Візитівка американського психо

«Патерсон» Джима Джармуша в українському прокаті є таким собі сонячним зайчиком – правозвісником весни, шматочком щастя, чого, на жаль, не второпали на Канському кінофестивалі минулого року, де фільм був лише претендентом на «Золоту пальмову гілку», та не став її власником. Ця стаття – мала частинка компенсації за сліпоту дециметрів та метрів світового кіно.

 

 

Є фільми про поетів та поезію. Їх – дрібка в каші кінематографу. Поетичних фільмів на дещицю більше, та смак в баняку варива вони не міняють. Фільми поетичні та ще й про поезію – як рядок із зошита, роздертого псом: може щось було, та хто зна чи точно, і не факт, що добре. «Патерсон» сміливо каже, що в клаптях паперу рядок був, є, і він прекрасний. Окей, notsobeautiful, justbeautiful. Власне, саме через свою негучність, «Патерсон» не був помічений тими, кому важливий крик з допомогою мегафону, хто чує заяви, а не слово.

 

Джармуш завжди знімав просте кіно, особливо не займаючись експериментами, пошуком глибин змісту і дна істини. Він не претендував на славу великих, не називався генієм і, за винятками, не чув про себе подібного. Та він і не геній. Лишень в надмірних ступенях порівняння захоплених фанатів, молодих студентів, вперше очманілих від «Мерця», чи випадкових продюсерів, ошелешених несподіваним касовим успіхом «Зламаних квітів». Джармуш завжди був без претензій, без великих цілей та далекоглядних планів. Він не Трієр. Не Чжан Імоу. Знімає своє кіно, може тільки й для себе – не надто цікаве іншим, трохи психопатичне, часом дивне – особисте.Словом, він – такий собі егоцентричний графоман. Та хто сказав, що в закинутих і темних хатинках старого Нового Орлеану, не завалявся, забутим, зошит із віршами, що непомітно збагачують цей світ невидимим ароматом буття? Саме запах (не сморід, не перегар), запах вчорашнього пива. З ледь «чутним» звуком джазу. Спогадом про чорно-білі фотографії на стіні, з відблиском келихів на барній стійці, шепотом закоханих в кутку і атмосферою спокою. Джармуш і його «Патерсон» – це саме такий спогад, така атмосфера. І ця атмосфера не для Канн і Канського кінофестивалю. Тому його і не побачили, як не бачать хлопця в чорному, коли навколо – всі кольори веселки.

 

 

Одначе не педалюємо простоту нового фільму Джима Джармуша. За історією Патерсона, водія автобуса в місті Патерсон, як за тамбуром, йде довгий і хитросплетений ланцюжок вагонів, з’єднаних, мов гармошкою, з допомогою поезії – символів, образів, збігів. Йому, не надто привабливому водієві, «дана» в подружки красуня-іранка Гольшифте Фарахані (в житті – подружка зірки французького кіно Луї Гарреля). В проміжках між роботою і домом він пише білі вірші, нічим не гірші за вірші Аллена Ґінзберґа, чия фотографія висить в барі, щовечірньому місці відвідин головного героя. Його, водієве життя, сповнене образів, що з’являються – породжені підсвідомістю чи самим Богом! – після переказу снів його дівчиною чи після спостереження за іншими. Їй наснилися близнюки, їх обопільні діти, – і він щодня і повсюди починає бачити близнюків. Він почув про бажання двох хлопчаків, пасажирів, нарядитися на Хелловін тінями – і камера виявляє тіні поруч з героєм, тіні, які ми, зазвичай, не зауважуємо, сприймаючи чисту монету дійсності. Одна дівчинка читає йому свого вірша про падаючу воду з нізвідки, а ввечері його дівчина вішає у них вдома фото водоспаду, що виринає з пітьми… Не рахуючи того, що цитований дівчинкою вірш – написаний самим Джармушем.

 

Та не все так явно, не все у фільмі прагматично послідовно і лінійно. Поезія не пояснюється, вона відчувається. І кожним по-різному. Якщо мені близький Верхарн, то Джармушу – Рон Педжетт, цитований від імені Патерсона протягом усього фільму.

 

Ще 20 років тому написаний Джармушем трітмент до фільму лежав в далекій шухляді, бо режисер не мав інтелектуальної змоги втілити його в зрозумілу та чітку форму – як втілити поезію? Крім того, що режисер ледве чи не вперше писав сценарій не самостійно, він, здається, дозволив часте використання імпровізації, залучаючи свій звичний підхід до зйомок, в багато чому покладаючись на свободу творчості і артистичних бажань самих акторів. Відстороненість – головна «складова» характеру героїв Джармуша. В «Мерці» її персоналізував Джонні Депп, в «Межі контролю» – Ісаак де Банколе, а в «Патерсоні» – Адам Драйвер, актор з унікальною зовнішністю. І так само унікальним послужним списком – він грав у фільмах Стівена Спілберга і Стівена Содерберга, братів Коєнів та Мартіна Скорсезе, Клінта Іствуда та в «Зоряних війнах». Джармуш використав його відмінну фізіономіку та, навзаєм, чуттєвість, за рахунок яких він – ніби несьогосвітня людина. Як і сам Джармуш, відомий режисер без прагнення слави, зі смішною шевелюрою, любитель поезії й посиденьок в барі з тривалими розмовами ні-про-що.

 

«Патерсон» з тих фільмів, що не викликають бурю емоцій: не треба бігати з криками «геніально», здається, каже сам режисер. Кайфонули? Ну і я також, – здається, може сказати Джармуш, посьорбуючи каву і затягуючись цигаркою. Висловити подяку за переглянуте нешвидке кіно – ото й все, що йому треба. Не треба мудрувати; прийшла добра думку в голову – тішся і дай втішитися іншим. «Патерсон» саме тішить, легенько, ненав’язливо, чим сильно відрізняється від артхаузних фільмів, де мистецька складова часто вимагає-з-ножем-біля-горла зрозуміти важливу думку, ґвалтуючи розум непідготовленого глядача. «Патерсона», гадаю, цілком зрозуміє кожний, і навіть без додаткових екшен-епізодів чи комічних ґеґів. І навіть вірші зрозумілі – без складної рими, без дуалістичних сенсів – білі білісінькі.

 

 

Загалом, новий фільм Джармуша можна назвати його програмним твором, новою візитівкою, бо містить всі потрібні дані, де замість прізвища – дивакуватий герой-не-герой, замість назви професії – специфічний-не-смішний-гумор, а замість назви компанії – атмосфера базікання, пива, музики і цигарок. Ну, й важливо звернути увагу на текстуру паперу візитівки – запатентована, нікому не відома у відсотковому плані суміш драми, мелодрами і фантазії навпіл з містикою (якщо її, містику, розуміти не як жанр, а як переклад слова – таємниця). До такої візитівки приємно доторкнутися, так само, як кайфував від таких доторків герой «Американського психо». Її приємно носити в кишені, мов у пам’яті, згадувати, м’яти в думках, як в руках. Але її не продати. Не відомо скільки коштував «Патерсон», але за даними Box Office Mojoвін зібрав по світі 1 мільйон 288 тисяч доларів. А цього було б мало навіть щоб покрити видатки на виготовлення і прокат фільму в Україні, не кажучи вже про Сполучені Штати. Чи це важливо для Джармуша? Гадаю, не дуже. Бо людина помирає, а візитівки залишаються.

17.02.2017