МІЖ ДВОМА СВІТАМИ
РОЗМОВА ДВАДЦЯТЬ ДРУГА: ЦЕРКВА
(попередню частину див. тут)
МІЖ ДВОМА СВІТАМИ
Ю.T.: Ми стоїмо, Яцеку, на порозі третього тисячоліття. Іван Павло II відчуває напругу історії, закликає до іспиту совісті. Чи ти усвідомлюєш цю напругу, цю відповідальність? Скільки крові упродовж віків пролилося в Європі в ім’я Церкви і віри. Чи повинно це тривати і далі?
Коли дивишся на історію Європи, видно, що власне Церква дала початок усім європейським націям. Не було ще Польщі, не було Німеччини ані Франції, а Церква вже була. Я не знаю, чи Польща, Франція і Німеччина існуватимуть вічно, я не знаю, чи протривають вони до кінця третього тисячоліття, але Церква – так. І з цієї точки зору діяльність у Церкві, праця над Церквою виглядає визначальною для нашого майбутнього.
Пригадується мені цитата з Норвіда. XIX століття. Польські конфлікти з [Римо-Католицькою] Церквою. Норвід висловлюється так: "До чинностей Церкви, яка діє в Англії, не зважаючи на ірландський біль, а в Росії – не зважаючи на польський біль, мені не конче долучатися, і позаяк вона так чинить, то згине вже незабаром, адже апостольство – це не дипломатія, кабалістика і жонглерство, а щире пророцтво".
Я.Ж.: Очікування "щирого пророцтва" – це вимога до Церкви, щоби вона піднеслася понад суєтою, понад тим, що зручне, понад тим, що безпечне, так, неначе ця Церква, Отче Професоре, пастирем якої ти є, не складалася всього лиш із людей.
Ю.T.: Щире пророцтво – це вказування перебігу й сенсу історії. Але поглянь сам, скільки було в історії Церкви дипломатії, скільки кабалістики й утвердження кабали, скільки жонглювання словом, брязкальцями...
Я.Ж.: А чи може бути по-іншому, якщо на оті великі сподівання на святу Церкву, на її велику місію накладається людський чинник, дуже похмурий за своєю природою, – бодай би навіть були то люди великої віри, котра, як відомо, навіть не всім єпископам буває дана.
Ю.T.: Ну що ж, іспит совісті зазвичай вчиняється водночас із наміром виправитися. А намір виправитися передбачає, що може покращати, що принаймні є така надія.
У цій перспективі фундаментальним стає питання, чим є та наша Церква. Питання і таємниця... Подивися-но, що там у "Катехизмі" про це написано.
Я.Ж.: "Хто належить до католицької Церкви"? "До католицької єдності Божого Народу (...) покликані всі люди; до цієї єдності по-різному належать або до неї спрямовані і вірні католики, й інші віруючі у Христа, і, врешті, усі люди без винятку, яких Божа благодать кличе до спасіння"¹.
Проте якщо ти згоден із цим визначенням, то коли кажеш "Церква", то маєш на увазі просто все людство. А це означає так багато, що майже нічого не означає.
Ю.T.: В осерді, десь у нутрі Церкви є Христос, Котрий живе в історії. А довкола величезний організм людства, добрий і лихий, чесний і нечесний. Кожен по-своєму закорінений у живому Христі. Це несамовитий образ.
Я.Ж.: Але він цілком не пасує до нашої ментальності, до тієї ментальності, яка виражається хоч б у висловлюваннях єпископів, коли вони говорять: Церква очікує..., Церква вимагає.... Церква потребує..., а особливо коли вони укладають угоди між Церквою і державою.
Ю.T.: Тобто між Христом і державою... Так би це виглядало.
Я.Ж.: Або між людством і державою... Дуже дивна конструкція виходить і скандальна. Бо вона також означає, що до цієї Церкви насправді належить католик чи ширше: християнин, але теж мусульманин і атеїст, а навіть віруючий анімістичної релігії з Центральної Африки. Всі вони, Отче Професоре, є людьми Церкви?!
Ю.T.: У світлі цього означення – так. Але напруга, яка нас особливо непокоїть, очевидна всередині самої інституції. Бо ж маємо цю інституцію і маємо Христа, владу і харизму. Інституція керується своїми законами, урядує від дев’ятої до десятої, визначає представників, дисциплінує, вдається трохи до дипломатії, трохи до жонглерства, трохи до кабалістики. А посередині існує якась таємнича велика дійсність. І тепер постає проблема...
