Під повисшим заголовком появила ся в сїчневім випуску "Правди" замітна статья політична, з котрою як раз добре буде познакомити ся близше в пору, коли в Перемишли піднесено гадку "примиреня наших пapтiй" на підставі нїмецкої засади: "Getrennt marschiren und vereint schlagen". Зміст сеї статьї такій:
"Два роки проминуло з того часу, як посли-народовцї в галицкім Соймі, зазначивши відомим заявленєм голови клюбу своє національно-політичне становище, вступили на дорогу самостійної політики національної, полишаючи на боцї скрайні елєменти москвофільскі і радикальні. Тою дорогою пішов також рускій клюб послів в Радї державній і поступає нею мало що не два роки. Був се смілий і рішучій зворот з манівцїв політичної блуканини, на які попали наші проводирі політичні, наслїдуючи політику помиреня всїх щирих Русинів, инавґуровану з початком 1880-их років, котра стала неможливою і самоубійчою для Русинів-народовцїв після таких прояв, як процес Ольги Грабар і Наумовича, "коммерческих сдѣлок" "Рільничо-кредитного Заведенія" і т. ин. Така компромісова політика з москвофільскими елєментами, така нїби то солідарність елєментів, що розходили ся в самих принципіяльних питанях, мусїла донести до того, що керму в справах національно-політичних захопили в свої руки проводирі москвофільскі, а Русини-народовцї давали лише фірму, стали пригідних параваном для всяких "сдѣлок" москвофільскої кліки в Галичинї. Се мусїло очевидно викликати велике пригнобленє поміж Русинами-народовцями, котрих проґрама національно-політична немає нїчого суперечного з австрійскою идеєю державною і дає им спроможність до розвитку національно-культурного, коли тимчасом москвофільска спілка ставала на всїх усюдах перепоною свобідного розвитку національної идеї україньско-рускої в Галичинї. О пригнобленє поміж Русинами народовцями, викликане сею ославленою солідарностію, що запрягла нас "у московскі шори", проявляло ся не оден раз на зборах довірочних, а зрілі і основні діскусії політичні довели Русинів-народовцїв до погляду вельми влучно висловленого устами бл. п. Гладиловича: "Ми скацапіли!" I справдї для нїби то "спільної роботи, для піддержаня нїби то "солідарности" а фактично підданьства москвофільскій кліцї, мусїли Русини-народовцї "полишати на боцї" самі найважнїйші питаня національно-культурні, мусїли "на час" зрікати ся своїх идеалів, а тим довели до затемненя національної идеї українско-рускої, до збайдуженя загалу суспільности нашої, до помішаня прінціпіяльних розумінь національно-політичних і до розпаношеня москвофільских змагань і идеалів.
Легко отже можна зрозуміти, задля чого сей смілий і рішучій зворот з манівцїв політичної блуканини на дорогу самостійної національної політики, зроблений послами-народовцями в краєвім Соймі, а відтак в Радї державній, викликав щиру радість не тілько між усїма щирими народовцями в нашім краю, але й далеко поза єго межами, де ще не померкли ясні національні розуміня під впливом московского государства. Се одно вже, що ми станемо на себе працювати, що зможемо трудитись для розвитку і підвигненя нашої національности, а не будемо параваном для москвофільскої кліки, се одно вже великій і важний здобуток Русинів-народовцїв — так глядїв на тогочасну акцію наших послів пок. Гладилович. Та чиста як слеза наша идея національна, повинна бути нашою провідною зорею, що має нам присвічувати на новій дорозї самостійної політики національної україньско-рускої. Як Израелитяне, вийшовши з єгипетскої неволї, довго ще мусїли вештатись в пустини, поки не позбулись невільничих навичок, так і наша суспільність руска потребувала ще основного пояснюваня сеї идеї національної, якою она мала одушевляти ся і загрівати ся до тяжких трудів і працї для cвoго народу, бо "ми скацапіли"; наша суспільність затемнила свої погляди національно-політичні, затратила в значній частинї сі идеали, якими одушевляли ся Маркіян Шашкевич і єго товариші, якими горіли проводирі рускі 1848-их і 1860-их років. В имя тої идеї національної самостійности україньско-руского народу, повинні були проводирі Русинів, "Народна Рада" і руска праса освідомлювати руску суспільність і громадити під сей прапор для працї коло підвигненя і розвитку національно-культурного україньско-руского народу. Тепер треба було живо взяти ся