І.
Була друга половина вересня. На дворі заносило вже осїнним подихом. Небо, що наче глубокій і далекій синявий хрусталь розпяло ся над освітленою ясним сонцем землею, покривало ся легеньким, ледви доглядним имлом, а по-над землю снувала ся довгими білими пасмами легенька павучина; вона гнала ся з вітром, телїпалась зупинена на пожовклій билинцї, озувала ся у прерізні зикзаки та згиби, чіпаючи ся людей, що виринули наче мурашки на паньскій широкій лан копати бульбу.
У Вербинї було тихо. Десь-не-десь озве ся пес, заґеґає гуска, залопає в стодолї ґазда цїпом або закричать дїти на битій дорозї, згортаючи на купки пожовкле листє верб, що довгими рядами розбігла ся по-при дорогу. Дорога блищала ся геть-геть до ясного сонця, вючи ся селом довгими кругами, аж ген за Пиндаришиною назенькою хатою ховала ся за зелений четинястий, густий та широкій лїс, що наче великій килим розпростер ся на південь за селом.
Пиндаришина хата стояла над невеликим яром при самім лїсї. Хата була мала, обдерта, похилена, з невеликими віконцями та полупаними дверми. Биля неї невеличкій з трома грядками огород, а за огородом на південь ялинові та смерекові корчі помішані з крічкатою лїщиною. Позаду хати біг гостинець обкопаний глубокими poвами. Яр, над котрим стояла хата, схиляв ся з-легенька у низ, тулячи в своїм нутрі зикзаковату струю води, що наче слеза слезилась по-під пожовклу траву та листє.
У Пиндарихи було двоє дїтей — старшій хлопець Марко та дївчина Горпина. Маркови пійшло на десятий, дївчинї на семий. Хлопець був живий та збиточний. Мати не могла собі з ним дати ради, длятого віддала єго на службу аж на село; дївчина-ж як-би відродила ся від брата — мала, худощава, з великими синими очима, з подовгастим лицем, з ясними наче золото кучерями нагадувала покійного батька. За те Пиндариха більше єї любила нїж сина, хоч просила Бога, щоби син як найскорше підріс. Дївчина, вихована у хатї на самотї, бояла ся людей, а ще більше не любила гамору та крику. Цїлїсїньке лїто стерегла маминої хати. Але де там стерегла! — довгі лїтні днї пересидїла вона у яру або в лїсї, копаючи ямки, збираючи зїля або прислухуючись протяглому, сумному шумови ялиць та смерек, наче розуміла мову та розговір лїсних дерев. Нераз коли на дворі було тихо та супокійно, дївчина лягала горілиць на траву та вдивлялась у глубоке сине далеке небо або спозирала на огненний круг ясного сонця. Сонце своїм золотим світлом хватало за очи, а Горпина тогдї примикала повіки і клала на них свої дрібні рученята. Їй в дитинячій уяві здавало ся, що вона лине ген-ген по-над широкій лїс, по-під самісїньке небо туди, куди вганяють ся вірли та соколи, cпoзирає з гори на людей та на землю. Нераз і засипляла так, а тогдї ще чуднїйші сни пересувались образами в єї душі. Часами втїкала в лїс, а щоби не було їй лячно самій одній у темній та густій глуши, она співала піснї, що переймила від матери. Дитинячій голос переливав ся у просторім лїсї протяжними відгомонами, дриготїв наче рушена струна, стелив ся та завмирав десь далеко-далеко. А голос Горпини був на диво чистий, звінкій, широкій та так хорошій, що Пиндариха чуючи не раз, як маленька доня витягає голосом пісню, думала:
— Що се за чудо з тої дївчини! Таке мале, а голос наче той звінок на горі нашої церкви... А може се не моя донька, може се підміна, бо й так не любить людей та світа! — Але за хвилю казала про себе: — Боже, будь при менї! що я вигадую про рідну свою дитину! чи се не гpix?
Пиндаришине житє було дуже гірке. У наймах вродила ся, у наймах зросла, в наймах провела дївочій вік, у наймах здаєть ся прийде й голову положити. Оттак як те перекотиполе, що за вітром котить ся широкими нивами та степами, так котить ся і єї житє з своїми злиднями та горем, а де зупинить ся, сего вона не знає.
ІІ.
На паньскому ланї пізнала ся вона з Андрухом, таким самим круглим сиротою, що й она, полюбила єго та й одружила ся з ним. Пан дав им хату під самим лїсом над яром, невеличкій огород, ординарії кілька кірцїв та 15 золотих на цїлий рік. За того Андрух день і ніч лазив по лїсї та стеріг паньского добра наче ока в голові.
— Ти би хоть оден день відпочив та не побивав так собою! — говорила Парашка до чоловіка.
— Годї, жінко, дармувати! за тото нам пан платить, щоби я доглядав єго лїса!... Посиджу троха довше в хатї, а там рікою злодюги неодного дуба спустять...
— Та няй! або-ж то твоє? Ти стережись, аби вони тебе не дістали в руки та не скривдили на здоровлю...
— Не бій ся! знаю я их добре! — казав Андрух, брав цївку на плече, кусник хлїба до торби та йшов до лїса.
