Михалкові радощі.

 

І.

 

Час минав, з часом минала молодість, а Михалко не женив ся. Вже в густій чупринї показалось у него кілька срібних волосків, а Михалко й не думав о женитьбі — і коли часом де-хто нагадав єму жартом: "Михалку, чому теє... не ожениш ся?" — то Михалко лиш махне рукою та скаже усміхаючись своїми сїрими очима: "Не судилось менї, сиротинї..."

 

Був то кремезний, присадкуватий чоловяга з широким, снїдим лицем, з довгим орлиним носом, з замашистими в долину звисаючими вусами і з великими, сїрима очима. Що правда — лице єго за-для незвичайної широкости і снїдої, майже чорної краски не конче то було гарне, но за те закривлений ніс надавав єму виразу сміливости і якоїсь гордости, а з сїрих очей малювалась лагідність і навіть приємність. І се мабуть було причиною, що дївчата до него залюбки усміхали cя, а як коли Михалко пійшов у танець, то дївчата одна навперед другої бігли танцювати з ним... А особливо, як прийшло ся коли танцювати козачка, то вже нїхто другій, лиш Михалко був до того майстер. Як пустить ся, то так і танцює й ногами й руками і головою, аж земля дрожить; всї подивляють єго, а де-хто то аж в долонї плеще з великої радости. Но се рідко лучало ся... треба було якоїсь великої оказії, н. пр. весїля, щоби Михалко пійшов танцювати... Він давав себе довго припрошувати, но й се не завсїгди помагало: анї з господарів, анї з господинь, анї з парубків нїхто не міг єго легко намовити до танцю, він вимовляв ся звичайно "старими лїтами"... Но коли дївчата обступлять єго гурмом та стануть просити благати — одна возьме за праву руку, друга за лїву, третя стане гладити єго під бороду, четверта по чупринї, — тогдї Михалко мякнув мов віск...

 

— Ходи, Михасю, потанцюй козачка! — просить єго одна красавиця.

 

— Нїхто так не вміє, як ти, Михасю! підлещуєсь друга.

 

— Ех, та якій я тобі Михась? ти чуперноса! — кличе Михалко весело — "Дядько" а не Михась, ось що!

 

— Ходіть, дядьку, ходїть дїдусю!... лиш одного козачка з нами перетанцюйте! — благають дївчата.

 

— А геть собі від мене, навісна! — боронить ся Михалко зі сміхом, — йдїть собі до молодших від мене, до молокососів, а я вже старий чоловік, дайте менї спокій...

 

Дівчата знають, що тут уже леди зачинають таяти, і напирають на Михалка з тим більшою силою.

 

Михалко мав до дївчат мягке серце: він любив их товариство, их веселий гамір, их піснї, их жарти, а дївчата знали про ту єго слабість і стріляли до него очима, самі займали єго... А коли одного разу Михалко сказав до них: "Дївчатонька мої милі! хоч і як дуже я вас люблю, то таки з жадною не оженю ся, бо така, бачте, судилась менї доля..." то дївчата від того часу цїлком перестали з ним церемонитись, а попросту залицялись до него визиваючо, силоміць тягнули єго до танцїв, ба навіть нераз серед жартів позволяли собі кпити з Михалка — не знати, чи щоби єго таки конче склонити до женитьби, чи щоби оттак собі над ним познущати ся... Но Михалко був усе незмінним поклонником красного пола і всї жарти, хоч би то навіть були кпини, приймав за доказ дївочий ласк... Єму здавало ся, що всї дївчата єго люблять, за ним шалїють, а вже просьбам их годї було устоятись...

 

Музика зачинає грати козачка, а Михалко пускає ся в танець і танцює по свому: з силою і з якимсь справдї козацким завзятєм в своїм широкім лици, в своїх сїрих очах, а всї притомні гостї цїкаво споглядають на него...

 

— Ну, той раз танцює! — каже один гість, торкаючи ліктем другого.

 

— Є на що подивити ся! — відповідає другій.

 

Вкінци Михалко змучений вертає на своє місце, обтирає піт з чола та, погрожуючи пальцем до дївчат, говорить: "Ось, до чого ви мене довели, спокусницї! Но памятайте, що теє другій раз вам не удасть ся..."

 

А прийшовши до дому, заглядає до зеркалця, та питає себе не без певного вдоволеня: "І що им в мене так подобає ся, тим дївчатам?... Ніс як коромесло, писок як лопата, чуприна вже зачинає сивіти... Гей, гей! — зітхав він дальше, поглядаючи на свої сірі очи, що до него усміхали ся з під густих брів, — як нема щастя з малку, то не буде й до останку!... Не судилось менї сиротинї теє, що другим людям... А тепер мовчи серце, а ти, Михалку, не дурій, будь статочний, поважний, як і слїд старому парубкови..."

 

II.

 

Но Михалко був чоловік веселої вдачи і длятого єму тяжко приходило бути поважним. А що тота слабість до дївчат!... Як напосядуть ся, як обступлять, то щоби чоловік і зелїзний був, мусить змякнути...

 

Но прийшов час, коли Михалко направду забажав бути поважним без всякого удаваня. На него впали ненадїйно гонори: громада вибрала єго присяжним і польовим, і то без жадних єго заслуг, лише просто за-для єго голосу. Михалко мав незвичайно сильний басовий голос, так що як крикне в однім кінци села, то вітер заносить в другій кінець кожде єго слово, а як коли гукне в поли під захід сонця, то єго голос розходить ся, мов з рушницї, і відбиваєсь луною аж геть в пів милї далекім лїсї, а гайвороня зриває ся зі стернї і мов дурне крутить ся у воздусї. Михалко нераз жалував, чому він не учив ся дяківства. "И був би з мене дяк — говорив він нераз, похитуючи головою — та співав би я на хвалу Божу, та не було кому мене замолоду учити, та й нема нїякої користи з мого голосу..." Но Михалко помиляв ся, бо як-раз за-для того голосу вибрала єго громада присяжним, хоч і як багато навіть заможнїйших від него господарів добивало ся тої гідности і невеличкої платнї.

