Парляментарний кретинїзм.

Сей вислів має вже віддавна право горожанства в соціялїстичній лїтературі. Полїтичну поведїнку, яку сей вислів характеризує, поборює соціялїстична полїтика всїма засобами, себто теоретично в лїтературі й публїцистицї, практично через аґітацію і орґанїзацію полїтичного руху на широких масових основах. Парляментарний кретинїзм загнїздив ся у нашій суспільности дуже глибоко й розпаношив ся дуже широко! Обгорнув у своїх мертвецьких обіймах рівночасно найнизші й найвищі, найслабші й найсильнїйші круги нашого народу та на смерть задавлює все те, що розуміємо під полїтичним життєм, полїтичним рухом, полїтичною роботою...

Щож се за поява сей парляментарний кретинїзм? Карло Каутський характеризує його в коротких словах ось як: "Обмеженнє цїлої полїтичної думки до подїй в парляменті; парлямент уважаєть ся за якийсь окремий власний світ, що надає зовнїшньому світови закони, але сам не приймає нїяких законів від сього світа, що є поза ним".

Иншими словами: се погляд, буцїм одинокою ареною полїтичного життя і полїтичної творчости є тільки парлямент, буцїм одинокими активними чинниками полїтичного життя і полїтичної творчости є тільки посли, погляд буцїм участь суспільности в полїтичнім життю і полїтичній творчости має обмежувати ся до акту вибору послів, а опісля ще в ряди-годи до висловлення послам довірря та передачі до їх відома бажань і болїв виборцїв. Погляд, буцїм займати ся полїтикою, робити полїтику мають тільки фахові полїтики й буцїм такими фаховими полїтиками повинні бути тільки посли.

В дїйсности нема нїчого фальшивійшого та шкідливішого нїж такий погляд і саме сей погляд називаєть ся парляментарним кретинїзмом.

Сей парляментарний кретинїзм буває з правила дуже наруку самим послам, бо монополїзує в їх руках полїтику, робить їх авґурами національної полїтики, дає їм патент називати себе покликаними, а всїх не-послів трактувати погірдливо яко "непокликаних" і "невідповідальних" полїтиків.

Та такий спосіб ведення полїтики нїколи не може осягнути справдїшнїх успіхів. Ще як посли даної партії, чи даного народу (як напр. в Австрії) належать до правительственної більшости, то в заміну за услуги правительству дістають від тогож правительства всякого роду здобутки, якими можуть похвалити ся перед своїми виборцями й виказати, що їх послушаннє приносить користи виборцям. Тут витворюють ся між правительством і даними послами просто торгові відносини на основі правила do, ut dos (даю, щоб від тебе дістати). Клясичним прикладом опертя полїтики на торгових засадах є Австрія. Серед розбіжности змагань поодиноких партій і націй, є недостачі якоїсь основної далекойдучої, глибоко сягаючої полїтичної програми у правительства, довкруги якої могли-б згуртувати ся парляментарні партії, ведеть ся тут внутрішня державна полїтика прихапцем, від випадку до випадку, як випаде потреба залагодити якусь державну необхідність, тодї правительство купує собі більшість, прикладаючи засаду do, ut des.

Але се відносить ся тільки до партій, чи то репрезентацій тих народів, положеннє яких настільки стерпне, що їх посли можуть голосувати за правительством, не наражуючи ся на закид зради інтересів свого народу чи то партії.

В цїлком иншім положенню находять ся посли, котрі заступають чи то націю, чи партію, таку покривджену й упослїджену, що її посли мусять з природи річи бути в опозиції до правительства й не можуть нїяким робом попирати правительства своїм голосуваннєм хочби навіть за державною необхідністю.

Саме в такім положенню находить ся український народ в Галичинї. Його посли не можуть увійти в склад правительственної більшости й на основі засади do, ut des виєднувати мeнші або більші користи від випадку до вииадку, бо полїтичного положення українського народу в Галичинї не можна поправити якимись дрібними уступствами. Воно вимагає основної перебудови цїлого полїтичного, суспільного й господарського ладу в краю.

Якже-ж українські посли не можуть увійти до правительственної більшости, то тим самим не можуть осягнути й тих дрібних користей do, ut des, з другого боку вони за слабі, замало численні, щоб могли присилувати правительство до переведення основної перебудови ладу в Галичинї, отже доки нема сеї перебудови, досї українські посли не можуть увійти в більшість, а доки не увійдуть в більшість, не можуть осягати навіть тих дрібних уступок і користей, які осягають партії з правительственної більшости. Одним словом українські посли виходять з голими руками! Положеннє справдї траґічне! Але чи безвихідне? На се маємо тільки одну відповідь: доки у нас пануватиме парляментарний кретинїзм, досї виходу дїйсно нема!

