Справжня правдивість вимагає істинної щирості фантазій.
Цю історію розповів мені Хорхе Луїс Борхес, якого я зустрів зовсім недавно – випадково, на традиційному позаземському симпозіумі «Недовершені справи земного життя». Сталося це вже після того, як я нарешті помер.
Зустріч була невимушеною, а Борхес перебував у доброзичливому стані. І я, аби не втратити шанс і задовольнити давнє своє зацікавлення до його творчості, після кількох фраз потойбічної ввічливості одразу ж взявся до справи.
Йшлося мені про країну «Тльон».
Його розповідь, охоча та відверта, перевершила будь-яку можливість здивування. Я, відрекомендувавши себе як колишнього мешканця західних теренів України, не сподівався, що Борхес узагалі матиме якесь уявлення про цей забутий цивілізацією край. Я сподівався на інтриґуючу історію, але аж ніяк не на таку.
І ще тому, що історія ця була пов’язана з передчуттям війни. Не нинішньої – огидно-брехливої та російської за своєю природою, – а Другої світової, СРСРівської, яка за своєю природою була не менш огидною та брехливою.
Ось його розповідь – дослівно така, якою вона пролунала.
* * *
– Знаєте, – почав він здалека, не лише буквально, а й наче занурившись у давно незгадувані простори, – ви чи не перший, хто так безапеляційно мене про це запитав. І недарма, – він на мить зупинив потік своїх думок, – бо витоки цієї повісті пов’язані, як не дивно, з теренами вашого земного буття. Можливо, – він злегка посміхнувся, як це властиво людям, наближеним до містичного, – саме тому провидіння й послало вас до мене, аби я нарешті розповів, як усе було насправді. Хоча… – у його голосі забриніли бісики, – хоча «насправді» ніколи не буває без щирої фантазії.
– Отож, – повів він далі вже неквапливо, – почалося з того, що одного разу, копирсаючись у закапелках бібліотеки, я натрапив на уривок Геродота, який досі залишався невідомим. У ньому побіжно згадувалася філософська традиція стоїцизму. Але головним була неочікувана історія про дивний відлам від стоїків, загублений у потоках історії, – стояків.
Стояки, за Геродотом, не залишили трактатів чи настанов. Вони, – пише Геродот, – залишили лише позу загадкової незламності, не вели диспутів на агорі, а просто стояли – мовчазно і так, що навколо наче дзвеніло від напруженого пульсування їхнього безруху. Вони стояли, як стовпи німого діалогу з часом, де слова ставали зайвими. Їхня школа не мала ані стін, ані дверей, але мала незламні опори – людей, які стійко стоять.
Борхес поглянув на мене своїми сліпими очницями, радше за звичкою зрячих:
– До речі, – урочисто мовив він, – молодий Сократ, коли служив у війську, був одним із них. Кажуть, навіть узимку він міг стояти напівроздягнений, завмерлий на години, немов дерево, що намагається пустити коріння в камінь. Тоді його ніхто не розумів. Але саме в такому стоянні він знайшов свою особливу форму неупередженого, допитливого розуму. Його слова після смертного вироку, можливо, найкраще засвідчили прихильність до мудрості стояцизму: «Ось стою я перед вами, – прорікав Сократ, – перед тими, хто засудив мене на смерть. Багато несправедливості спіткає вас, коли замовкну я навіки. Не раз згадаєте, як стояв я перед вами, готовий померти – гідним і вільним перед богами та наперекір свавіллю людей».
– А ще більш несподіваним було для мене, – продовжив Борхес, – знайти серед нотаток Геродота принципи стояків:
Стояти, коли інші падають або втікають від нечестивих.
Стояти, навіть коли сенс стояння розпорошується у власній безсенсовності.
Стояти не для того, щоб опиратися чи доводити своє, а щоб увібрати все, що на тебе насувається.
Стояти, щоб усвідомити свою крихкість, коли втрачаєш настійливість.
Але й це ще не все. Геродот залишив кілька апокрифічних фраґментів, які, пане з України, варто знати. – Тут Борхес підняв угору палець, підкреслюючи вагомість слів. – Знати, щоб осягнути витоки моєї скандальної повісті про Тльон.
