РОЗМОВА СЬОМА: ТРАДИЦІЯ
(попередню частину див. тут)
Ю.Т.: Знаєш, Яцеку, що віра, яка шукає порозуміння¹, є вірою, подвійно розгорнутою часом. Спочатку це моя віра, віра дитини, юнака, потім зрілої людини. Але це також історична віра.
Я.Ж.: Тобто віра поколінь.
Ю.Т.: Так, віра поколінь. Віра Авраама, віра апостолів, віра наших праотців. Та віра увесь час – безугавно – шукає порозуміння. І тут постає запитання: чи час є ворогом віри, чи радше її другом? І що таке час? Час історії. Час традиції. В нашому світі це базова змінна, згідно з якою змінюється все навколо. Отже, час релятивізує. В часі змінюється світ – також і світ людських цінностей, наше розуміння чи відчуття цінностей. Те, що колись було важливим, стало менш важливим сьогодні.
Я.Ж.: Стосовно віри також?
Ю.Т.: У цьому власне й проблема. Як це стосується віри? Слово «шукає» – коли ми говоримо, що «віра шукає порозуміння» – показує часову напругу в самому осерді віри.
Я.Ж.: Бо якщо все ще шукає, то це означає, що не знаходить?
Ю.Т.: І ніколи не знайде остаточно! Отже постає запитання – яку функцію відіграє у цьому процесі час? Чи час є силою, яка віддаляє нас від джерел, чи може силою, яка дозволяє нам краще, правдивіше побачити ці джерела? Що ми маємо зробити із часом? Як його прожити? Як увійти в традицію, яка простягається далеко поза наші часи?
Я.Ж.: Тут ми наштовхуємося на проблему співвідношення між історіософським оптимізмом, котрий припускає, що світ стає щоразу кращим, що люди дедалі ліпші, мудріші, що вони все краще розуміють одні одних, все краще дають собі раду, та історичним песимізмом, який стверджує, що «світ котиться у прірву». Чи маєш ти якусь гарантію, що людське розуміння віри з часом дедалі кращає? Що ми, дивлячись історично, підносимося щоразу вище?
Ю.Т.: В доктрині Церкви з’явилася спроба вирішити цю дилему. Завдяки цій спробі постала ідея Маґістеріуму Церкви² – такої інституції, яка має історичне коріння і чинить вибір між тим, що було в минулому, і тим, що може статися в майбутньому. Між спогадом і надією, між пам’яттю і острахом. Тут, у Церкві, відбувається вибір спогаду у відповідності до надії, яку ми плекаємо нині.
Я.Ж.: Тобто те, що, як нам здається, Бог сказав дві тисячі років тому, Церква може сьогодні розуміти інакше, ніж розуміла сто років тому. Ті самі слова Писання сьогодні можуть означати щось зовсім інше, ніж означали колись?
Ю.Т.: Щось зовсім інше ні, але й далі існує напруга між тим, що «Він промовив» і тим, «що саме Він промовив». Розуміння Писання подібне до людини, котра із схованки витягає якісь скарби, або до лікаря, котрий виймає ліки з аптечки і бере ті, які йому потрібні, – відповідно до хвороби світу. Церква вибирає спогади з огляду на людські сподівання – сподівання нашого часу.
Я.Ж.: Тут з’являється острах, що з Об’явлення ми вибираємо те, що кому вигідне. Сьогодні нам вигідно сказати: «capax Dei», бо наш світ став індивідуалізованим. Але коли світ був феодальним, ієрархічним чи авторитарним, нам було вигідно казати, що віра – це насамперед порядок – як у тридентському катехизмі. Чи тягар «буття в миру» іноді не спричиняється до того, що ми вживаємо одкровення досить інструментально?
Ю.Т.: Погоджуюся. І такий вибір треба критикувати. Насамперед мусимо вибирати те, що насправді існує в Об’явленні. Але вибираючи, ми вибираємо, керуючись не вигодою, а зважаючи на хвороби світу – ті, які здатні зауважити.
Я.Ж.: Ми вибираємо те, що – як нам здається – зможе найкраще світові допомогти?
Ю.Т.: Так: те, що більш помічне.
Я.Ж.: Чи те, що є більш істинне?
Ю.Т.: Істина верифікується спасінням. Живою істина стає тоді, коли воістину уздоровлює. Нам не йдеться про те, щоби повторювати математичні формули. Йдеться про те, щоби повторювати слова життя, переказати Добру Новину.
Я.Ж.: Тому Маґістеріум Церкви насамперед стверджує, що Бог не промовляв до людей без конкретної на те причини?
Ю.Т.: Так.
Я.Ж.: Ані без чіткої мети?
