Юрій Винничук

 

Конфлікти літературних поколінь існували завжди. І те, що старше покоління не сприймало молодших, не було великою проблемою. Гірше, коли, як писалося в Біблії, «своя своїх не познаша». Так Іван Франко критикував Стефаника й Кобилянську за їхній модернізм, діставав Наталю Кобринську, щоб не писала містичних та фантазійних оповідань, а верталася обличчям до народу, а пізніше взявся за поезію «молодомузівців».

 

Те саме чинив Сергій Єфремов, теж довбаючи і Кобилянську, і Хоткевича. Михайло Коцюбинський, який дуже рідко брався за написання літературних статей, розкритикував витончену лірику Миколи Філянського. В довоєнній діаспорі Володимир Леонтович критикував українських модерністів 20-х років, а по війні Вадим Сварог (справжнє ім'я Вадим Балах) послідовно таврував модернізм в діаспорній літературі, зокрема у творах Ігоря Костецького.

 

Однак наші класики все ж не опускалися до такого рівня, коли заперечувалося взагалі право на місце в літературі. Не таврували висмоктаними з пальця звинуваченнями і не брехали так відверто, як це роблять теперішні борці з постмодернізмом.

 

Основний їхній постулат полягає в тому, що це чуже, прийшло з Заходу. Роман Іваничук в одному місці своїх щоденників визнає, що модернізм був, в іншому твердить, що його у нас не було, а отже звідки він міг взятися. І знову ж таки скидає усі гріхи на Захід, бо це «не наше».

 

Леонід Пастушенко у журналі «Дніпро» (№5, 2008) поставив питання руба: «Зваблені спокусливими ґрантами, молоді (та й старші!) наші таланти пишуть про що завгодно — тільки не про справжнє українське життя. Списана переважно з історії медичних хвороб усіляких збоченців та дебілів, наша «нова література» не тільки нічого не додає до реального образу нинішнього українця, а й невпізнанно спотворює його суть, перетворюючись на підступний наркотик масового чтива. Мета дуже проста: витіснити, притлумити соціальну літературу». Тому й не дивно, що «Польові дослідження українського сексу» у нього викликають гикавку: «Господи, яка гидотна мізерія!»

 

Василь Чепурний у читацьких щоденниках, викладених в інтернеті, нотує: «Читав зранку есеї Степана Процюка – він правий: уельбеки і бегбедери, як і наші порнопісателі, пишуть від вичахання, від трагедії відсутності любові. І Господньої, і людської... Нещасні вони. Винничуки та ірени карпи з численними дупами, андруховичі та жадани з пенісами і кліторами... І запах! Запах ригачки, наркоти та мєндєлєвського пійла. Література блювоти... Уельбеківські сторінки усякого сексу, алкогольно-наркотичні химороди а-ля Андрухович, комплекси хворої уяви Винничука, дупці Карпи, опущення в бридоту Ульяненка...»

 

Рідко яке число «Літературної України» та «Української Літературної Газети» обходиться без того, аби не згадати незлим тихим словом клятих постмодерністів.

 

Таке враження, що постмодерністи – це велика і могутня секта, що не дає дихати справжнім письменникам, які власне і творять справжню літературу. Чому ж їх не помічають? Та тому що «пси святого Юра» мужньо стоять на кордонах нашої держави і не пускають справжніх письменників на Захід. «Псів» перекладають, їм вручають премії та ґранти, а справжніх письменників ігнорують. Тому справжні письменники обзивають лютих ґрантоїдів «дітьми капітана Ґранта».

 

Останнім часом у цьому цілком поважно звинуватив Андруховича Григорій Штонь, нарікаючи, що має купу написаних романів, які ніхто не хоче видавати, вимагаючи, щоби писав, як Андрухович або Жадан. А він – ой, лишенько! – не хоче! Тобто це треба розуміти, що – може? («УЛГ», 23.08.2013). Там само (09.10.2015) він називає твори постмодерністів «літературними феєрверками» і нарікає, що «безперервний псевдокритичний грай стоїть зовсім не над літературними оазами, а над багатослівним віршованим жахіттям a la Любка, імпотентною порногалиційщиною Винничука, більшістю зразків т.зв. «жіночої прози», рощеної на штамах гламуру, діловарства і художнього секонд-хенду». Невдячна українська громада «з пекельними «пристрастями» самосущої плоті... Христа поміняла на Фройда, Винниченка на Винничука, Лесю Українку на Забужко».

 

Якась Таміла Соколик, розродившись істеричним плачем щодо сучукрліту, напустилася на Михайла Бриниха, назвавши його «ворогом цнотливості» та звинувативши у тому, що саме він, як з'ясувалося, «керує літпроцесом»! («ЛУ», 02.10.2008).