 

— Нам треба, — говорили радні — власне такого присяжного, як Михалко... з сильним, здоровим голосом, щоб єго кожде почуло і зрозуміло, коли прийде ся людям що оповістити...

 

Но присяжний був в одній особі звичайно польовим і поліцаєм, длятого і ті гонори припали Михалкови.

 

— Він як-раз вродив ся на польового! — говорили одні радні.

 

— А як же! — кажуть другі — як закричить в поли, то пастух, щоби і в пів милї де спав, а зірве ся і заверне худобу від шкоди.

 

— Худоба й сама заверне ся, коли почує єго голос, — кажуть треті...

 

Хоч Михалко і не набивав ся до тих гонорів, но в душі був незвичайно рад з того, що прецїнь громада звернула на него свою увагу, що прецїнь і він значить щось межи людьми...

 

"Ось і послужу я громадї з щирої душі — думав собі Михалко, — та може і ті дївчатиска перестануть до мене щирити зуби та завертати очи... І що им у мене так подобає ся? Господи Боже!..." І він гладив собі вуси і усміхав ся з вдоволенєм. "Цїкава річ, чи перестануть?" питав він себе [а чув у душі, що се було-б для него вельми прикро, кола б они "перестали"...] "но завсїгди" думав він дальше "треба від тепер поводитись з ними якось иначе, але як? Га! се вже покаже будучність..."

 

Він постановив собі совістно сповняти обовязки, які вложила на него громада, а щоби собі надати більшої поваги, він метнув ся до лїса, вирвав з корінем молодого дубчака і виробив собі з него хорошу закривлену палицю та не випускав єї з рук... "Дай Боже" сказав він до своєї палицї, коли першій раз виходив з нею на село, "щоб ти, моя кривульочко, була колись палицею війтівскою в руках Михалкових!..."

 

Він носив ся ще з думкою, чи би не справити собі якусь пристойнїйшу одежу... Но наразї годї було сего діпяти, бо він не рахував ся до богачів. Він жив при молодшім братови, котрого сам оженив, а з кількох загінцїв поля мусїли жити й одягатись оба з братом і з братовою жінкою, та ще й лїта були тяжкі, а драчі великі.

 

Длятого по довшій розвазї постановив Михалко лїпше прибрати ся аж геть на будуче, а тепер і дальше ходив в звичайній одежі... Но таки про недїлю й свято став він виймати из скринї і задягати стародавний батьківскій жупан з дорогого синього сукна і оперізуватись червоним поясом з кутасами. В тім синім жупанї паробкував ще єго батько, а Михалко дуже любив сю батьківску памятку. Він нераз виймав той жупан из скринї і просушував на сонци, а коли під ту пору навинув ся хто чужій, то Михалко зараз давай хвалити ся своїм добром...

 

— Диви, що за сукно! возьми лиш в руки, — говорив він. — Такого сукна тепер не знайдеш, хоч би-сь зійшов світ вздовж і впоперек...

 

Гість осторожно гладив рукою сукно і потакував Михалкови.

 

— Старий, а так як би був що ино з голки — говорить Михалко дальше. — Колись були раз собі майстри!..

 

Він не задягав до тепер того жупана, тримав єго на пізнїйші часи, коли мовляв, уже цїлком постарієсь... Но тепер, коли громада вибрала Михалка присяжним уважав він за відповідне вбиратись в батьківскій жупан, бо-ж прецїнь тепер єму вже приставати з самими поважними людьми. І коли Михалко першій раз прибраний святочно ишов до церкви на службу Божу, то справдї виглядав поважно. Люде з далека зглядались на него, з-близька здоровили єго, а малі дїти то аж підбігали приглянутись синьому жупанови.

 

— То присяжний! — говорить оден хлопчина до другого.

 

— То "паліцай"! — перечить другій. — Чи не видиш в него палицї?

 

Михалко чув ту суперечку малих хлопцїв, а серце росте у него з великої радости.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 03.07.1895]

 

ІІІ.

 

Таки тої самої недїлї показав Михалко, що громада на нему не завела ся... По службі Божій війт затримав громаду на майданї перед церквою і став голосити якесь нове розпорядженє. Но війт мав слабий голос і ті, що стояли оддалїк, не могли чути, про що йде річ.

 

— Най говорить присяжний! — кличуть люде — бо ми не чуємо.

 

— То най говорить присяжний, — сказав війт, — говори до них, Михалку!

 

І Михалко взяв ся під боки, випяв живіт на перед і став гриміти, вимовляючи виразно кожде слово:

 

— Гей, люде! В краю єсть холєра, для-того прийшов наказ до громади, щоби з ріки води не пити, щоби страву добре виварувати, щоби не їсти нї бараболь, нї огірків, нї жадного паскудства, а противно: добре живити ся, попивати чай, червоне вино і нїчого не бояти ся!

 

Люде, як звичайно, стали шуміти... "Божа воля! божа воля!" давались чути голоси з товпи. Або: "Ми вже не таке перебули... чому бути, тому не минути... кінець буде бідї!" і т. д. Де-хто сміяв ся. Де вже пак хлопови пити чай, або вино, та ще червоне!..

 

— Як то? — обізвав ся де-хто, — не їсти бараболь? А що-ж їсти?