Бо який вихід? Теперішня Українська Парляментарна Репрезентація не увійшла ще до правительственної більшости, а тільки здержала ся від голосування, як перед трьома місяцями ухвалювано буджетову провізорію, а вже піднявся проти неї загальний ропіт і слушно пише "Дїло" з 10 лютого: "Стаючи в гостру опозицію до австрійського правительства, Українська Парляментарна Репрезентація пішла назустріч загальному народньому почуванню в сїй тяжкій хвилї й відповіла тим обєктивним вимогам, які нинї ставить українському заступництву дїйсність".

Але з другого боку виборцї вимагають від своїх послів хоч дрібної частини таких здобутків, які одержують напр. польські виборцї за посередництвом своїх послів. Вищесказано вже, що українські посли тих домагань не в силї сповнити, сказано також, чому. Але виборцї дивлять ся на ту справу инакше, саме тому, що вище ух потонули в парляментарнім кретинїзмі! Вони бачуть всю вину тільки в послах і приходять до висновку, що українські посли самі нездари, до нїчого нездатні, кепські полїтики, — одним словом не варті бути послами! Се ще лагідний осуд; бувають такі, що підносять закид зради, продажности і т. ин.

А наші посли? Кидають ся, як лин в окропі! Раз головою до стїни, раз до дна, раз до покришки, але окріп парить, як парив. Ось тому полїтична лїнїя нашого парляментарного заступництва гнеть ся, як лоза. За Бека голосували за правительством, за Бінерта робили гамірну обструкцію, за Зайдлєра раз виходили з залї під час голосування, раз заповідали опозицію, а ще раз може бути, що голосуватимуть за правительством. Чому се так? Чи є або була якась основна ріжниця в становищі кабінетів Бека, Бінерта й Зайдлєра до Українцїв? Боже, заступи! Українські посли були й є лише лином в окропі.

Се очевидні факти й з тих фактів роблять ся висновки, але самі фальшиві! Ще десять лїт тому др. В. Охримович зложив посольський мандат, подаючи за причину, що переконав ся, що український посол не може в парляментї зробити нїчого корисного для народу й тому волить працювати на иншім полї. Слїдом за сим відсунув ся від активної полїтики й став директором "Днїстра".

Він витягнув консеквенції тільки для своєї особи, а є такі, що хотять витягати їх для самого парляменту. "Що нам за користь з сього парляменту? — питають у злісній безсильности. — Треба розбити його, знищити, обструкцією довести до абсурду! Краще нехай не буде парляменту, нїж має бути такий, що все звертаєть ся проти нас!"

Перечити ся з такими "демократичними" помислами не буду. Менї здаєть ся, що абсолютистична ера гр. Штірка повинна кождому, хто не зійшов з глуздів, засувати вартість таких полїтичних поглядів. Зокрема нам Українцям Талєргоф і подвиги всяких Заґурских повинні ясно показувати сучасникам і грядучим поколїнням, чи сміє демократично думаюча нація копати яму під парляментаризмом?!

Є ще у нас і такі "полїтики", що, бачучи безвихідність положення, сїють зневіру. І їх ми питаємо: по що? Чи хочуть допровадити народ до висновку: не тратьте, куме, сил, спускайте ся на дно! Чи може хочуть пхнути його до актів розпуки?!

Ось те саме "Дїло" з 10 лютого пише в тій самій статї: "Річ певна: від самого факту вступлення Української Парляментарної Репрезентації на шлях безоглядної опозиції ще нїщо в нашій країнї не зміниться на лїпше. Український селянин, український робітник і український міщанин завтра, як учора, зноситиме чужинецьке польське пануваннє з ласки австрійської держави. Але одному кінець настане: кінець ілюзії, неначеб тут що небудь поправило ся, чи поправляло ся, або бодай взагалї могло поправити ся на лїпше, поки з плечей нашого народу не буде усунена налягаюча на нас густа сїть польської урядницької касти й поки на нашій землї вся влада й виконуваннє її не перейде в руки нашого народу".

Се все дуже справедливе, але чому ся пісня недоснівана до кінця?! Адже кождому цїкаво знати, як ся "влада й її виконуваннє" має перейти в руки нашого народу? Хто має зробити се? Якими засобами се можна перевести? Читачам "Дїла" се тим більше цїкаве, що ще перед кількома днями вичитували в кождім числї сеї газети убрані в пітійські фрази натяки на "сповненнє найвищого національного ідеалу".

