Сцена — мій кумир, театр — священний храм для мене!
Тут можна іноді й поголодать, щоб тільки певність мати, що справді ти несеш нехибно цей стяг священний!
Ах, Карпо! Я так люблю театр, як божевільний свої фікси"
Карпенко-Карий: "Суєта"!
Всі ці слова, що їх наче в екстазі виголошує один із героїв найкращого Карпенкового драматичного твору, як не можна краще підходять до одного з визначніших українських артистів, що його, як доносили "Краківські Вісті" в 10 ч. (748) із 31 січня ц. р. в довшій посмертній згадці, українське громадянство Львова провадило на Личаківське кладовище 12 січня 1943 р. Бо й де ж таки! Візьміть на увагу 30 роки XIX ст., коли до українського театру в Галичині втікали, захоплені ним, майбутні талановиті артисти — втікали то з учительської семінарії, то з гімназії (рідко з вищої!), то кидаючи досить певне, але ж із громадського погляду не дуже шановане, місце дяків, але щоб хтось присвятив свої сили театрові, скінчивши гімназію, чи з університету, чи маючи в руках "хліб" — тоді не чували. Правда, покинув для театру правничі студії Лев Лопатинський, та не так, може, для театру, як для майбутньої своєї дружини. Але ж це був вийняток. І сам Лопатинський, як тільки склалися корисніше його домашні обставини, — полишив позад себе артистичну карієру, покінчив студії, став адвокатом, пізніш редактором і... драматичним письменником, для якого практика в театрі принесла дечого багато. А то — окінчений гімназист, студент ветеринарії, урядовець української установи, що дістався туди за рекомендацією визначного її члена і після чотирьох років служби, з думкою дирекції, виявив неабиякий хист, і вpаз — усі надії досить численної, але бідної священичої сім'ї (у батька Федора, паpoхa Рошкової Волі Ярославського повіту, було дев'ятеро дітей!) надії на повну забезпеченість наймолодшого, дев'ятого в роду Паньківських сина розпливаються ні в що: Северин Федорович покидає спокійне місце урядовця в "Дністрі" й кидається на непевне "житейське Море", переїздить непрохідний тоді для галицького інтеліґента надзбруцький кордон і стає звичайним учнем-рядовиком у театрі-школі "батька українського театру", Марка Кропивницького!
Звичайно, постанова, що зросла в серці 23-літнього юнака, мусіла здивувати найстаршого брата, відомого українського патріота і діяча, Костя Паньківського, що опікувався своїм наймолодшим братом, як рідний батько. Але ж твердий тон заяви Северина не дозволяв на спротив! Не дозволяв, бо ж Костеві не могла бути незнана вдача наймолодшого брата — вдача, наскрізь артистична: Северин же дружив із талановитим малярем Терлецьким і сам малював; він любив поезію — товаришував із Богданом Лепким; він був закоханий у народній пісні, захоплювався нею враз із Філяретом Колессою, з яким жив якийсь час разом на кватирі. Брат Кость знав, що Северин любить співати, і голос у нього нічого собі, що співав він у "Бояні", з Адамом Дідуром та С. Крушельницькою, в 1893 р. їздив співаком на студентську прогулянку і зискав признання в товаришів, що він іще в гімназії, всякими правдами й неправдами, добирався на театральні вистави; що, як добрий рисівник підрисовував квитки на галерію, (бо ж грошей не було!); що артисти брали його на сцену статистом; що переодягали його так, щоб не пізнали його вчителі, які сиділи в перших рядах; що той Северин улаштовує, коли може, і як може, театральні вистави, і поміж аматорами вибивається на перше місце. І як же тут дозволяти чи не дозволяти, та ще ось-ось повнолітній людині, або переконувати в тому, що це "непевний хліб", що краще таки сидіти в "Дністрі", який, як він знав, для Северина був нічим кращим за панщину! Не залишалося нічого іншого, як дати братерсько-батьківське благословенство на новий життєвий шлях, із якого, — і знов це диво для Галичини тих часів, — молодий адепт театрального мистецтва ніколи вже й не пробував сходити! Не сходив, бо понад усе любив мистецтво, він театром жив, він ним дихав, театр був для нього все, він був "священний храм" для нього, той театр!
Української театральної школи, звичайно, в Галичині не було. Правда, можна було поїхати до Відня, або піти до польської драматичної школи. Так одне, і друге — чуже. Єдиний шлях — пройти свою школу, українську. Та теоретично такої школи в тому часі і в Наддніпрянщині бути не могло, тимто залишалося замінити цю школу — практичною наукою. Можна було її, тієї науки набратися в галицькому театрі. Але ж тодішній театр у Галичині переживав кризу. Не стало Плошевського, помер Гриневецький, від театру відійшли Биберовичі, мало не щороку мінялася дирекція... Правда, тут служили такі таланти, як Янович, Ольшанський, Остаповичева, улюбленці Паньківського, але ж усе це були режисери, не — вчителі. Треба було рішитися на щось сміливіше, більше. І тут заважило сильно гарне товариство наддніпрянських братів: на львівському ґрунті появилося двоє юнаків: поет М. Вороний, тодішній студент львівського університету, великий мрійник, захоплений театральним мистецтвом, і Юрій Тобілевич, син найбільшого українського драматурга Карпенка-Карого. Довгі розмови на спільній кватирі, малюнки майбутнього українського театрального мистецтва, малюнки розвитку драматичної поезії, принадна візія праці під рукою досвідного майстра, геніяльного артиста й режисера, яким був тоді Кропивницький у Наддніпрянщині — і справа була порішена. Паньківський вибирається з Вороним до "батька українського театру"... 1896 р. входить у склад його трупи і відбуває цілорічну мандрівку по всіх важніших, більших містах України й Росії, не минаючи ні Москви, ні Петербургу...