 

— Мясо! — кликнув Михалко.

 

— А де єго взяти?

 

— Кури різати, свинї колоти, ось що!

 

— А чай? а червоне вино?

 

— А най того Михалка опанує! Чого він не навидумував? — говорили весело люде одні до других. — То раз тобі присяжний!

 

Люде вже хотїли розходитись, але Михалко гукнув і всї затримали ся.

 

— Ще є другій наказ, панове громадо! — сказав присяжний. — Всї, що залягають з податками, мають постарати ся до чотирнацять днїв о гроші, а хто грошій не зложить, того будуть грабити.

 

Половина cлyxaчів піднесла до гори руки і стала чухатись по-за ухами.

 

— Ов! то вже не жарт! — простогнали ті, що чухались — тут уже нема чого сміятись, батечки...

 

Громада розійшлась і Михалко з легким серцем пійшов до дому. Він був з себе задоволений, бо ж виголосив поручене війтом розпорядженє виразно і голосно; всї єго чули і всї хвалили за вимову.

 

По дорозї дігнала єго громадка і коли з ним зрівнала ся, тодї окружили єго веселі красунї і стали до него щебетати, мов ті ластівки...

 

— Скажи нам, Михасю, про що ти таке веселе оповідав на майданї? бо ми не чули, — спитали єго дївчата.

 

— Не кажіть: Михасю, кажіть: дядьку! — поправила одна дївчина свої товаришки,— чи не видите, які они поважні?

 

— Скажіть, дядьку! не хмуртесь на нас так страшно! — щебетали дївчата.

 

— Говорив — відповів Михалко усміхаючись — о тім, щоби-сте різали кури на мясо, щоби-сте смажили яйця, бо зближаєсь холєра, то треба добре їсти...

 

— Ах падоньку! та де-ж уже кури різати?

 

— То не може бути! ви нас дурите! Скажіть, скажіть правду, не брешіть дядечку! дїдусю! голубоньку сивенькій!

 

— Та де я тобі сивенькій? — кликнув Михалко. — Ах ти, ти, ти... чуперноса! — і він піднїс до гори палицю і зробив нею рух, мов-би хотїв кого досягнути.

 

— Ах, тїкаймо! — закликали дївчата — чи не видите, яка у них страшна, закривлена палиця!

 

І дївчата фуркнули наперед мов стадо пташок, все оглядаючись до Михалка своїми веселими, осміхненими лицями, а Михалко й cмiяв ся до дївчат.

 

"Ну, і що тут робити? — питав себе Михалко. — Анї жупан, анї палиця, нїчо их не відстрашує... Все до мене липнуть як ті мухи... і чого они у мене хочуть?..."

 

Єму було легко на серци, а тепер зробилось ще лекше, мов якій тягар зсунув ся єму з грудей... Веселий гамір і cмix дївчат подїлав на него мов чиста, кринична вода на спрагненого чоловіка... Він таки побоював ся в душі, що дївчата будуть тепер від него сторонити... А тимчасом він им все однаково милий... Ах, ті добрі дївчата!..

 

Но обідї він одягнув ся в легку полотнянку і пійшов у поле. День був ясний, погідний. Маєве сонце котилось по синїм небі, легкій вітрець повівав, а зелене збіже на полях так і колихалось непроглядною филію, купалось в сонїшнім світлї, в благодатнім теплї, і немов очевидячки росло, наливалось соком, грубшало... Якійсь припізнений пастушок гнав на толоку кількоро товару і свистав на вербовій дудочцї. Михалкови забаглось зачепити того пастушка.

 

— Гей, ти! хлопче! — обізвав ся він, — а чому ти запускаєш худобу в шкоду? ге?

 

— Нї, дядьку! — став звинятись і плакати пастушок, — я не запускаю, то краса корова сама забігає... он та, що йде на передї і нюшить, а я завертаю... Гей, ти там Красуля! куди задираєш голову? Людске збіже тобі пахне? Ну-ну! памятай собі!

 

Михалко cмiяв ся. Єму було весело на душі і любий єму був малий пастушок і навіть краса корова.

 

Він вийшов у поле, став на горбку, з-відки було видно мов на долони громадску толоку і пастухів, що збивши ся в одну купу, бавились якоїсь забави.

 

— Гой-гой! — крикнув Михалко до пастухів — а пильнуйте череду! не пускайте в шкоду, як будете гнатв до дому, бо бити буду!

 

Голос єго могутно рознїс ся по поли, а пастухи підкинули в гору шапки, на знак, що чують єго і розуміють.

 

— Гой-гой! — ще раз кликнув Михалко і розвів обі руки, мов-би хотїв цїлий світ пригорнути до своїх широких грудей.

 

"Ну, і послужу я громадї на пожиток" — думав Михалко вертаючи до дому. "Присяжний, поліцай, польовий, а потім, коли буду вірно служити, то може й війтом зроблять чоловіка.. Хто то знає?..."

 

IV.

 

Всьо на світї має свій кінець — і Михалкова радість в одну мить скінчилась, затягнула ся чорною хмарою... Коли він щасливий і веселий вертав з поля, неждано прийшов єму на думку єго ворог, одинокій на світї ворог Микола Чорнїй... Ах, як би він хотїв, особливо в теперішній хвили, поєднати ся з ним і вернути до колишньої приязни... Та годї! Він уже нераз пробував допровадити до того, та Микола показував ся до него все холодний, непривітний... "I чого він на мене гнїває ся?" — питав себе Михалко. "Я-ж єму нїчого не винен, я-ж єму нїчого злого не заподїяв... Сїм лїт гнїву й ненависти! і як то всьо може помістити ся в єго серци? Господи Боже!..." І він ишов дальше, похиливши голову та роздумуючи про Миколу Чорнїя.