Я лише хмикнув, а він продовжив:
– Ось кілька уривків. Геродот пише: “Я бачив людей, які називали себе стояками. Вони не мали зброї, але їхня незворушна стійкість була гостріша за меч. Один із них стояв так довго, що ворог, втомившись дивитися, відступив, вирішивши, що перед ним не людина, а постамент, освячений богами”.
А далі – ще урочистіше: “Кажуть, що триста спартанців при Фермопілах були під присягою не відступати, а лишатися вірними стояцизму до кінця”.
І тому, – додав Борхес, – їхній подвиг підтверджує: стояки не заслужили слави забуття.
А загалом, – злегка нахиливши голову, наче між іншим, мовив він, – чи така вже й велика різниця між варварами Ксеркса і ордами росії? Ви як гадаєте? – заскочив він мене таким питанням якраз тоді, коли я вже було подумував, чи не надто далеко Борхес котить клубок своїх роздумів.
Тож я і відповів, що наразі не можу побачити тієї стежки, яка приведе нас до мети розмови.
Але Борхес, ледь іронічно посміхаючись, сказав: «Не поспішайте, пане з України. Ми йдемо вірним та несхибним шляхом».
– Отож, – провадив далі Борхес,– провидіння для стояків приготувало значно драматичнішу стезю, ніж долю для їхнього славного філософа…
– Як, зрештою, він і прорікав, – додав він з гіркотою. – Бо вже незадовго після смерті Сократа стояки стали загрозливим нагадуванням для тих, хто прагнув будувати нові академії. Платон, його учні, а згодом і Арістотель вважали стояків «недоречним відлунням» минулого, мовчазною тінню, що падала покривалом на їхній власний неспокій.
Та позаяк стояки не могли сперечатися і навіть дискутувати, їм залишалося лише мовчки від-стоювати свою гідність. «А що ж їхні вороги? – полемічно докинув Борхес. – Оооо… звісно що! – сам собі відповів він. – Їхнім ворогам справляло насолоду висміювати стояків як божевільних, що глумляться над іншими, не приносять жодної користі. Та чи треба нагадувати, що й Сократа перед смертю назвали несповна розуму та ще й таким, хто відверто зневажає богів? Як і його, стояків не піддавали остракізму: вони й під камінням продовжували би стояти, поки не закам’яніли б, або поки катам не забракло би сил».
Отож їх просто витісняли – поволі, але нещадно, – майже злісно промовив Борхес. – Вони не мали захисних храмів і не виправдовувались премудрими трактатами, тож пам’ять про них розчинялася – поволі й невблаганно – у пилюці пліток та абсурдних (себто нечуваних досі) наклепів.
– Але дух їхнього непохитного стояння не зник? – вирвалося в мене, переповненого співчуттям до цих безневинних людей.
– О ні! – м’яким заспокійливим голосом відповів він. – Групки стояків розсипалися ойкуменою, як перекотиполе, розкидане вітром абикуди. Одні зникли серед малоазійських гір, інші осіли серед римських колоній, асимілюючись із прагматичними латинянами. Ще інші загубилися на околицях Скіфії. Лише невеликий уламок їхнього братства зумів уціліти – у місцях, далеких від великих імперських доріг, куди агонія античного світу не докотилася; де варвари не знаходили принадних багатств і куди не простягалися руки папських прелатів. Там не було потреби ні у Відродженні, ні у величних Просвітницьких проєктах, ні в технологічному перетворенні світу на глобальне виробництво благ.
– Де саме? – нетерпляче перебив я, відчуваючи, як у мені щось ворухнулося.
– Над Дністром, – промовив він тихо. – Там..., де ріка вгризається в землю між горбами; де каньйонні береги, осипаючись у воду, засвідчують безглуздість часу і де зливаються відголоски трьох світів: неквапливої Австро-Угорщини, езотеричної румунської Буковини і пихатої Росії. Там, у невеличкому селі Самушин, збереглися останні потомки стояків.
Я затамував подих.
– Але ж… – почав я, – звідки ви, аргентинський письменник, могли знати про це село?
Борхес легко усміхнувся, наче смакуючи примхливі перипетії історії:
– Доля провадить нас несподіваними стежками. Іноді, блукаючи ними, ми опиняємося в таких закапелках, де зустрічаємося з брамою Кафки – тією єдиною брамою, яка призначена лише тобі й нікому іншому. Так сталося і зі мною.
