Покинувши свой край без жалю, Каїн
Пійшов на стрічу сонцю золотому,
В ті землї, де боги ласкаві в жертві
Лиш плоди польні від людей приймали,
Насичуючи делікатні змисли
Свої вином і пахощами. Все він
Гадав, що здибле тих богів де не будь,
Бо образ их на днї душі своєї
Добачував, куди-б нї повернув ся.
Хто каже — він в Тартарію зайшов,
А хто — що в Индію. Та сяк чи так —
На березї солодких вод вкінци
Припала пилом палиця єго,
І вславила ся Каїна оселя
Колискою усїх пізнїйших штук.
Було й коли нажити ся тогдї!
Вік чоловіка довгій був, спокійно
Як корабель на тихім мори плив
Під лагідними леготами вітру.
І бачив чоловік вандрівку зір,
І набирав ся сил сотками лїт,
Дивив ся, як росли столїтні дуби,
І тисяч раз весїльні співи чув
Пташок малих.
Про смерть ще довго довго
Не чув нїхто у Каїновім містї,
Нїхто крім Каїна-братоубійцї.
Сам Каїн вipив заєдно, що тут
Мимо твердого засуду Єгови
Безсмертний може бути чоловік.
Такій-же бодрий духом як і перше,
Він втрати сил не зaмічав нї трохи.
На голові ще вив cя волос темний
Як та сосна, що осени не знала.
Пятно Єгови на чолі червоне,
Воно не стерло ся, лиш приводило
Єму на тямку все страшну подїю.
Та Каїн все мовляв: "Мій рід щасливий
І знати не повинен, що житє
Втїкає з жил, дарма, що брат один
З рук брата свого смерти вже пожив".
Безжурно, весело жило ся всїм.
Нїхто в лїси на лови по добичу,
Нїхто на бої в поле не ходив,
Бо скрізь ключами грали води чисті
Й замість чарок служили спорі динї,
А спілий овощ аж гиляки гнув,
Аж сам просив ся в руки й очи вабив.
Тревав такій спокій і щастє доси,
Аж поки Ламех, граючись камінєм,
Припадком сина рідного не вбив,
І даром найлюбійшими словами
Житє вернути пробував єму.
Стояли мовчки, з болем дивлячи ся
На батька й сина, свояки єго,
А пpaдїд Каїн так до них озвав ся:
"Даремний захід! він заснув на віки
Й нїхто єго вже з того сну не збудить.
Возьміть сей труп, глибоко в землю скрийте
I тямте дїти: Є могучій Бог,
Котрий тепер на всїх вас прогнївив ся,
А більше ще на мене як на вас.
Втїкав я даром з рідної країни,
Бо він і тут знайшов оселю нашу
І знову скув нас волею своєю
Могучою, котра що хвилї може
Позбавити нас дорогих осіб.
І хоч-би ми не знати вже як довго
Жили, то все таки прийдеть ся нам
Минути ся як тим світилам згаслим.
Така Єгови воля, а вона
Тверда. Колись гадав я, що для Него
Вже за далека буде та дорога,
Котру я змірив був ногами. Де там!
Невидимий ступав Він, а в слїд
За Ним ступають біль і смерть блїда.
Ось тут вона! Ось тут і Він — Єгова!.."
Нового духа Каїнове племя
Набрало ся. Пропали днї спокою.
Тепер вже й сонця лагідне промінє
Журбою сьяло. Усмішка єго
Якусь трівогу вже зраджала скриту,
Як мати, що конаючу дитину
Голубить і всміхаєть ся, щоб скрити
Свої страданя. Смерть вже стала паном
Житя, а час, що доси був лушпою
Порожною, збудив трівогу й острах.
Нїколи перше чоловік, здаєть ся,
Так дуже світла не любив. Тепер
Він мовив: "Що-ж! воно заблисне й гасне"
Тепер кождїську квітку, грудку, камінь,
Найменшу тїнь робила дорогою
Постійна думка: все колись минеть ся!
Тим робом племя Каїнове в смерти
Житя нового зарід віднайшло.
Однак ледви хто так до дїла рвав ся
Як Ламеха сини. "Настане ніч —
Мовляли все вони — коли за пізно
Дух оживати схоче мертві руки
До всїх високих намірів своїх.
Нумо-ж — казали — ставити дїла,
Що жити-муть, коли ми в гробі ляжем.
Атже ж і брат молодшій наш живе,
Дарма що вбитий, вічно в воли нашій
Лиш думкою про вид єго блїдий.
I вславили ся Ламеха сини
В своїй країні. В старшого Ювала
Вид був спокійний все як води Ніля.
