З промови кіївского проф. Л.П. Дашкевича.
I.
"Само собою нїчо нї зле, нї добре, лише мисленє робить єго сим або другим" — говорить Шекспірів Гамлєт. Другими словами: лише власне мисленє каже кождому бачити добро або зло в тім або другім явищи.
Ся мимохідна замітка знаменитого Шекспірового пессіміста потверджує ся як найкрасше исторією людскої мисли взагалї а исторією поезії з окрема. Той сам світ, котрого нагляд наповняє одних одушевленєм, наводить на других печаль, огірченє або холодну погорду.
Таке злученє суперечних собі світоглядів представляє і наш час. Поруч з викликами о поступі, що роздавались особливо в 60-их роках нашого віку, поруч з гордими надїями чоловічого ґенія і нїколи не перериваючою ся в людскости світлою довірою в лучшу будущину, замічає ся ваганє і брак цїльности у множества личностій, що не находять твердої опори для своїх найкрасших поривів, представленє і чувство многих людей освіченої суспільности на Заходї і у нас пригнїчуєсь безнадїйним відношенєм до житя, важкою зморою мрачних мислей. Скорбний світогляд всецїло опановує не лиш людей звичайних, але також і деяких з найталановитших миcлитeлїв і поетів, і кидає мрачну тїнь на конець нашого віку, кажучи не ждати нїчого лучшого в будущинї і жахаючи розкриваючою ся при тім бездною людскої роспуки.
І кілько з того печальних явищ в житю! Розвиток алькоголізму готові поясняти навіть деякі учені гляданєм забутя серед невзгодин житєвих. Дальше можна начислити тисячі сумних фактів добровільної розлуки з житєм, а многі з них з повною имовірностію в наслїдок безнадїйних идей о світї. Згадаймо, що початок манії самоубійств в нові часи був поставлений і в поезії і в житю предками наших розчарованих — Ґетевим Вертером і особою, що послужила в-части за прототип Вертера і дїйстно покінчила з собою — Єрузалемом. До того-ж дїлу явищ відносить ся по части і анархічний рух, що відкидає всї истнуючі основи житя. Зрівняємо з ним "Розбійників" Шіллера, "Sbogar"-a Нодьє і т. п. поетичних героїв, і ми порозумієм вихідну точку анархізму.
Ті і подібні явища — се часто лиш наслїдки мрачного настрою, не вповнї свідомого і не строго передуманого.
Але бозсвідомий пессімізм, піддаваний природними завдатками темпераменту, н. пр. мелянхолійного, — елєґійний cвiтoгляд н. пр. з огляду на панованє смерти в світї, — мрачний погляд на світ і на истнуючі відносини, виходячій з чисто личних невдач, невзгодин, нещасть і з горя, з еґоістичного роздразненя, часового молодечого розчарованя, пізнїйшого розчарованя на других і на самім собі, або з старечої прикрости, з пересиченя житєм і з мізантропії, — так властиве чоловікови невдоволенє з сучасности — все то явища низшого степеня в порівнаню з ширшим світоглядом мрачного вигляду, основаним поперед всего не на личних болях, а на висших вимогах, яких жадають від житя найкрасші члени людскости. Не всякі жалоби на долю, на марність і нїчогість всего земного і не кожда роспука мають характер такого піднеслого загального интересу. Що світ наш не досконалий, що житє в нїм бистротечне, що він повен горя, що люде злі, що житє людске марне і нїчожне — такі покіченя имовірно истнували і висказувались майже всїми віками людскої исторії. Але ті поміченя набувають ваги не самі собою, але після того положеня, яке надає ся им в загальній системі світогляду і після того виводу, якій з них робить ся. В старій Индії і в Европі нового часу ті відвічні і постійно повторявші ся поміченя набули особливої сили, их узагальнено і они панували в окремім світоглядї. В західно-европейскій літературі той скорбний світогляд в 30-х і 40-х роках нашого віку дістав назву "світового болю" [Weltschmerz], а в фільософії і в новійшій поезії зложив ся в цїлу систему пессімізму.
Пессімізм — більше або менше озмислене систематичне невдоволенє з сего житя взагалї, на котре засуджений рід людскій, невдоволенє в виду перемоги неодолимого зла в світї, в природї і в чоловіцї, постійне а неутїшне памятанє о розладї дїйстности з нашими стремленями до щастя та з идеалами і оцїнка житя лише в границях найблизшого того розладу, по-за идеями о добрім провидїню, о відповідній цїлости світа, о безсмертности душі і т. п.
Хто не знає, що такій мрачний світогляд, виступавшій часами й ранше, — в нашім столїтю, від самого свого початку до сегодня, являєсь справдїшною "хоробою віку" і опанував деякі могучі уми і таланти тої самої Европи, котра, починаючи з часів еллиньскої освічености, була центром енерґії і безнастанного руху людскости в перед — до світлїйшої будущини?
Кождому освіченому читателеви звістні имена головних поетичних виразителїв того скорбного світогляду в нашім столїтю на Заходї, а також представителїв єго в фільософії. Хоч усе ще не привернено вповнї того чару, яким користувалась фільософія в 30-х і 40-х роках нашого віку, але слова "пессімізм" — "оптімізм" раз-у-раз роздають ся тепер в крузї интеліґентної суспільности і що-раз живійше обговорюють ся рішеня питаня о тім: що то єсть щастє? які услівя єго? — і т. п. Кілько то раз повторяли ся в послїдні десятилїтя освіченими читателями имена Шопенгавера, Гартмана і Ніцше! і як то розширені подібні безвідрадні науки всюди, також і у россійских найлучших поетів, починаючи з Лєрмонтова! кілько сумних нот у Турґенєва! і кілько пессімізму в деяких творах Достоєвского! Елєменти буддизму притягають до себе загальну увагу у таких россійских поетів, як ґр. Л.Н. Толстой о Голенищев Кутузов, недавно нагороджений Пушкиньскою премією. Не згадую о поетах другостепенних, як Надсон, Минскій і другі.
Не дивота, що та видна течія сучасної мисли і чувства стала предметом ходячих фраз і розговорів, ґазетних і журнальних статей, публичних відчитів і научних дослїдів. Против фільософів мрачного світогляду виступають і богослови, і фільософи-спеціялісти. В противовагу пессімізмови наново ставлять ся системи оптімізму, яка н. пр. найновійша система Льорма.
Все то перечитує і живо тим интересує ся освічена суспільність. Та на жаль — зовсїм не многі з интересуючих ся мрачною поезією і фільософією, цїнителї, почитателї і критики тої і другої належно розграничують різні роди пессімізму, котрий н. пр. часто в новій Европі різко инакшій від индійского; немногі пробовали вияснити причини і услівя повстаня подібних неґативних явищ чоловічої мисли і чувства; далеко не многі звертають ся до широкого порівнуючо-историчного вислїдженя их, і не всї входять в повну і всесторонну оцїнку пессімізму.
Для установленя правильного погляду на явища дуже важно знати их походженє. А тимчасом чи вдумувались н. пр., длячого пессімізм пустив такі глубокі коренї в Европі именно в нашім столїтю і особливо в наш час? Прецїнь чисто фильософічна ґенеза, основа і оцїнка пессімізму ще не рішають питаня о єго судьбах в сїм або в тім віцї. Пессімізм належить до таких-же типічних форм дїяльности чоловічого духа, як і многі другі, нераз повторявші ся в исторії, хоч і з постійними відмінами. З индівідуальних личностей одні виявляють особливий наклін до пессімізму, а другі не вникають глубоко в безвідрадні явища, котрими повне житє, і всецїло кидають ся в єго заколот або не знаходять достаточних основ до вповнї мрачного погляду на світ. Таке несхідне або суперечне відношенє личностей до житя можна найлучше помічати на поетах. Згадаймо, що житє Сервантеса було повне невзгодин, але автор Дон-Кихота до кінця заховав добрий настрій духа, відносив ся до бід з ґеніяльною легкостію і орудував спосібностію веселого сміху, вільного від всякої горечи. Великим талантом підглядувати комізм людских характерів і дїлань був надїлений і Молєр; він доcвiдив богато менше неудач в cвoїм житю, нїж Сервантес, а однакож віднїc ся до світа инакше, нїж великій испаньскій романіст. В Анґлії в перші десятилїтя минулого віку одночасно дїлали на літературнім поли і жовчний Свіфт, і світло глядївшій на житє Еддісон. Но иногдї не поодинокі лише личности, а цїлі их ряди огортає мрачний настрій і стає як-би епідемією. Такого рода пессімізмом характеризує ся новійшій час у нас і на Заходї, де н. пр. недавно бувшій францускій міністер народної просвіти Лєйґ в наробившій богато шуму промові до студентів взивав молодцїв утративших радість житєву, вернути ся до старої францускої веселости і бороти ся з пессімізмом, повіявшим з півночи.
Страшна тая недуга, стаючи епідемічною, вимагає найсеріознїйшої уваги, бо показує величезний вплив на установленє сего або того відношеня до житя і на рішенє основних питань, що виринають перед кождою розумною личностію — питань о змислї житя. Та й мимо того пессімізм представляє собою викликуюче глубокій интерес явище людскої мисли і чувства. То лиш найтипічнїйше, крайне і більше або менше свідоме сформулованє мислей і почувань, що омрачали радість житя чоловіка не лише від часу индійских мудрецїв, а вже від перших зіткнень стремленя чоловіка до щастя з суворою дїйстностію і єї невмолимими законами, з котрих деякі на завсїгди остануть ся для нас неодолимими силами і не вповнї зрозумілими приказами. Єсть немало величи в бесїдї Прометеїв людского роду, гордих титанів, сміло кидаючих в лице судьбі гіркі докори і не бажаючих мирити ся з нашою низькою долею. Нам близькій той ворохобний ропіт і невдоволенє чоловіка своєю долею, що надїлила єго взнеслими помислами і стремленями і засуджує се найвисше з сотворінь на постійну скорб, а затим на погибіль на-рівнї з другими. Переносячи ся в мотиви вітхненя великих поетів і мислителїв скорбного і мрачного світогляду — ми й самі стаємо висше. Єсть богато правди в словах де-Мюссе о тім, що "нїчо не чинить нас так великими, як велика печаль".