Та тут приходить тверда життєва дійсність: інтриґа, амбітництво, зависть, цькування, низькі підозри, недовірчивість, підлабузництво, малокультурність деяких акторів, що підкопуються під інших і то тільки тому, що інтеліґенцією стоять на ціле небо нижче, світять в очі, а поза очі кидають наклепи, силкуються скомпромітувати "пpoтивникa", одне слово — густа атмосфера, що крізь неї не видко ні клаптика чогось ясного. До всього цього — "шкурництво", низький, дуже низький стан національної свідомости, українська мова тільки на сцені, а так скрізь панує "общепонятный язык", як ознака "вищої культури". Треба було понад усе любити театральне мистецтво; треба було мати непохитну віру в розвиток театру, віру в його громадське значіння в тих часах, коли над Дніпром з дощок театру лунало українське слово, прогнане зі школи, з публичного вжитку, з... сім'ї: треба було справді глибоко бути, переконаним, в тому, що, служачи українському театрові, ти "нехибно несеш стяг священний", — щоб не попасти в розчарування; треба було впертої праці, щоб серед тих обставин видряпуватися від щабля до щабля, що раз вище, по артистичній драбині, завойовувати собі належне місце. І тільки цими прикметами характеру Северина Федоровича можна пояснити собі, що він залишився на своєму місці, хоч довелося переходити від Кропивницького до Старицького (1897), від Старицького знов до Кропивницького, потім до "товариства корифеїв української сцени" з братами Тобілевичами та Кропивницьким (1904), щоб із Садовським переїхати на якийсь час до Галичини (1905), а потім залишитися, до самої першої світової війни, в першому, постійному театрі, в Києві під орудою Садовського. Тільки та безмежна любов до театру, до українського театру, зберігла Паньківського, як активного артиста. Його приятель, що разом з ним покинув був Львів і вчився з ним у Кропивницького, і року не видержав тієї тяжкої атмосфери, що пригнічувала артиста-інтеліґента, Вороний залишив сцену, а Паньківський служив театрові майже до кінця свого життя: робітником театру то граючи до 1920 р. на сцені, то перекладаючи пізніш для театру п'єси европейського репертуару, та готуючи статті для театральних журналів...
(Д. буде).
[Краківські вісті, 09.02.1943]
Їдучи в Україну, до Кропивницького, Паньківський і не думав залишатися на завсіди за Збручем. "Думка була поїхати до Кропивницького, як у школу, на деякий час..., добувши досліду та фахового знання, діждатися часу, коли в Галичині спроможуться збудувати мистецький театр, і вернутися на працю в галицькому театрі". Але ж думка ця не сповнилася: постійного театру Галичина не "збудувала", а за той час Паньківський встиг зжитися і з краєм, і з людьми, і навіть, коли 1905 р. з Садовським грав у Галичині, і його, після від'їзду в Україну Садовського, просили залишитися в Галичині директором театру "Руської Бесіди", він не дав на це згоди, його тягло до Києва.
Але ж увесь час свого перебування в Наддніпрянщині покійний стежив за національним життям у Галичині, відгукувався, наскільки це було можливе, на все, що тут діялося. Між іншим, з його ініціятиви театр Садовського вислав був, після вбивства Коцка на львівському університеті 1910 р., "галицьким братам" спочутливу телеграму, в якій їм, "у їх геройській боротьбі за рідний університет" висловлював "найвищий подив, вдячність та найщиріші бажання довести діло до славного кінця". А був такий час, що Паньківський мало не щороку, в місяцях травні та червні, коли театр відпочивав, приїжджав до Галичини провідати сім’ю або відпочити в горах, найчастіше — у Ворохті. Тут здибався із знайомими, інформувався про життя в краю, нав'язував зносини з новими людьми. Вже перед самим вибухом першої всесвітньої війни побував на Січово-Сокільському здвизі у Львові, був свідком великих національних маніфестацій у столиці Галичини, "бачив наше національне військо у поході", від чого його "серце мало не вискочило з грудей, по виду текли сльози радости", та ще на час встиг перебратися через кордон до своєї улюбленої праці в театрі. Він був неначе "зв’язковим" між обома частинами нашої землі, роз’єднаної непрохідним муром австрійсько-російського кордону. Ні одне національне свято над Дніпром, ювілейне, чи сполучене з похоронами визначних українських діячів — не обходилось без Паньківського; чи це було відкриття пам'ятника Котляревському в Полтаві 1903 р., чи ювілей Лисенка 1904 р. в Києві, чи Нечуя-Левицького, чи похорони Кропивницького у Харкові 1910 р., чи Лесі Українки в Києві 1913 р. Напівлегальне становище "безпаспортного" не дозволяло йому брати активної участи у святах. На похоронах Кропивницького сльози стискали його горло; він відходив від болю в серці, добачивши мертве тіло другого свого "божка", Миколи Лисенка 1912 р. (перший був Кропивницький!), того самого Лисенка, що "своєю Енеїдою добував з наших сердець сльози покаяння", тоді, коли Котляревський "сміхом будив у нас наше народне сумління" — та промовити над могилою одного, чи другого не можна було, а до могили Лесі Українки (1913) треба було добиратися крізь тини, поза очима поліції. Не можна було й думати про те, щоб поділитися з громадою невимовним болем словом! Залишалися тяжкі почуття та рефлексії, які не кидали Паньківського ніколи. Якось по роках, згадуючи похорон Кропивницького, коли "міська управа Харкова вирішила увіковічнити пам'ять свого геніяльного земляка-артиста, поставити на котромусь з міських майданів пам'ятник йому" — він з іронією кидає запит: "Коли то спроможеться Україна сплатити культурний довг пам'яті батька українського театру — відповідним пам'ятником?" — і відповідає: "Мабуть, ніколи. Німці поставили своєму акторові Кайнцові пам'ятник у Відні, ще за життя його. Так ми ж — не німці".