За те не знав спокою Тубал-Каїн.
Як полумя, котре все висше й висше
Росте, щоб лиш захопити що-небудь
I знищити, як буря він зривав ся
І рвав ся все й до всего. Сам подібний
Був до скали ґранітної, важкої.
В Ювала вдача лагідна була.
Той кожду тайну пробував відкрити.
Він першій, кажуть, вигадав доїти
Корови, першій молоко відкрив,
Котре дитячу радість в серце вносить.
Він лагідною годував рукою
Малі телята. В загородї чистій
Стояло стадо, вечера ждучи
Й вечірної поживи-паші з поля.
Ювал поставив шатра на степах,
Котрі, простерши ся до сходу сонця,
Як море червонїли ся під першим
Промінєм ранної зорі. Ювала
Сестра не менше поралась як брат.
Старанєм-працею вони і вовчицю
З вовчатами уміли освоїти.
Намножило ся того як собак;
Як вірні пси ходили за Ювалом —
Вони й жили на обійстю єго.
Й було се все Ювала тихе дїло,
Котрий житю пастирскому дав почин
І розширив сїмьї вузку границю.
Тимчасом брат Ювала Тубал-Каїн
Вогонь в ярмо вбрав і в печи замкнув;
Став він рабом-невільником послушним
Щоб надавати кождій річи форму,
Якої Тубал-Каїн забажав.
День в день стояв він при роботї; з кождим
Днем та робота лїпша виходила.
В снї навіть гримав молот по ковалї;
В снї форм нових він бачив міріяди
Й прокинувши ся, весело, з тріюмфом
До працї йшов, щоб не згубити візій,
Котрі єго раз в раз одушевляли.
Так Тубал-Каїн працював, а з дїл
Єго осталось не одно й до нинї.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 26.06.1895]
(Дальше.)
Кув молотом у кузници Ювал,
Бив молотом, аж сипали ся искри,
Поки ударом не добув з ковала
Мельодії, в котрій найскритша туга
Єго душі свій вираз віднайшла.
І кілько форм приймав металь, він тілько
Нових, незнаних тонів видавав
Під молота ударами важкими,
Немов душа з душею говорила.
Таку збудило се в Ювала пристрасть,
Що він тепер крім гармонійних звуків
Нїчого більше вже й не чув мабуть.
В тих гармонійних звуках наче в висшім
Єстві якімсь, здавало ся єму,
Любов з ненавистю зіллялись разом,
Щоб озивати ся на переміну
Раз жалем-сумом скритої душі,
А другій раз важким, великим гнївом,
Розбурханим, житя кипучим морем,
Що нищить межі людського житя.
Відтак пійшов Ювал в лїси далекі,
Щоб пташиним прислухати ся співам.
І знову в співах тих, здавалось, чув він
Щось наче мову з слезами і сміхом.
Домів потім вертав він в задумі
Й братів, сестер своїх розмову чує,
Розмову, що раз в гоpy підниметь ся,
Раз в низ паде, як руки після працї;
Раз матери питанє чує любе
Раз відповіди дїточок веселих,
Их сміх дзвінкій, що мов річками ллєть ся.
А там прислухав ся Ювал, як кличуть
Приманюють брати свої череди,
Як слів их гомін в лїсї десь лунав,
А пo-над всїм тим бив до такту молот.
Він сїв самотний, темно скрізь було;
Та вид Ювала ясний був від світла,
Котре єму засьяло; кождий тон
Біг крови в нїм прискорював тепер.
Він сїмена в души своїй укриті
Відгрібував, их силу пізнавав,
Поки не блисла думка в голові
Й полинула в безмежний світ уяви.
І врадуваний схопив ся Ювал,
І став дивитись в пітьму, наче-б бачив
Там в пітьмі Бога, що єму зявив ся.
Свою він думку власну бачив там,
То дїло, що єго мав довершити,
І духа бачив того, що збавляв
Нас віддиху останного, аж доки
Ми смертію своєю не дамо
Єму житя.
"Так, я, Ювал", — сказав він,
"Я дїлу тому першій почин дам,
Щоб процвили всї людські поколїня
Житєм новим." Таке постановивши,
Він вижидав лиш сумерків нічних,
В котрих чудовий сон єго житя
Як тїнь у гору виросте. В героїв
Горить такою пристрастю душа,
Коли вони пливуть в незнані землї,
Котрі потім хтось другій забирає.
Ювал як всї великі люде мав
Сирій матерії надати форму.
Він в поривах душі, в своїм стремлїню
Неяснім, в тузї за могучим хором
Арф земних мав лиш лїру сотворити
Убогу, просту — й се єму вдалось.