 

Микола Чорнїй — то був єго колишній товариш молодости. Они оба ще малими хлопцями видирали горобячі гнїзда, а в зимі, не могучи оден без другого витримати, бігали до себе в гостину босаком по снїгу, відтак пасли громадскій товар по лїсах та дебрах [тогдї ще був вольний випас в лїсї], потім разом паробкували і були оден дух... Та на біду оба стали залицятись до одної дївчини, но й тогдї ще жили з собою добре... Они врадили: кого з нас вибере красна Маланя, тому з нею і женити ся, а другому шукати иншої долї... Красна Маланя вибрала Миколу Чорнїя, а Михалко лиш облизав ся і почухав ся в голову. "Га! коли так — сказав він — то треба менї шукати иншої долї... Коли полюблю другу дївчину, так само, як Маланю, то й оженюсь, а як нї, то й так буду вікувати..." Він цїлком не був злий на свого товариша, на щасливого Миколу, противно: на єго весїлю був за дружбу, сміяв ся, танцював до упаду, співав і веселив ся, наче б то єго власне було весїля.

 

Єму здавало ся, що з Миколою і дальше жити-ме в такій самій дружбі, як перше, і не було дня, щоби він не навідував ся до молодого подружя. Но Микола став дивитись на него вовком, а вкінци одного вечера без жадної причини нагло розгнївав ся і показав Михалкови двері.

 

— Забирай ся з моєї хати! — закричав люто, — щоби й твого духу тут не було чути!...

 

Михалко остовпів. Єму перейшло по-за плечима холодом, в голові закрутило ся... Він взяв шапку і вийшов на улицю. Скорими кроками пустив ся він до дому, но коли прийшов до своєї хати, постояв хвильку і пішов дальше. Єго давило щось в горлї, до очей перло щось, нїби сльози, губи дрожали — а щоби придавити се якесь дивне і небувале в него зворушенє, він став свистати... і свистав Михалко, ходячи по селї з одної улицї до другої... Люде вже полягали спати, а Михалко свистав; уже й перші півнї закукурікали, а Михалко не переставав свистати... і пересвистав Михалко всї козачки, всї коломийки, всї співанки, які лише знав, вкінци махнув рукою і пійшов спати. На другій день він був, як звичайно, веселий, мов-би нїчо не зайшло, но до Миколи вже більше не довідував ся.

 

Від того часу минуло вже сїм лїт і в житю обох товаришів зайшли чималі зміни. Микола Чорнїй і так не був богатий, а за той час зубожів страшно, єго жінка вмерла і він лишив ся з дрібними дїтьми. Надто мучила єго від довшого часу пропасниця, з-за чого він пожовк, змарнїв, не був здібний до жадної працї.

 

А Михалко вийшов на старого парубка... Він з початку на злість Миколї хотїв оженити ся і провадив навіть досить гуляще житя, залицяв ся до всїх дївчат; — час уходив, но він не полюбив жадної дївчини так, як єго душа бажала. А коли дома треба було господинї, тогдї він махнув рукою і оженив молодшого брата, а сам рішив ся жити в безженнім станї. Та хоч він і постаткував, но все-таки рвав ся до молодежи і любив, коли дївчата з ним жартували і тягнули єго до танцїв...

 

Михалко, вертаючи тепер з поля, роздумував про свого ворога Миколу Чорнїя і прийшов до того заключеня, що він таки щасливійшій від Миколи... "Ось менї люде зробили честь — думав він — і я жию собі в гонорах без журби, без клопоту а він бідачиско, вдовець з дрібними дїтьми, збіднїв, знужденїв, та ще не має нї здоровля, нї сили, щоби собі з дїтьми дати раду... Другі люде идуть в поле, господарять а ним трясе пропасниця... і лежить він на постели жовтий, як морква, а по долівцї валяють ся дїти обдерті, голодні... Ах, не хотїв би я бути в єго шкірі!..." і Михалко відвертав свою думку від того сумного образу і старав ся думати про що инше — но годї, в тій хвили думка все зверталась до вибраного предмету — до Миколи Чорнїя. "Но чого він такій упертий? — питав себе Михалко. — Ось хотїв я поратувати єго, зорати єму переліг під гречку, а він каже: "Не руш! най лежить каменем!.. Як маю, каже, гинути, то нехай пропадаю без твоєї ласки!..." Либонь сумлїнє єму каже, що він колись-то провинив ся проти мене, но все-таки не хоче податись, не хоче признатись до вини..."

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 04.07.1895]

 

(Дальше.)

 

V.

 

По двох тижднях справдї зїхала екзекуція в особі якогось панка, низенького чоловічка, з набресклим лицем, з синим носом, з зизоватими очима, в повикривлюваних чоботах, в витертій сурдутинї. Першим обовязком громади було нагодувати голодного гостя — і він їв завзято, їв, мов-би цїлий рік не мав хлїба в зубах...

 

— Ах, мої люденькове милі! — говорив панок, пораючись коло поданої страви, з незвичайно розумним виразом лиця — не приїхав я до вас на празник, а приїхав я стягати від вас залеглий податок... Знаю, що коло вас скрутно, бо й де нинї не скрутно? але залеглости мусите зложити... Такій наказ... я тому не винен... та й иначе не може бути, бо подумайте собі — додав він незвичайно лагідним, майже плачучим голосом — що би то було на світї, як би всї люде не платили податків?...