Ті величаві рухи людского духа дуже интересні і глубоко зачіпають наше серце, але разом з тим они дуже трудні для аналізи за-для своєї зложености і незвичайної різнородности.
Я хотїв би звернути увагу лиш на деякі прояви скорбного і мрачного світогляду та предложити пробу клясифікації фактів исторії того світогляду і пессімізму в европейских літературах. Предметом сего викладу буде не зверхне, повне і консеквентне наведенє літературних творів, в котрих виразила ся тая хороба віку, але деякі з тих узагальнень, які на наш погляд можна вивести з многовікової єї исторії, і діяґноза з послїдної єї фази.
Особливий интерес при тім могло би представити виясненє причин повстаня пессімізму в одні з епох а небутє єго в другі епохи. Рішаючи питанє о услівях, що приводять до розцвіту і панованя пессімізму в звістні епохи, важно розкривати не лиш ґенезу кабінетних теорій пессімізму, але і обставина широкого розповсюдненя єго в житю. Длятого я сконцентрую увагу виключно на поетичнім вираженю пессімізму, котре не менше важне, як фільософічне, і представляє дуже цїнний мaтepiял для дослїдів. Поезія, тїсно вяжуча ся з фільософією, може найлучше помогти уважному наглядникови і дослїдувачеви до відкритя жерел широких культурних течій. Найлучші з поетів дїятелї не кабінетної теорії, з котрою можна різнити ся в практицї, як різнив ся н. пр. з своєю системою Шопенгавер, так глядавшій благ житя, — они люде многосторонної вразливости. В наслїдок того твори их дають змогу студіювати явища в их глубокожитєвім жерелї і, заразом, наглядно показують, до яких конечних результатів доводить в житю сей або той світогляд.
Найбільшій интерес для нас може представити ґенеза поетичного пессімізму, котрий найблизше до нас, і після місця і після часу свого повстаня — т. є. пессімізму західно-европейского. При тім на особливу увагу заслугують францускі вістуни скорбного і мрачного світогляду, длятого, що і в тім напрямі, як і в богато других Французи явились доверителями літературної течії, котра зароджувалась і підготовлялась також в других краях, але взагалї розвивалась там не з такою силою. У францускій поетичній літературі від початку нинїшного столїтя можна прослїдити безпереривний і консеквентний розвиток пессімізму, як нї в якій другій літературі нашого віку; тяжкі питаня і проблеми нашого истнованя ставлять ся з цїлою отвертостію тай зовсїм не лякаючись.
І так, не торкаючись пессімізму Всходу, перейдемо просто до европейских видозмін того світогляду.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 05.08.1895]
ІІ.
Несправедливе є твердженє, мов-то античний світогляд відзначав ся суцїльностію. А все-таки треба признати, що з клясичної старини до нас дійшов в повнім видї лиш оден систематичний виклад пессімістичної доктрини. Він приналежить епікурейцеви Люкрецієви. Яко поет, Люкрецій може бути названий предком декотрих из найзнаменитших француских пессімістів XIX. віку. Вся єго поема "De natura rerum" концентруєсь на страданях людскости, на фізичних і моральних нещастях, становлячих неминучу приналежність чоловічої долї. Природа сотворена без приміненя до наших вигід і ми підчиняємо ся тим самим законам, що й она. Їй присутна сила є безсвідома, але непоборима; єдиний атрибут єї — воля до житя. То вже мов-би безсвідоме Гартмана. Присутне нам психольоґічне зло Люкрецій виводив з тої-ж єдиної причини — "бажаня житя". Епікурейство в особі Люкреція прийшло, консеквентно, до таких идей о чоловіцї, природї і Бозї, котрі є анальоґічні идеям романтиків і Парнасцїв нашого віку. Як сказано, прямі продовжателї Люкреція в поезії пессімізму явились аж в нашім столїтю; до ХІХ-ого-ж віку ново-европейскій пессімізм не мав такого фільософічно-виразного і яркого вираженя в поезії. А тимчасом початки єго доходять до дуже давного часу, до часу упадку античного світогляду.
Суцїльність старинного мисленя була зруйнована — і в нїм почалось роздїлюванє, коли повстав розлад межи світом духа і світом змисловим, при чім першій почав здавати ся чимсь инчим і більшим, анїж більше або менше зрозуміла система явищ. Від хвилї того антаґонізму, виступаючого в фільософії більш або менш виразно в неоплятонізмі, починає ся зарід того, що ми називаємо новим розумом і новим світоглядом. Але повному розвиткови пессімізму довго перешкаджав христіяньскій погляд на світ, що запанував у послїдні віки римскої имперії і в столїтя середновічні.
В віки бур, що ознаменували оконечну, внїшну руїну старинного світа а засновок нового — кілько то було причин до мрачного погляду на житє! Але реліґійна віра спасала від упадку духа і піддержувала бодрість, як укріпляла і Русь в тяжкі віки татарского ярма. Знаменитий писатель того часу, блаженний Августин проголосив уже чисто новий прінцип о пересвідчености, до котрої приводить интеллєктуальний сумнїв, і в творі о "Городї Божім" межи иншим говорив о тім, що всї крайности в світї, здаючі ся нам кожда з-окрема суперечними добру, між ними і гріх і страданє, мають належне місце у вселенній і відповідно тому являють ся елєментами єї красоти.
Ся наука поставила основу поетичного і ортодоксального реліґійного чувства нового часу, але не придушувала також і елєментів скорбного погляду, котрі дальше прозябали в середниг віках на грунтї Европи — именно в дуалізмі межи змисловою сферою, тїлом, а духом, і в антаґонізмі межи "сим" світoм а "тамтим", о котрім раз у-раз нагадувала тогдїшна реліґійна наука. В нові часи той розлад, котрого мучительність розкритя в Pensees Паскаля, в "Фавстї" Ґетого і др. мусїв стати одним з головних основ пессімізму. Згадаймо слова Ніцше: "Ми всї подібні до дерев — корінями глубоко в землю входим, а вершками до неба пнемо ся..."
Велика скорб середновічного дуалістичного погляду діставала тогдї і артистичне вираженє. Однак она не була діссонансом в многоміліоновім хорі голосів, що ставили премудрість і благість Божу в судьбах світа і чоловіка.
В епоху так званого Відродженя борцї того руху одушевлялись горячою вірою в житє, надїями на обновленє людскої суспільности та культури і з молодою енерґією віддавались приверненю культури клясичної старини і введеню гуманізму. На час тогдї навіть мов-би віджили мрії о золотім віцї. Але на віддаленім тлї нараз почала показувати ся сільвета мелянхолії. Петрарка і Боккаччіо були вже знакомі, хоч не вповнї, з душевною скорботою, котра так розвила ся в нових часах.
Під конець Відродженя дають ся чути різкі голоси невдоволеня світом. Зло в людскій суспільности гуманісти приписували передовсїм нерозумови і в Ґерманії Еразм Роттердамскій нарисував широким пензлем величаву картину універсального панованя глупоти.
Сумні мисли, якими закінчувалось Відродженє по очарованю перших єго коментів, висказали ся найвиразнїйше в Анґлії, у нації, де з-давна був сильний наклін до мелянхолійного розслїду, в краю Байрона і неменше несумарного та пристрастного, але ще більше піднеслого ґенія, що сотворив дїла, котрі носять имя Шекспірових.
В послїднім часї що раз більше установлюєсь погляд на драму о Гамлєтї, як на траґедію пессімізму. І дїйстно, даньскій принц повен пессімізму, що мав свою причину і в молодечім розчарованю і в сумнїві, котрий доходить до ніґілізму, а однак не пересвідчений в самім собі. За Гамлєтом лишають ся в тїни другі, може не менше різкі прояви пессімізму у Шекспіра. З цїлостного розгляду их ясно, що не поетичний лиш образ Гамлєта, але сам Шекспір був носителем пессімізму, а в житю великого драматурґа признають тепер цїлий період томлячого пессімістичного світогляду. Се було немов грізним заповідженєм мук світогляду, що мусїв знов виринути, але ще з більшою силою, в півтора віку опісля. У Шекспіра-ж усї ті мрачні діссонанси єго світогляду і поезії закінчились примирними акордами послїдних єго драм, передовсїм "Бурі".
Але в віцї, коли закінчив свою дїяльність Шекспір, повне примиренє суперечностій, котрі представляли ся розумови нового часу, було вже неможливе. Питанє о прінципі зла в світї живо интересувало XVII-те столїтє, хоч, згідно з духом того віку — головно з богословскої точки погляду. В "Утраченім раю" Мільтона явив ся представитель не скорбного, а могучого пессімізму в особі Сатани, котрий з тої пори не переставав виповняти ролї орудя сумнїву та протесту в поезії і поступінно очоловічив ся. Анґлійскій натуралізм XVII-ого віку став отже одним з фільософічних первожерел ново-европейского пессімізму.
В другім передовім краю Европи, в ортодоксально вірувавшій Франції XVII-го віку мисль ще не достигала тої свободи полету, яка визначала анґлійску літературу того віку. Але могучій ум Паскаля, що був рівночасно і христіяньским подвижником і фільософом, немало нив у муках сумнїву, склонюючись до пессімізму в поглядї на истнованє, на чоловіка, чувство, волю і знанє кінця усього. В тім самім столїтю у Франції показують ся і инші знамена, — пробивають ся початки матеріялізму в поглядах Ґассендіого, котрого лєкцій слухав Мольєр. Сей в молодім віцї перекладав Люкреція. Остаючись довго добродушним дослїдником людскої глупоти і нерозуму, Мольєр сотворив потому з очевидними сочувством образ мізантропа, котрий впрочім не єсть ще чоковіконенавистником в справжнім значіню того слова. Другій знаменитий Молєрівскій герой, Дон-Жуан, вірить в дуже мало — що і глядить на світ і людей з зухвалою бравурою.
Так ХVІІ-ий вік видвигнув уже кількох постів і писателїв, котрі, хоч не були постійними і систематичними пeссiмістами, все-таки дали волю пессімістичному настроєви в декотрих зі своїх найлучших творів.
На межи віків XVII. і XVIII-ого Бейль уже з успіхом хитав старі віруваня; однак віра все ще була сильна і закривала для многих тую пропасть, яку вже відкривало заглубленє дослїдів і критичної аналізи. Так само і розум в чисто метафізичнім дослїдї і в універсалістичнім напрямі думаня вipив ще в свою велич.