Уважаємо се за тим більший гріх, що читач не може нїяким способом доглупати ся відповіди з дотеперішнього напрямку "Дїла", навіть якби завдав собі труду студіювати річники назад. Чого там не найде?! І парляментарний кретинїзм в класичнім виглядї і парляментарний кретинїзм з поправкою нарікань на суспільність, що "не інформує послів", "не стоїть з ними в безпереривній лучности", і захвалюваннє боротьби проти парляменту і "наукові" виводи про безвартність парляментаризму та єдино-спасенність "лїберального абсолютизму" і пропаґуваннє тактики інтервенцій у правительства і одобрюваннє, "що ілюзіям положило ся кінець" і т. ин. і т. ин.

Не для докорів редакції "Дїла" підносимо се, а тільки для ілюстрації, до чого доводить парляментарний кретинїзм. Бо він проявляєть ся у двох видах: в позитивнім, як що на парлямент дивимо ся очима характеристики К. Каутського; в неґативнім, як що хочемо затопити його у бурхливих филях обструкції або здавити клїщами абсолютизму, залежно від того, чи бачимо в нїм одиноке джерело добра, чи лиха.

Джерело парляментарного кретинїзму лежить в цїлком хибнім поняттю полїтики. Бо полїтику повинні робити не самі тільки парляментаристи, а цїлий народ.

Робити полїтику — се не значить провадити розмови на полїтичні теми, але робити, творити полїтичні дїла. І той основно помиляєть ся, хто гадає, що зійти ся час від часу на "многолюдне" полїтичне віче, ухвалити довгий ряд тріскучих резолюцій і розїйти ся назад до дому, щоб далї киснути в полїтичнім квієтизмі, се вже значить робити полїтичні дїла. Віче може бути тільки розсадником полїтичних ідей, виміною полїтичних думок, скристалїзуваннєм полїтичних змагань, але полїтичним дїлом віче не є. Як що парляментарний кретинїзм дуже шкідна поява, то вічевий кретинїзм також шкідлива поява, хоч може в трошки меншій мірі.

Полїтична робота се перш усього сильна, пружиста полїтична орґанїзація. В рамах тої орґанїзації, під її проводом і наглядом полїтичні дїла повинна творити кожда одиниця, кождий гурт, кожда громада, кождий повіт, цїлий край, увесь народ. Парляментарна полїтика повинна бути тільки завершеннєм, убраннєм у форми обовязуючих законів, полїтичного дїла, створеного цїлим народом. Де цїлий народ в своїх масах спочиває в полїтичнім бездїллю, здаючи всю полїтичну роботу на послів, там посли, щоб були не знать які, нїчого не вдїють. Тим більше нїчого не вдїють, як що найдуть ся в такім траґічнім положенню, як українські посли у віденськім парляментї.

Тому нам треба вже раз вирвати ся з парляментарного кретинїзму та сказати собі, що тільки масовою всенародньою, до найменших подробиць зорґанїзованою та здисциплїнованою боротьбою можемо осягнути свої полїтичні цїли.

А щоб вести таку масову, всенародню боротьбу, треба передовсїм ясно, виразно витичити собі полїтичну цїль, а опісля шукати дороги, яка має довести нас до сеї цїли.

Ми вже сказали, що цїлю нашої національної полїтики в рямах Австро-Угорщини повинно бути осягненнє державности на землях, заселених нашим народом. Дорогою, що веде до сеї цїли, є перебудова Австро-Угорщини на федерацію національних держав. Засобом сю дорогу промостити й осягнути цїль є жива, енерґічна, пляново зорґанїзована полїтична робота цїлого народу, полїтична праця всїх, полїтичний рух мас, боротьба. Першим кроком до сього нехай буде посїв отсього гасла вширш цїлої суспільности, в глибінь найнизших її верств. Але щоб сей посїв приймав ся, треба вселюдно проголосити, що ся українська державність мусить принести масам під економічним, суспільним і культурним оглядом. Сам фантом державного права не викрише масового руху. Щоб польського пана, польського урядника, жандарма, екзекутора, фабриканта і т. ин. заступити українським, за тим хоч і буде розбивати ся український селянин і робітник, але сього йому мало. Полїтика київської Центральної Ради тільки тому розбудила національну свідомість і спонукала маси до боротьби за національний ідеал, що в рямцї національного ідеалу вложила суспільні й економічні інтереси працюючого люду.

Маючи се все на увазї, берім ся жваво до роботи, щоб не прозївати хвилї, що родить нове життє!

[Вістник полїтики, лїтератури й життя]