 

Залягаючі податники мали в двох днях сплатити залеглости, а хто би не заплатив, на того мала впасти третого дня екзекуція. Хто мав гроші, нїс до громадскої канцелярії і платив, а хто не мав грошей, той товк ся, мов риба об лїд, старав ся де-небудь позичити, щоби позбути ся халепи... Но богато було таких — "недбалих", як их називав війт, що крім залеглостій не мали нїчого — нї грошів, нї кредиту... Ті вже опустили руки і байдужно чекала третього дня. "Най деруть з нас шкіру! — говорили они — но душі таки не видеруть!" і тим потїшали ся... Цїлих два днї був у селї великій рух, а третього дня настала вже справдїшна метушня.

 

Війт з "здекуцником" і з присяжним пійшли по хатах грабити "недбалих". Навперед них злїтали з плотів горобцї, гавкали собаки, за ними бігли оддалїк цїкаві дїти... Неоден господар відчинив кватирку в вікнї, поглянув на улицю та говорив до жінки: "Дякувати Богу, що до нас не мають чого завертати ті гостеньки..."

 

А ті гостеньки йшли все дальше улицями і переулками. Вкінци прийшли до якоїсь низенької, перебакиреної, мохом порослої хатини, без подвіря, без обійстя і тут зупинились...

 

— Ось "нумеро айнц"! з-відси будемо зачинати — промовив війт — і всї три ввійшли до середини та й зачали "роботу".

 

При тій "роботї" мусїв найбільше працювати присяжний Михалко... Бо війт ходив лише для паради, здекуцник лиш записував усьо до грубої книжки, а Михалко мусїв робити то, що єму казали.

 

І треба єму признати, що він сповняв своє завданє як слїд... Як служба, то служба! — подумав він собі, затиснув зуби, наморщив чоло і брав, що казали єму брати, тягнув, що єму казали тягнути, а потім відносив усьо до громадскої канцелярії.

 

Малі дїти не відступали гpaбiжників, они все за ними ходили в певнім віддаленю і за кождим разом, коли Михалко виносив з якої хати грабіж, цїкаві дїти показували на него пальцями і кликали з якимсь дитячим одушевленєм: "А он, диви! несе кожух! А он, диви! несе верету! мітки!..."

 

Михалко працював страшенно, з него піт лив ся цюрком, він десь навіть загубив свою палицю...

 

До "недбалих", що мусїли піддати ся екзекуції, належав розумієсь також Микола Чорнїй. До него прийшли они вже на самім остатку, коли сонце добре нахилило ся д заходови. Сумний вид представив ся их очам. Миколові дїти повтїкали десь на під, хата була Бог зна' коли метена і перевітрена, а сам Микола лежав на постели слабий... Пропасниця так єго стемняжала, що з него лишилась одна снасть: очи позападали, лице було жовте як віск, а борода, вже давно неголена, заросла довгим, шпаковатим волосєм. З під кожуха, котрим був Микола накритий, виглядали по кістки голі, сухі ноги.

 

Всї три стали на середині хати.

 

— Тут вже не знати, чи удасть ся що взяти! — промовив війт до здекуцника.

 

Здекуцник бистро оглянув середину хати, а вкінци одно єго око зупинилось на кожусї, що ним був укритий Микола, а друге витріщилось на війта. Війт стиснув плечима, но не сказав нїчого. А Микола лежав непорушно і тупим зором дивив ся на своїх гостій.

 

Війт наблизив ся до єго постелї і промовив:

 

— Ну, Миколо, може би ти заплатив залеглий податок, десять риньских? Ось ми прийшли грабити тебе, коли не заплатиш...

 

Микола виняв з-під кожуха обнажену по лікоть, суху, космату руку і махнув нею байдужно, не промовивши слова.

 

— Ну, коли так — говорив дальше війт — то ми возьмемо у тебе кожух, ось той, що маєш на собі... Бери, Михалку! — звернув ся він до присяжного.

 

Вже не знати, що війт властиво думав при тих словах. Бо він якось моргнув одним оком на Михалка — можна було гадати, що говорив лиш на жарт, аби налякати слабого Миколу, но з другої сторони не знати, чи боронив би він, як би Михалко послухав єго і став тягнути кожух...

 

Но Михалко не рухав ся, він стояв наче вкопаний, єго очи були звернені кудись в повалу, а думки бродили в давних лїтах. Він передумував в тій хвили, як то колись они оба з Миколою жили щасливо, весело від наймолодших лїт, а тепер ось до чого прийшло..

 

— Ну, Михалку! — торкнув єго війт ліктем в бік і ще раз підморгнув бровою.

 

Підчас того Микола піднїс ся з тяжким трудом в постели, опер ся на оден локоть а другою рукою скинув з себе кожух на землю.

 

— Бери, Михалку! — промовив він глухим голосом — бери, брате, не жахай ся!... ось до чого я догосподарив ся! — і усміхнув ся гірко.

 

На ті слова Михалко міцно прижмурив на хвильку очи, мов-би хотїв повіками розгнести сльози, що єму заваджали в очах, і схиливши ся підняв з землї кожух та знов накрив ним свого товариша.

 

— Не возьму я твого кожуха! — заговорив він зворушеним голосом — а помогти тобі поможу. Грошей не маю, но знаєш що? Заложу за тебе мій синій жупан, батьківскій, та й всьо буде гаразд. Ти лиш не жури ся.

 

Микола покрутив головою.

 

— Не треба! — промовив він і назад впав головою на брудну подушку і завернув очима в гору, наче зімлїв.

 

— Ходїть, панове! — закликав Михалко до своїх тoвapишiв, котрі дотепер стояли посеред хати і глядїли здивованими очима то на Михалка, то на Миколу.

 

— Ходїть! — повторив Михалко — я закладаю свій жупан...

 

І они всї три вийшли.