Ю.Т.: Також не без мети і не без причини Він створив нам час, щоб ми дозрівали з плином часу.
Я.Ж.: І це усправедливлює змінність інтерпретацій.
Ю.Т.: Не лише усправедливлює! Вимагає інтерпретувати Писання відповідно до хвороб світу.
Я.Ж.: Тобто відбувається постійна реінтерпретація. Але коли постійно так «реінтерпретуєш», щораз по-новому читаєш одне і те ж об’явлення, то мусиш раніше чи пізніше запитати себе: чи це все ще та сама віра? Новий «Катехизм» є – як ти кажеш – книгою коперніканської революції в Церкві. А якби той наш ватиканський «Катехизм» появився, скажімо, сто років тому, наприклад у 1900 році, то напевне був би занесений разом із багатьма іншими найменуваннями до «Індексу заборонених книжок», оприлюдненого Папою Львом ХІІІ. Бо ти напевне погодишся, що ця книжка була би значною мірою неблагонадійною?
Ю.Т.: У певних моментах – так.
Я.Ж.: Тобто, наш сучасний «Катехизм Католицької Церкви» був би заборонений Церквою?
Ю.Т.: Можливо, що так.
Я.Ж.: Це показує масштаб коперніканської революції, яка мусить уже ставити питання про ідентичність цієї Віри.
Ю.Т.: Навіть якщо не враховувати час, який розділяє ці епохи, проблему історичності віри, примноження традицій – то все одно ми би могли віднайти цю ідентичність. Її творить визнання догмату. Адже і сучасний катехизм не відкидає догмату. Він визнає ті ж догмати, які можливо не дуже вдало охороняв «Індекс заборонених книжок».
Тут ми приходимо до дуже важливого запитання: чим саме є догмат? Чи догмат взагалі можливий? Бо якщо ми погоджуємося з релятивізацією історії, – то догмат неможливий. Кожне покоління вірує по-своєму, кожне по-своєму прочитує Писання. Або може потрібно перетворити догмат у математичну формулу і винести його понад час, понад перебіг історії?
Я.Ж.: Сказати собі: «Оце вже назавжди чинними будуть лише ті догмати, які Церква визнає сьогодні»?
Ю.Т.: Я би сказав більше: не лише догмати, але й їхні формули. Бо ж евклідова геометрія і досі чинна в тих формулах, якими була описана тисячі років тому. Але геометрія не є Доброю Новиною…
Я.Ж.: Отже чим є оті догмати?
Ю.Т.: Сказано, що вони є істинами, в які Церква пропонує вірити. Допіру тут з’являється поняття Церкви.
Адже коли пропонувалося визначення віри, то про Церкву мови не було.
Я.Ж.: Це означає, що без Церкви і догматів віри не існує? Без визнання догматів немає віри в Бога?
Ю.Т.: Догмат окреслює сенс віри. Перш за все він стверджує те, що «Бог промовляє», і – наскільки це можливо – старається уточнити, «що саме Бог каже».
У Церкві є і було багато різних догматів, але потрібно знати, що так направду існує лише один фундаментальний догмат, один догмат догматів, а всі інші формулювання виростають із нього, як із стовбура. Є лише одне світло, яке має багато відблисків.
Я.Ж.: І що ж є тим ядром віри?
Ю.Т.: Любов! Догмат догматів каже, що Бог є любов.
Я.Ж.: Бо прийняв об’явлення і не зрадив Христа?
Ю.Т.: Так – бо не зрадив Христа. Колись ми роздумували над гіпотезою, що можливо ми маємо справу не з добрим, а зі злим Богом. Із Богом, котрий вимагав від Авраама пожертвувати сином, котрий мучив Йова, котрий покинув Христа на хресті. Ми замислювалися, чи бува не маємо ми справи з таким Богом, проти якого бунтував Міцкевич, кажучи: «Сказав неправду, хто назвав Тебе любов’ю – // лиш мудрість у Тобі знайшов я»³.
Цю гіпотезу, маніхейську гіпотезу, гіпотезу тотального зла, старається заперечити догмат всіх догматів. Цей догмат стосується всіх страждаючих на цьому світі. Бо поміж нами є багато Йовів. Батьків, яких позбавлено синів, багато. Людей, котрі перебувають на хресті, багато. І отже сенс нашої коперніканської революції полягає у тому, щоби – наскільки це можливо – показати сучасній людині, що Бог є любов.
На чому могла би на практиці базуватися ця революція? Саме на тому, що якщо людина страждає, то разом із нею страждає Бог. Бог не умиває рук, коли бачить людське страждання. На людину, котра страждає в лікарні, Бог не дивиться, як об’єктивний спостерігач вічного людського страждання.