І тоді рефлексії снувалися його душею не тільки з цього приводу...
Знайомий був Паньківський, а то й приятелював, мало не з усіма виднішими українськими діячами, письменниками, поетами. Великої пошани зазнавали в нього і Грінченко, і Чернявський, і Чикаленко; дружив він із родиною Старицьких, захоплювався Лесею Українкою; близько жив із Міхновським, сходився з Коцюбинським та Іллею Шрагом і всім дивом завжди дивувався, "яким побитом у тодішній Росії могли виховатися такі европейці", як ці обидва чернігівці, і зокрема все високо цінував Коцюбинського, що навіть у тяжкій недузі, ще 1910 р. "гаряче, по-молодечому захоплювався всякою мистецькою та літературною справою і виявляв силу життєвої енергії"; любив Виноградових у Полтаві; бував у полтавського галичанина Гнатевича; навідувався до Самійленка в Чернігові; любив Бородая, що "лаяв земляків за погану мову", і що його часто "висмівали наші доморослі сноби кобеляцької культури"; знав і Сергія Васильківcькoгo, і Сластьона, провідував М. Аркаса в Миколаєві; братався з Кошицем, з Хоткевичем, знайомий був з його кобзapями; дуже близько зжився з істориком українського театру Дмитром Антоновичем і його родиною; і далі — Боровик, Луценко, Липа, Смолянський і сила силенна інших українських патріотів 90. років XIX і початку 900 років, не кажучи вже про своїх "божків", із якими то сходився, то розходився, але ж для яких у серці своєму ховав якнайкращі почування. Коли востаннє в Ростові н.-Доном бачився із своїм "божком і учителем", коли старий Кропивницький, згадавши прикрість, заподіяну Паньківському, заплакав. Паньківський відчув, що "та сльоза запекла його в серці", що він її ніколи не забуде, "тієї чистої сльози сердешної туги, пращальної сльози старого артиста, що на порозі вічности безмежно кохав своє мистецтво". Так само через свої симпатії до японців за японсько-російської війни довелося йому розійтися з Карпенком-Карим, що, "злякавшись революції", стояв своїми симпатіями по боці Росії. Та коли 1907 р. помер цей великий наш драматург та визначний артист, "дух його, як той Банко волочився" за Паньківським, — він відчув, яка це велика втрата для України смерть Івана Тобілевича... Коли йому довелося після театральних мандрівок спинитися в Києві, його не пускали від себе — Михайло Старицький і його дружила. І до них приляг Паньківський, від щирого серця полюбив цілу сiм'ю. Вістка про смерть цього великого лірика, артиста й драматурга (1904) заскочила його в Орлі. По роках часто навідувався він на могилу свого другого вчителя; тоді вже "зла хуртовина знесла високий хрест з дуба на його могилі", але ж у його серці все "яснів непотьмареним милий образ незабутнього ратая на ниві рідного мистецтва й літератури, дорогого Михайла Петровича"...
Та, шануючи високо українських патріотів і зокрема діячів театру, Паньківський не закриває очей на їх хиби, коли ті хиби виходили не на користь українській справі, зокрема — театру. Йому довго доводилося відборонювати від Садовського свій плян повести український театр на ширше поле, вводити до нього европейський репертуар, твори нових українських драматичних письменників, бо Садовський "з сімейного патріотизму та тобілевичівських гордощів а priori неприхильно ставився до всіх авторів, крім свого брата, Карпенка-Карого". Садовський нераз свідомо робив Паньківському кривду, дарма, що назверх не було цього пізнати (цілий рік не говорили між собою), а проте Паньківський високого цінив його заслуги для українського театру. Ще більше. Таку вірну, правдиву, ясну, гарну характеристику братів Тобілевичів як артистів, як її дав у своїх спогадах Паньківський — могла дати тільки людина дуже об’єктивна, людяна, для якої рідне мистецтво було понад усе. Те саме торкається характеристики Кропивницького*), чи Заньковецької, чи Старицького, чи інших акторів, нераз і не дуже визначних. Зате ж із цілої душі ненавидів він ту "орду театральних ботокудів", тих "шкідників та паразитів на тілі українського театру", всіх тих Глазуненків, Суходольських, що набивали собі кишені українськими виставами, на які, дивлячись, доводилося "червоніти від сорому".