 

— Михалку! — дав ся ще раз чути голос Миколи, коли они виходили з тїсних сїней на двір, але Михалко не вертав ся до хати.

 

— Ну, а за жупан не забувайте! — заговорив після довшої мовчанки здекуцник до Михалка, кола они йшли улицею. — Се мусить бути якійсь ваш свояк або приятель, коли ви для него такі ласкаві... Ну, се красно, дуже красно!.. се справдї рідко лучає ся в теперішних часах, щоби христіянин за христіянином так обстав, як пан присяжний за своїм приятелем...

 

Михалко йшов задуманий, цїлком не слухаючи похвальної бесїди здекуцника.

 

— Мабуть ми вже скінчили! — говорив здекуцник дальше, звертаючись до війта. — Тяженька робота, змучили-сьмо ся, панове, здало би ся що перекусити, випити...

 

— Богу дякувати, вже скінчили! — відповів війт — та й може вже буде на якійсь час спокій з тими податками.

 

— Богу дякувати, Богу дякувати! — говорив здекуцник. — Ах, бідний нарід! лїта неврожайні, зарібку нема, а податок треба заплатити... иначе годї! Коби ще лиш той жупан записати — додав він, звертаючись одним оком до Михалка — та й буде кінець, слава Тобі Господи!...

 

— Не журіть ся! — сказав Михалко придушуючи гнїв в серци — зараз єго запишете...

 

Єго діткнуло се, що здекуцник так часто пригадував єму жупан. Він скочив по дорозї до своєї хати і за чверть години притаскав свій синій жупан до громадскої канцелярії.

 

— Славний чоловік! — кликнув здекуцник до Михалка. — Але-ж бо й грабіж нївроку! — Він став прицмокувати і вихваляти жупан. — Стара матерія, добра матерія! Шкода таку штуку кидати між ті лахи, но коли ви, пане присяжний, такій великодушний, то се справдї дуже красно...

 

Михалкови не хотїло ся слухати тої бесїди і він скоро вернув назад до дому, а війт з здекуцником пійшли до коршми на підвечірок.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 05.07.1895]

 

VI.

 

Повечерявши з братом і з братовою, Михалко вийшов на двір і сїв під хатою на приспі. Beчip був красний — на небі яріли безчисленні зорі, світив круглолиций місяць, в воздусї гудїли хрущі... Любе тепло і спокій повинні чоловіка настроїти до вдоволеня, однак Михалко видимо був невдоволений. Він опер локоть правої руки о колїно, схилив голову на долоню і сидячи так похилений дивив ся вперед себе в землю. "Ну, що служба то вже раз!" шептав він від часу до часу з досадою, підчас коли на єго устах показувалась терпка усмішка.

 

Він навіть не замітив того, як отворились тихо ворота і на подвірє вступив якійсь чоловік задягнений в кожух і слабим, непевним кроком зблизив ся до него. Аж коли прихожій положив єму руку на плече і закликав: "Михалку!" — тогдї аж Михалко піднїс голову і окинув зором чоловіка в кожусї.

 

— А! то ти, Микола! — закликав він здивований. — А тебе що пригнало до мене? гей!

 

Микола мов-би не чув сего питаня. Постогнуючи сїв він на приспі і мовчав добру хвилю, як-би приходив до себе з утомленя або надумуючись, як має говорити.

 

— Михалку! — сказав він вкінци — що ти зробив?

 

— Що?

 

— А жупан! На що ти занїс твій жупан до канцелярії?

 

— На що занїс? а тобі що до того? — і Михалко став сміяти ся і свистати крізь зуби козачка.

 

— Слухай чоловіче! — говорив дальше Микола сїпаючи Михалка за колїно — ти хочеш цїлу річ в жарт обернути, а менї не до жартів. Видиш, що я збіднїв, знужденїв, зійшов на нї на що... що гризота мене згризла на пни, як те дерево... і на що ти ще причиняєш менї прикрости? на що ти твоєю офірою мене ще більше приголомшуєш? — Він зупинив ся і задихав ся, мов-би єму забракло сили до дальшої бесїди.

 

Михалко вдивив ся в єго похмуре лице і перестав свистати.

 

— Ну, ну! говори дальше — пробормотав він, стягаючи брови.

 

— Я тобі казав — мовив дальше Микола — бери кожух, останню річ, яку ще можна від мене взяти, а ти не хотїв; ти сказав, що свій грабіж заложиш за мене і з тим вийшов-єсь з моєї хати... Но я того не хотїв і не хочу... Вечером я трохи очуняв і понїс кожух до війта, а війт не хоче брати, смієсь і каже: "Михалко змилосердив ся над тобою і виручив тебе"... І я ото прийшов до тебе і питаю ся тебе: на що ще ти знущаєш ся надо мною? На що ще ти приголомшуєш мене? На що робиш для мене якісь офіри?.. Таж я тобі нї сват, нї брат, нї що!..