Мрачний світогляд і пессімізм, яко одна з верховодячих течій, становлять характеристичну черту нового часу в Европі почавши від другої половини XVIІІ-oгo віку, від часу значного потрясу давної реліґійної віри і розчарованя в благах просвіти, при бистрім руху знаня в перед з одної сторони, а крайного розвитку индівідуалізму з другої сторони.
До пессімізму приводили, кромі тогдїшних матеріялістичних доктрин, уже послїдні фільософічні гадки Вольтера, котрий признавав, що єсть Бог, але той Бог чинить нас, не звістно длячого, нещастними і злими; Він зoвcїм не звертає на нас уваги, — так ми марні у великій вселенній.
Ще в більшій степени починателем новійшого пессімізму показав ся Руссо. Як мрачно глядїв він на всю сучасну єму культуру! Він не тратив впрочім надїї на обнову культури і на поворот золотого віку людскости. Идеалом для того золотого віку Руссо ставив "Тhomme naturel" і намагав ся завернути людскість до первістної натуральности, однак всецїлий поворот до неї неможливий, як безпідставні були і мрії о нїй, до чого признав ся сам Руссо. Повного зла у вселенній Руссо не добачував; він не втратив також віри у Висше розумне єство. Таким чином сам Руссо не був справдїшним пессімістом, але він впадав в мелянхолію, став ярким виразителем индівідуалізму і неґативного відношеня до суспільности, зазначив тип розчарованого в житє чоловіка і дав єму початок в щоденних обставинах.
З тої пори, т. є. від другої половини XVIII-ого віку аж до наших днїв тая недуга розчарованя і сумнїву росла й росла. Найбільше чуткі і талановиті поети всїх передових кpaїв Заходу один за другим виражали і зображали тую недугу, і так зродилась обширна поезія скорби єствованя. Тип вийшовших з колїї, невдачників [declasses] став одним зі звичайних типів новійшої романової літератури.
Першим по "Гамлєтї" поетичним твором, що виразно і широко виразив ново-европейскій пессізм, був роман молодого Ґетого: "Страданя молодого Вертера" [1744 р.]. Тут стрічаємо ся з образом ґеніяльної натури, котра не може примінити ся до вимогів і нужденних идеалів суспільности. Ґете переповів з цїлою пристрастию молодого вітхненя муки і сумний конець молодого ентузіяста, котрий поступінно звужував круг свого очарованя та довіри і не міг пережити руїни послїдної з тих надїї — надїї найти повну опору в нїжнім серци обожуваної женщини. Вертер положив конець своїм страданям самоубійством.
Мрачна також фіґура другого визначного героя молодечої творчости Ґетого — Фавста. Фавст досвідчував, між иншим, жасного душевного роздвою, і ми чуємо з уст єго ось-такій жаль:
"Дві душі, ах, жиють у моїй груди —
Одна від другої ся рве.
Одна з потужним запалом любови
Держить ся світа єстеством цїпким,
А друга рвесь невдержано-прудким
Крилом в світ духа лазуровий."*)
Фавста пожирало також невдоволенє з нашого єствованя.
В душі Вертера і Фавста поет таким чином розкрив і з жахом розслїджував найтемнїйші і найтайнїйші пучини чоловічого єства. Але вкінци великій нїмецкій поет знайшов відрадну пересвідченість в тім, що в світовій исторії побіджує не злий прінцип — Мефістофель, але добрий, і Ґете побідоносно одолїв всю тьму земного горя, сонїчним світом свого розуму вглянув у висшу розумність світа і проголосив велике слово:
"Am Sein erhalte dich begluckt!
Das Sein ist ewig, denn Gesetze
Bewahren die lebendigen Schatze,
Aus denen sich das All geschmuckt."
Так прийшов Ґете до оптімізму, що вийшов з радістного дослїду житя і єго вічних законів, мимо скорби і страданя индівідуальних єств. Ясности духа, якою переняв ся сам, достигши примиреня з житєм, удїлив Ґете і Фавстови під конець єго исторії.
Вертер і Фавст були могучим поетичним вираженєм "туги сотвореня" і того душевного стану, котрий був воплочений опісля поетами слїдуючих поколїнь в цїлім рядї тужливцїв і мрійників.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 07.08.1895]
(Дальше.)
Бурі великої францускої революції з кінця минулого віку викликали потрясенє идей і вікових основ житя, але ожиданя, звязані з тим, не здїйстнились і західно-европейска суспільність вступила в ХІХ-ий вік з розчарованєм в осущимість идеалів. За-для того невдоволеність, завіщана ХVІІІ-им віком, мусїла збільшити ся в нашім столїтю.
Панованє такого настрою було скріплене навіть теоретично. В початку нинїшного віку m-me de Stael признала мелянхолію сущним услівєм новійшої поезії.
Тій течії піддавались і віруючі і невіруючі.
Шатобріян в початку ХІХ-ого столїтя був продовжателем Вертеризму і в прозї попередником Байронізму, остаючись христіянином. Писатель той був католик, що почав своє письменство автобіоґрафічним любовним романом, основаним на inceste, а разом з тим скептик, що оплакував нещастє жити. Вже Шатобріян мучив ся хитанями і страстними душевними муками пізнїйшої пори нашого віку і вложив все то в душу свого героя. Брат Амалії, розчарований, неґує людске щастє і чувствує безсилє наповнити пустоту душі. На кінци Rеne говорить ся: "Чоловіче, ти — лиш бистрий привид сонний, скорбна мрія. Ти истнуєш тілько по нещастю; ти становиш щось лише завдяки печали своєї душі і вічної мелянхолії своєї мисли". Шатобріян жалував ся на "нїкчемність днїв" і кликнув: "Я не интересуюсь нїчим, що интересує других; менї однаково наскучили би слава і ґеній, труд і віддих, удача і нещастє. Я ледви волїчу свою нудьгу вкупі зі своїми днями; я нию від истнованя і всюди в менї показуєсь зіванє від того, що живу".
Значінє Шатобріяна не вичерпує ся вкладом, внесеним ним в поезію туги. Він разом з тим був у францускій літературі вістуном того, що довершила реалістична школа нашого часу. Єї звязує з Шатобріяном Фльобер, бувшій страстний почитатель Шатобріяна.
Шатобріян і Лямартін немов переводили оставших ся ще віруючими до безутїшної скорботи. Ще більше було поетів тої скорботи серед людей зовсїм утративших віру.
В нашім столїтю явив ся цїлий ряд ліриків, котрі стали наслїдниками великого римского епікурейця. Лєопарді, Байрон, de Vigny, m-mе Асkеrmаnn і другі. В их творах віджили идеї Люкреція о муцї і тузї житя. Се не христіяньські поети, а поети скорби, туги і проклятя. Поезія, а разом і фільософія их основана на окремішнім відношеню до природи, до котрої нераз уже людство глядало приближеня в хвилях крайного вивороту корінних основ цивілізації і у котрої питало відповіди на томлячі питаня, коли усилія власного розуму рішити ті питаня здавались надаремними. Не Божество, а лиш та природа Люкреція, внутрішна, але глуха і слїпа причина истнованя, встає перед мисленним зором поетів-пессімістів ХІХ-ого віку і нехибно відповідає на их роздумуваня о незвістнім: "Я підчинена Призначіню, неумолимим законам; лише наслїдки тих законів на видноцї, а зачатки их погружені в мраку непроглядної ночи". З нагляданя тої природи поети пессімісти ХІХ-ого віку виносять печаль і втому, она одушевляє их і викликує огірченє.
Лєопарді розвив складну науку про infelicita, початки котрої відкривають ся у Люкреція, і першій з поетів нового часу виложив в поетичній формі пессімістичну науку, котра приближуєсь вже до фільософічної систематичности і доволї значно віддїлює ся від чисто личного елєменту. Лєопарді — прямий попередник поетів-пессімістів другої половини ХІХ-ого віку.
Другі поети скорбного світогляду першої половини нашого столїтя ще не були вільні від субєктивного ліризму.
Найбільшій з "поетів личности" Байрон зібрав в своїй поезії цїлий ряд мотивів скорби і неґації. Він довів до великих розмірів печальне роздумуванє Гамлєта над тайною житя і пристрастний протест Мільтонового Сатани; він був також найталановитшим продовжателем Руссо і Шатобріяна. Він був справдїшним починателем так званого "світового болю". Житє єго годило ся з єго поезією. Поет гордих поривів Чайльд Гарольда, насмішливої невіри Дон-Жуана і мрачного відчаяня Манфреда був повен згірдного відношеня до людей, гордив ся своїм відокремленєм, і житє єго перейшло в бурях і вигнаню.
Один з найталановитших наслїдувателїв Байрона у Франції, Альфред де Мюссе в "Confession d' un enfant du siocle" заналізував з глубокою щиростію і отвертостію умову і моральну хоробу свого часу, зводячи єї головно на пoдїї францускої исторії з кінця минувшого віку і початку нинїшного, на роки 1793 і 1814, — що в Француза вповнї зрозуміло. A. de Musset писав:
Il nest que trop facile, a qui sait regarder,
De comprendre pourguoi tout est malade en France:
Le mai des gens d' esprit, c' est leur indifference;
Celui de gens de coeur, leur inutilite.
Та болїзнь сумнїву, гордої безсильности, нудьги, душевної пустоти, мрачної бездїльности і відчаяня була спільна всему поколїню того часу, що наступив за Наполеонщиною.
Романтичні тужливцї і мрійники у Шатобріяна, Байрона, А. де Мюссе, де-Віньі не знаходять спокою і щастя нї в чім; роскоші, яких они досвідчують, не приносять вдоволеня их ненаситним бажаням і неспокійному серцю; з-відси невилїчимість их болїзни.
Таким чином скорбний і мрачний настрій в поезії перших десятилїть нашого віку зливав ся з так званою романтикою. Як і вся романтика, він був ентузіястичний. Романтики нерідко вичиняли ся своєю печалію і мов-би знаходили в нїй вдоволенє. Се підготовляло ся з-давна; н. пр. уже Паскаль добачував велич чоловіка в узнаваню людьми своїх нещасть.