Все це виходило від високого розуміння театрального мистецтва, від любови українського театру, від українського патріотизму Паньківського.
Тиняючись із театром по колишній царській Росії, Паньківський усе думками витав в Україні, все думав про українську справу. У Вильні нагадує собі, що в тому місті вчився геніяльний український артист Соленик; Варшава викликує в нього різницю між столицею Польщі й України, де в першій скрізь лунає польщина, в Києві і сліду українщини немає... Саратів тішить його, бо в околиці живуть українські колоністи, які зберегли свій український тип, дарма, що їх ополіскує довкола російське море; в тодішньомі стані Бахчисараю та Криму, на тій "колишній грізній землі ханській" добачає Немезиду історії, бо ж "кругом осиротілу столицю залишають сьогодні українські села"; в Умані йде слідами гайдамаків, у Житомирі вражає його досить поважне число польського культурного елементу. Знайомість із Короленком у Полтаві викликує в нього порівняння "між вихованням національно елементом польським і ледачим українським, що гонору не має": Короленків батько не дав синові нічого українського, зате мати-полька ввітхнула йому польські симпатії, які йому не дозволяли виступати в обороні українців у Галичині проти поляків — ось і через таке виховання "і гинуть українські таланти в московському морі"; коли він поспитав у Короленка, чому він не пише по-українському, дістав у відповідь, що він вихований по-російському...
*
Мандрівка з театром по Україні й Росії та знайомості з малосвідомими а то й несвідомими земляками, поросійщеними, а то й з т. зв. "усердними малороссами", і далі — з різними російськими діячами різних політичних відтінків і переконань, різних ступенів інтеліґенції — визначили в Паньківському ясне становище росіян до України й до української справи взагалі. Він мав не раз нагоду переконатися, що визначні росіяни "прихильніше ставилися до української "шантрапи", ніж до кращих труп, поборювали все, що "є цінного в українському культурному житті"; все, "що дискредитувало та компромітувало українську справу, було на руку обрусителям України, тішилося підтримкою урядових сфер, і навпаки, кожна культурна українська цінність була їм сіллю в оці". Бувало таке, що української мистецької трупа (як ось в Одесі) не допускали до міського театру, і місцева російська, "поступова" преса била в сполох, коли управа міста таки давала дозвіл на декілька вистав у міському театрі. У гостині, де бували люди різних національностей, доводилося Паньківському вислухувати безліч усяких нісенітниць про Україну, про українське питання, про українську мову, українську історію, мистецтво, доводилося чути багато образ на адресу українського національного руху, і то від своїх таки людей, що вважали за "першу ознаку культури лаяти та гудити своє", а то й інших землячків, не раз високо поставлених pосійських урядовців, що соромилися свого походження і зі шкури лізли, оборонюючи систему утисків українського слова; доводилося доказувати, обурюватися, засоромлювати таких людей. Але й бувало, що треба було проковтувати багато дечого неприємного, відповідно до того, хто наносив образу (пор. вислів російського ліберального критика: "У вас язика нет!"). Образи ці виходили найбільше з того, що українську культуру трактували, як щось нижче, меншевартне, неповажне. "П'єса інтєрєсная, іґрают хорошо, но как то странно смотрєть у малороссов сєрійозную вєщ..." — ось думки, що раз-у-раз проскакували чи на шпальтах російських ґазет, журналів, чи що виривалися з уст і то поважних нераз людей. Спроби ввести в українській репертуар твори европейських авторів викликували глум у російських, навіть передових людей, які "европейський репертуар уважали за священну монополію російського театру". Ще більше. "Російському театрові і горілку пить на кону щодня не вважалося за гріх, а нам горілкою вічно вибивали око — закон готентотської моралі". Деколи справу ставили цілком ясно: "все українське, що являло собою сяку-таку культурну цінність", це — умалєніє прімата пєрвєнства русской культури", отже — не треба допускати до розвитку українства, бо такий розвиток веде до "разєдіненія Россії". Такі погляди Паньківський уважав за "закоренілу хворобу, від якої не може вилікуватися російська інтеліґенція й досі", як на це вказує становище до української мови Дам'яна Бєдного, полеміка Ґоркого з Винниченком. Він був свідомий увесь час того, що "зверхню форму українства Москва може залишити, може "деклямувати про свободу, але змісту духового не залишить Україні". І він певен, що боротьба за цей зміст, боротьба за українство "триватиме доти, доки доля триматиме нас під одним дахом, бо ж це священний заповіт ще Петра І, і той заповіт виконує кожний росіянин, він — у його крові...". Який з цього має бути висновок для українського народу — говорити нічого. Як собі уявляв майбутнє Паньківський, теж неважко після цього всього сказати.
*) Цю характеристику подано зі "Споминів" геть чисто всю, найповніший зшиток "Наших днів" за лютий, у статті "Великий актор", дуже радимо звернути на неї увагу. В. С.
(Далі буде).
