Дуже сумною вістію приходить ся нам нинї подїлити ся з нашими читателями:
Сеї ночи о 2-ій годинї упокоїв cя по довгій а тяжкій недузї в 47-ім роцї житя
Дамян Гладилович
професор руского язика в академічній (рускій) ґімназії у Львові, голова товариства имени Шевченка, член товариств (взглядно і видїлів) "Просвіти", "Народної Ради", "Рускої Бесїди", "Руского товариства педаґоґічного", "Народної Topгoвлї" і других та один з основателїв "Днїстра" і пр.
Невмолима смерть видерла львівскій громадї Русинів-народовцїв одну з найкрасших єї сил, — видерла цїлій Руси одного з найгорячійших патріотів та найсовістнїйших і найчиннїйших дїятелїв.
Коли приходить ся нам сегодня писати посмертну згадку про покійного Дамяна Гладиловича, то до житєписи єго не знайдемо ми того рода даних, як аванси, почетні титули або голосні виступи публичні. Житєпись того чоловіка може вийти під тим взглядом дуже коротенька і скромна. Покійний був сином нинїшного о. пароха в Хирові, а братом помершого перед кількома лїтами щирого народолюбця і дуже спосібного писателя-юриста судьї Адольфа Гладиловича. Ґімназію покійний кінчив в Перемишли (товариш шкільний епископа д-ра Пелеша), студії фільософічні відбув у Львові і у Відни, а зложивши швидко испит на учителя ґімназії, дістав посаду спершу на коротко при ґімназії в Самборі, а опісля при рускій ґімназії у Львові, на котрій то посадї і умер, полишаючи жену, дорослу дочку і сина, студента на третім роцї прав в університетї львівскім. Житєпись коротенька і скромна — навіть хоч-би додати до неї, що Покійний за весь час побуту свого у Львові був членом руских народних товариств, членом видїлів або й головою деяких товариств.
А однакож значінє пок. Дамяна Гладиловича серед громади народовцїв для рускої справи народної було дуже велике — не менше, як неодного з тих наших людей, котрих честні имена голосно звучали або нинї звучать скрізь по Руси.
О тім значіню покійного Дамяна можуть знати докладнїйше всї ті народовцї, котрі старали ся більше обізнатись з исторією нашого розвою і поступу в остатних двох десятках лїт, — а найлучше знає о сїм наша громада львівска, котра своїми очима довгі лїта бачила і подивляла патріотизм, здоровий суд, енерґію, правдиво зелїзну витревалість, неутомиму працю, скромність і посвященє Покійного. Для него добро справи народної було альфою і омеґою — добро справи народної і нїчо більше! Розголосу анї почестей не бажав, — був скромний і рад був своїй роли робітника — хоч видатного і всесторонного, але ширшому світови незнаного. Він був, як той робітник в копальнях під землею, котрого результати працї люде на верху видять, але єго самого при тяжкій роботї не видять — хиба ті немногі, що працюють з ним і поруч него.
Кілько разів справа народна вимагала поради чи працї — покійного Дамяна Гладиловича не треба було аж взивати, він сам першій явив ся, бо-ж він звичайно один з перших і достерігав усяку потребу. Порада єго бувала добра, розсудна, а праця припадала для него нераз дуже тяжка, котрої не кождий радо піднавсь би, а піднявшись єї, не витревав би. І не був се того рода робітник, що як припала єму робота в одній справі, він вже о других справах не думав. Покійник завсїгди всї справи народні огортав своїми гадками, в кождій справі взяв участь і в кождій радо піднявсь якогось обовязку, якоїсь роботи. Чи йшло о справи політичної натури, чи о справи літературні (особливо видавництв часописей наших "Дѣла", "Зорі", "Зеркала"), чи о театр рускій, чи о друкарню товариства имени Шевченка, чи о "Народну Торговлю", чи о відносини товарискі, — всюди покійний чи то менше, чи більше або й дуже богато вложив своєї доброї волї, досвіду, знаня і найщиршої, часом незвичайно тяжкої працї.
Видавництво нашої часописи спеціяльно має покійному Дамянови Гладиловичеви дякувати дуже богато за свій розвій. Він з пок. Володимиром Барвіньским був головним основателем "Дѣла" і від самого початку аж до недавна, коли почав занемагати на здоровлю, підняв ся з правдивим посвященєм, єдино з почутя ваги народного орґану, адміністрації нашого видавництва. Єгo то головно иніціятиві, енерґії і праци треба подякувати і за той великої ваги поступ в розвою нашої праси, що "Дѣло" почало виходити що-дня яко першій дневник в галицкій Руси. Взагалї в исторії нашого видавництва имя Покійного записане золотими буквами і ми глубоку вдячність для него доховаємо до смерти.
Остатними роками почав пок. Дамян Гладилович піднепадати на здоровлю, а хоч енерґія у него була все тая сама, то міркуючи по красцї лиця можна було побоюватись, чи не мулить єго яка небезпечна недуга. Оно так і справдї було, а показало ся се по торічних лїтних феріях. Витвір в жолудку званий ulcus ventriсuli спровадив у него кілька вибухів крови, перед Різдвом, здавалось, стало недужому лучше, однакож по Різдві знов погіршилось і сегодня прийшла катастрофа. За весь час недуги, навіть серед тяжких болїв, Покійний живо интересував ся справами народними, запрошував до себе товаришів в праци народній, информував ся о справах і давав свою пораду. На ложу недуги, з котрого вже не судило ся єму піднестись, ще займав ся видавництвом на свій кошт двох книжок, приготовляв рукопись до друку і вів корректу, аж перед кількома днями, почуваючись уже близьким кінчини, запросив до себе проф. Ис. Громницкого і передав єму недокінчему роботу. Небавом почав тратити свідомість, а послїдні слова єго, висказані в проблеску одної яснїйшої хвилї серед безсвідомости, то були слова:
"Здаєсь менї, що я щиро служив справі народній..."
Без сумнїву, без найменшого сумнїву! і так щиро, що щирійше було годї! І ми на прощанє з Тобою, сердечний наш і незабутний Товаришу, можемо тілько молити Бога, щоби матери нашій Руси-Українї таланило такою щиростію синів єї, яку Ти мав!
Память Твою ми совістно збережемо — вічная Тобі память! — а супроводячи Тебе в дорогу в вічність, як найсердечнїйше кличемо: Земля тобі пером!
[Дѣло]