Є те, чого нам варто повчитися в поляків — шанувати власні досягнення.
Чеслава Мілоша ніколи не назвуть американським поетом, чи навіть французьким, поетів з поетичної групи «Скамандр» Юліана Тувіма та Казімєжа Вєжинського ніколи не назвуть американськими поетами, в той час коли українці постійно називають членів Нью-Йоркської групи — американськими (або рідше еміґрантськими, чи закордонними, чи, що найгірше, діаспорними) поетами. Навіть так пишуть в енциклопедіях — про Юрія Тарнавського, Богдана Рубчака, Богдана Бойчука, Віру Вовк, Женю Васильківську, Емму Андієвську (окремий випадок), Патрицію Килину (ще більше окремий випадок) і молодшого Олега Коверка, ще молодшу Марію Ревакович та ін.
Ми завжди цураємося своїх найвищих здобутків, зате хвалимося дешевими прикрасами.
Саме тому Чеслав Мілош, отримавши Нобелівську премію, повернувся до Варшави і здобув неймовірне національне та світове визнання, а Юрій Тарнавський десятиліття тому перестав писати українською, бо не відчуває, що це хоч комусь потрібне. Перейшовши цілковито на англійську, повидававши своїм коштом (!) власні твори в Україні, Тарнавський тепер (у свої понад вісімдесят!) став помітною фіґурою поставанґардистського американського руху, його твори щороку дістають багато десятків рецензій у пресі. Богдан Бойчук, хоч і повернувся у щойно незалежну країну й досі живе в Києві з великого патріотичного почуття, а все ж — українська література його ніби уникає, бо він ніби чужий для неї. Женя Васильківська, після своєї першої блискучої книжки українською в 1954 році, на яку з оваціями відгукнулися тоді найвидатніші критики, взагалі перестала видаватися. І що гірше — писати. Богдан Рубчак вперто писав тільки українською (як і вони всі тоді), хоч працював у поважному видавництві Harper & Row (тобто був всередині американського книговидавничого процесу), хоч його друзі бітники, а особливо Філіп Ляменшія (Philip Lamantia) постійно, навіть обурливо казали йому: «Чому ж ти не пишеш англійською? Ти б давно був відомим в світі поетом!» На що Рубчак завжди відповідав: «Ні, ми писатимемо українською, ми хочемо підняти нашу культуру». Розчарування приходить різними шляхами. І так далі.
А дійсно ж, ці постаті здійснили правдивий прорив, ми, завдяки їм, у середині минулого століття йшли в ногу з іспанською, французькою та американською поезіями, йшли нарівні — нечуваний успіх, за яким ці поети не відчули жодної підтримки від українців, також і вкрай консервативної діаспори, навіть навпаки. В передовому еміґраційному журналі «Сучасність» (насправді й досі, може, найкращому культурному україномовному журналі в світі), коли там друкувалися вірші членів Нью-Йоркської групи, пренумеранти завалювали редакцію гнівними листами, мовляв, перестаньте їх друкувати, бо ми відпишемося!
Бо кожний прорив змушує покинути межі уявної зони комфорту, чого ми не любимо; ми не любимо прориватися, ми любимо пишатися калиною та милозвучністю солов'їної… Замість промування, як, наприклад, робили інші середовища, Целяна (якого ще в 1960-і перекладала і видавала Віра Вовк) чи Унґаретті (перелік довільний і може тривати), кожен з яких видозмінив свою мову і поставив філологію в позу жаху, ми за океаном і в незалежні часи «на континенті» обирали (довільний приклад, можуть бути інші) нові церкви, ще більше нових церков в умовному «пост-нео-візантійському» «стилі». То де ж візьмуться наші Мілоші чи Шимборські?
