: Ісуса після воскресіння легко впізнали. Себто Його вигляд був, мабуть, ідентичним. На Його тілі був навіть шрам від завданих Йому ран.

 

Я.Ж.: Отже ми воскреснемо в тому тілі, в якому на землі помремо? У нашому останньому тілі? Не в тілі дитини, юнака, зрілої людини, тільки в тілі старика, знищеного життям?

 

Ю.T.: Теологи снують тут різноманітні здогади, але в принципі вони схиляються до переконання, що тіло воскреслого буде цілковито піддане нашій власній волі, нашій власній любові. Тож це, мабуть, буде те тіло, яке найбільше відповідає нашій любові тіла.

 

Я.Ж.: Яке нам найбільш подобається?

 

Ю.T.: У кожному разі, не буде конфлікту між тілом і бажанням. Не буде нерозуміння свого власного тіла, не буде так, що ти хочеш одного, а твоє тіло – чогось іншого. Не буде так, що ти хочеш читати, а тіло хоче спати, або ти хочеш бігти, а тіло хоче лежати. Тотожність – навіть тілесна – буде збережена, проте набагато важливішою є моральна тотожність.

 

Страшний Суд передбачає, що наша відповідальність не зникне, коли ми помремо. Провини й заслуги будуть перенесені потойбіч. На нашу уяву діють незвичайні біблійні образи. Потьмариться Місяць, Сонце згасне, зірки падатимуть з неба, порушиться лад цього світу...

 

Я.Ж.: Та логіка, згідно з якою Господь Бог творить і якій – як Ти мені говорив – Він сам мусить підпорядковуватися...

 

Ю.T.: Згідно з деякими теоріями...

 

Я.Ж.: Це все закінчиться?

 

Ю.T.: Відбудеться кінець світу і кінець земної логіки – логіки речей, логіки світу.

 

Я.Ж.: "Апокаліпсис" – заголовок одкровення св. Івана, який для християнина мусить означати щось напрочуд прекрасне, справжній кінець тієї "юдолі сліз", а в нашій мові воно звучить як велика "катастрофа"...

 

Ю.T.: ...будить жах...

 

Я.Ж.: Ну бачиш: будить жах. То від слабкості віри?

 

Ю.T.: На небі має з’явитися знак Сина Людського, а отже знак – і таки – надії. Але попри це, коли ти кажеш про кінець світу, ти однаково відчуваєш жах. Жах незвичайно глибоко відчутної тоді відповідальності.

 

Я.Ж.: Чи це справді образ Суду, вироку якого ми ніколи не можемо бути певні, чи самої новини, того, що попри все, попри дві тисячі років теології, ми не можемо сказати, що там буде. Чи може факт, що – як ідеться в Писанні – все буде відкрито?

 

Ю.T.: Я думаю, що і одне і друге: невпевненість і відповідальність. Ми ніколи в житті виразно не усвідомлюємо собі меж нашої відповідальності. У поставі людини є певний парадокс. Ти борешся за свободу, ти борешся за те, щоб якнайбільше знати, щоби все пізнати. Але ти не надто борешся за те, щоби бути відповідальним.

 

Я.Ж.: Як це?

 

Ю.T.: Відповідальність перебуває немовби на марґінесі цієї боротьби. А коли ти чиниш щось лихе, то охоче би сказав, що ти за це не відповідаєш. "Щось мене змусило", "щось мене підштовхнуло".

 

Я.Ж.: Ти не стільки не маєш відчуття відповідальності, як не хочеш нести цієї відповідальності?

 

Ю.T.: Власне щось таке. У людському житті є напруга між прагненням до відповідальності й умиванням рук від відповідальності. Упродовж усього нашого життя ця напруга, властиво, не має розв’язку. Дитина хотіла би бути відповідальна за все, а коли наброїть, то оправдовується, що ні за що не відповідає. І людині власне до кінця життя притаманна дитяча натура.

 

Лише коли ти маєш образ Страшного Суду, коли ти уявиш собі, як око Господа Бога погляне на тебе – лише тоді ти усвідомлюєш собі власну відповідальність. І Страшний Суд функціонує в християнстві як суд, який відкриває перед людиною її відповідальність. А позаяк вона на Суді виявляється більшою, ніж у повсякденному житті, то це будить жах, в людини мурашки по спині бігають.

 

Я.Ж.: Бо ж усе стане явним для тебе і для світу, увесь камуфляж, маски, які ти надягав за життя, усі ті раціоналізації і виправдання – все це ти муситимеш відкинути й прийняти голу правду про себе?

 

Ю.T.: Так.

 

Я.Ж.: І не тому, що все буде відкрито перед мільярдами воскреслих людей? Що твої сусіди дізнаються, що ти робив за шторами?

 

Ю.T.: Страшний Суд, згідно з Біблією, потрібен для того, щоби все стало явним. "Те, що ви робити нишком, про це на дахах розповідатимуть". І нібито людина й прагне до пізнання, а по суті щось таке вимальовується, чого ти боїшся і дрижиш.

 

Але я хотів би звернути Твою увагу ще на одне. Те, про що ми досі говорили, стосується самої Біблії. Проте апокаліпсична рефлексія розвивається поза Біблією і значною мірою також незалежно від Біблії. Мені, зосібна, йдеться про міркування Еммануїла Канта. Світ, на думку Kанта, в принципі розумний. Все відмінно впорядковане. Все має свій сенс. Ми також розумні, маємо в собі інстинкт справедливості. Вже дитина бунтує, коли її в школі кривдять. Це відчуття справедливості чи раціональності є і в нас. Невже воно ірраціональне? Невже воно було вписане в нашу душу через непорозуміння? Кант таку тезу відкидає. Але ж на цій Землі за чесноту не нагороджують.

