З моїх споминів.
Лично познакомив ся я з Михайлом Петровичем Драгомановом в лїтї 1891 року у Відни. Михайло Петрович приїхав був сюда лїчитись і поселив cя в Сальманедорфі під Калєнберґом.
Переписувались ми ще з давного часу, коли то ще я, будучи на університетї, був редактором україньскої части "Славяньского Альманаха". Той Альманах сконфіскувала віденьска прокураторія за "Політичні пісні украіньского народа" пера Михайла Петровича. Задля якого именно злочину сконфісковано "Альманах" — я й до нинї не можу зрозуміти, бо в політичних піснях нїчого каригідного дочитатись не можна було. Ще заздалегідь радили нам товариші Славяне, щоби під сею розвідкою, котра була в Альманасї перлою, не підписувати имени Драгоманова бо "се небезпечно" [мовляв: чеши дїдька з-рідка...] Однак ми не важились на таке святотатство. Ми розвідку підписали цїлим именем, як було в рукописи. — Альманах сконфіскували. Товариші-Славяне з редакційного комітету мали рацію, а Михайло Петрович в однім письмі озлив ся на нас дуже що ми не вміли устояти за свої права.
Приїхавши у Відень 1891 року, Михайло Петрович подав звістку в товариство "Сїч" і ми загостили до него.
Хорий він був дуже. Віденьскі професори поставили діяґнозу: Aneurysma aortae. Хороба неулїчима. Михайло Петрович стратив цїлковито голос, шепотав лише, а болї в грудех та рамени мучили єго страшенно. Ми всї знали, що смерть уже написана на єго чолї.
Щиро і сердечно привитав він нас.
— Не перші ви — сказав він — у мене гостї. Навідувалась уже до мене ваша поліція та питала: що я задумую робити в Австрії. Моя неміч та по-части мій болгарскій паспорт уратували мене від дальшої мандрівки.
Ми часто навідувались до Сальманедорфу. Михайло Петрович, живучи довгій вік на чужинї, так і бажав видїти коло себе земляків, для котрих било єго щире серце. Коли ми до него навідались по полудни, то не пускав нас і ми вечеряти мусїли у него. Пізною нічью вертали ми у Відень. Коли-ж ми, заняті нераз своїми дїлами, не заходили до него два або три днї, він, хоч хорий, тяжко хорий, приїздив у Відень та заходив у нашу кофейню, щоби бачити ся з нами та поговорити з нами про народні справи.
Лаяв він усїх нас Галичан за нашу нездарність в політицї, в літературі — але все те виходило з щирого серця. Він бажав, щоб усе було "лїпше", щоби прийшов "слушний час".
Заходячи в гостину до Михайла Петровича — ми все старали ся більше говорити самі, щоб не мучити єго — але се нам не вдавало ся. Ми звертали сюди-туди, єго жінка помагала нам — бо лїкарі заборонили всяке роздразненє і напруженє голосу — та нїчо не помагало. Бесїда сходила на народні справи а Михайло Петрович говорив і говорив. В душі єго нагромадило ся тілько думок, тілько болю, тілько жалю, що він мусїв виповісти землякам, хоч-би прийшлось єму умерти на місци.
— "От так балакаючи з вами — мовив він — менї здаєть ся, що я здоров. Менї видить ся, що я світ цїлий обгорну своїми думками... А тут в ночи прийдуть болї, битє серця, ока не зажмуриш цїлу ніч... смерть за плечима!...
"Коби скінчити третій том політичних пісень!... Сю роботу мушу довершити, хоч-би прийшлось менї кінчити єї на смертельнім ложу... Тільки-ж се робота! Як вам кажу — єї треба робити лїгма на помостї. От сядете та розкладаєте собі любенько сотки усяких варіянтів. Сей сюда, той сюда, або сей по одній части сюда а туда по другій. А заки розбере ся — що за мука! що за робота! З початку виходить нераз така нїсенітниця що нїяк не зрозумієш. Та як же так — питаєш себе — аби про таку річ, як руйнованє Січи не було докладних пісень? I знов читаєш і читаєш, і розкладаєш по помостї всякі варіянти... Cкажім приміром пісня про руйнованє Сїчи 1775 року: "Ой злетїла бомба — та у Сїч упала". Коли-ж 1775-ого року нїякого бомбардованя не було! Або дальше: "Ой пійшли Запорожцї [по зруйнованю Сїчи] над Богом рікою". Як же над Богом, коли вся Сїчова исторія дїялась на Днїпрі? Але коли розчитаєш ся в сотках варіянтів, тогдї дійдеш до сути річи — дійдеш, що піснї про руйнованє Сїчи за Мазепи та за Катерини ІІ-ої помішались між собою в памяти народній... Розуміє ся, читаючи книжку, в котрій усї піснї розібрані по думках і по историчним періодам читець і не думає: кілько то труду стояло, щоби винайти провідну думку в тих так гарно виспіваних, але переплутаних думах... Коби хоч сю роботу довести до кінця!