Я.Ж.: ...як зробити так, щоб та інституція не вбила тайни...
Ю.T.: ...і що зробити, щоби тайна знайшла свій вираз завдяки інституції? У цьому також полягає твоя проблема – коли ти відчуваєш любов до дитини і питаєшся, як її виразити.
І тут є історична проблема. Минуле породило поділи християнства, глибокий конфлікт віруючих тієї ж релігії, які з ім’ям Христа на вустах жорстоко вбивали одні одних. Сьогодні, Яцеку, в Церкві також існують поділи – є дві тенденції в розумінні сучасної Церкви. Одна тенденція – так можна її назвати – лібералізуюча. Друга тенденція – інтеґристська. Це дві крайні тенденції. А ми шукаємо між ними середнього шляху. Відповідного способу вираження.
Коли йдеться про лібералізуючу тенденцію, то найвідоміше ім’я німецького теолога Ганса Кюнґа [Hans Küng], бо Кюнґ характерний для цієї течії, а водночас дуже виразний. Його бачення передусім стосується складної історії Церкви та має дуже потужний екуменічний вимір. З цієї складної історії Кюнґ висновує, що необхідно, наскільки це можливо, так обмежити інституцію, аби досягти порозуміння не тільки з іншими християнськими Церквами, а й з іншими релігіями.
Я.Ж.: Тобто, щоби реально постала така Церква, яку описує "Катехизм", – єдина Церква з мусульманином і анімістом?
Ю.T.: Щоби єдина Церква єдиного Господа Бога стала реальністю.
Я.Ж.: Чи то не утопія, Отче Професоре?
Ю.T.: Може, й утопія, але залишмо питання про утопію поза розглядом. Зверни увагу на наслідки такої пропозиції. Бо її наслідком є далекосяжна критика римського централізму. До нас у Польщі доходять відлуння цієї критики, і ми не завжди її розуміємо. Об'єктом критики є папство в ідеї повноти його влади. "Дана мені повна влада"². Так-от – на думку Кюнґа – не може бути "повної влади". Він хотів би перетворити папство на осередок служіння помісним Церквам.
Я.Ж.: Щоби Ватикан уже не був тим великим і потужним управлінням у справах Господа Бога, яке віками ховалося за Бронзовими Воротами.
Ю.T.: Так. На цьому місці Кюнґ і близькі до нього люди хотіли би бачити інституцію, яка втілює ідеали служіння різним братам у вірі. Натомість уся влада повинна, на їхню думку, перебувати у місцевих Церков.
Я.Ж.: Як у протестантизмі.
Ю.T.: Щось такого. Але не сперечаймося, чи Кюнґ має рацію, чи ні. Важливий намір. А намір такий, щоби запанував екуменізм і щоби вийшла наяву вся правда про універсалізм Церкви.
Цілком протилежна до такої тенденції інтеґристська постава. Найвиразніше її уособлює архієпископ Maрсель Лефевр [Marcel Lefebvre], який врешті-решт порвав із Римом, але думки якого все ще кружляють Церквою. Лефевр упродовж багатьох років критикував лібералізм трьох останніх римських пап. "Іван XXIII, – на його думку, – скликав перший в історії ліберальний Собор. І двері кошари, – пише Лефевр, – було відчинено, вовки проникли в кошару і пожерли ягнят. Наступний папа Павло VI був дволичним папою, папою-гуманістом. Він перекинув вівтар, знищив жертву, збезчестив святиню". І про нашого папу Івана Павла II Лефевр має якнайгіршу думку: "третій папа, – пише він, – це папа прав людини". А на думку Лефевра, важливі не права людини, а права Божі. І Церква не для того існує, щоби захищати права людини, а щоби захищати права Божі. "Папа об’єднаних релігій, – пише Лефевр, – а отже папа, який погодився на молитву в Aсизі з представниками інших релігій, замазуючи велич об’явленої релігії. І він умив собі руки, і заслонив обличчя перед купами руїн". Можна не погоджуватися з цією критикою, але потрібно знати, яким є її сенс.
Я.Ж.: А чи ти бачиш в тому проблему? Ти бачиш цю напругу – ти, особа, яку в польській Церкві вважають тим, хто дуже напружено шукає істину? Чи не маєш відчуття, що Церква – це страшні слова... – що Церква розпадається? Чи ти не побоюєшся, що ось і Церква піддалася цьому безумству ХХ століття все змінювати, поправляти, ремонтувати, щоби – наперекір всілякому здоровому глузду – вже зараз, тут, на землі, побудувати обіцяний рай? Чи ти не боїшся, що в цьому безумстві покращення Церква на наших очах втратить свою ідентичність?