 

Одне слово, це зло, яке треба викоренити. Літератор і професор О.Яровий, який гаряче підтримував «беркутівців», а потім утік до Москви, хоч і не довго там затримався, писав, ніби постмодерністи пишуть так погано, що «за таке й не розстріляють». Степан Пушик заволав про «комп’ютерну поезію деяких так званих постмодерністів».

 

Письменник Михайло Іванченко бідкався, що «ринок наповнюють тексти апостолів постмодернізму. Автори бабраються в душах «героїчних» бомжів, алкашів, путан, одностатевих шлюбних молодят та підтанцьовують в орбіті сексу… Кожен письменник у чомусь модерніст... але він має веслувати у своїй українській течії» («ЛУ», 17.12.2009).

 

Дивна вибірковість у веслуванні. Бо жодна літературна течія не зародилася в Україні. Все прийшло з Заходу: бароко, класицизм, романтизм, позитивізм, символізм, імпресіонізм, футуризм, а в наш час – чорний гумор, сюрреалізм і той самий постмодернізм.

 

На жаль, усвідомлення цього факту так важко дається традиціоналістам.

 

Степан Сапеляк, проклинаючи «постмодерну січку» і пишучи про «тенета бісівської гри Андруховичів, Гундарєвих чи Покальчукових», пояснював, що «моральна гідність людська несумісна з манерою «ШОП-ПОРНО» та чадом ірен чи жадан». Не обійшлося і без згадки про якусь міфічну «винничуківську шпану» («Дзвін», №7, 2007).

 

Євген Баран, який уже не раз прославився своїми хуторянсько-рустикальними випадами проти постмодерністів (останній був проти Тараса Прохаська), вирішив ще й Куркова ущипнути: «Знаковим набутком книжкової індустрії стали твори Андрія Куркова і Юрія Винничука. Це направду дуже талановиті професіонали і знавці книжкової кон'юнктури. І добре, що вони в нас є, погано тільки, що їхні творіння видаються за зразки української літератури в її класичному сприйнятті й розумінні. Хоч твори Куркова, перекладені іноземними мовами, мабуть, є в кожному маленькому містечку Європи, вони, проте, до літератури стосунку не мають» («ЛУ», 21.05.2009).

 

Малоосвічений в світовій літературі автор примітивних літературних спроб вбрався у тогу критика, бо що йому ще залишалося: адже критика – останній прихисток графомана. У той час, як зарубіжна критика вихвалює Куркова на всі лади, наша або мовчить, або гарчить.

 

Роман Іваничук особливо активно боровся з постмодернізмом, кленучи з пристрастю насамперед твори Андруховича та мої. Андруховичу не міг пробачити, та й не лише він, «блюзнірства» над Антоничем. Хоча ніхто з тих, кого так дійняв той епізод в романі «Дванадцять обручів», не зробив для поширення поезій Антонича в Україні та за кордоном і близько стільки, як Андрухович.

 

Миколі Рябчуку, автору блискучих оповідань, від метра теж дісталося: «Якось я забракував його новели – вони були бездарні». При згадці ж про мене градус росте: «Я взагалі не хочу про цього Винничука говорити. Це людина брудна, аморальна. Він не має жодних засад – ані моральних, ані політичних. Коли про Винничука говорять як про визначного літератора, мені боляче! Це не література. Це – антилітература» («Друг читача», листопад 2005). В журналі «Березіль» (№6, 2006 р.) він зокрема писав про мене, що мої «порнографічно прозові вправи відмовлявся друкувати в журналі «Жовтень». Тут йдеться про «Дів ночі», які були опубліковані через чотири роки – аж у 1991-му, коли Р.Іваничук пішов із редакції. Хто читав «Діви ночі», міг пересвідчитися, що чого-чого, а порнографії там нема.

 

Про оповідання «Ги-ги-и», перекладене на дванадцять мов, Р.Іваничук написав, що таке могла сотворити «тільки психічно хвора людина». Натомість чеська критика порівнювала мене з Богумілом Грабалом, а російський критик Кирилл Анкудинов писав: «Отдельное спасибо Юрию Винничуку за уморительно смешной, роскошно гиньольный рассказ «Хи-хи-и!» – я читал его вслух и хохотал. Кто из россиян решился бы работать так? Украинский писатель легко подключается к электрическому полю «глобальной литературы», российскому продвинутому писателю непросто сделать это – ему мешают корпоративно-цеховые фобии. Оттого прозу многих продвинутых российских писателей так тягостно читать» («Бельские просторы», №5, 2011).