 

Я.Ж.: І справедливості немає!

 

Ю.T.: Чеснота не нагороджена, проступок не покараний. А отже якщо світ є логічним (а досі все свідчить про те, що він логічний), то Страшний Суд, як розумує Кант, є постулатом практичного розуму – тобто постулатом нашого природного сумління.

 

Я.Ж.: Ти говорив, що думка про Суд будить у нас тривогу. Адже якби та думка, якби всі ті апокаліптичні образи були тільки справою малярської уяви, то ми би щонайбільше захоплювалися їх естетичною красою! Але видно, що ці уявлення породжують у нас відлуння, голоси, якісь ремінісценції – неначебто той образ виходить із нашого нутра.

 

Ю.T.: Є щось таке, що зумовлює, що в Біблії саме Апокаліпсис є найбільш експресивною книгою.

 

Я.Ж.: Ти кажеш експресивною, тобто виразною.

 

Ю.T.: Стрибучою!

 

Я.Ж.: Такою, що вистрибує з нас?

 

Ю.T.: Із паперу. Виразно. Ця книга не тримається паперу.

 

Я.Ж.: Врешті-решт, вистрибує з нас, із нашої уяви.

 

Ю.T.: Це отой глибокий неспокій відповідальності.

 

Я.Ж.: Скажи, чи нас судитимуть на міру нашої совісті? Чи Ти відповідатимеш за свої наміри, чи згідно з якимись іншими критеріями?

 

Ю.T.: Текст Біблії говорить, що ми вже засудили себе самі. Тобто що ми, наша любов, можемо замикатися на Бога. У Ґете в "Фаусті" Мефістофель представляється як частка великої сили, яка завжди каже "ні". Отож якби хтось із нас справді мав таку поставу, щоби завжди казати "ні", яка завжди нищить, яка тішиться тому, що на добро може відповідати злом, що вміє нищити, що кожну усмішку перемінює в чиїсь сльози, а кожну радість – в нещастя, то той хтось сам би себе засудив, сам би себе закрив на дію Бога.

 

У тому полягає друге обличчя нашої людської свободи, що ми можемо і таким чином обирати.

 

Я.Ж.: Просто ми можемо бути лихими.

 

Ю.T.: Це нам під силу. І якщо в наших попередніх розмовах нас так чарувала мова про свободу, якщо ми так хотіли, щоб цей "Катехизм" добре відгукувався про нашу свободу, то в цьому місці "Катехизм" доповідає всю правду. А саме: ти хочеш бути вільним? Ти вільний. Але пам'ятай, що будеш за все відповідати. Бо Страшний Суд є судом, який описує замкнутих і відкритих.

 

Я.Ж.: Тобто?

 

Ю.Т.: Тобто й тих, хто так замкнувся, що завжди каже Господові Богу "ні", і навіть якби їм на Суді милосердний Господь Бог сказав: "попри все – ходімо", вони як частка тієї сили, що безугавно каже "ні", скажуть: "Ні! Ми не підемо".

 

К’єркегор називає це "хворобою смерті". Людина знає, що вона лиха, хоче бути лихою і відчуває гордість від того, що нищить, увесь час чинить зло. Для хворого смертю Страшний Суд є описом того, що відбулося. Я вживу тут незвичайне слово: це вираз великої безпорадності Бога супроти людської свободи. Попри всі зусилля, попри те, що Бог виходив назустріч людині, попри те, що чинив нас здатними зустрітися з Ним, попри те, що приходив, чинячи добро і об’являючись.

 

Іноді буває так – що більше доброго людині ти робиш, то дужче її це лютить, то більше вона замикається. Якщо ми натрапимо на таке, то побачимо безпорадність Бога супроти свободи людини. Господь Бог, творячи свободу, тим самим обмежив Себе. Він мусить поважати людську свободу і може тільки плакати над такою людиною.

 

Я.Ж.: А потім осудити, покарати на віки.

 

Ю.T.: Не буде так, що на Божому Суді Господь шпурлятиме нами, як вітер шпурляє осіннім листям, що впало з дерева. Він буде вслухуватися в голос цього людського листя.

 

Дуже красно співають на похоронах: "et опера illorum sequntur illus", тобто "їхні вчинки підуть за ними". А з іншого боку, Майстер Екгарт має рацію, коли каже, що найважливіше те, якою людина є. Добра вона чи лиха. Але це аж після Суду.

 

А сам Суд – я вслухаюся у ту мить мовчання. Чи траплялися тобі в житті ситуації, коли хтось мав винести тобі вирок? Триває глибока тиша, думки снують у голові. Все, що треба було сказати, ти вже раніше сказав. Суд пішов на нараду. Важаться терези Феміди: з одного боку добро, а з іншого – зло.

 

Людина тоді цілком безпорадна. Вона судила – і її судять. "Господи, коли ми бачили Тебе хворим, голодним, змерзлим…" "Що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили…"⁴ Це незвичайна сцена. Мабуть, саме вона найглибше показує правду про людське існування. А водночас вона сповнена великої надії, бо ж на небі видніє знак доброго Судді, який прийшов не для того, щоб Йому служили, а для того, щоби служити і віддати життя.

 

______________________

¹ Євр. 9:27.

² Мт. 7:1.

³ Мт. 7:2.

⁴ Мт. 25:40.

 

[див. наступну частину]

 

Переклав Богдан Панкевич

Редактор перекладу Андрій Павлишин

 

03.06.2017