"Я написав тепер розвідку про казку Едипову. Се так — робота европейска, щоб Англичане, Нїмцї та Французи провідали про такого-то учителя "на велика-та школа" в Софії. Се так — для мене та для Болгар, що покликали мене на катедру. Але від тепер посвячу всї свої сили україньскій етноґрафії.
"От представте собі — україньскі реліґійні лєґенди, що до тепер ще не розроблені. Кілько то в них матеріялу, щоби показати: якими дорогами йшла до нас христіяньска віра і культура і як то єї нарід приложив до свого норову. А там, коли сі роботи покінчу — возьмусь, як сил ще стане, за исторію україньскої літератури і культури. Мої попередні роботи — то лише ввід до сеї послїдної, котру хочу уважати своїм завіщанєм. От, бачите, Огоновского Исторія літератури — робота пильна і богата в матеріял, а головно она перша в тім напрямі. Але в нїй нема ширшого погляду нї на свою літературу і культуру, нї порівнаня з другими свогочасними напрямами літератур европейских, котрі все-таки мали вплив на хід нашої культури. Я би взяв: 1) література старославяньска; 2) народна поезія, проза, лєґенди і т. д.; 3) нова україньска література на народній мові — з єї прихвостнем — "червонорусским язичіем". Коли се зроблю, тогдї возьміть, загребіть мене між мої книжки та спалїть разом з ними, коли они нї до чого не пригожі..."
Михайло Петрович зaвcїгди дуже відказував на "вузкій націоналізм" а ще більше на "наукове шарлатаньство".
— "Усї Галичане, Поляки і Русини — говорив він — то "псевдо-культурники"... се проста культурна Hochstappelei. Не говорячи вже про україньскі або россійскі університетскі міста, але кожде уїздне місто в Россії, навіть на Сибіри має бібліотеки лїпші, як у Львові та Кракові...
"Скажіть менї — говорив дальше — що то таке "народні святощі"? з чого они складають ся? Що в "україньских народних святощах" є свого питомого, а що візантійского, арабского, перского і загально культурного?... Коли ми вічно будемо стояти на козаку, тропаку, тютюнї та горілцї — то нїчо з нашої роботи не вийде. Пропадемо — і слїд за нами загине! Нам треба поставитись на високій рівень, нам треба инчих окликів, нїж ті проголошені "нового ерою". Нам треба засьяти наукою і дїлами, щоб увесь світ зоглянув ся на нас. Тогдї й числити ся з нами будуть. Чим на ширшу ногу поставимо себе, тим вигіднїйше. От дивіть: кілько жидів на світї? — а жидівске питанє стоїть клином в Европі та вже і в Америцї. А кілько Українцїв! Але жиди уміли стояти все на передї. В свій час бились они за толєранцію реліґійну, відтак за буржуазію, а тепер вже і між соціялістами взяли провід... А ми?... Ще тепер ставимо в свої проґрами політичні "греко-католицку віру!" — в проґрами політичні!*)
В той час в Сальмансдорфі писав Михайло Петрович на нашу просьбу свої австро-угорско-рускі спомини. "Се я відпочаваю, пишучи их" — говорив він.
Угорска Русь лежала єму на серци ще більше як Галичина. Угорщину він справді згадував "як пораненого брата".