Середновічну романтику з XIV–XVI вв. змiняє майже всюди реалізм в літературі. Подібний поворот проявила літературна еволюція нашого віку. Вже в початку 1840-их років Сент-Бев проголосив конець романтизму. На зміну романтичних химер виступило стремленє до тверезости, до гляданя точного виясненя явищ в фактах, яко єдиній тривкій основі судженя. Почало ся скріплене дослїджуванє і студіованє реальних явищ. Позитивізм в науцї, реалізм і матеріялізм мусїли відбитвсь і в поезії. В нїй збільшив ся скептицизм. На місце романтичного розчарованя і безочарованя виступив пессімізм натуралістичний. Він у многім вязав ся з пессімізмом романтичним, але містив у собі також і нові елєменти.
В найбільше яркім видї ся фаза поетичного пессімізму стає у францускій поезії з другої половини нашого віку "Болезнь віку", що наповняла скорботою серця романтиків, не перестає истнувати і тепер, але она скриває ся під позірною холодностію позитивізму. Замість мелянхоликів тепер в лірицї виступають сумовиті, але безропотні пессімісти. На их гадку — зло чоловіка має свою причину в безпокійній і ненаситній єго натурі, в пожираючих єго бажанях та жалях, і росте разом з цивілізацією; разом з нею більшають і гнетучі чоловіка нещастя. Так само і все суєта. В тій поезії віджили передсказаня що-до конечної гибелї світа, висказані перед богато віками.
Значнїйшими представителями тої лірики у Франції явились поперед всего m-me Aсkermann і Leсonte de Lisle.
Люіза Акерман, з дому Chuguet, була замітна, високо талановита женщина. Не всї єї твори повні відчаяня. В своїх дуже гарних поезіях панї Акерман борола ся і за идеали, воюючи против кровавих війн, кари смертної, неморальної любови і взагалї против усего, що спиняє поступ, але особливо сильні у тої поетки пессімістичнй ноти. Наклін до пессімізму пробивав ся в пани Акерман уже до знакомства з наукою Шопенгавера, але наклін той узяв верх особливо від злощастного 1871 року. В глубинї душі панї Акерман таїла ся гадка, що зла не можна вповнї побідити і викоренити, а навпаки, панованє єго буде ширшати; чоловік є живе воплоченє всего сожалїня гідного в світї, все більше віддалює ся від идеалів, о котрих мрів, і наближує ся до морального і фізичного гнитя.
У Лєконта де-Ліль идеї Люкреція встають в могучій красотї і заразом з дикою силою. Земля повна злих дїянь, безчисленних бід і скорбот; людскість — "нечисте стадо", що вічно рве ся до роскоши і впадає в переступи.
Продовжателями Лєконта де-Ліль явились лірики молодшої ґенерації, ерудиційні поети, розмірно мало читані серед мас, як не був широко популярний і Лєконт де-Ліль.
Більше могучим після дїланя на маси виразителем пессімізму став роман з другої половини нашого віку; він взагалї єсть пануючим тепер родом літератури.
Особливо вкоренив ся пессімізм в так званім натуралістичнім романї, позаяк крайний реалізм в штуцї сам собою вже настроює до не особливо світлих картин житя.
Вже у починателя новійшого француского реалізму, Фльобера, автора Madame Воvаrу, виповідало ся утвердженє нашої нїчогости, надаремність поривів, чувство безхосенности всего, неґованє чоловічого щастя, гореч і иронія. "Нема потреби — говорить Фльобер в Tentation de saint Antoine — зазнавати радощів, щоби почувати их гореч. Нїчого більше не треба, як поглянути на них з-далека, і вас огортає гидь".
Не без впливу Фльобера дістали свій напрям таланти Daudet-a, Zola, Maupassant-a, Loti і других.
Золя — найталановитшій і найзнатнїйшій представитель пессімізму в сучаснім романї. По Фльобері в сфері артистичної творчости він став одним з перших провідників того культу природного чоловіка і натуралізму, котрий розвивав ся головно у Франції в другій половинї нашого віку, ставши на місце пристрастних і взнеслих поривів романтизму.
Золя задумав надати своїм широким картинам з соціяльного житя наукове значінє і в своїм трактатї о експеріментальнім романї раз-у раз говорить о "mеthode scientifique", "le sens du reel", "la verite" і т. п., будучи тої гадки, що лиш натуралістична література розпоряджує всїм тим. Однак на дїлї натуралізм Золї і єго нaслїдyвaчiв не може назвати ся точним відтворенєм дїйстности: сотворивши немало поодиноких прекрасних картин і епізодів, він все-таки хорує односторонним бранєм житя н. пр. зі сторони явищ, котрі Золя пояснює згідно з учебниками патольоґії і фізіольоґії.
На погляд Золї "сожалїня гідна, нещастна людскість" "свої рідкі хвилї щасливости має завдячувати віковічному обманови". Автор протиставить "містичній екстазї" права "плоти, вопіючої о месть", "всемогучість, непохитні закони житя, котре вимагає собі простору". З тої точки погляду укладаєсь і погляд на любов. "Любити одно другого, належати одно другому на перекір усїм перешкодам, жити і служити до продовженя житя — чи не на те сходить єдина цїль природи, мимо всяких суспільних і реліґійних перегород?..."
Але треба замітити, що — почавши від романа La Terre — Золя немов де-що звертає в бік від свого простолінійного натуралістичного пессімізму.
III.
Ще більше замітний і характеристичний такій зворот в дїятелях францускої літератури, котрі виступили в 80-их роках нашого віку.
Из них одним з найвизначнїйших виразителїв і довершителїв новійшого натуралізму і заразом пессімізму в поезії можна назвати помершого в половинї 1893 року Guy de Maupassant-a. Слава єго така велика, що сталась навіть предметом анекдот, а недавно Бурже накликував земляків до здвигненя єму національного памятника.
І на наш погляд — з сучасних француских писателїв Мопасан представляє особливий интерес. То — "справдїшний, повний і чистий реаліст", — найхарактеристичнїйшій з сучасних француских реалістів за-для повної безбоязности, а иногдї навіть і безсоромности своїх картин, за котру Lemaitre порівнював Мопасана з лїсним Сатиром, а також за-для повної индівідуальности і щирости, котра становить величезну заслугу Мопасана в очех розслїдника. Вкупі з тим Мопасан і найлучшій серед писателїв натуралістичного напряму, дякуючи великому свому поетичному талантови і тому, що він більше, як всї другі реалісти, лелїяв високій літературний идеал і найбільше дбав о артистичне обробленє своїх творів. Наукові теорії не впливали і не придавляли творчости Мопасана. Всїм тим він став висше Золї; з кружка наслїдувачів Золї він виступив в 1888 роцї, т. є. від часу виходу в світ романа Золї La Terre.
Серед сучасних француских беллєтристів Мопасан належав до писателїв, котрі найбільше могли будити мисль скількостію і способом ставленя квестій просто затрогуючих або таких, на котрі наводять в множестві нарисовані ним картини житя. Из сучасних пессімістів-натуралістів Мопасан — найбільше горячій, консеквентний в житю і дїяльности та найбільше глубокій. Він ярче нїж другі виказав весь розлад душі сучасного освіченого чоловіка, що виріс в суспільности, де вповнї розхитані вікові основи житя. Він сказав послїдне слово душевної болїзни нашого віку в тій єї фазї, коли она ще не вспіла пригнести ума і добрих поривів серця. Дослїдна еволюція тої болїзни проявила ся в Мопасанї многостороннїйше, ширше і яснїйше, анїж в кім-небудь другім, завдяки крайній рухливости, переємности і вразливости єго натури, дійшовшої вкінци навіть до хоровитої чувствительности, о котрій він сам говорить так ясно в La vіе errante. Се рівночасно і Боккачіо і Вертер ХІХ-ого віку. Мопасан характеризує собою як годї лучше всю крізу виверненої культури нашого часу котра найшла в нїм свого Руссо, і весь траґізм натуралізму та звязаного з ним пессімізму — і сей і той стає жасно сумним в представленю Мопасана. Наконець Мопасан знакомить нас як не мож лучше з причинами тої утоми, якої досвідчують богато надїлені личности, глядавші вдоволеня лише в так званих природних инстинктах і пересичені житєм. Він послужив одним з поучаючих примірів того, до якої страшної безоднї доводить повний розрив з кріпкими провідними прінципами, установленими віковим трудом найлучших людей серед людства.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 08.08.1895]
(Дальше.)
Мопасан, як і Фльобер, родив ся в Нормандії, отже в краю, в котрого населеню зілляла ся рухлива натура Кельта з задумчивою натурою Ґерманця. І Мопасан немов-би сполучив в собі змисл помічаня, веселість, свавільність, фрівольність, насмішливість, иронію, словом то, що називають esprit gaulois і що надавало особливого чару середновічним fаbliaux, сontes Ляфонтена і Вольтера, з меляхолією Ґерманця, спосібною доходити до пессімізму, в якій погрузив ся було на час світлий і могучій дух Шекспіра. Примітимо, що Мопасан уже від 15-ого року думав о смерти, а се може пояснити богато в єго світоглядї.
Літературний напрям Мопасана виробив ся головно під впливом єго хрестного вітця — Фльобера. Присвячуючи Фльоберови свої перші твори — "Des Vers", Мопасан назвав єго "славним", відносячим ся по вітцївски і любимим з цїлою нїжностію другом" і "бездокірним наставником, збуджуючим подив по-над усїх". Які лєкції Мопасан діставав від Фльобера, можна видїти хоч би з посланія Фльобера до любого автора "Des Vers". Що-до питаня о морали, котре природно виринало при читаню не все приличних поезій Мопасана, принятих Фльобером під свій покров, літературний учитель заявив, що "що красне, то й моральне — от і все". Фльобер навів при тім висказ Лабрюєра: "весь розум автора спочиває в тім, щоби гарно виразити та гарно винайти" і вложив в уста Мопасанови оправдуюче питанє: "в чім же лежить переступленє проповідуючого культ женщини?" Вкінци Фльобер відозвав ся з иронією о "великій партії порядку", о власти і о тім, що яка-б і була форма правлїня, офіціяльна естетика не зміняє ся. "У землї є границї — закінчив Фльобер — але глупота людска безгранична". Таким чином першій товчок до пессімізму Мопасан міг переняти від того свого літературного учителя.