 

— Слухай, дураку єден! — кликнув з поривом Михалко, но зараз опанував себе і говорив дальше цїлком лагідно: — Хоч ти видно того не памятаєш, та я не забув і не забуду, що ти був для мене від найдавнїйших лїт не сватом, але братом і другом єдиним... Хоч ти відтак прогнав мене з хати, но я нїколи не перестав бути для тебе тим, чим був... Розумієш? А коли я заложав за тебе грабіж, то я хотїв тілько зробити для тебе братню услугу, а не "приголомшувати" тебе, як ти кажеш. Прийшов я до тебе з тамтими обома, увидїв тебе та й пригадав собі, як то жили ми колись в дружбі, а тепер, думаю собі: ось, мій товариш, мій брат у бідї, в крайній потребі... жаль менї тебе стало. І ось, думаю собі, хотять у него взяти послїдний кожух... Чим він, думаю собі, буде вкривати ся в пропасници, мій Микола, мій давний сердечний приятель?.. Треба єму помогти — та як? Грошей у мене нема, но маю жупан... От, думаю собі, заложу жупан... Як роздобуду грошей, то ще викуплю за пару днїв, не втїче... а як нї, то пес єго бери!.. Тепер рівно в такій одежи не ходять і люде зглядались на мене як на дивовижу, коли був-єм в недїлю в церкві... Но, думаю собі, Миколї лишить ся кожух і він матиме в чім гріти ся, бо він слабий... А як видужає, то він менї колись віддячить, а як не віддячить, то менї Бог заплатить, бо-ж сам Бог приказав ратувати ближнього в потребі... Ось, маєш віз і перевіз — знаєш, длячого я так зробив! — І Михалко став дальше свистати під носом свого козачка.

 

Микола задумав ся. Лице єго скривилось, мов-би почув якійсь біль коло серця.

 

— Михалку! — сказав він по хвили зворушеним голосом — то ти не зробив того з бути, а з доброго серця?

 

— Богом свідчу ся, що не з бути, як ти собі думаєш.

 

Микола знов задумав ся, опер на одній долони чоло і став хитати головою, як чоловік, що жалує за згубленою річію.

 

— Михалку, брате! — промовив він вкінци дрожачим голосом — прости менї! не гнївай ся! Я був супроти тебе несправедливий... я не варт твоєї приязни, бо не тілько я обидив тебе дурно-пусто тогдї... знаєш?... не тілько якійсь злий дух від того часу все мене підцьковував проти тебе, але ось і тепер я був певний, що ти зробив менї ту прислугу лише для фанаберії... а ти з доброго серця... Ах, грішний я чоловік і Бог мене карає!...

 

— Будь спокійний! — відпoвiв Михалко — що було, то вже мохом поросло, а щодо гнїву, то я на тебе нїколи не гнївав ся, лише жаль чув до тебе і нераз думав собі: коби то з Миколою жити так, як давнїшe! Но все якось не клеїло ся...

 

— Ну, то нехай тепер склеїть ся! — промовив Микола і витягнув свою дрожачу суху руку. — Виджу твою щирість, виджу мій нерозум... чей не відтрутиш...

 

Михалко також був зворушений, не міг навіть промовити слова... Він стиснув подану руку, а другою рукою обняв Миколу і пригорнув до себе та приязно заглянув єму до очей, в котрих блищали до місяця дві сльози.

 

Оба сидїли побіч себе з очима зверненими в зоряне небо. Вкінци спитав Микола:

 

— Пpo що так думаєш, Михалку?

 

— Думаю про се — відповів Михалко — як то ми бувало малими хлопцями пасли в лїсї товар та вигукували, а потім прислухувались, як гомін розходив ся поміж деревами. Яки ми були тогдї щасливі!

 

— Дивна річ! — закликав Микола — бо я в тій хвили як-раз про те саме думав... Та чи будемо ми ще коли такими щасливими?...

 

— Може й будемо, як Бог дасть!

 

— Дай Господи Боже хоч в сотній части! — закликав Микола і встав.

 

— Треба йти менї до дому, до дїтей — говорив він — а то я й забув, що у мене дїти... та й холодом мене проймає... Геть стемняжила мене та пропасниця нечестива, но може она від нинїшного дня покине, бо чую, що менї нїби лекше...

 

— Коли хочеш, то я тебе проведу, бо рівно не хоче ся спати — додав Михалко.

 

— Ходїм!

 

І оба пійшли вздовж улицею повільною ходою до Миколової хати.

 

(Конець буде.)

 

[Дѣло, 08.07.1895]

 

(Конець.)

 

VII.

 

Місяць стояв на небі високо, в селі було тихо, по хатах вже не світило ся, коли Михалко вертав до дому.

 

Вкінци він поєднав ся з своїм товаришем молодости!... Єму було так легко на душі, так легко, як тогдї, коли він одної недїлї вертав з поля і тїшив ся, що єго вибрали присяжним. Но тодїшну єго утїху замутила згадка на Миколу, а теперішної paдости вже нема чому замутити, бо Микола вже не гнїває ся, Микола з ним поєднав ся, Микола сам єго перепросив... "Ах, ти Миколо! якій ти був дурний! — думав собі Михалко — і на що тобі було гнївати ся? А тепер... правда?... кажеш, що тобі лекше, що тобі камінь спав з грудей, що пропасниця тебе вже кидає і навіть сміяв-єсь ся зі мною ! Ну, ну, треба тобі буде де-що помогти при господарстві, може ти ще станеш на ноги..." Він зробив рух рукою, немов хотїв вимахнути палицею, но тут пригадав собі, що він палицю десь згубив на селї, і розсміяв ся. Єму стала перед очима єго цїлоденна робота і він сміяв ся. Ну, прислужив ся я нинї для громади, Господи Боже! — подумав він собі. Єму стала та згадка неприємною і він хотїв думати про що-небудь иншого. Він задер голову до неба і став дивитись на місяць, на зорі, а місяць і зорі дивлять ся на него з гори і сміють ся, виразнїсінько сміють ся... Він не міг витримати глумливого их погляду і спустив очи в землю.