I дав він лірі гармонійну душу,
І виспівав дзвінкій тріюмф побіди
Своєї в гимнї радістнім. Та зразу
Лиш в горах виливала ся єго
Чудова пісня. Згодом він сказав:
"То чудо, що души моїй відкрилось,
Те серце тонів мельодійних буде
Від нинїшного дня спільним добром
Усїх людей. Нехай воно освітить
Промінєм ранної зорі всю землю,
Нехай ріками пісня ллєть ся скрізь!
Я молодїж учити-му вдаряти
По голосних, житєм налитих струнах,
Навчу их пізнавати ся на силї
Що в глубинї тих струн закута спить.
І величати-ме мене мій рід
Вітцем гармонії, і буду жити
Я там, де пісня велична озветь ся."
Як Бог урадований власним дїлом
Він опустив тепер свій тихій захист,
Щоб нести людям благодать свою.
Був гарний вечер. Довгі, темні тїни
Постлали ся вже по цїлій земли,
А світло сяло святостью якоюсь
Над деревом, що овощем пишалось.
Втїшалась празником земля і дїти
Землї втїшались. Дерева і скали
Купались в яснім місячнім проміню,
А Каїнові внуки посїдали
Собі гуртом всї на земли. Дїтвора
Тулила ся до велитнїв-мужчин,
До их грудей присмалених сотками
Предовгих лїт. Веселі всї були,
Наївшись меду, овощів, горіхів.
Веселий навіть Каїн був; дивив ся
Він як Титан, що лиш глузує з болїв.
Сїв і Ювал окружений дїтьми,
А вколо него стрибали і грались
Малі ягнята. Тілько молот з кузнї
Далекої, вдаряючи в ковало
Раз-по-раз гримав. Тілько Тубал-Каїн
Не дбав про свято. Він не опускав
Своєї кузнї і в найбільшій празник,
Бо все єго дивна томила спрага
Якась, якесь неяснеє стремлінє,
Котрого він не міг заспокоїти.
Нараз Ювал в кружку сїмьї своєї
Веселої почав співати з тиха
Святочну пісню, став з нїмої лїри
Видобувати звуки голосні,
Став добирати ся до тих глубин
Де жерела бють пристрасти нової.
Він, що цїлих шість сотень лїт прожив,
Він, на котрого місяцїв сотки
Кидали темні і понурі тїни,
Він думкою тепер в часи ті линув,
Де молодости сонце сьяло ясне,
Те сонце, що єго маленьким гріло.
Однак цїле молодше поколїнє,
Воно не йшло за ним. Воно в перед
В будуччину полинуло рожеву,
В той ясний край, котрий на всходї сьяє,
До тих островів, заливів і рік,
Де скрите щастє й радости дрімають!
І вроджений всїм змисл для ритму тут-же
В танець потяг их жвавий. Вітер лиш
Став грати ся з их кучерями, тихій.
А там заграв Ювал на струнах ліри
Псaлом поважний. і підсипав жару
Танець музики тонам, а музика
Танцеви. Тут і Тубал-Каїн
Явив ся. Дуже здивував ся він
Побачивши у брата свого ліру,
То дїло, що повіяло на всїх
Могучим чаром що і в нїм як сон
Нові будило помисли й думки,
Сповнило душу мріями новими.
А там заграв Ювал на струнах ліри
Псaлом поважний. І підсипав жару
Танець музики тонам, а музика
Танцеви. Тут і Тубал-Каїн
Явив ся. Дуже здивував ся він
Побачивши у брата свого ліру,
То дїло, що повіяло на всїх
Могучим чаром що і в нїм як сон
Нові будило помисли й думки,
Сповнило душу мріями новими.
Зближалась північ вже, однак музика
Дзвенїла дальше, і коли вона довкола
Втихала лиш, лунав тріюмф
На крилах вітру. Радостью, здавалось,
Насичене було й повітрє. Ночи
Такої в друге вже мабуть не буде.
Посипали ся тисячі похвал
Ювалови, котрий всїм душу власну
Відкрив, і в звуках ліри показав.
З того часу бренїти стала ліра
За лірою і неодна незнана
Давнїйше пісня з неї полилась.
"Досить тут буде вже музики тої!"
Сказав Ювал. Пійду я раз туди,
Де гір шпилї ховають ся у хмарах
Й при сходї купають ся в блакитї;
Пійду пісень послухати туди,
Де чистий голос у буртивих криках
Не губить ся, як тутки на земли.
І певний я, що є така країна
Де инші громи з горами говорять,
Де лїс буйний густїйше виростає,
Де вітри, що по-верх лїсів бушують,
Де все мене пісень навчить нових,
Пісень незнаних."