[Краківські вісті, 10.02.1943]
Узагалі був це закоханий до безтями в українське мистецтво артист, але був це і зразковий український громадянин та великий український патріот, що тішився національними здобутками на всіх землях, де живе український народ, ішов на допомогу свідомим людям (напр. українським заручникам із Галичини в Києві підчас першої світової війни), і сумував тоді, коли доводилося сумувати всім іншим нашим людям — при чому це був неабиякий оптиміст, що вірив у перемогу справедливої справи. Хоч майже ввесь свій дозрілий вік присвятив він праці в Наддніпрянщині, та ніколи не забував про Галичину, ніколи не поривав зв’язків із приятелями та знайомими з Галичини, листувався з ріднею, приїжджав до неї, провідував Львів, відшукував скрізь своїх людей, передплачував після 1905 р. українські часописи та журнали, стежив за розвитком національного життя в цій частині української землі, ім'я такого Остапа Нижанківського вимовляв із якимось особливим пієтизмом, а далі — Богдан Лепкий, Філярет Колесса, К. Трильовський, Мишуґа, Менцінський і багато-багато інших. Він ніколи не забував, що його "дитячі і юні літа проходили на тлі росту національної свідомости і розбурханого руху національного відродження Галицької України, він ясно усвідомлював собі, що "Петрів заповіт проглинути Україну не можна здійснити, поки стоїть піємонт український, прокляте Мазепинське кубло в Галичині..." — ото ж вухом ловив і найлегший голос, який доходив із Галичини, і той голос будив у нього відповідні думки. Коли 1914 р. побачив похід Січовиків і Соколів вулицями Львова, "прихилився до віконної фрамуґи і завмер — немов бачив сонні мари...; він, як той блудний син, що кинув родину, стояв та закровавлене серце мало не вискочило з грудей, по виду текли сльози". Такі сльози проблискували все в його очах, коли зустрічав земляків, які навідувалися було до Наддніпрянщини. І були це сльози невимовної радости... А потоком вони полилися, коли довелося 1915 р. в Києві зустрітися з братом Костем, якого царське військо вивезло зі Львова заручником: брат тоді побоявся, що Северин Федорович "з ними" і непевним оком дивився на наймолодшого брата. Та цей усе це зрозумів і кинувся на шию своєму колишньому виховникові зі сльозами: "Обійми мене, Костуню!"
*
Як артист, Паньківський належав до того типу акторів, що вглиблюються у свої ролі, докладно простудіовують твір, до подробиць вивчають обстанову, схоплюють характер особи, що її грають, тонко підходять до персонажів, із якими грають — і з цього погляду він нагадував Карпенка Карого, бо й цей артист із найдрібнішої ролі добував те, що для неї прикметне, не числився з нacтpoями глядачів, не полював за дешевими тріюмфами, а проте залишав у знавців театрального мистецтва вражіння незвичайної інтеліґентности у грі. І це підносить майже вся тодішня театральна критика — і українська, і російська, ця остання не все українських справах об'єктивна й не завсіди до українського театру прихильна.
Найбільш улюбленим для Паньківського був тип діда. Сталося це так немов випадково. Якось у Петербурзі, ще за першого пробування у трупі Кропивницького 1897 року, треба було йому виступити в ролі старого чоловіка; роля ця пройшла відало, і "від того часу діди до нього липли й не кидали його сценічної праці" — в ролях дідів він став, як сам каже у спогадах — спеціялістом. Але ж, як воно все бувало з талановитими артистами, не тільки в Галичині, але й по той бік Збруча, і то і в найкращих театрах, доводилося грати, кого треба було, а то, як що й до чого — співати чи в операх ("Крушина" у Сметановій "Проданій наречені", "Меркурій" у Лисенковій "Енеїді") чи в мелодрамах (головно Кропивницького). Та, переглядаючи критичні замітки з часів театральної праці Паньківського, головно у трупі Садовського, довелося наскочити тільки на дві дуже прихильні рецензії на гру Северина Федоровича ("не підходить ростом, голос заслабий" — "Чумаки" Тобілевича, напр.), а то все: "виявив прекрасне розуміння замислу драматурга" ("Крила" Старицької-Черняхівської); "виконання було перейняте художнім тактом та почуттям міри, що такі властиві сьому талановитому акторові" ("Липнева ніч"); "культурний, інтересний актьор, создал красочний образ" ("Батькова казка" Тобілевича); "натуральний тип" ("Глитай" Кропивницького в ролі п'яниці Мартина); "розумно і старанно провів роль старого лакея" ("Не так склалось, як жадалось" М. Старицького в ролі Созона); "художествєнная рельєфность поражаєт своєй сілой — Божій дар!" ("Вуси" Стороженка); "всьо ето передано прекрасно с настоящім подйомом" — "Паньківському пощастило дійти до верхів артизму" ("Украдене щастя" Франка в ролі Задорожного); "прост і міл, іґрал так, что прібавіть к єго ісполненію ілі убавіть от нєго єдва лі что нібудь можно" ("Брехня" Винниченка в ролі Андрія Карповича); "вполнє удавшаяся роль... прекрасним ісполнітелєм бил..., постановка очень тщательная" ("Надія" Гаєрманса, яку режисерував Паньківський і в якій грав ролю спікера Боса); "толковоє, вдумчівоє ісполнєніє" ("Ґавдеамус" Андреєва); "ведьот роль видержанно і главноє — без намьоков на шарж" ("Наймичка" Тобілевича в ролі Мельника); "ігра била благородна і інтєліґєнтна" ("Дячиха" Сулими в ролі старого професора); "найудачніша фігура... артіст превзошол самого себя" ("Мартин Боруля" Тобілевича в ролі Протасія); "сиграл роль прекрасно" — "в його грі завсіди багато розуму і інтеліґентности" — "отлічноє ісполнєніє, в етой ролі он художнік!" ("Житейське море" Тобілевича в ролі Крамарюка); "лучшій послє Кропівніцкого"... — "права рука Садовського" ("Дай серцю волю..." Кропивницького в ролі Івана Непокритого); "Паньківський ето восходящеє солнце на смену заходящему ґаспадіну Кропівніцкому" ("Безталанна" Тобілевича в ролі Івана) і т. д. і т. д.