Українська література має кілька дуже задавнених комплексів, які, як відомо, мають здатність з'їдати зсередини. Типологія цих комплексів поширюється також на цілу культуру, ширше — гуманітарний простір, ще ширше — цілу ментальність і так далі. «Нас не чують» — «ми не маємо свого нобеля» — «нас не знають» — «нас не цінують» — «ми нічого не дали світові» — «ми нічого не варті» — «якби це не українською». Почасти це звучить як максими з історії самої НЙГ. Так, Патриція Килина (Patricia Nell Warren) після десятиріччя активного писання в українській, повертається в англійську, і вже другий її англомовний роман потрапляє до списку бестселлерів New York Times, проданий накладом понад 10 мільйонів примірників. Тепер її означують не інакше, як «леґендарна авторка», або «культова фіґура», а її книжки називають «переломними». І все-таки…
З часу свого постання восени 1953-го члени НЙГ, молоді на той час письменники, які нещодавно тільки врятувалися від, буквально, смерті в Радянському Союзі, що охопив і Галичину, та вже встигли, після таборів DP, здобути середні й вищі освіти в США, ніби випадають із цього чарівного українського, спільного за світовідчуттям, для «діаспори» та «континенту» кола або ж просто опиняються за його межами. Вони є сучасниками (хронологічно та стилістично) і «сусідами» (топографічно та комунікативно) американських культурних рухів, з представниками яких були знайомі й перебували в одному ідейному «котлі», одній «тусовці»; обговорювали одні й ті самі теми, перетиналися і часами активно спілкувалися. Йдеться про Нью-Йоркську школу (письменники Джон Ешбері, Кеннет Кох, Френк О'Гара та ін., художники Віллем де Кюніґ, Джексон Поллок, Марк Ротко та ін.), поетів з Блек Маунтейн (Роберт Крілі, Роберт Данкан, Деніз Левертов та ін.) і бітників (Джек Керуак, Аллен Ґінзберґ, Лоуренс Ферлінґетті, вже згаданий Ляменшія, Корзо та ін.) Як пише про це Бойчук, «ми ходили між ними, терлися з ними плечима — і було б цілком нормально стати з ними на одну платформу». Щоправда, відтоді останні стали більш ніж крупними фіґурами світового культурного процесу, наші ж поети, про яких мова (та поодинокі їхні старші побратими/вчителі, як-от Вадим Лесич), залишилися в затінку, навряд чи широко (чи взагалі) відомі україномовній публіці, часами значно відоміші іншо-мовній. Чи не тому, що вибрали батьківщиною українську мову, адже мова — єдина справжня батьківщина поета? Але ж вони тоді були з мовою, але без держави, виходить так, що вони досі — без держави.
Модернізм, здається, вже минув разом з ХХ століттям, а ми й далі ставимо перед собою це невирішене завдання. Чи все-таки вирішене, принаймні в культурі, тільки нам про це нічого не відомо?
Часами нам видається, що україномовна культура недостатньо «вписана» у світовий контекст. Натомість… Тематично поети Нью-Йоркської групи перетинаються із своїми англосаксонськими сучасниками, тобто усі вони є сучасниками по суті, тобто не тільки хронологічно, як часто буває, але якраз їх не стосується, відстаючи естетично на півстоліття (якщо не більше). Комунікативно — вони можуть довго розповідати про своє спілкування із тепер знаменитими на цілий світ американцями (і не тільки), їх об'єднував один простір, один дискурс і одні виклики сучасності, на які вони давали відповіді. Стилістично та естетично — дехто сказав би, що їхні вірші звучать радше як переклади якоїсь добротної модерної поезії — настільки незвично, але ж мова не винна… Чи справді українська культура, за великим рахунком, як це часто промовляється, не має чогось модерного дати світові? Чи Велике Мовчання не може виявитися Великою Глухотою? Нашою. Глухотою культури перед своїми творцями?
Поети, яким в середньому біля дев'яносто, видається, вже давно сказали достатньо, аби бути почутими. Динамічні культури потребують своїх контактерів та комунікаторів, щоб бути відкритими; потребують модерністів і «сучасних», аби випереджувати час і приймати його виклики; лідерів і промовців, аби могти і бути спроможними… Навіть мистецьких скандалів, яких вони спровокували понад пристойний мінімум. Дивно те, що творчість поетів Нью-Йоркської групи навіть через понад півстоліття виглядає і звучить дуже ризиковано для нас. А ми знаємо, про що це свідчить — вони тоді виявилися сучаснішими за нас тепер. Про тепер…
Від цілковито цензурованих радянських часів, коли система намагалася максимально вихолостити будь-що з того, про що йшлося вище, і аж дотепер ми не мали змоги познайомитися ближче з НЙГ. Жодного разу вони не мали спільного виступу в повному складі, творчість більшості з них недоступна і невідома в Україні. Книжок — нема, і ніхто в Україні не хоче їх видавати. Тепер, здається, найвищий час повернути їх і зробити цю останню леґітимно модерністську (у випадку, принаймні, Тарнавського також і постмодерністську, від 70-х років у його творчості) хвилю надбанням широкої громадськості, як української, так і світової, і припинити страждати від задавнених комплексів. Можемо?
22.06.2016