Я.Ж.: Не так, як людина дивиться на гусеницю?
Ю.Т.: Цілком інакше. І це ключове питання. Ти мені кілька разів казав про те, що людина конечна, а оскільки вона конечна, то природно, що вона страждає. Бог є безконечним, і за своєю природою не страждає. Але якщо хтось вічний безмежно любить, то це означає, що Він і страждає разом із тим, кого полюбив.
Знаєш, Яцеку, це зміна образу Божого – це дуже важлива справа. Я кажу про зміну, але ж вона постійно відбувається упродовж двох тисяч років! Лише щоразу відбувається інакше, завжди співмірно до страждань якогось певного покоління.
Я.Ж.: А чи це випадково не є отією кон’юнктурою, яка присутня в нашому світі – кон’юнктурою прав людини, індивідуалізму, зосередженні уваги на нас самих – кон’юнктурою, що триває зо двісті років, і знаходить своє віддзеркалення у новому катехизмі? Чи Церква до певної міри не підпорядковується тій домінуючій інтелектуальній, культурологічній, цивілізаційній течії?
Ю.Т.: Слухай, але ж та кон’юнктура також накреслена завдяки Божому провидінню. Прагнення світу не виникають випадково.
Я.Ж.: Лише є знаками часу?
Ю.Т.: Так, вони є знаками часу. І саме, щоб вдовольнити той голод, ти читаєш Євангелію.
Я.Ж.: Отже в сучасній філософії, в соціології, в психології Церква відшуковує знаки часу і за їх допомогою пробує читати Одкровення – чи так?
Ю.Т.: Так. Відповідно до того, чого наш світ зараз потребує, чого ти потребуєш, чого я потребую… Про це гарно висловився Гельдерлін: «Розумний Бог ненавидить несвоєчасний розквіт». Коли ти підсунеш чудову істину незрілій людині, то вона її змарнує. Потрібно, щоб спочатку людина дозріла.
Я.Ж.: Тому св. Авґустинові, св. Томі не можна би було підсунути цього катехизму?
Ю.Т.: Ти міркуєш наперекір традиції. Витягаєш ці дві постаті, ставиш їх понад історією…
Я.Ж.: Для Церкви то фундаментальні постаті.
Ю.Т.: Ти робиш щось таке, чого розумний Бог не любить.
Я.Ж.: Бо я шукаю простої відповіді на фундаментальне запитання: чи Авґустин і Тома вірили в те саме, в що сьогодні вірять християни, чи бодай лиш католики? Чи ці два основоположники католицької думки могли би належати до тієї ж Церкви, до якої належать отець Тішнер та Іван Павло Другий?
Ю.Т.: Вони так само, як і ми, вірили, що Бог є любов’ю. Натомість певних догматів, які сьогодні проголошує Церква, вони просто не знали. Але можна би розсудливо стверджувати, що якби знали їх, то б з ними погодилися. Бо всі вони [догмати] є експлікацією⁴ фундаментальної тези, що Бог є любов’ю.
Я.Ж.: Отож, «Сума теології» св. Томи, котрий не знав догмату про Вознесіння Пресвятої Діви Марії, не конче опинилася би в «Індексі», якби він існував у наші часи?
Ю.Т.: Для того не було би жодних підстав, але ти підсовуєш мені легкий приклад. Мабуть є важчі приклади. Хоча б Лютер.
Я.Ж.: Я волів би приклад єпископа Лефевра.
Ю.Т.: Без проблем. Отож, Лютер і Лефевр виражають певне ставлення до свого, сучасного їм світу, до світу, що оточував у їхні часи Церкву.
Я.Ж.: В тому сенсі, що Лютер хотів іти разом із світом дуже швидко вперед і таки пішов занадто швидко, а Лефевр судомно чіпляється за традицію і робить це занадто вперто.
Ю.Т.: Боже борони! В тому сенсі, що і один, і другий були величезними песимістами в оцінці світу. Лютер казав: лише деякі спасуться. Приблизно так само, зрештою, писав і св. Авґустин. І Лефевр також є великим песимістом у оцінці сучасного світу.
Звичайно можна визнати, що вони мають рацію. Але песимізм детермінує інакше розуміння місії Церкви. В світлі песимізму Лютера чи Лефевра, Церква виглядає островом праведників у морі неправедності. Натомість у нашому катехизмі це бачення дещо інакше. Ми повинні насамперед уважно спостерігати за тим, що нам здається «морем неправедності»…
Я.Ж.: І віднаходити там знаки часу?