(Далі буде).
[Краківські вісті, 11.02.1943]
І справді, після відходу зі сцени Кропивницького і після смерти Карпенка Карого ролі одного і другого в театрі Садовського виконував Паньківський і виконував їх так, що критика добачувала в ньому гідного наслідника обох цих великих корифеїв української сцени. Та цими кількома виписками з критичних оглядів далеко ще не вичерпується перелік типів, що їх створював і створив Паньківський. Їх куди-куди більше. Не було п’єси, в якій із успіхом не виступав би він, і чи роля була велика, відповідальна, чи дрібна, на око невидна, з погляду звичайного глядача нецікава, — Паньківський підходив до єї якнайсеріозніше, простудіював її до дрібничок і своєю інтеліґентною, "толковою" грою вибився зпоміж інших акторів. Але ж бували ролі великі й довгі. Згадати б тільки Возного ("Наталка Полтавка"), Яна Казимира ("Мазепа" Cловацького), Юсова ("Тепленьке місце" Острoвського), полковника Яненка ("Гетьман Дорошенко" Старицької-Черняхівської), старий поміщик ("Молода кров" Винниченка), Маркіза ("Мірандоліна" Ґольдоні), Йосипа ("Ревізор" Гоголя), Феногена ("Хазяїн" Тобілевича), Мельника ("Казка старого млина" С. Черкасенка і "Наймичка" Тобілевича) і т. д. і т. д.
З великою повагою до гри Паньківського ставилося і українське громадянство, як це видно, напр., з листа відомого українського діяча Грицька Коваленка, листа, що зберігся між паперами покійного артиста. Лист цей із березня 1915 р. В ньому читаємо, м. ін., ось що: "Великої насолоди зазнав я, дивлячись на Вашу гру і в "Брехні", і в "Вусах" і в "Молодій крові", і оце свіжо в "Натусі" (комедія Винниченка), але такого високо-естетичного задоволення я ще не зазнав од Вашого виконання, як сьогодні Ви дали такий образ Пеньонжки (Мартин Боруля), якого напевне ніхто ще не давав... Жаль бере, що наша сцена українська, така убога на розумних, інтеліґентних і люблячих своє діло людей..." Це останнє було — правда, і Паньківському на його довгому артистичному шляху доводилося багато зазнати лиха від своїх товаришів праці, від яких яскраво відбивав і розумом, і інтеліґенцією, і розумінням своєї справи...
Та на гарній мистецькій грі не кінчалася акторська праця Паньківського. Він докладав усіх зусиль до того, щоб український театр поширив свої рамки, щоб крім українських п’єс, виставляв і західноевропейські, і в цьому напрямі зробив досить багато, перекладаючи на українську мову драматичні твори, що з успіхом проходили на чужих сценах. Переклади ці, здебільша залишалися в театральній бібліотеці Caдовського, і крім одного ("Надія" Геєрманса) — друку не побачили. Ще до першої світової війни він переклав для театру Садовського три п'єси голяндця Геєрманса ("Надія", "Ґетто", "Ланцюг"), декілька творів польських авторів ("Моральність пані Дульської" Запольської, М. Рітнера "В малім гнізді", Балуцького і Пшибишевського), Гавптмана драму "Ельґа"; М. Людвіґа "Лісничий з діда-прадіда і т. ін. Чи збереглися де ці переклади — невідомо. Зате збереглися переклади, що їх покійний виготовив у часі революції за большевицьких часів. Усі вони дбайливо попереписувані, мова в цих гарна, літературна, деякі з них мають дві редакції, одна — для друку, друга — для сцени, при чому прозові твори перекладені прозою, віршеві — віршем, і, то як було треба, і римами. Над ними працював Паньківський від 1917 р., деякі мають іще дату — 1938 рік. Ось вони: "В. Деверс, Генрик Наварський, історична драма на 5 дій; Ю. Словацький, Мазепа, трагедія на 5 дій (віршем, шеститактовим ямбом); А. Фредро, "Панянські зароки або магнетизм серця", комедія на 5 дій (шеститактовим ямбом); С. Виспянський, "Весілля", драма на 3 дії (вipшем); В. Шекспір, "Купець венецький", комедія на 5 дій (віршем); Ол. Толстой, "Смерть Івана Грозного", трагедія на п’ять дій (віршом); Е. Ростан, "Сірано де Баржерак", героїчна комедія на 5 дій (віршем); Собольщиков, "Ванька ключник", п'єса на 5 дій.