до орґанічної роботи, до сконсолідованя сил всїх щирих Русинів, щоби зміцнити Русинів-народовцїв, котрих табор всїми можливими і неможливими способами старались розбити і знївечити москвофіли з радикалами. Треба було перевести орґанізацію національних елєментів серед рускої суспільности і забрати ся до позитивної, реальної роботи над нашим селяньством і міщаньством, до працї над нашою интеліґенцією. Одначе, коли москвофільска кліка і радикальна фракція невсипучо вели завзяту аґітацію, щоб ослабити акцію Русинів народовцїв, з нашого боку мало що роблено в напрямі вгорі вказанім. На основі нового статуту товариства "Просвіта" повстало вправдї кількадесят нових читалень, одначе змаганя рускої суспільности в сїм напрямі далеко не дорівнували живому рухови з 1885 року. Вказувано вправдї на потребу політично-національного освідомленя нашого селяньства і міщаньства і засновуваня в тій цїли "Народних Рад", навіть засновано декуди такі товариства політичні, але "Народна Проґрама" появила ся не скорше як в півтора року по розпочатій акції а поучувати нарід про єго права, доводити до свідомости національно-політичної або нїхто не заходив ся, або се були так спорадичні випадки, що не мали нїякого впливу на загал. Орґанізації народної не переведено й доси, як се сконстатовано на останних зборах "Нар. Ради". Частина нашої суспільности зрозуміла цїлу акцію так, як, свого часу "святоюрска партія" зрозуміла прихильність правительства австрійского до Русинів: wir brauchen nіchts zu thun, die Regierung wird schon fur uns sorgen — і вижидала чим скорше і як найбільше "концесій".
Тимчасом ситуація парляментарна, яку застали посли народовцї в новім парляментї 1891 р., була далеко труднїйша, як се бувало в роках 1873—79 або навіть 1879—85. А всеж таки і посеред сеї трудної ситуації парляментарної вспіли наші посли осягнути деякі здобутки, именно на поли шкільництва і на поли економічнім ("Днїстер"), яких давнїйші посли не осягали протягом цїлих каденцій парляментарних. Одначе праса москвофільска, котра свого часу силкувала ся затерти або вихвалити навіть такі "здобутки" давних послів, як конфесійні закони, ґрунтовий і домовий податок, концесія на "Заведеніє" для вивласненя селян з ґрунтів своїх і т. д., котра прославлювала давних послів яко справдешних заступників народу, хоч они мало що за весь час конституційної ери вдїяли для національно-культурного розвитку руского народу, не переставала завзято разом з радикальною прасою нападати послів-народовцїв і зменшувати стійність сих здобутків".
(Конець буде.)
[Народна Часопись, 03.02.1893]
Дальше пише "Правда":
"Невиразна і нерішуча акція послів народовцїв в останній коротенькій сесії соймовій і посоймові статьї "Дѣла", котрі були відгомоном сеї акції соймової, не могли зовсїм причинити ся до проясненя ситуації політичної, до сконсолідованя Русинів-народовцїв для идеї національної самостійности, а лише дальше мішали розуміня і погляди національно-політичні і так нелепі у загалу нашої суспільности. Такі неясні розуміня проявили ся і на останних зборах загальних "Народної Ради" дня 27 грудня 1892 року, именно в справі сконсолідованя всїх сил руских. Коли бо справозданє з дволїтної дїяльности видїлу "Народної Ради" виказувало наглядно, що народовцям треба було боротись з негідною аґітацією москвофільскої "Русской Ради", коли заступник голови "Народної Ради" і референт "Народної проґрами" рішучо констатував, що ріжниця обох сторонництв (народовского і москвофільского) лежить в основах засадничих, котрі "нїколи разом не зійдуть ся", і заявив, що "можемо дїлати спільно лише з тими людьми инших сторонництв руских, котрі своєю дїяльностю не будуть виступати проти идеї самостійности народу руского", голова "Народної Ради" думає, що єсть "між ними люде, з котрими можна ити разом в акції політичній", не подавши однак виразно і ясно основ, на яких можна ити разом. Чи дїйстно так оно є, міг голова "Народної Ради" дізнати ся з ухвал мужів довірія москвофільскої "Русской Ради", що відбули ся перед зборами "Народної Ради". Там подібно деякі "мужі довірія" думали, що можна би з Русинами-народовцями ити разом в акції політичній, однак загал мужів "Русской Ради" признав се неможливим і постановив не сходити з дороги обєдинительної і обрусительної політики.