У 1939 році, після радянського вторгнення на терени Східної Галичини, тодішньої Польщі, я вирушив у Європу. Спершу як журналіст, а потім – як майже випадковий мандрівник. Мене запросили до міста Львова, яке неодноразово переходило з рук у руки, і де я сподівався відчути трагічні вібрації тодішньої історії. Та війна перекреслила всі плани. Львів опинився «по той бік цивілізації», окупований «сапогами і фуфайками» «доблесних» совєцьких пролетаріїв.
Переді мною постав нездоланний бар’єр осені 1939 року, і я знічев’я подався на південь, керуючись хіба що примхливою інтуїцією. Так я опинився у мальовничому оазисі Заліщиків, де хотів було зупинитися ненадовго. Але й там уже вчувався присмак війни, і мене понесло далі… І врешті-решт я застряг у селі Самушин.
– …? – виразило моє обличчя; а Борхес, здається, відчув або здогадався про мої думки.
– Це був острівець свободи в морі страху, – промовив він. – Європа стікала кров’ю, а над Дністром у проваллях кам’янистих берегів жеврів останній вогник стояцизму. Вони стояли – не на пагорбах і не перед тиранічним свавіллям того часу, а просто серед своїх городів, хат і господарських будівель.
– І знаєте… – додав Борхес, наче ніяковіючи від власних слів. – Не дивно мені тепер, що місцеві називали ці будівлі стайнями, заховавши в цій назві свою ностальгію за спільнотним стоянням. Ба більше, – він легко засміявся, – ще більше мене вразило, що місця для худоби в стайнях вони називали «стійлами». Досліджуючи їхні мовні особливості (а це, як ви, мабуть, здогадуєтесь, моє улюблене заняття), я зрозумів: це слово вигадали вони, самушинські стояки. Аби не втратити останню нитку своєї традиції, вони так проєктували у мовчазну, незрадливу домашню худобу всі залишки квінтесенції стояцизму.
– О Боже!.. – майже вигукнув схвильований Борхес. – В Самушині я побачив віддзеркалення тисячоліть! Я побачив людей, які стояли днями й ночами перед загрозою нашестя чужаків – так само, як їхні предки, що мовчки зустрічали ворогів під Фермопілами.
Я бачив їх, – додав він тепер майже пошепки, – і зрозумів, що саме там, у Самушині, сходяться три часи: античний, середньовічний і наш, кривавий двадцятий. Це був їхній mundus tertius – третій світ, що не належав ані Заходу, ані Сходу, але стояв сам по собі.
У мене вихопився нервовий сміх, а Борхес замислено провів рукою у повітрі, ніби окреслюючи в ньому невидимі терени.
– У Самушині, пане з України, – сказав він, – я не лише зустрів нащадків тих, хто ще пам’ятав мистецтво стояння. Я відчув усім своїм єством, що таке стояцизм наживо. Вони не мали шкіл і книг. Вони передавали недорозгублене світобачення у своїх хатніх інтер’єрах, що нагадували мені уявні храмові целли: у кожній хатині стояв обов’язковий стовпчик – дерев’яний чи з обтесаного каменю. Начебто без потреби, лише для нагадування про первісну вертикаль. На нього вони вішали вишивані хустки чи обруси як античні знаки безпосереднього спілкування з богами. Або, йдучи селом, я повсюдно бачив високі рівні палі, встромлені в землю. «Навіщо вам це? – запитував я у мешканців Самушина. – Та що ви, пане, – відповідали мені, – хіба не розумієте? Онде на палях стоїть сіно, а інші стояки ще чекають. Сіно – то ж таке, що колись було живим, але стоїть до того часу, коли трава знова не зазеленіє. Так між собов в’яжуться пори року, живе з неживим, пане». От такі вони, самушинські стояки.
А от між собою вони розмовляли мало, звично відповідаючи на запитання афористично, наче уривками з втрачених грецьких трагедій. Старий вчитель, коли я запитав його про війну, що насувалася зі сходу, сказав лише:
«Коли орди йдуть, ми стоїмо, аби вони зрозуміли, що тут їх знерухомить час. Коли орди відходять, ми теж стоїмо, аби вони сюди не поверталися».