Із цих праць видко, що, хоч Паньківський за большевицьких часів не брав активної участи в театрі, не виступав на українській сцені, то для українського театру працювати не переставав. Що не грав на сцені, на це було причин багато, та найважніша — йому не понутру були всі ті експерименти, що їх робили з українським театром. Не подобалася йому, як прихильникові клясичного українського й европейського театру, і діяльність Леся Курбаса, з яким працював колись разом у Caдовського, не подобалися йому і тодішні вистави "Березоля", де, за його словами, "люди ходили на головах, а не ногами"; всі ці новизни він звав із іронією "курбасятиною", хоч самого Курбаса високо цінив і поважав. Коли почалася робота в Українській Академії Наук у Києві, Северин Федорович став співробітником Комісії живої мови і виготовив великий "Театральний словник", що обіймає 576 аркушевих сторінок машинового письма. Словник цей дуже основний, зладжений солідно, на основі докладних студій, як на це вказує спис літератури, доданої до словника.
Точний, обов'язковий, людина, що не знала ніяких жертв для театру та театрального мистецтва, Паньківський важко відчував те, що театральні вистави йдуть без його участи. Бо ж були часи, що доводилося відчувати самотність; театральна братія, часто завислива, з амбітництва дошкулювала йому, деколи кривдила його й ті, що стояли в кермі театру — а тоді, переборовши амбіцію, перервавши особисті зносини, треба було заперти в собі дух, цілою головою потонути в праці, але думки про відхід від роботи в театрі — не було. Деколи сама праця в театрі викликувала конфлікт з почуванням людини. Це трагедія театрального мистецтва. Помер Паньківського приятель, визначний інтеліґентний актор Загорський. "Він лежав у тpуні, а ввечорі ішла вистава, і ми... грали крізь сльози" — сповідається Северин Федорович. Та на це не було ради, і Паньківський усе це добре розумів. Кинути зовсім театру — така думка ніколи не вміщувалася в його голові. Можна, мовляв, змінити трупу, перейти під іншу руку, але зовсім кинути... ні! З другого боку, що його робити, коли відчуваєш, що ти зайвий, що тобі на кожному кроці можуть закинути "відсталість", "архаїчність", "нерозуміння доби", а то й ще щось більше? Що твого слова не послухають, що на виставу ти не маєш i не можеш мати впливу? Єдиний вихід — працювати для театру іншим шляхом і це Паньківський і робив.
Якийсь час пробував використати його талант і досвід польський київський театр, і Паньківський дав свою згоду виступати в ньому гостем — у клясичних польських драматичних творах, (напр., у комедіях Фредра). Та коли дирекція театру поставилася до своєї праці неповажно, коли пішла на дешевенькі демагогічні ефекти, він відмовився від виступів, і то ще саме в час, бо незабаром польський театр у Києві зліквідовано, і директор його, і актори найшлися в іншому "театрі", далеко на північ від Києва. А так, увесь час він сидів над театральним словником і вигладжував, переписуючи на чисто свої спогади.
Здається, думка написати свої спомини сиділа в покійному здавна. Ті, що близько з ним жили, знали, що Северин Федорович над ними працював. Але ж покищо важко сказати, коли почав їх списувати. Одне певне, що не за останніх двадцять років, бо ж настрій у них, бо ж думки, що в них порозсипувані, до тих часів не підходять. Але ж переписані вони вже останніми часами. Обіймають спогади 460 сторінок звичайного зшиткового паперу, написані читко, дбайливо, добрим письмом, притаманним йому стилем, дуже гарною літературною мовою. Мають ці спогади такий, трохи бароковий заголовок: "Слідами завіяним, за синьою пташкою", спомини старого актора, з mottom "Dum pereo ріасеаm". Обхоплюють вони час від молодих літ автора до першої світової війни, складаються з трьох частин: Львів (ст. 1-140), пробування у Кропивницького та Старицького 1896-1904 (ст. 141-269), праця зі Садовським до 1914 (ст. 270-469), усіх — 6 шкільних зшитків, позаписуваних із обох боків. Хоч це "спомини старого актора", хоч це дуже гарний матеріял до історії нашого театру і в Галичині і в Наддніпрянщині, то не слід забувати що писав їх українській громадянин, правда — громадянин-мистець, актор, але ж такий актор, що на театр і на українське мистецтво і на всі культурні явища дивиться крізь призму національного життя, і з цього погляду вони цікаві будуть не тільки для спеціялістів, не тільки для тих, що стежать за мистецьким, чи культурним рухом на Україні, але і для кожного пересічного інтеліґента. Через те й бажано було б, щоб вони появилися друком. Не тільки тому, що це дуже гарна мемуаристична література, але — взагалі це буде книжка цікава для всіх. Деякі винятки з них (дуже невеликі) появляться у черговому зшитку нашого журналу "Наші Дні", і туди ми відсилаємо нашого читача: він переконається, що слова наші правдиві. А втім і ця стаття використовує їх, і слова, чи думки авторові наведені в нас — в лапках.