Але до пессімізму могла настроювати молодого писателя і вся обстанова, серед котрої він виріс. Франція являє ся тепер краєм, богатим більше нїж кождий другій у всї можливі екстраваґантности і несподїванки. Француске житє з другої половини нашого віку переходить в постійнім і різкім конфліктї політичних і моральних течій, що йдуть в різні, часто протиположні боки; поруч з еередневічною католицкою побожностію, ведучою до Люрд, панують скептицизм, неґація, матеріялізм і повна розхитаність обичаїв. Кромі горячого національного чувства, в прочім сталости мало. Правда, порядок не нарушує ся від того, житє різновиде і кипуче, але самі Французи називають иногдї свою цивілізацію "надмірною".
Поет, що вирастає серед такої суспільности і вибирає собі єї за предмет студіованя, наколи талановитий і склонний до задумчивости, дуже часто наткне ся на найбільші проблєми духового житя чоловіка і суспільности і находить ся в труднїйшім положеню, нїж поет инших країв. Він винесе з нагляданя безвідрадної дїйстности богато горечи а мало позитивних вдохновляючих помічень.
В такім положеню опинив ся, подібно як богато других єго ровесників, і Мопасан, а в додатку молодість єго припала на пору страшного потрясу зазнаного Францією в часї розгрому в 1870 і 1871 рр. і опісля.
Прийшовши до себе по всїх тих впливах, Мопасан вельми свідомо і скоро зазначив своє літературне покликанє і відношенє до попередних пиcaтeлїв рідного краю. Він н. пр. признав великим поетом Лєконта де-Ліль, а де-Мюссе уважав поетом молодих людей. Він уссав в себе неґаційні мисли корифеїв XVIII віку Вольтера і Руссо, идеї безвіря і неґованя цивілізації. Очевидячки Мопасан не остав вільним і від тої моральної зарази, котрої їдь щедро розлита в звістнім цїлім віддїлї францускої літератури минулого віку і нинїшного, а також попередних.
Мопасан виступив на літературній аренї поперед всего з еротичними поемами в дусї тої літератури, та й пізнїйше раз-у-раз показував ся артистичним зобразителем всїх тревог, які вносить в горячу і пристрастну душу любов. Але инстинкти великого поетичного таланту не позволили Мопасанови закружити ся в омутї гульнї. Він не погруз також в намулї вузких интересів бюрократії, до котрої належав якійсь час. Він немов підносив ся по-над житєм, серед котрого приходилось єму бувати, і неначе глядїв на него з якоїсь віддали. Він вів житє доволї самотне і замкнене, то світ мало знав о єго интімнім житю. Сумовита натура єго не находила повної утїхи нї в чім. "Кожда радість тут усе неповна — читаємо вже в однім з перших творів Мопасана, — щастє треває лиш хвилю". І не дивота що Мопасан під конець свого житя любив відбувати довші подорожи, вiв "la vie errante". Житє займало єго не тілько в зазначених, раз відмежованих явищах, але і в их широкім сполученю і в цїлім их рядї.
Мопасан заняв ся вистудіованєм житя і piшeнєм загадки житя. Першим жерелом і вдохновником поета Мопасан, як і всї реалісти, уважав слїдженє і безпосередну переємність. Він слїдив житє і людей у всїх сферах, починаючи від париских сальонів, робітень артистів, мешкань поетів, париских бульварів і каварень, модних купілей і заведень мінеральних вод і домів гри, а кінчачи сільскими судами, тавернами і палатками кочівників африканьских степів; він чинив дослїди на цїлім просторі Франції від міст і сїл Нормандії до полудня Провансії та і в других країнах, н. пр. в Альжірі. Предметами єго аналізи були люде найрізновиднїйших професій і станів: державні дїятелї, члени палати депутатів, орґанізатори обширних фінансових предпринять, професори, медики, артисти, нормандскі або парискі буржуа, властителї, урядники, сїльске духовеньство, моряки, селяне нормандскі і з полуденних країн, сїльскі наймити й служницї і т. п. Мопасан показав ся одним з найбистроумнїйших і найуважнїйших помічателїв. То, що він помічав, передавав в формі романів, але головно в більше звязлій рамцї оповідань — contes і новель, в котрих уважає ся особливим майстром. Схоплене тонкою переємностію Мопасана відливало ся в плястичну форму, з великою пайкою майстерства навіть в рисованю грубих сцен.
В цїлім рядї романів, новель, оповідань, поезій, драм і подорожних заміток Мопасана, кромі самих зображень житя Франції і країн, куди він подорожував, для нас цїкава та мисль, котра супроводила оповісти і описи Мопасана і раз-у-раз виднїє крізь оповіданє, віддаючи єго душу. Скорбний процес розвитку тої мисли глубоко поучаючій.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 10.08.1895]
(Дальше.)
Мопасан почав — як каже Lemеіtre — від "фільософії найпростійшої і найнеґаційнїйшої, від чистого ніґілізму".
В своїх поезіях Мопасан показує ся сторонником натуралізму, не вповнї відорваного від радощів житя, хоч головно в однім напрямі: він обробляв любо ті самі еротичні теми, котрих торкав ся і в многих пізнїйших творах, і так само безбоязно. Зачатки пессімізму проявлялись поки що лише в загальнім поглядї на чоловіка і на ті радости, котрі украшують марність истнованя. Вже тогдї Мопасан був пессімістом, бо задержував ся на найнизшій і найсумнїйшій з утїх — на змисловости. В закінченю "Propos des rues" Мопасан сказав о героях того oпoвідaня: "У них, як кажуть учені духовні, єсть душа. І наколи они представляють доказ, з котрого пересвідчено можна постерігати, що Бог пpи сотвореню чоловіка поставив єго висше звірини, то доказ сей містить ся в тім, що Бог вложив в голову чоловіка взнеслу мисль, і той благородний ум раз-у раз иде в перед. Але от за цїлий час, як истнує сей старий світ, глупота держить ся упірно. Коли б моє серце вагало ся в виборі межи чоловіком а телятем, мій ум добре знав би, якій зробити вибір, бо я не розумію, як можна висше класти глупоту говорячу від глупоти мовчучої".
Що подібні вискази випливали з пессімізму, котрий виразно укладав ся вже в лїтах молодости Мопасана, видно і з перших творів єго в прозї. Той, хто хоче пессімізм послїдних творів Мопасана уважати наслїдком хоробливого стану єго духа в роках перед злощастною катастрофою, котра закінчила єго житє, допустить ся похибки і великої несправедливости. Мопасан став пессімістом уже в роках цвітучої молодости, коли він не був що втомлений надмірним трудом та не зовсїм правильним житєм і коли він не хапав ся ще за кофеіну і стир, котрі вкінци розстроїли єго сили.
Уже в оповіданю Boule de suif, котре дало початок славі Мопасана, автор в дусї Вольтера зазначував прояви "грубої і жестокої безсвідомої сили", котра руйнує иногдї все, що охороняли закони людскі або закони природи. "Землетрясенє, що погребує під звалищами домів цїлі оселї; ріка, що вийшла з берегів і несе в своїх филях потонулих селян в купі з трупами биків і бальками розірваних водою криш; або побідоносна армія, що мордує обороняючих ся людей, а прочих волїче в неволю, грабить в имя права шаблї, взносить молитви подяки Богу при гуку пушок — все то страшні бичі, підриваючі віру у вічну справедливість і в силу людского розуму". Против тих бід "надаремні вся мудрість і вcї усилія людей". — В тім висказї вже чути протихристіяньскій безнадїйний пессімізм і прозирає найблизше жерело того пессімізму — нещастє, яке пережила Франція в 1870 і 1871 рр. і котре полишило глубокій слїд в умах молодежи того часу, а до неї належав і Мопасан.
Однак в перших часах пессімізм Мопасана не виступав так різко, як опісля. Він прокидав ся лише в сїй або тій, мов би мимохітній вставцї сумних мислей в оповіданє, а головно в крайне реалістичнім і часами иронічнім рисованю осіб, котрі виступали з усїм своїм єґоізмом і другими негарними прикметами своєї натури. Такі н. пр. в Boule de suif "честні підляки", що з-першу принесли героїню оповіданя "в жертву, а потому кинули єї як брудну, непотрібну річ", аристократи і аристократки, і буржуа-капіталісти, монахинї, а також представитель демократії; найсимпатичнїйше виходить в рисунку героїня оповіданя. Але хоч світ повен негарних людей, мимо того в першу пору творчости Мопасана житє ще не здавало ся єму безусловно поганим: "Житє, бачите, не таке гарне й не таке лихе, як думають" — читаємо на кінци першого Мопасанового романа Une vie.
Взявшись за репродукцію людскої натури і єї житя з точки натуралістичних поглядів і відтїнюючи панованє инстінктів в чоловіцї, Мопасан особливо часто брав ся до зображеня всїх можливих любовних відносин, зміняючи на найрізнїйшій лад сю тему, таку вдячну і принадну для поета натуралізму. Мопасан був співцем і проповідником любови, але реr ехсеllеncе — часто францускої.
З роками обробка тої основної теми ставала ширшою, додавались нові сюжети, і тон творчости Мопасана бренїв що-раз сумовитше. Мопасан тепер говорив нераз про муку самотности, о тім, як і в старі роки хоче ся жити повним житєм кипучої молодости, згадують ся радощі молодости — "вдихаєш в себе аромат старих цвітів і молодих лїт", але они не вернуть ся, і т. п. Поступінно розсївали ся ті немногі марева, котрі очаровують уяву молодости, і мрії чаруючі молоде і наївне серце, а вкупі з тим повнїйше став виявляти ся пессімістичний світогляд Мопасана. На першій погляд він може здаватись не зовсїм мрачним. Мопасан заявив, що він любить землю, як люблять єї всї животні єства; прецїнь в нїм, як каже, трепетали "всї инстінкти і всї бурливі похоти низших тварей". Він любив землю "не одушевляючись нею, не поетизуючи і не вивисшаючи єї. Я — каже він — люблю звіринною і глубокою любовію, погордженою і рівночасно священою, — люблю всьо, що жиє, всьо, що мислить, всьо, що у мене перед очима. Все то, не бурячи мого духа, зворушує мій зір і моє серце, всьо — днї, ночи, ріки, моря, бурі, лїси, зорі, погляд і тїло женщини". Тілько-ж не треба забувати, що епикуреізм і пессімізм нераз сходять ся.