(Конець буде.)
[Дѣло, 27.06.1895]
(Конець.)
Сїв Ювал на човен
І плив він довго-довго на полудне,
Плив поки вже не міркував, що бачить
Стовпи, котрі підперли небо. І видїв
Він гори, що пошану в нїм збудили
Своєю величью, снїгами. Знову
Нові піснї в нїм филями заграли
І вилились на струни. Був се край,
В котрім жило від давна племя Сета.
"Оттут — сказав Ювал — душа моя
Знайшла вже те, за чим так банувала.
Підчас коли на заходї палають
Глибокі води під промінєм сонця,
На всходї гори гублять ся у небі.
Тут я спічну і наберу ся сили
Нової з матери-землї грудей,
Тут я спічну і впю ся голосами
Єї як цвітів соками пчола."
І вандрував Ювал так много лїт,
І, скрізь музику ширячи, зготовив
Богату спадщину потомкам бідним,
Котрим судило ся у горю жити
І, ненаживши ся, вмирати скоро.
І все в своїй вандрівцї виходив він
На гір шпилї, та хору сфер дзвінкого,
Могучого не чув нїгде й нїколи.
Куди зайшов, він бачив землю й землю.
Аж раз таки з високої гори
Побачив він блакитний океан,
Вчув шум єго, вчув гук єго та ревіт
І шепіт филь, що плескали о беріг
Рінистий; тут мов онїмів Ювал.
Він вже й не тикав лїри. "Світ великій, —
Подумав він — а я слабий, нїкчемний;
Під небосклоном горбика сухого
Не бачу я, де б стати міг; лиш море
Шумить там, начеб коней міліони
Степами гнав хто, громами підкутих.
Що крок я чую голоси нові
І серце ширше в ширшій вітчинї.
Лиш пісня слабне все моя, лиш серце
Моє болить, бо за слабкій мій голос,
Бо й пальцї ще не доросли до того,
Щоб лїрі дати відповідь. За мало
Вона струн має, щоб могла озватись
На більшої громади духів поклик;
І за велика тайна тут, щоб я
Докладно міг єї піймити. Доста
Вандрівки тої! Раз єще братів
Побачити бажаєть ся менї,
Братів і край той, де вродив ся спів,
Де я вродив ся. Може там хоч спомин
Моїх весняних лїт настроїть знову
Мої піснї на справдї-свіжій голос.
Там може рід мій вийде протв мене
Й пізнавши скаже всїм: Дивіть, се він!"
Важка була дорога; много пальм
Росло вздовж неї, овощ золотий
Вгинав гиляки, а Ювал ишов,
Шукав давної вітчини своєї.
Гадав, що все там буде по старому,
Так як колись було. I блукали ноги
Єго лїсами й берегами моря
І шибали перед єго очима
Кpaї, в котрих всміхалась вітчина
Єму. Та він; лишаючи им спомин
Музики, йшов не спинюючись в ходї.
Коли-ж вкінци позбути ся не міг
Тих всїх, котрі горнули ся до него
Й затримати хотїти, він лишив
I лїру в их руках. І не осталось
Нїчого для чужого ока в него,
По чім воно безсмертного Ювала
Могло-б пізнати, правітця музики.
Понуро над погаслими очима
Чоло єго світило. Сивий волос
Єго повітрю барву дав свою.
Охляла вже й душа єго могуча,
Позаяк давної сили не давала
Так і прийшов до рідної країни
І бачить знову ряд високих гір
Що мов з віку дитячого глядять
На него. Ті самі ліси він бачить,
Комахи що над квітами бренять,
I ту саму зазулю чує з бору.
Здаєсь єму, що та стара, та вірна
Земля як мати сина принимає
Єго й говорить: "Ти се, любий, ти!
Стояла тут твоя колиска, тут
Тобі я грудь свою давала ссати."
Однак Ювал постановив спочити
Аж в Каїна країнї.
Що за зміна!
Хоч би єго тут словом привитали.
Лиш серця голос тихій чує він:
Тут рідний край мій!
Де давнїйше стежка
Була вузка, там бачить він широку
Дорогу, а при тій дорозї ряд
Горбів і хат чудових. Ба й містечко
Давне тепер пишаєть ся на горах
I долинах, як змій, що сном глубоким
Спочив тут. І затїпало ся серце
В нїм; тремтячи припав він до скали
Муравою порослої під храмом
Новим, котрий пишав ся при дорозї.
Високо сонце вже було й пекло.
Та тут музика донеслась до него;
Він слухав пока не перемінилась
Єго трівога в здивуванє. Тони,
Що филею до него доходили,
Були єго дитячим сном, в котрім
Він бачив те, чого бажав так щиро.