(Докінчення буде)
[Краківські вісті, 12.02.1943]
(Докінчення)
І сам Паньківський не витримав, не чекав, щоб прийшов пpигoжий час, коли його спогади могли б піти до друку. Як стало трохи легше з цензурою, він у 1939 і 1940 р.р. почав друкувати їх чaстинами, підправляючи первісний текст, відповідно до вимог часу. Таким чином у журналі "Театр", що його видавала організація "Мистецтво", почали появлятися друком "уривки з спогадів старого актора", в формі невеличких монографійoк, і саме: "Тернистим шляхом" ("Театр", 1939, сшиток за листопад-грудень, VІ, ст. 14—19) — про галицький театр; "Образ учителя" ("Театр", 1940, І, ст. 23—27) — про Кропивницького; М.П. Старицького ("Театр", 1940, VI, ст. 19—21); "На шляху до европейського репертуару" ("Театр", 1940, VІІІ, ст. 9—13) — про працю театру Садовського, між іншим про побут Садовського й Паньківського в галицькому театрі 1905—1907 та про постійний український театр у Києві. Усе це майбутній читач найде у "Синій пташці", якщо появиться вона друком, тільки ж текст цієї частини спогадів буде повний, не в одному місці відмінний від надрукованого. Крім цих уривків із спогадів, у тому самому журналі Паньківський надрукував деякі листи Кропивницького з р.р. 1888, 1890—1899 ("Театр", 1940, ІІІ, ст. 13—19) з відповідною вводовою статтейкою та з такою самою вводовою статтейкою листи Івана Тобілевича-Карпенка Карого до брата Миколи Садовського з 1887—1889 рр. ("Театр", 1940, VІ, ст. 21—23).
Яка шкода, що "Слідами завіяними" кінчаються 1914 роком! Цікаве було б слово покійного про долю нашого театру за часів нашої державности, бо ж тоді він іще працював у театрі і з великим успіхом виступав у "Державному Драматичному Театрі" у творах Лесі Українки (здається, в "Лісовій пісні") та Винниченка ("Між двох сил") — але на це ради немає, видко — не можна було. Так само, ясно, що можна було змалювати часів 1920—1940 pp. Правда, тоді "старий актор" не виступав на сцені, але ж з активними діячами театру, з письменниками, чи вченими зв'язків не поривав. Та те, що діялося на його очах, не проходило в нього без думки, без почувань — зберігся, в трьох редакціях, невеличкий віршик "При коминку", написаний під Новий Рік 1935 р., після великої голодової катастрофи в Україні 1934 р. та після нестерпних знущань, що їх нанесли українській інтеліґенції часи ославлених Постишевих та Косіорів, які замучили тисячі невинних українських діячів. Ось він, цей віршик з датою: "Київ, 31. XII. 1934 р.":
Стомився рік в борні, конає,
відходить пріч;
в каміні тихо догоряє
вогонь на ніч.
Таємний шепт, немов Нірвани,
в цьому вогні
прощальну пісню на добраніч
співа мені.
А янгол тиші крильми віє
вже в мій поріг,
і квіти споминів він сіє
мені до ніг.
На журну голову він руку
свою схилив
і мов цілющого бальзаму
у душу влив.
Цю мить всім друзям у вигнанні
я присвятив:1)
О, де ви, рідні і кохані
з щасливих днів?
А жар сум в душу наганяє,
Жура2) взяла,
мій вогник в попелі згасає,
юність пройшла.
Ох, юність радісна спливає,
немов у сні...
Все ж в пісні й далі ще співає
Життя мені...
Вірш невибагливий, але ж настрій відданий якнайкраще: не вважаючи на все, його авторові таки "життя співає пісні" — так він це життя любив.
Та час брав своє. Прийшли злидні, прийшла важка недуга, що вимагала дбайливого, систематичного лікування, а тут страшна київська дійсність, сувора, гостра київська зима, недостача елементарних потреб для здорової молодої людини, не то для старого, тяжко недужого чоловіка. Враз із усім цим прокинулася туга за ріднею, за близькими серцю людьми, за краєм, із якого виїхав перед сорокома роками, і надія, що тільки там, серед своїх, поміж людьми, серед яких пройшла молодість, вернеться здоров'я і сила. В половині листопада 1942 р. вдалося небіжчикові щасливо дібратися до Львова, де його чекала тепла, рідна атмосфера. Пішли пляни, почали воскресати мрії: невеличка своя хата десь на селі, квітник перед нею, пасіка. Та на зміну цим мріям приходила апатія "нічогонехотіння", "нічогонебажання", щоб за якийсь час ізнову зробити місце новим плянам, живим і жвавим спогадам із колишнього бурного, але й цікавого життя, I тоді ясним полум'ям блищали очі на те, щоб за хвилину цілком притьмаритися, закаламутитися тяжкою дійсністю, зв'язаною з недугою, яка проковтувала все те ясне та гарне.
А 10. січня, саме по святках, які теж то гарні спомини навівали та будили надії, то наводили безмежний сум — Северина Паньківського нестало. А 12. січня він ліг біля своїх найближчих на Личаківському цвинтарі.
1) У іншій редакції:
Шлю спомин друзям у вигнанні
в країну снів.
2) В іншій редакції:
туга взяла.
[Краківські вісті, 14.02.1943]
14.02.1943