Відповідно виреченю ся від идеалізації і зрівнаню себе з усім живучим, Мопасан зображав і чоловіка, як живину. Головна заслуга Мопасана лежить в безпощадній аналізї і розкритю мотивів дїлань чоловіка з того именно боку — людей всїх верств суспільности, в яснім, точнім і заразом вповнї артистичнім рисованю их характерів, остаючих під властію инстінктів і природних склонностій, та в указаню відношеня дїлань чоловіка до темпераменту, устрою житя суспільного і соціяльних условин. Часами стрічають ся в творчости Мопасана і більше або менше світлі і симпатичні личности, як н. пр. m-lle Perle або героїня романа Une vie, але они нещастні, бо их добрі прикмети не усувають промахів і недостатків, або условини житя і другі люде стали перепоною их щастю.
Взагалї взявши Мопасан глядїв на чоловіка, як на "creature inferieure" і такою "низшою тварію" представляв ся єму чоловік і в ті хвилї, коли бере на себе ролю взнеслого сотворіня. В якім нужденнім видї виступає людска суспільність у Мопасана! Характерів висшої культури не бачимо у него.
Индівід не винен за свої дїланя, котрі мають причину у вроджених склонностях, в посторонних впливах і в обставинах. Взагалї люде — живини, "похожі на живі механізми, — з незмінними своїми инстінктами, передаваними з роду в рід". В чоловіцї дїлають часто инстінктивні сили, котрих не в силї придушити нїчо, навіть віра, як н. пр. не придушила их в аббатї Вільбуй. Личність чоловіка немов роздвоюєсь, бо "серце має свої резони, котрих не знає розум", — говорить ся в Musotte; в тих випадках неначе лишає ся шукати провідних засад в добрих инстінктах нашого серця.
Окруженє заїдає натури, прекрасні своїми завдатками. Оно доводить Иветту ити слїдом матери, оно попихає честних дївчат на сумну дорогу. Личности невинні гибнуть, стаючи жертвою низьких пристрастій, eґoiстичних склонностій і т. и., як н. пр. дївчина Рок. Чим провинив mons. Parent руїну свого родинного щастя, а заразом щастя всего свого житя? — І т. п.
В суспільности всюди боротьба за єствованє, нагінка за грішми, властію і вдоволенями.
А держава і суспільність з лелїяною ними культурою чи чинять що для відверненя, усуненя або полекшеня лих житя? Нї, они спомагають переступи против природних прав личности, освячуючи законом шкідні обичаї, або показують ся безсильними. Такій погляд Мопасана на державу і суспільність нагадує неґаційні идеї Руссо.
Суспільний устрій, установивші ся єго норми убивають можливість щастя осіб, котрі так близькі до щастя після завдатків своєї натури або свого положеня. Найкрасші сторони і склонности людскої природи терплять стїсненє в своїм розвитку в добрий бік. То виявляє ся — на погляд Moпасана — н. пр. в трактованю державою супружества і консеквентно в піддержуваню найсумнїйших явищ, котрими скрізь характеризують ся взаємні примусові відносини чоловіка і жінки в интеліґентних клясах суспільности, а в наслїдку того мрії жінок о щастю по-за супружєм, о упоюючій роскоши любови не накидуваної насильно, і т. п.
В установі і дїяльности держави Moпасан не бачить нїякого розуму. "Нарід — слабоумне стадо, то глупо терпеливе, то люто ворохобниче. Єму кажуть: "забавляй ся" — і він забавляє ся. Єму кажуть: "ступай воювати з сусїдом" — і він иде бити ся. Єму кажуть: "голосуй за императором" — він голосує за императором; потім єму скажуть: "голосуй за републикою" — і він голосує за републикою. Ті, котрі управляють, також глупі, але замість того, щоби слухали людей, они послушні прінципам, котрі можуть бути лиш глупі, безхосенні і ложні, вже длятого, що они прінципи, т. є. идеї, котрі признають ся за певні і незмінні в сїм світї, де не можна бута пересвідченим нї в чім, бо світ — илюзія, бо шум — илюзія".
В своїм неґованю цивілізації Мопасан пійшов ще дальше як Руссо.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 12.08.1895]
(Дальше.)
На погляд Мопасана, реліґія була наївность або фарса, наука, спеціяльно поезія, терпить повну неудачу в своїх намаганях переступити границї, котрі раз показали ся неодолимими. Мисль чоловіка, "достигнувши означених, найблизших, непереступних границь, крутить ся як кінь в цирку, як муха в закоркованій бутельцї, лїтаючи, поки не вдарить ся о стїни, о котрі неминучо бьє ся." Отже поступу нема. Так само і штука по кількох майстерских утворах одностайно повторяє сюжети стаючі вже скучними.
З того випливає, що в скомбінованій драмі ударяючих о себе і переплїтаючих ся страстій, интересів і инстинктів, яку представляє житє суспільности, повне щастє не єсть можливе; реліґія, наука і штука не можуть нїчого вдїяти і не мають сили дати нам справдїшну утїху. Наколи може чоловік достигнути де-що довшого щастя, то лише з далека від суспільности з єї культурою — в самотнім житю пари, щасливої своєю любовію в своїй ограничености і не знаючої висших интересів і идеалів.
Любов подає одні з найлучших радостей в житю. Єї надихає сама природа, а склонність до неї достигає чаруючої краси в ensembl-ї з подібним настроєм і любостію в окружаючій природї, н. пр. в часї лїтної місячної ночи, при співі соловіїв і т. п.
Поруч з любовію украшує житє нагляд прекрасної природи. В одушевленю природою Мопасан знов ріднить ся з Руссо, а також з цїлим рядом послїдуючих поетів — пессімістів. Природа "повна таємничости", зворушує чоловіка солодким чувством і мріями. Мопасан нераз рисував в своїх творах образи прекрасної місячної ночи, пробуджуючої в души радістну тревогу, і говорив о віддїловуваню чудових ляндшафтів на утомлену душу. Він постійно вміщував акцію своїх оповідань в обстанову того або иншого пейзажу, мов-би вказував відповідність одного другому.
Самота, котру рекомандував Шопенгавер, здавалась иногдї Мопасанови нестерпною, але в другі хвилї він глядав єї, утомлений нужденною суятнею парижского житя. Згадаймо початок єго "La vie errante" — опис того, що поет відчував при видї Айфелевої вежі і всеї суятнї, що окружала сю вежу.
Від вивороту цивілізації, котра мерзила поета, він любив утїкати на лоно природи, головно на море. Чарівне побереже Середземного моря, дико-прекрасна природа Корсики і Альжіру, филї безбережного моря заколисували настрадавшу душу Мопасана, і він цїлими місяцями плавав до морю, долї берегів полуденної Франції, західної Италії, Альжіру.
Так природа і любов — то жерела немногих справдїшних радостей чоловіка. До них зводив і Ґетевий Вертер всю остававшу ще єму деколи відраду; до такої самої концепції прийшов і Лермонтов, у котрого можна знайти богато схожости з Мопасаном, а також і декотрі другі поети скорби истнованя.
Що-до мисли — то "не маючи нїчого лучшого, все-таки відрадно мислити, живучи на самотї" — говорить Мопасан, знов приближуючись до идеї, нагадуючої погляди Лермонтова і єго Печорина.
Взагалї житє печальне. Навіть одна з найкрасших радостій житя — любов — така коротка. Личність нїколи не буває вповнї зрозуміла другими і все являє cя одинокою, навіть в моменти любови, коли звязь основуєсь на "l'affinite des chairs" [на рідняцтві тїл], навіть в своїй семьї [порівн. Bel Аmі і смерть Ивана Ильича]. Але суятня житя відтягає людей від памятаня о єго кінци. В роках молодости, коли все ще нове і не звідане, усуває ся від уваги той жасний конець і вся незмінно одностайна нужденність нашого истнованя. Пізнїйше она починає постійно кидати ся в очи мислячому чоловікови.
Очевидячки і для Мопасана одностайність і біднота нашого житя стали під конець жерелом спpaвдїшниx і нестерпних страдань. На три роки перед скінченєм своєї літературної дїяльности Мопасан ще раз — тілько виразнїйше нїж поперед — повторив то, що говорив і ранше. Він писав:
"Всьо доказує, що люде були кинені на сей світ такими нужденними єдино длятого, щоби пити, їсти, плодити дітей і шансонетки та для забави убивати один другого.
"Щасливі ті, кого житє вдоволяє, котрі веселять ся і вдоволені. Є люде, котрі всьо люблять, всїм одушевляють ся. Они люблять сонце і дощ, снїг і туман, шумні празники і домашну тишину, люблять всьо, що видять, що роблять, що говорять, що чують. Одни з них ведуть тихе, скромне, вдоволене житє серед своїх родин; другі веселять ся і забавляють ся. Анї сі анї ті не скучають. Житє для них — забавне зрілище, в котрім они самі акторами, річ гарна і вічно зміняюча ся. Оно не дивує их, але одушевляє.
"Але є знов люде, котрі, охопивши блискавичною мислію вузкій кругозір можливих роскошій, чудують ся марнотою нашого щастя, одностайностію і біднотою земних радостій. В трицять лїт для них всьо вже скінчене. Чого им ще ждати на будуще? Нїчо их не бавить, они звідали весь круг наших нужденних вдоволень.
"Щасливі ті, кому незнане страшне омерзїнє до одних і тих самих, незмінно повтаряючих ся справ; щасливі ті, у кого стає сил день-у-день клопотатись тим самим, тими самими способами, при тій самій обстанові, перед тим самим горизонтом, під тим самим небом, проходжуючи ті самі улицї і стрічаючи все тих самих людей і звірят. Щасливі ті, котрі не замічають з страшною відразою, що нїчо не зміняє ся, нїчо не щезає, а всьо утомляє. Тілько при такім отяжілім, замкнутім, невимагаючім умі, як наш, люде можуть вдоволяти ся истнуючим. Дивне диво, як людство доси ще не крикнуло: "Спустїть занавісу!" і не зажадало слїдуючого акту з другими дїєвими особами — не людьми, з єствами другої форми, з другими росіянами, другими планетами, другими пригодами?"