— На Угорскій Руси — говорив він — найшов я також людей, з котрими можна було почати дїло, особливо молоді клирики та студенти. Гомичков став моїм приятелем, в "Карпатї" надрукував був мою статью, годив ся навіть на те, що для народу треба писати народною мовою. Та сталась халепа, з тим процесом [у Львові 1877-ого року] і моя робота мусїла урвати ся. До угорских Русинів — була єго гадка — треба добиратись окремим способом. На Москалїв лаяти нема що, хиба в ряди-годи на уряд. З україньством там поки-що нїчого не вдїєш. Демократичним прінципом з россійскою закраскою можна помалу добитись у них почутя до свого питомого народу.**)
Не було нїякого прояву чи-то політичного чи літературного на цїлій Руси-Українї, о котрім би Михайло Петрович не знав, та про котрий би він не висказував своєї бистрої думки. Слабий єго голос нераз уривав ся, він припочивав, сильною волею своєю ломив біль в грудех, а коли не міг говорити, писав на таблицї свої короткі думки. Коли дебата переривалась — а переривала єї нераз умисне з оглядів на здоровлє мужа панї Драгоманова сїдаючи за фортепян та граючи україньскі піснї, — Михайло Петрович, утомлений, опирав ся на своїм ложи болїзни а очи горіли огнем, коли він і ми з ним слухали милих звуків народної піснї.
— А от слухайте "Гречаники"! З "Гречаниками" сталась ось-яка комедія. Україньскій пан [имярек] заложив у своїм селї школу. Хлопцї учились азбуки, розуміє ся на казенній мові. Приїздить инспектор. Усе гаразд! Тілько на кінци науки казав учитель школярям заспівати піснї. Хлопцї затягли "Гречаників"... Испектор надув ся і зробив учителеви "виговор". На се пан: "Коли вам, пане смотрителю, мої "Гречаники" не подобають ся, то я вас не смію просити в свою хату на обід. Там дають таки гречаників..." А в селї не можна було пообідати нїде инде, хиба лиш у пана...
Про свій побут в Болгарії росказував Михайло Петрович, що там він усїм вдоволений. Занятє єму до вподоби, студенти пильні. Болгаре — казав він — нарід цїкавий. Правда, багато ще там Азії, але оно минесь там може й скорше, як в наших країнах... А от що цїкаво! Я — мовив Михайло Петрович — окричаний "революціонер... соціяліст... нігіліст" а в Софії ми, я і моя родина стали "двораками". Князь просить мою родину на вечерки en petit comite. А раз на балю підійшов князь до мене, стиснув руку [Болгаре цїлують єго зараз в руку за таку честь] та сказав, що жалує, що різнородні обовязки не дозволяють єму слухати моїх лєкцій. Він — каже — чув, що мої лєкції дуже интересні... Тепер я голос стратив, а се ж єдиний мій заробок. Що вдїю без бесїди? На пенсію в Болгарії я права не маю...
З піднесеним духом відходили ми від Михайла Петровича але і з болем в серци, що днї великого сего труженика вже почислені...
Однак на перекір усяким лїкарским проґнозам здоровлє Михайла Петровича поправило ся. Голос помалу він відзискав і болї в грудех перестали. Розуміє ся — хороба мимо того розвивала ся дальше.
Послїдний раз бачив я Михайла Петровича у Відни 1893 року в переїздї єго з Парижа, куда удавав ся до славного француского лїкаря Potin-a. Тогдї то в єго комнатї в Hotel de France бачив я знов громаду Русинів, Українцїв, Болгар та инчих Славян — всї они споглядали на Михайла Петровича з глубокою почестію. А він поводив ся з усїма, з найменчими і наймолодшими так просто, так звичайно — не говорив ex cathedra, як то люблять робити инчі, т. зв. "великі люде".
Отсе мої спомини про Михаила П. Драгоманова, великого труженика для вітчини своєї і скитальця за-для неї. Умер на чужинї — а умираючи забрав з собою богато ще невисказаних думок — задуманих робіт великих...
*) На темат "вузкого націоналізму", "народних святощів" та "нової ери" з греко-католицкою вірою в "проґрамі" — писав пок. М. Драгоманів широко в остатних роках — однак годї сказати, щоби він мав рацію у всїм, що виповідав і писав. Між иншим покійний не зpoзyмiв був гадки соймової деклярації [не "проґрами"] в 1890 роцї. — Прим. Ред.
**) Метода ся — здаєсь нам — нинї була би вже не практична і злишна. Россійщина нинї на угорскій Руси вже не має того ходу, що мала давнїйше. Тому і не диво, що п. Вол. Охримович радить підступати до угорских Русинів мовою мадярскою. — Прим Редак.
[Дѣло, 13.07.1895]
13.07.1895