Така неясність політичних поглядів стверджує догідно слово пок. Гладиловича "ми скацапіли" і чимало причинилася до того, що кольпортовані москвофільскою і радикальною прасою видумки про "сочевицу", "аванси" і т. ин. і толкованої на такій лад політики з становища "концесій" находили послух у певної части рускої суспільности і викликували невдоволенє, піддержуванє ще й значною частю польскої журналістики. Се невдоволенє висловив голова "Народної Ради" і підчас соймової сесії осїнної і на зборах загальних, а именно на зборах "Народної Ради'" сконстатував, що "перед двома роками був настрій зібраних членів може надто оптімістичний, а тепер надто песімістичний, всї уважають себе пригнобленими, знати апатію".
Сі обидві прояви, сконстатовані головою "Народної Ради", можемо вважати лише яко вислїдок політики нервів. Ми звичайно любимо славити ся нашою терпеливостію, одначе вік нервів витиснув свій вплив і на рускій суспільности. Ми одушевляємо ся на час деякими справами, маємо благородні пориви, найкрасші думки і заміри, одначе не стає нам терпеливости і витревалости довести их до кінця, до ладу, задля дрібних навіть перепон і невдач тратимо духи, енерґію, попадаємо в неохоту, невдоволенє і псуємо нераз найкрасше розпочате дїло. Тимчасом именно політика серед таких трудних обставин як в австрійскій державі взагалї, а в Галичинї особливо, вимагає холодного розуму, витревалости і працї.
Політика нервів проявила ся і на останних зборах "Народної Ради", де п. Рудницкій, котрий з таким санґвінізмом промовляв перед двома роками в интересї акції розпочатої 1890 р., тепер з неменшим жаром ставив резолюцію до послів соймових і Ради державної, щоби всюди рішучо зазначували невдоволенє і домаганя Русинів, хоч би мали перейти до опозиції і то до зорґанізованої опозиції. Збори ухвалили сю резолюцію, даючи тим вираз свого невдоволеня з дотеперішної акції послів, прихильної правительству, а "Дѣло" вже заповіло з новим роком "політику вільної руки".
Одначе на се скажемо словами латиньскими — et respiсe finem! Невдоволенє серед рускої суспільности має бути причиною переходу навіть до опозиції. Якогож сподївати ся з того добутку? Хибаж рускі посли не були довшій час в Соймі в опозиції? І чи серед рускої суспільности було вдоволенє? Чи й тепер можна би сподївати ся, що нарід рускій зведений до безплодної ролї опозиційної був би тим вдоволений?! Ми назвали сю ролю безплодною, бо справдї, коли опозиція такого интелєктуально розвитого, національно свідомого, матеріяльно незалежного народу, як Чехи показує ся безхосенною і посеред опозиційного клюбу молодоческого в Радї державній проявляють ся всякі сторонництва відмінних і суперечних поглядів, коли така могуча партія нїмецко-ліберальна, погрозивши опозицією, силкуєть ся знов стати впливовою партією правительственною, то ми думаємо, що наша суспільність, тямлячи добре Гребінчину приказку про мірошника, не піде на дорогу безплодної і безуспішної політики. Ми можемо вповнї трактувати словами референта народної проґрами дра К. Левицкого і бажати, щоб они війшли в тїло і кров нашої суспільности і кермували нею в усїй роботї народно-національній."Не оглядаймо ся на те, говорив др К. Л., яка єсть політика правительства супроти Русинів: чи прихильна чи неприхильна. Цїлий бо нарід рускій має вести роботу орґанічну з долини, щоби був готовий на всякій час. Самі здобутки політичні не принесуть нам хісна, бо лише той нарід єсть в силї вихіснувати права політичні, котрий був в силї здобути собі тоті права. Не можна поминути тут і її тої обставини, що добра орґанізація народня піддержує дїяльність не лише товариств політичних, але також народних заступників — наколи тоті находять кріпку основу в самім народї. Тому треба нам прокинутись з всякої байдужности і легковаженя справ народних, не треба допускати знеохоти по неудачах, але з повним завзятєм і вірою в будуччину ити сміло вперед".
Отже покиньмо політику нервів, а йдїм за покликом холодного розуму: покиньмо політику шумних фраз, ефектовних покликів демонстраційних, а возьмім ся живо і горячо до щирої орґанічної працї над нашим селяньством і міщаньством, розбудїм і зорґанізуймо нашу інтеліґенцію, а коли йти мемо за провідною зорею нашої національної самостійности, тодї при щирій праци орґанічній дійдемо до своєї мети!
[Народна Часопись, 04.02.1893]
04.02.1893