Сі вельми скорбні стрічки свідчать, як годї лучше, якою мукою став для Мопасана пессімізм з пoслїдниx єго лїт. Житє за-для житя вже не радувало єго.
І так, почавши веселою а часами і сумною насмішкою над несправедливостями, глупотою і нужденностію житя, Мопасан під конець що-раз більше відрізував ся від радощей истнованя, проникав ся горечію і впадав в мелянхолію.
Він і власним приміром, як годї жаснїйше, илюстрував той, з сумом зазначуваний ним — неминучій закон житя, котрому підлягає всьо живуще, закон о тім, що индівіди мусять старіти ся — особливо прикрий і страшний для людей, ставлячих центральним интересом житя культ тїла. Сам Мопасан артистично зобразив страх, якій навіває приближенє смерти, в романї Fort сomme la mort. Паралєльно тому ще вчаснїйше Мопасан знаменито заналізував не внїшне, а внутрішне усиханє і консеквентну утрату листя і цвіту душі чоловіка в міру як личність приближуєсь до осени і зимо вої смерти житя: поступінно, цїлим рядом печальних дocвідів личність увільнює ся від очаровань і надїй молодости і все більше й більше звужує круг своїх світлих уповань. Такій загальний процес, що відбував ся в житю кождої личности, переносячої цїлий ряд невзгодин і ударів судьби, Moпасан прослїдив з замітною теплотою і артистичностію в романї Une vie — на житю женщини, котра стає немов типічною представителькою.
Мопасан покінчив не так, як єго романічна Жанна, у котрої остала ся хоть яка така ще відрада в житю — в особі єї внука. Єго кругозір, єго стремленя, а заразом і страданя горячої і крайно вразливої єго душі були незмірно глубші і жаснїйші, анїж горе звичайних людей, длятого і конець єго був иншій.
Піддавши аналізї послїдні твори Мопасана, можна, здаєть ся, відкрити правдиву — внутрішну — причину постигшої єго страшної катастрофи збожеволїня разом из звістними нам причинами часто фізичними — унаслїдженим наклоном, утомою від крайного напруженя в праци і т. п.
З одної сторони — знанє представляло ся Мопасанови, згідно з теорією Тена, за котрою він ишов, можливим на стілько, на скілько можуть нам доставити єго наші чувства, тож відповідно тому єдино можливими здавались єму матеріялізм і пессімізм, котрий він і сконцентрував з особливою силою і вже просто теоретично в "Sur l'еаu". А з другої сторони — Мопасана почала щораз більше заманювати до себе область та ємничого [гл. н. пр. Le Horla], що займала єго вже і в початку єго літературної дїяльности. Натуралізм показав ся безсильним для поясненя явищ житя.
Пригнетаний тою суперечностію, Мопасан, очевидно, розвив в собі крайну нервовість і вразливість, що доходили вкінци до хоробливости, тую вразливість, в котрій він добачував необходиму приналежність правдивого поета [гл. La vіе errante].
Мопасан звернув в сторону так званого декадентизму, що не вдоволяє си натуралізмом а намагає ся схопити в світовім житю то, чого не замічає звичайний смертник. Мопасан цитував тепер Бодлєра, починателя француского декадентизму, і таким чином на Мопасанї можна дослїджувати і той цїкавий перехід в сучаснім житю і в сучасній поезії, що розширив ся далеко і за границї Франції. Задачу поезії Мопасан тепер брав не за одно з простим реалізмом, як поперед, але з пробами проникати в область таємничого, котре неминучо манить до себе.
То був уже не давнїйшій Мопасан, що відзивав ся так довго з насмішкою, я инодї навіть з простою хулою о вірі, єї установах і обрядах. Він згадував тепер не без почитаня о Христї. Поет плоти і єї инстинків, яким головно був Мопасан в початку своєї дїяльности, став під конець поетом також більше взнеслих поривів признаючи і силу их і права.
Суперечности були крайно великі і страшно мучили. "Тайна житя" — виразив ся Мопасан в "Sur l'еаu" — "становить нашу страшну муку", і тая то мука головно повалила єго. Мопасан був очевидячки на дорозї до виходу з неї, але все-таки не найшов того виходу. Длятого він так і остав ся голосителем пессімізму, дальше котрого рідко хто йшов з тих поетів сего напряму, в груди котрих било ся серце, не позбавлене вразливости на красне і добре в світї.
Познакомивши ся з світоглядом Мопасана, нема потреби вже задержуватись на других сучасних представителях натуралістичного пессімізму в поезії, н. пр. Льоті, котрого можна назвати Берварденом де-Сен-Пєр XIX віку, з тою різницею, що не одна Вірґінія, а многі стають предметом єго поезії. Нема потреби доторкати ся також романістів, котрим не так трудно було звернути з дороги справдїшного пессімізму, як се вчинили Бурже і Едвард Род. Послїдного можна признати одним з найцїкавійших в наш час виразителїв повороту в францускій літературі в сторону признаня морального обовязку. Той "благородний пессіміст", глядаючій в своїм нещастю нещастя других, але не обманюючій себе що-до практичної важности свого альтруїзму", приходить немов до виводу, що "найлучшій спосіб брати і розуміти житє — не глядати в нїм щастя, але сповняти обовязки, навіть наколи при тім не достигнемо повного оправданя для себе висшої их розумности".
(Конець буде.)
[Дѣло, 19.08.1895]
(Конець.)
IV.
Переходим до виводів зі всего доси сказаного о розвитку пессімізму в ново-европейскій поезії а відтак до оцїнки єго, з єго таки точки погляду, на основі допущених ним недосказів і містячих ся в нему суперечностій.
Пессімізм був поперед всего мрачним настроєм одиниць. В дальшім своїм розвитку, коли він став масовою струєю, він стверджує постереженє в родї висказаного Мопасаном: "огірченє, як і все проче, зависить від окружаючої сфери".
Вихідною точкою ново-европейского пессімізму була Анґлія XVII. і XVIII. вв. з видвигненими нею зачатками натуралізму, спеціяльного відношеня і любови до природи за для неї самої, мелянхолійного наріканя і т. п. Особливо пригожу почву для розвитку мрачного світогляду на будуще підготовляла Франція минулого віку, Франція Вольтера, матеріялістів, Crebillon а сина і других дїятелїв неґованя і розхитуваня вікових установ, Франція, де виверненє культури викликало реакцію і мрачні погляди Руссо на суспільність. Ґерманія з другої половини минулого віку також переняла ся сею струєю за для крайно сумного стану, в якім так довго перебувала. Мрачний світогляд скріпив ся в західно-европейскій суспільности під впливом великих потрясів і неудач, зазнаних в кінци минулого і початку сего віку. З тої пори він безпереривно піддержував ся і досяг особливої сили у Франції по рр. 1870–71.
Мрачний світогляд европейского Заходу перейшов кілька стадій в поезії: виступаючи з разу віддїльними вибухами личного сумнїву, наріканя і неґованя суспільности, без повного усуненя реліґійної віри, а затим т. зв. світовою скорбію, він став аж в кінци означеною, виразною пессімістичною і заразом атеїстичною доктриною.
В починах мрачний світогляд Заходу носив головно лірично-субєктивний характер гордого і страстного протесту против лих житя з точки погляду интересів личности. Такі зойки наріканя Гамлєта, Мільтонового Сотони, по-части Мізантропа Ґетевих Вертера та Прометея і других. Скорбний світогляд заховував лірично-субєктивний характер ще в лірицї і ліричних письмах Байрона і Альфреда де Мюссе. В другій половинї нашого віку пессімізм досягає вже значної обєктивности в поезії в формі романа і став немов фільософічно безпристрастним дослїдом.
Але як перше, так і тепер той мрачний світогляд показує ся в сути протестом дозрівшої в пізнаню свого значіня і достоїньства личности против ограничень, накладаних на неї найблизшою сумною дїйстностію, за котрою представляє ся так само сумним і весь устрій світового житя. Безграничні стремленя з одної сторони, а з другої углублений дослїд, якій виносить така личність з окружаючої безвідрадної обстанови, при потрясеню реліґійної віри в розумну управу світом і розхитаности вікових установ житя, як то було н. пр. в Анґлії XVII в. або у Франції в XVIII і XIX вв., стають одним з перших жерел пессімізму. Світова скорб і затим пессімізм були крайним вираженєм того индівідуалізму, котрим характеризує ся новий, починаючи від епохи Відродженя, а головно найновійшій час, починаючи від Руссо. Скорбний і мрачний світогляд розвивав ся паралєльно з стремленями і революційними поривами европейского людства переобразувати сумну дїйстність і паралєльно з що раз більшим засудженєм єї, згідно з вірою в виключну розумність внутрішного світа, до котрого повивен приміняти ся нерозумний внїшний світ.
Кромі житя, окружаючого личність, єї доводили до мрачного світогляду також чисто личні, але узагальнені неудачі в сих або тих идеалістичних поривах, важке томленє непостижимостію тайни житя, безвідрадний і пекучій сумнїв, застрашуюче пізнанє свого душевного роздвою, при незмозї найти из внї опору і успокоєнє для своєї мисли.
До помочи поетичному пессімізму ставали анальоґічні літературні віддїловуваня і фільософічні системи того-ж пошибу — як старинні [н. пр. Епікурова в викладї Люкреція], так і нові, починаючи від анґлійского і француского натуралізму і матеріялізму а скінчивши на науцї Шопенгавера. Річ замітна, що докладний фільософічний розвиток і сформулованє західно-европейского пессімізму явились аж в нашім столїтю. Богато більше значінє мали відкритя і виводи найновійшої науки. Для многих ті виводи здавались безвідрадними, руйнуючи віру в личну безсмертність. Тим прикрійшою ставала тогдї мисль о смерти, що так мучила многих пессімістів і служила для деяких за вихідну точку всего скорбного і мрачного погляду, за предмет безнастанного наріканя.
Виходячи из таких бурливих і мрачних засад, пессімістичний світогляд не лиш не дає справдїшного щастя і спокою, але він не приносить навіть яко-тако вдоволяючих провідних засад для житя, особливо для житя в суспільности, і не дає відповіди на питанє: як же відноситись до житя? Прецїнь руководитись стремленєм до смерти або еґоїзмом і самим натуралізмом або емпіризмом не можливо — о тім переконує на кождім кроцї як сучасне так і минуле житє людства. Длятого хоч-не-хоч, свідомо чи несвідомо деякі поети світової скорби, мрачного світогладу і пессімізму глядали і глядають виходу з своєї скорби і туги і, носячись в безбережнім мори вітчаяня, пристрастно витягають руки оперед себе в надїї найти по крушеню бодай якунебудь опірну точку.
