Визначний поет-модерніст і не тільки, співзасновник Нью-Йоркської групи.
„Тоді глибоко усвідомив, що означає плин часу... Також зрозумів основну несправедливість людського життя: ми призначені не бути.“ (Богдан Рубчак, 11.10 1927 — 10.02.2017)
„Бойчук був відомий насамперед як поет, хоча писав також драматичні твори (найпомітнішою стала його п’єса «Голод (1933)», стилістично й світоглядно позначена сильним впливом Самюела Беккета), перекладав (зокрема американську та іспанську поезію), був редактором кількох книжкових видань і трьох важливих журналів («Сучасність», «Нові поезії» і «Світо-вид»), видавцем, організатором літературного життя, а особливо в ролі представника «трійці» провідників (разом з Юрієм Тарнавським і Богданом Рубчаком) Нью-Йоркської Групи. Зрештою, саме із неформальної зустрічі Бойчука і Тарнавського в 1953 р. виводять свою генеалогію спершу доволі аморфна «група молодих», а відтак і програмно модерністська Нью-Йоркська Група.
У контексті групи Бойчук органічно перебрав на себе функцію радше організатора, ніж літературного теоретика чи ідеолога. Про подиву гідний обсяг його діяльності в літературному та театральному середовищах української еміграції свідчать видані ним журнали і редаговані книжки (чого варті хоч би підготовлена разом з Рубчаком антологія «Координати» (1969) або ж записані ним «Спомини» Йосипа Гірняка про «Березіль»!), але й не тільки вони. Приміром, його багатолітнє листування з Ігорем Костецьким — це наче «книговедення» одного аспекту закулісної роботи вузького кола індивідів, чиї наполегливі зусилля реально творили те, що сьогодні називаємо українською еміграційною культурою... А свідченням Бойчукових власних творчих шукань є кільканадцять книжок поезії, прози, драми.“ (Марко Роберт Стех, 2006)
„Знаєте, ні там, ні тут я не потрібен. Ні, там потрібен, але у США вже немає українського літературного життя. Той літературний процес, що створила Нью-Йоркська група, був останнім. В Америці залишалося хіба чекати смерті... Однак у мене ще було багато внутрішнього неспокою (я — не осіла людина: часто міняв доми, жінок, міста, країни), тому й переїхав в Україну. Але я почуваюся як людина, що стоїть збоку. Старша генерація українських письменників до мене ставиться дещо із застереженням, бо все, що пишу, — заперечення їхньої поетики, яка, по суті, досі є соцреалістичною. А молоді так захоплені собою, що охоче випхали б мене у класики, щоб я тільки не заважав їм... Дарма. Я все ще динамічно в процесі! Публікую рецензії, пишу і видаю книжки та маю свого читача.
Скажу так: кожна нова генерація приходить, щоб творчо заперечити попередню. Природно, що члени Нью-Йоркської групи починали українську літературу від себе... Але наші «батьки»: Євген Маланюк, Василь Барка, Тодось Осьмачка, Вадим Лесич — були мудрими. Вони приходили на наші читання, зустрічалися з нами за келихом вина у ресторанчиках чи кав’ярнях, ми запрошували їх у гості додому і... так ми подружилися. Звичайно, те старше покоління мало свою поетику, а ми — свою. Але щоразу, коли я приходив до Маланюка, з яким жив по сусідству, той читав нові вірші і хотів знати, чи є ще в них вогонь, як він висловлювався. Отже, його цікавила думка Бойчука, хоч мою поезію він не сприймав всерйоз... А в Україні дійшло до надто гострого конфлікту, коли молоді письменники не розмовляють із старшими. Це ненормально!
Люблю інтелектуалізм в літературі. Колись улюбленим письменником був Томас Манн — людина універсальна. Але я вважаю, що мої вірші також емоційні. Є ще третій вимір, який постав вже пізніше, — духовність.
Також у моїй поезії є три виміри любові: еротична, філософська і духовна. Власне, остання з’явилася згодом. Я увесь час сварився з Господом. Переживши стільки всього: жахи війни, примусові роботи, Голокост, повоєнний голод, еміграцію, запитував: чи є Бог? Чи є глузд у людському існуванні? У ранній творчості часткову відповідь на це давала філософія екзистенціалізму. Проте не захоплювався Жаном Полем Сартром, який казав, що Бога немає і людське життя не має жодної цінності. Я більше був схильний до теорії Альберта Камю, який стверджував, що людина є тим, що вона робить, і те, що людина робить, має значення" (з інтерв'ю Бойчука Бойчука, 2008).
„Люблю Львів. І хотів би, щоб мене поховали десь там на Високому Замку. Навіть створив собі епітафію:
Я хотів би спочивати
на Високому Замку,
щоб цілу вічність
дивитися на Львів.
Але треба ще роздобути трохи слави, щоб таке відбулося ;-)“ (з інтерв'ю Бойчука Бойчука, 2008).
"Десь суть була..."
Десь суть була,
осталися одгадки,
десь дім стояв,
та як його знайти ?
Мій шлях
неждано виховзнув
з-під ніг
піском розлився
в безконечність.
Я йшов
і по коліна груз
в темнóті.
На грані світляних років
являвся часом день,
і час від часу зірка
падала комусь
в долоні.
Так:
десь дім стояв,
а може, не стояв;
була десь ціль,
а може, не було.
Я йшов кудись
і знав:
мій шлях — в нікуди;
я йшов і знав:
мій хід — життя.
11.02.2017