І чує він, що при музики звуках
Якійсь похід зближаєть ся до него.
І бачить він, як долом рівниною
Иде дружина з лїрами в руках,
З кимвалами і флєтами, а хори
Молодцїв, женщин і мужчин співають.
I всїх одно одушевляє слово,
Лунаючи, як урочистий гимн.
"Ювал" було то слово. Навкруги
Лунало все лиш именем Ювала.
Куди б ним вітер не носив, воно
Вертало все до него. Пилом вкритий
Дїд, на котрого не звертав уваги
Нїхто, почав прислухуватись тонам,
А там прийшло єму вкінци на думку,
Що се найлїпша часть єго душі.
Коли-ж похід з музикою своєю
Був близько вже, збудила ся в нїм туга,
Палке бажанє щирої любови.
Атже-ж він того Ламеха потомок,
Котрого всї колись так поважали,
Любили всї! Ох, коб з круга тїсного
Людей тих — думав він — по всему світї,
Безкрайому піснї ті розійшли ся
Й безмежне небо радостью сповнили!
Дарма, що всї співали в честь Ювала,
Єго нїхто не спостеріг, не бачив.
Хиба-ж єму самотному, нїмому
Без памяти лежати, підчас як
Ті всї, котрі Ювала имя славлять,
Єго минають? Весь він запалав
Одним бажанєм — підійти до них.
Він встав, пійшов і голосно сказав:
"Я ваш Ювал! Я той, що дав вам лїру!"
Дарма, що всї співали в честь Ювала,
Єго нїхто не спостеріг, не бачив.
Хиба-ж єму самотному, нїмому
Без памяти лежати, підчас як
Ті всї, котрі Ювала имя славлять,
Єго минають? Весь він запалав
Одним бажанєм — підійти до них.
Він встав, пійшов і голосно сказав:
"Я ваш Ювал! Я той, що дав вам лїру!"
Лиш сміх почув він. Глузувати стали
Всї з него, дехто й лаяти почав.
Тепер він сам не знав нїчого й думав,
Чи він Ювал, чи тілько тїнь Ювала?
Та ще і сміх не втих, як дехто гнївом
Скипів на него за таку зневагу
Ювалового имени. Пустились
До него з криком лайкою й прогнати
Єго, побивши флєтами своїми.
Й були то все поклонники Ювала.
Він не спротививсь, не зітхнув, сердечний;
В кущах тернових скривши ся, упав.
Лунало скрізь Ювала имя; сам-же
Ювал вмирав не пізнаний своїми.
"Такій кінець мій!" — мовив він до себе.
Не має кутика під небом синим.
Де-б не витав мій дух, а я оттут!
Лежу, свій вік кінчаючи у муках.
Як ріки спраги в мене вгасили,
Так і лїта не вернуть ся мої.
Не вже-ж се справдї вже і день кінчить ся?
Я чую холод на своїми лици,
Немов крилом мене щось осїняє,
Щось пахне так! Чи місяць се? Ах, нї!
Я бачу вид любови повен, гарний
Як та музика, що я грав єї.
Чи вернеш ти мельодіє чудова?
Схилив ся вид над ним, як тихі ночи,
Ті срібні ночи гарних лїт минулих.
Він тoни чув, що з привидом єго
Зливали ся; — він бачив лиш і чув;
Оба ті змисли в змисл один зливались,
А в той один зливались другі всї.
"Ювале — каже вид той — я се твого
Житя і смерти ангел, я єство
Твоє, що дише віддихом останним.
Чи-ж не твоя подруга я покійна,
Котру твоя і всїх людей любов
Благословили. Хто-ж се, як не я
Була твоєю мрією-бажанєм?
Скажи, чого ти міг собі бажати
Від Бога, як не того, щоб твоя
Душа була лиш жерелот пісень?
Житє своє, всї радощі, все щастє
Ти був готов за те віддати радо.
Тепер спічне твій труп на тій земли,
Де всї тебе як Бога поважали,
Де ти роздав такі чудові дари
Усїм, яких найбільшій цар на світї
Не може доти. Вмреш ти, та не вмруть
Душі твоєї тони гармонійні.
І розплили ся ті слова в музицї,
Котра ген-ген далеко ще дзвенїла.
B Ювала-ж наче виросли вже крила,
Що підняли єго на небо сине,
Де він нових мельодій звуки тихі
Почув, і зараз все забув на віки
Всї горя й муки, всї скорботи серця.
В Пищатинцях 2 червня 1895.
[Дѣло, 28.06.1895]
28.06.1895