Фільософічний пессімізм добачує в стремленю до смерти найлучшій вихід з прикростей і бід житя. Пессімізм в поезії не все рекомендує, як Люкрецій, стан индіферентностп, або, як Лєконт де-Ліль, буддійску нірвану; він представляє иногдї немов коррективу до пессімізму метафізичного. Він стає, конець-кінцїв, не так односторонним дослїдом житя і не закриває дороги до більше світлого погляду на житє. Навіть деякі з теперішних, на око холодно і безпристрастно глядячих пессімістів, збочують з простої лінії своєї безнадїйности. Видно, теорія о стихійности житя і о безропотнім поступованю за природними склонностями та инстинктами по приміру прочих живих єств, теорія о тім, що людям нїчого стреміти до святости і грати ролю героїв, не приносить нїякого успокоєня. Не вдоволяючись тою теорією, Бурже звернув ся до т. зв. нео-католицизму, Льоті звернув cя до мрій о идилічнім щастю, до иллюзій простоти і наївности. Навіть такій ультра-натураліст і пессіміст, як Золя, не розстав ся з вірою в силу науки і в красну будущину. На роздорожу, як ми бачили, опинив ся вкінци і Мопасан. Отже виходи з пессімізму показують ся всякі, але важне те, що их глядають і находять.
Найбільше мрачний тон пессімізму, котрий усумнив ся навіть в науку, в найлучшу по реліґійнім чувстві і моральних прінципах опору чистої людскости. Він найшов убічну піддержку недавно в "Rеvue des Deux Mondes", де Брюнетієр по візитї до Риму заявив, що наука не додержала своїх обіцянок. Але не без значіня єсть те, що все-таки опирають ся на науку або виходять з неї і наймрачнїйші пессімісти: Золя — фізіольоґ і патольоґ, Лєконт де-Ліль, Сюллі Прудон стоять на почві ерудиції, m-me Акерман бажала знаня, Бурже — психольоґ, Ґю де-Мопасан в сути також придержував ся деяких сучасних наукових поглядів на чоловіка. Та й чи справдї такій зовсім безнадїйний і той поетичний на око крайний пессімізм, котрий не покладає надїй навіть на науку? Своєю власною дїяльностію поети пессімізму немов суперечать тому. Величаво спокійний Лєконт де-Ліль артистично оброблює свої поезії, повні найглубшої скорби. Мопасан, що иронізував навіть над мислію і творчостію, сам все таки трудив ся до кінця житя, остаючи до кінця чоловіком непохитної волї, терпеливої, безнастанної працї. Можна було би навести і другі приміри такої неконсеквенції поетів і фільософів пессімізму. Тая неконсеквенція для нас дорога, між иншим і тому, що в нїй проявляє ся хоч-би инстинктивна віра в велику силу і значінє розумного літературного слова а консеквентно і просвіти і, через просвіту — науки, віра, що наводить на правдиву дорогу. В звязи з тим характеристично, що коли одні пессімісти голосять за стопками і епікурейцями раду: "терпи і здержуй ся", то з уст других чуємо поклик до енерґічної дїяльности в имя, між иншим, загального добра і любови до людства, поклик до роботи над усуненєм лих, що мучать наше истнованє. Будемо трудитись не розбираючи — сказано в знаменитій Вольтеровій повісти о Кандидї. Такій самий в сути поклик чуємо в закінченю Ґетевого Фавста і в послїдному письмі героя Турґеневої повісти "Фавсту". До праць накликує Золя, як і Ибсен в своїй найновійшій пiєcї "Маленькій Ейольф". "Людство висше личности", — немов хоче сказати Ибсен в тій драмі. До пожертвованя нашого индівідуалізму в имя альтруїзму склонюють в сути і буддійска по-части система Шопенгавера, і навіть утілітаризм Конта, Мілля або Джорджа Еліота, і соціялізм, і містицизм Л.Н. Толстого.
Подібні поклики не суперечать уміреному поетичному пессімізмови, котрий не може дбати до вповнї холодного дослїду житя і позбути ся любови до людства та признаня декотрих світлих завдатків в єго житю.
Концентруючи увагу на недоли житя, пессімізм, навіть натуралістичний, що займає ся вповнї обєктивним зображенєм житя, але часто не видержує ролї холодного помічателя, впоює неминучо сочуство до людства, нещасного не з своєї лише вини; висшій пессімізм — не мізантропія. А сочувство накликує до дїяльности спомагаючої. Таким чином студіованє відбитку безвідрадної дїйстности в пессімістичній поезії побуджує по умученю, котрого приходить ся зазнавати, знов до енерґії за-для лучшої будущини.
Независимі від нас фізичні условини нашого истнованя і випливаючі з них біди не дадуть ся вповнї відвернути. Але-ж і не таке указуване пессімізмом зло, що коренить ся в нас самих: на многі з природних завдатків людскої натури можна впливати, перероблюючи, усовершуючи і звертаючи их до висших цїлей, як помагають в деяких разах і природї, підчинюючи єї своїм намірам.
Натуралістичний пессімізм, разом з прославленєм поступованя за инстинктами природи, просто або убічно показує і погубні результати, до котрих приводить невиробленість і розузданість тої природи, що стає жерелом зла в нас самих.
Але разом з тим поетичний пессімізм зазначує в людскій натурі, так слабій і несовершеній, також наші инстинкти, немов проблески божественного огню, рівночасно виказуючи их навіть в самім собі — і таким чином сам опрокидує знижуванє чоловіка на ступінь звіряти. [Чи будемо поясняти ті проблески згідно з Кантом або при помочи теорії еволюції, в данім випадку оно не так важне.]
І поет скорбного світогляду переймає ся на вид природи одушевленєм, наколи не все, то хоч часами. I пессімізм, байдужно відносячись иногдї до науки, не може не признати, що мисленє подає чоловікови відраду навіть серед скорби истнованя. І він устами Мопасана жалуєсь на муку самоти. І він зазначує зачудовуюче піднесенє духа, викликуване тим самим чувством любови, котре може і знижати ся до грубої змисловости і підноситись майже до небесної висоти, як в "Мрії" Золї. І пессімізм мусить признати [н. пр. в "Une аvаnturе Раrisienne" Мопасана] тую відразу, яку викликує дослїджений порок личности свіжої і не вповнї зіпсованої. І пессімізм може високо підносити мислячу личність над низоту истнованя, показуючи тую низоту з цїлою безпощадностію. І він признає чувства витворюючи семью і виявляє нераз склонність привернути сучасного чоловіка, утомленого блуканиною до спокою і скромних, але незамінимих радостій родинного огнища. Навіть в не зовсїм чистих наклонах чоловіка иногдї одним з двигателїв стає поклін перед красотою, в котрій єсть уже щось таємничого, що мусить звертати на себе увагу по-над усе. В "Le Horla" Мопасана і т. п. творах натуралізм і пессімізм робить ще крок в перед в напрямі до области загадочного, очевидно крок жасний, але значущій.
Правда, у поетів пессімізму указаня на гарні завдатки правдивої людскої природи і на відрадні явища людского житя виходять недокладно і немов гублять ся в множестві зовсїм инших, односторонних картин, коли тимчасом вповнї здорова поезія призначує им належне місце і признає, що у всякій суспільности конець-кінцїв мусять брати верх добрі прінципи житя і в поступіннім торжестві их в що-раз більших розмірах містить ся поступ суспільности. Пессімізм заперечує се, але і він мусить признати, що в нас є любов до природи т. є. до викритя в нїй чогось, що стоїть по-за єї внїшностію, чувство взнеслого, божественна искра Прометеєвого огню в наклонї до знаня, моральні завдатки в добрих наклонах серця, стремленє до товарискости, любов до гарної личности, яко чувство висшої приязни і безграничного привязаня, так просте і рівночасно так нїжне чувство, взаїмно звязуюче родителїв і дїтей, патріотичне чувство, що зєдинює людей одної національности, любов до чоловіка "з-відкіля би він і був", тонке розумінє красоти природи і штуки, нахил в сферу идеалу, добачуванє перспективи таємничого і божественного. А все то — елєменти тої "прекрасной душі", о котрій мріяли великі поети кінця минулого і початку сего віку, що перейшли гірку і тяжку школу пессімізму і вернули ся до просвітленого оптімізму. Наколи-ж такі "прекрасні душі", що містять в собі бодай часть високих прикмет, истнують не в мрії лише, як думає Золя, але в дїйстности, як показує многовікове житє людства, і наколи их зєдиняє безпереривно, в часах усеї исторії, внутрішний, духовий союз загальних висших стремлень, то вже не може бути місця пессімізмови. Душі, щиро і взнесло настроєні, стоять висше чисто личних интересів і нещасть. Той світ, в котрім истнують такі личности, вже не нерозумний і не управляє ся самою слїпою волею до житя. Коли бачить ся, що й такі личности мусять мучитись і, як всьо, гинути, може истнувати туга за-для того, що, по висказу поета — "така доля всего гарного на світї". Але з другої сторони виринає тим більше уперто стремленє протипоставити слїпій або незрозумілій силї жостоких і невмолимих законів житя і єї неправдї бодай в поодиноких моментах світової исторії всю силу високих прикмет гарної личности, огрітої ентузіязмом до доброго, находячої найвисшу радість в свідомім жертвованю личного щастя для загального добра і поступу людства, в пізнаню своєї висоти по-над усї обставини і мнимі фатальности, хоч би они пригнїтали матеріяльно, і добачуючої одну з висших цїлей нашої дїяльности — в боротьбі з тьмою непізнаного, в розширеню знаня і в поконаню нерозумного в иншім світї висшим розумом за для тріюмфу висших прінципів.
Така личність на запитанє: "Wonach soll mаn аm Ende trachten?" — відповість paзом з великим поетом мудрцем Ґете: "Die Welt zu kennen und nicht zu verachten".
[Дѣло, 21.08.1895]
21.08.1895