Ю.Т.: Так. Уважно дивитися, що в тому людському морі діється, і віднаходити знаки часу. Христос прийшов на світ у своєму часі, і ми також приходимо «у своєму часі» до певних людей. Нескладно переконати переконаних, але переконати непереконаного – ось мистецтво.
Колись любов до ближнього виражалася у правилі «не будеш вбивати ворогів своїх». А тепер до цієї настанови додалося нове: «будеш розуміти ворогів своїх». Ти повинен розуміти, бо ворог може тобі дуже багато сказати про тебе самого, про твою власну ситуацію.
Я.Ж.: Через дві тисячі років ми віднаходимо істини, які існували в одкровенні, але були від нас наче закритими. Хоча би власне оцю: «любіть ворогів своїх»…
Ю.Т.: Вони були закритими, бо ситуація була цілком інакшою.
Я.Ж.: Ти вже готовий сказати, що вони – наші предки, святі та доктори Церкви – раніше вірили недосконало, не відкривши всієї істини одкровення?
Ю.Т.: Тут ти, Яцеку, знову перестрибуєш. Бо вони мали інший контекст, видобували на яву інші істини, адже жили в іншому, ніж ми, світі. Якщо ти хворий грипом, то зрозуміло, що тобі відкривається аспірин. А якщо зламаєш ногу, то тобі відкриється гіпс. В різних обставинах і контекстах ти починаєш цінувати різні речі. Ось тобі уся логіка історії.
Я.Ж.: В чому полягає історичність? Яким є ключ до логіки історії?
Ю.Т.: Вміти вибрати минуле, виходячи із надій на майбутнє. Маєш минуле – величезні спогади кількох тисяч років – і маєш надію. Як тобі з цим впоратися? Не марнувати того, що було в минулому, не перекреслювати минулих здобутків для майбутнього. В цьому полягає вся таємниця традиції й присутності Церкви у цьому катехизмі.
Я.Ж.: А звідки в тебе впевненість, що ти вибираєш власне так, як належить вибрати?
Ю.Т.: Я не маю цілковитої впевненості. Думаю, розмовляю з тобою, питаюся тебе, яка твоя думка. Чи добре я вибрав? Чи недобре?
Я.Ж.: А Отці Церкви, які цей катехизм створили …
Ю.Т.: Довго між собою розмовляли, довго дискутували. Над цим катехизмом працював увесь католицький світ.
Я.Ж.: Але звідки у них впевненість, що власне так потрібно розуміти знаки часу?
Ю.Т.: Впевненість їхня завдячує вірі, яка шукає порозуміння. І вони мають ту впевненість на міру сучасності.
Я.Ж.: А якщо вони знову помиляться, як колись помилялися, хоча б стосовно Джордано Бруно?
Ю.Т.: Ну так, вони можуть помилитися, але сьогодні вже нікого не засуджують на смерть. Церква відреклася від насилля для захисту нашої віри. Тож навіть якщо ми помилимося, можна мати надію, що ніхто внаслідок цієї нашої помилки не згорить на вогнищі.
Я.Ж.: А Церква не зіпсується?
Ю.Т.: Робимо, що можемо, щоб Церква не зіпсувалася. Але істину пізнають спільно. В діалозі – і лише в діалозі. Отже, щоби не помилитися, ми мусимо слухати тих, хто мають іншу думку, водночас читаючи одкровення. Для людини немає жодного іншого шляху, ніж дивитися в минуле, знати минуле, читати одкровення, надіятися на завтрашній день і вести діалог з цим світом, який нас оточує, прислухаючись не лише до послідовників, але насамперед до наших противників.
___________________
¹ Цит. максими Ансельма Кентенберійського, див. "Розмову п'яту".
² В оригіналі о. Ю.Тішнер вживає поняття Urzęd Nauczycielski Kościoła (Повчаюча Влада Церкви), це калька з німецького Das kirchliche Lehramt; значно частіше цю інституцію в католицьких країнах називають Маґістеріумом Церкви (Magisterium ecclesiae). Йдеться про владу навчати істин віри, посилаючись на силу авторитету, яка належать згідно із заповітом Христа (Мт. 28, 19-20; Ів. 14, 26) колеґії єпископів на чолі з папою та окремим єпископам, які перебувають у контакті з колеґією.
³ Цитата з драматичної поеми "Дзяди", ч. III, "Велика імпровізація", переклад Бориса Тена.
⁴ Експлікація – процес, у результаті якого розкривається зміст певної єдності, а частини набувають самостійного існування і можуть відрізнятися одна від одної; розгортання ("Словник іншомовних слів").
Переклав Богдан Панкевич
Редактор перекладу Андрій Павлишин
04.02.2017