Ю.T.: Я бачу, що ця напруга незвичайно творча. Справді великі речі народжуються з великої напруги. І щойно в цій напрузі, Яцеку, ми бачимо глибину слова "діалог". Діалог! Про діалог ми говорили декілька разів. Був діалог з Aвраамом. Діалог з capax Dei. І ось ми маємо діалог Церкви із сучасним світом. Я сказав би: стільки інституцій, скільки потрібно для діалогу. Стільки харизми, скільки вимагає діалог.
Я.Ж.: Папа говорить, що для того, аби діалог був можливим, обидві сторони перш за все повинні зберегти свою власну ідентичність. Чи ідентичність Церкви, яка існувала століттями й була скелею цього континенту, яка гарантувала існування Європи, а тепер почала так навально змінюватися, що, наприклад, в Америці дискутується навіть про священство жінок, а священики все частіше вимагають скасування целібату, – чи ідентичність цієї Церкви не перебуває під загрозою?
Ю.T.: Цих дилем не вдасться розв’язати, якщо не поставити фундаментального питання про присутність Христа у Церкві. Бо і священство жінок, і целібат священиків не є проблемами лише "самі для себе". Вони містяться у всій містерії Церкви. Вони повинні бути свідоцтвом цієї великої Таємниці, яка укладається десь на дні історії. Але діалог є ключем. Діалог є перспективою. Не діалог, усвідомлюваний як обмін гарними словами і дрібними формулами ввічливості, але діалог як безперервний взаємний вибір. Ми двоє також взаємно вибрали, що будемо тут між собою говорити. Передусім треба вибрати, а потім говорити. І цей вибір важливий.
Я.Ж.: Це прекрасні слова, Отче Професоре. Проте, можливо, це лише випадковість, а може, однак, існує якийсь причинно-наслідковий зв’язок у тому, що коли Церква так навально змінюється – в роки передсоборні, тобто п’ятдесяті, соборні, тобто шістдесяті...
Ю.T: ...а особливо післясоборні...
Я.Ж.: ...а також у післясоборні роки, тобто сімдесяті, вісімдесяті, дев’яності – церкви не наповнюються людьми. Церква кипить інтелектуально, шукає, весь час вдосконалюється, відкривається для світу, але кількість віруючих від того всього не більшає. Властиво, мовиться переважно про секуляризацію світу.
Ю.T.: Саме так. І немає іншої відповіді на процес секуляризації, як проявляння всієї суті справи. Адже це немислимо, щоби люди повсюдно відкидали Добру Новину.
Я.Ж.: А все ж вони її відкидають.
Ю.T.: Можливо, вона не представлена їм як Добра Новина? Може, в цьому проблема? Тепер усе завдання Церкви, по суті, полягає в тому, щоби вона була тим, чим насправді є. Щоби вона себе не ховала за шатами, які приховують від людей її справжню суть.
Знаєш, дивлячись на всі ці напруження, – часто вкрай болісні – багато людей від болю взагалі заплющують очі. Вони воліють на все це не дивитися. Багато духовних осіб воліють того не бачити. Багато хто з них вмирають, будучи переконаними, що є свідками поразки.
Я.Ж.: А ти не маєш такого враження?!
Ю.T.: Я – навпаки. Я вважаю, що з цієї напруги народжується незвичайно глибока істина, глибина дійсності.
Пам’ятаєш, як колись Ніцше сперечався з Церквою, повставав проти Господа Бога? Ти знаєш, яким він був гарячкуватим. Думки пронизували йому не голову, а все тіло. Однак наприкінці тієї великої суперечки він сказав: "Ну так, але чим би ми були без Церкви?"
І щось подібного є у нашій сьогоднішній ситуації. Ми також сперечаємося з Церквою, це нам не подобається, тамте ми би хотіли покращити, того ми не розуміємо. Але ким, Яцеку, ми би були, якби ми не мали тієї Церкви?
_________________
¹ Ст. 836 офіційного перекладу.
² Алюзія до слів Христа: "Дана мені всяка влада на небі й на землі" (Мт. 28.18), транспонованих на Церкву.
Переклав Богдан Панкевич
Редактор перекладу Андрій Павлишин
21.05.2017