 

"Се они так з мене сміють ся, їй-же Богу! — подумав він собі — кплять ся з моєї роботи, з моєї служби"... І єму все з упором лїзла до голови тая єго нинїшна робота... Ось він тягне старій вдові Хомі Пукасисї брудну верету з постелї... Пукасиха не дає, а він тягне... вкінци Пукасиха пускає з рук верету та ще й лає. "Бери — каже — бодай-єсь удавив ся, дериверетнику нечестивий!" Чи то не в неї він загубив свою палицю?... А ось у Гренджолів, халупників, у хатї голо як в турецкій церкві, в кутї стоїть порохнява скриня... "Заглянь — каже війт — що там є в скрини?" Він піднїс віко, перехилив ся до скринї, а там повно різного лахмітя... "Шукай! — каже війт — і він став нишпорити та на самім днї знайшов кавалок полотна. "Ось, полотно!"... "Бери!" — каже війт. Він за полотно, а Греджолиха в крик: "Не руш! — каже — то чоловікови на штани!" — "Бери!" — каже війт. Михалко бере... "А бодай ви собі на смерть сорочки з того полотна пошили!" — клене Гренджолиха. "Тікай! — комендирує війт — бо то баба злюща". А она й не злюща, тілько що-до проклонів то Гренджолиха перша в цїлім селї... Або з тою свинею!... Прийшли грабити Павла Прилипу та не знайшли у него нїчого путнього. Постїль — простий барліг, одежа — саме латуня. Всьо перекидають, на всьо здекуцник кривить ся, а Павло сміє ся. "Може маєш яку худобу?" питають єго. "Нї коней, нї товару не маю — каже Павло — а є у мене свиня в саджику. Сам не їм, а годую свиню... як продам, то заплачу податок..." — "То вижени свиню з саджика, най єї запишу до книжки" — каже здекуцник. "Коли вам треба, то собі виженіть" — відказує Павло. "Пане присяжний! виженіть свиню з саджика!" Всї вийшли на двір. Михалко почухав ся в голову і пійшов виганяти свиню. А она анї руш, не хоче йти, така уперта. "Бери за ноги, та викинь через поріг!" — крикнув війт. Михалко рад-не-рад бере свиню за ноги, а та квичить, як би єї хто колов... Вкінци перекинув через поріг і сам упав коміть головою аж носом запоров у гною... Павло сміє ся, аж за боки тримаєсь, а здекуцник з війтом і собі сміють ся...

 

Ha ту згадку Михалко сплюнув і якійсь гнїв пірвав єго на хвилю... Він чув, що єму кров виступила в лице, що він чогось встидає ся... А кілько то по других хатах він натягав ся різних річій — і кожухів, і подушок, і верет... кілько почув благань, наче-би він міг щось помогти... кілько насмішок, кілько проклонів!.. "Тьфу! так і прозвуть люде дериверетником, їй Богу!" — подумав собі Михалко і почухав ся в голову. Та й що за гонор? що за слава?... і дївчата відвернуть ся! — перебігла єму думка через голову. Він зробив рух рукою, як-би хотїв стукнути палицею о землю. "Нї, не хочу я бути присяжним, анї поліцаєм! — закликавь він у голос — ось що! Нехай хто другій дивить ся з так близька на людску біду, а я не маю до того серця... нехай хто другій стягає на себе людскі проклони, а я не хочу! Я собі жити-му як перше так, що моя хата з краю, нїчого не знаю, і люде як перше будуть мене шанувати i любити... та й дївчата" — майнула єму через голову думка.

 

Він подивив ся до гори, а зорі на небі сміють ся, аж тремтять зі сміху... "Ей, зіроньки, чого ви смієте ся? Не смійте ся, бо мені нинї не до сміху!"... І він зачав свистати козачка і скорими кроками поспішав до дому.

 

VIII.

 

На другій день рано Михалко пійшов до коршми, куди війт що дня заходив на снїданє. Сим разом застав Михалко ще кількох радних при столї, при фляшцї...

 

— Здоров! А що скажеш Михалку? — спитав війт. — Може там зайшло що нового?

 

— Нїчо не зайшло нового — відповів Михалко — тілько я прийшов вам сказати, що не хочу бути від нинї присяжним, нї польовим, нї поліцаєм, нї нїяким урядником в громадї...

 

— Так? а то чому? — закликали всї разом.

 

— Не хочу та й годї!

 

— Ну, як не будеш ти, то буде другій — сказав війт, махнувши рукою. — Треба буде зарядити новий вибір.

 

Михалко вклонив ся всїм і вийшов з коршми.

 

— Ну, і не хоче бути присяжним! дивне диво! — закликав оден радний.

 

— Щось єму мусїло на ніс сїсти — сказав другій.

 

— А добрий з него присяжний! голос має міцний, як труба...

 

— I добре вчера списав ся — додав війт. — Хлоп як дубина!

 

— Нїчого, виберемо другого... Буде нова оказія.. Напиймо ся!

 

— Напиймо ся!

 

І чарка пійшла в кружок.

 

А Михалко радий вернув до дому. Єму було якось встидно признати ся перед війтом і перед радними до того, що він не хоче бути присяжним, но він той встид поконав і з легким серцем вернув до дому. Він тїшив ся. "Ось показав я всїм, що не хочу стояти о их ласку, не хочу бути их послушником... Нехай другі набивають ся о той гонор, а я собі буду жити вольним козаком, від нїкого незалежним чоловіком..." Він був так радий, що аж затирав руки з радости, і як-би так де прийшло ся потанцювати козачка, то пійшов би доброхіть у вискоки... не дав би cебe просити дївчатам...

 

Згадавши дївчата, він став усміхати ся перед зеркальцем і підкручувати собі вуси... "І чого они мене чіпають ся, ті дївчата? — питав він себе нїби здивований. — I що им у мене так подобає ся?... Хотїв би я дізнатись, та жадна не скаже правди.. Ей, хитрі ви, голубоньки, хитрі!...".

 

[Дѣло, 10.07.1895]

 

10.07.1895