І ще я побачив, – провадив далі Борхес, – у їхній поставі тінь Сократа, що стояв узимку посеред табору, мовчки роздумуючи про справедливість. Якось я запитав одного діда: «А що для вас, самушинців, означає бути справедливими?» Він подумав недовго і відповів так просто, що мені стало соромно за свої філософські потуги:
«Та ти, заблудо, хіба не знаєш? Будь гідним для себе і гожим для інших, і всі скажуть, що то справедливо».
І всі ці премудрості їхні, лише уявіть собі, – наче дивуючись і досі, говорив Борхес, – перемішані зі запахами диму та випаровувань з глинобитних печей, зі скрипом возів і голосами корів та коней у стойлах.
А почерез Самушин, – Борхес навіть оглянувся, немов прислухуючись до хаосу, – мені причувалося, як свавільно котиться Дністер, виїдаючи нові й нові заплави між кам’янистими ущелинами. І здавалося мені, що саме так могла би виглядати ріка Стікс, до якої мені ще зарано підходити. Лише там і могли знайти своє пристановище стояки Самушина, яких не лякали містичні береги ріки. Своїми човнами вони безтурботно переправляли з одного берега на інший рештки культури, що дивом уціліли на початку двадцятого сторіччя».
Слухаючи це все, я дивився на Борхеса, і мені здавалося, що починаю втрачати відчуття своєї присутності в розмові. Переді мною малювалися химерні дністровські каньйони, на які намагався видрапатися покинутий богами Сізіф; уривки історичних колізій, що обходили боком самушинське стояцтво; і молодий Борхес, зачарований теренами mundus tertius.
А він, поглинутий спогадами, тим часом продовжував:
– Саме тоді у мене й зародилася ідея описати цей світ, але сховати його. Бо світ не любить відвертих істин. Я зрозумів, що Самушин і його люди не можуть бути прямо названі – їх потрібно перевдягнути в інший одяг, перемістити на іншу карту. Так постала моя мрія написати про країну Тльон. Енциклопедія, якою я прикрив це одкровення, була лише завісою, що ховала уцілілу спадщину стоякової мудрості в меандрах течії української ріки.
Мені хотілося про них якось сказати, але так, аби нікому й на думку не спало зазіхнути на їхню стоячу мовчазну мудрість.
– Ви розумієте? – звернувся він до мене, нахилившись ближче. – Тльон – це Самушин, піднесений до рівня нетлінного міфу.
Я, мабуть, доволі довго приходив до тями. Але Борхес, задоволений враженням, яке справила на мене його розповідь, мовчав. Тоді я тихо запитав:
– То чим же врешті-решт завершилася ваша самушинська мандрівка?
Він на хвильку задумався, наче шукав давно забуту відповідь. Однак у його голосі вже не було тієї іскри, що раніше:
– Знаєте, – сказав він, – спочатку я не думав написати про Тльон. Я хотів приберегти ідею цього оповідання на пізніше, але все ж не втримався і через рік опублікував його. А там, у Самушині, мені хотілося заснувати щось на кшталт літературного симпосіону під назвою «Настої для роздумів». Але не такого, як у Платона – де слово за вином намагаються перевершити вино у слові, а учні змагаються здолати Сократову тінь учителя. Ні. Я мріяв про інше: щоб у Самушині відбувалися змагання у написанні й виголошенні коротких, але незвичних оповідань.
І виголошувалися б вони не у вишуканих залах, а у символічному «стійлі» чи мальовничій «стайні» – там, де буденне життя постає у античній простоті, що лиш нагадує про свою велич.
– Уявіть, – продовжив він тихо, – літераторів і аматорів, які читають свої тексти у цих символізованих зрамах стояцизму, а довкола – каньйонні обрії Дністра і стоячі постаті селян. Це було би поверненням до джерел: коли слово ще не було відділене від тіла й від землі, а стояння означало приховувану мудрість.
Борхес замовк, і я зрозумів: ця його мрія так і не здійснилася. Але, може, саме вона і є тим зерном, яке випало з його розповіді – й чекало свого часу, щоб прорости в Самушині наших часів.
12.09.2025