 

«Середнячки-постмодерністи вміють себе активно рекламувати», – висловився Р.Іваничук у «Березолі» (№ 10, 2006). А екс-нардеп і графоман Петро Осадчук ще й оду заспівав:

 

Роман Іваничук поставив клізму

Саморобному постмодернізму

І закликав у час духовного недороду

Повертатися до свого народу.

 

Щодо повернення до народу, то якось так сталося, що геть усі постмодерністи завжди перебували в опозиції до влади Кучми та Януковича, тоді як багато хто з членів НСПУ ходили на здибанки з ними та брали від них гроші.

 

Цікаво, що члени Нью-Йоркської групи, й самі переживши цькування, з азартом теж накинулися на постмодерністів. «Щоб написати культовий роман, потрібні дві передумови: вміти драматично роззявляти рота і вживати культовий словник», – вважав Богдан Бойчук («Кур’єр Кривбасу», лютий 2005). Такий висновок він зробив, прочитавши прозу Сергія Жадана. Далі він наводить той культовий словник, хоч не дуже широкий, але вражаючий: «мудак, дупа, тьолка, підар, кльово, бабки, дебіл, водяра, фігня та чудові, просто неймовірні різновиди слів хуй, їбати, пізда, срати і гівно».

 

Після Жадана Б.Бойчук взявся за Ірену Карпу: «Карпа далеко радикальніша, ніж Жадан. Коли її попередниці тільки трахалися на полях українського сексу, то Карпа вже їбеться і «сере на всіх».

 

Остання збірка поезій Ю.Андруховича викликала у письменника неабияке роздратування. Тут він не підбирає термінів: «загальновідомо, що людині без дна не потрібні класики. Така людина сама в собі і не в собі. Це духовний гермафродит». Поезії у цій збірці нема, констатує Б.Бойчук. Якось забувши, що приблизно те саме років п’ятдесят тому писали про його поезію.

 

Та він не самотній. Інший член Нью-Йоркської групи Юрій Тарнавський теж має зуб на постмодерністів. Причина полягає у їхній популярності. «Мовчанка була найболючішою», – пише він про реакцію критики на творчість Нью-Йоркської групи. Видатний літературознавець Юрій Шерех, мовляв, тільки один-єдиний раз відгукнувся на їхню творчість, а «багато років пізніше писав з ентузіазмом про популярних Андруховича і Забужко». І після цього Тарнавський кидає фразу, яка дуже багато говорить: «Та помилятися було в традиції Шереха ще з мурівських часів і такі твердження не бралися серйозно». А відтак додає газу: «Другий напрямок, у якім розбіглося молоде покоління, – це модність, особливо те, що називають «постмодернізмом», а насправді є популярним комерційним варіянтом справжнього постмодернізму, метою якого (комерційного варіянту) є дешевим коштом, дешевими засобами здобути собі ринок і тим популярність та гроші».

 

Я б усе це назвав «феноменом баранізму». Він існує давно, ще з 1920-тих років, коли в літературу полізли робітники й селяни, шахтарі і доярки. Для них творчість освіченого крила тодішнього літературного процесу була, як голка в одному місці. Усі ці підмогильні, івченки, свідзінські, неокласики, уся ця дрібна інтелігенція творили невигідний фон для їхньої творчості.

 

Який-небудь Іван Кириленко чи Григорій Епік не міг жодною мірою змагатися з інтелектуальною літературою, творами письменників, які були виховані на зарубіжних зразках, яких, звісно ж, писателі від народу не читали. І, як на біду, на Заході перекладали тоді саме отих інтелектуалів, писали про них захвальні статті, а не про усіляких кириленків.

 

З тих пір мало що змінилося. Література вищого класу завжди викликала ненависть у творців соцреалізму, тому, коли у 1960-тих роках у Прибалтиці, на Кавказі та і в Росії, з’явилася модерна поезія (а модерною на той час міг бути навіть звичайний верлібр), в Україні таке нахабство швидко закатали під асфальт.

 

Зараз в Україні бачимо дві паралельні літератури, які ніколи не пересікаються. Є Спілка письменників, яка перебуває у своїй внутрішній еміграції, і є альтернативна письменницька група, яка увесь час на поверхні літературних подій. Дуже рідко якийсь член НСПУ потрапляє в короткі списки книжкових рейтингів, а ще рідше вигулькують вони під час літературних ярмарків та форумів, цілком слушно підозрюючи, що на їхню акцію не прийде більше народу, ніж на зустріч з ненависною їм Іреною Карпою.

 

І коли Карпа їде в Париж представляти там українську літературу, то С.Процюк відразу калатає в дзвони і посипає голову попелом. Бо як таке можливе? Чому Карпа?

 

Та тому, що Карпа знає кілька мов, а наші соцреалісти навіть польською ледве белькочуть.

 

19.02.2017