Серединою просторого лїса майже найбільшею гущавиною плила зелена вода тихого та супокійного Днїстра. Днїстрові береги були пологі, оброслі корчами лози та дрібною вільшиною. Десь-не-десь перерізували их лїсові струги та опарини порослі крічкатою ивою, густою осокою та очеретом. В однім тілько місци лївий беріг ріки піднимав ся висше. Місце се називали люде "Максимовим виром". Тут течія ріки скручувала ся більше в право, вода била об лївий беріг, а відбиваючись від неї, крутилась широкими кругами та хвилювала дрібними кучерявими хвилями. Зараз за Максимовим виром Днїстер виходив з лїса і вив ся широкою ясною пасмугою просторими зеленими луками та вербовими лугами. На самім краю лїса над високим берегом росли найкрасші грубі дуби та буки, що наче які велити підоймали свої голови в гору, коріня-ж своє поїли свіжою водою. Тутка найбільше підкрадали ся до лїса злодїї, обвивали дерево плахтою або зсохлою травою, щоби при рубаню лоскіт від него не розлягав ся, стинали єго та тручали в ріку. Дерево обчімхане з гиляк крутило ся хвильку у вирі, потім гонило дoлї рікою ген-ген аж до скруту, де селяне ловили єго друками та витягали на бepіг.
В тім місци був Андрух що дня, своєю цївкою страшив селян, ба навіть кількох зловив при потайній роботї та донїс об тім панови. Розпочала ся довга тяганина по судах, ставав і Андрух Пиндар, ставали й люде на терміни; вкінци трох добрих ґаздів з недалекого села засадили на шість недїль до арешту та й наказали ще заплатити за шкоду.
У Андруха уродив ся тогди Марко. Пан Краєвскій рад був Андрухови за єго вірність, держав сам Марка до хресту та дарував Андрухови перісту корову.
— Добре стережи, Андруху, лїса, а я за то поставлю тебе на ноги! — говорив нераз до него пан, а Андрух ще пильнїйше обходив лїс, ще вірнїйше служив панови, не зважаючи на те, що хлопи на него змовляли ся та чатували в коршмі, що стояла по там-тім боцї Днїстра далеко від села при битім гостинци.
— Коби ми єго в свої руки дістали! не пустили-б ми єго живого! — казав раз у коршмі хлоп високій з чорним довгим підголеним волосєм. — Були побережники ще не такі, як він, а людей так не штрофували... Або то єго лїс?
Від тепер хлопи вибирали ся до лїса по двох, по трех з сокирами та нишпорили, щоби яким способом зайти Андруха в гущавинї самого. Однак Пиндар був обережний, рідко коли ходив у ту сторону сам один, а все брав з собою Петра, другого побережника. В товаристві було єму якось і безпечнїйше і веселїйше; до того хлопи більше бояли ся их двох і не показували ся якійсь час в лїсї.
Так минуло кілька років. Минули подїї затерли ся в душі побережника, а жура о щоденщину зо своїм горем затерла навіть згадку на них і здавало ся, що Андрухови днї попливуть так тихо та супокійно наче тиха Днїстрова вода, обминаючи високі кручі та скелї. Та ба! не так склалось, як ждалось. Над головою побережника збирало лихо чорні хмари, лелїючи в них гірке горе для Андрухової сїмьї, а приспане горе не ворухало ся, не скомлїло, але дозрівало наче цвіль отруї, манячи Пиндарове серце своєю приманливою красою. Воно так і перед бурею все притихне, приляже, здаєть ся цїлїсїнька могуча природа у своїх грудях притаїла дух, щоби опісля з більшою силою дмухнути зі своїх челюстей страшним ураганом на землю.
III.
Було лїто. Андрух з перевішеною стрільбою ишов лїсом до "Максимового вира" сам, бо Петро пійшов був до двора. Якісь чудні думки снувались єму по голові: то туга, то жах залягали серце, а за кождим лоскотом зворушені нерви дрожали, колїна дивно якось телїпались, у голові шуміло. В лїсї було парно. Запах жавицї з розпарених сосон та ялиць тиснув ся до Андрухових грудей і морочив єго ще більше. Він ставав що хвилина та надслухував, чи не вчує якого людского голосу або якого стукоту, однак лїс завмер, занїмів, хиба зісхле ріщє хрупотїло під єго ногами; навіть четина на деревах не ворушилась, не шуміла. Аж ось захрюмкав обмазаний в болотї дик, пересунув ся биля Андруха у густу гущавину.
— Тьфу! пек тобі! иде, як якій вельможа! навіть не вступив би ся перед чоловіком ! — сказав до себе в-пів-голоса Андрух. — А от уже і "Максимів вир"... Ба, а то що? — запитав сам себе і приспішив ходу. Він весь віджив, очи заяснїли, уста отворились, руками стиснув судорожно набиту цївку.
— А лишиш ти тото!... бо житє не твоє! — крикнув Андрух грубим здоровим голосом.
У лїсї ще два рази озвав ся приглушений стукіт сокири і знов усе завмерло... Лише Андрух летїв стрімголов до Днїстрового берега. Зелені корчі крічкатої лїщини дерли єго по лици, чіпали ся поли єго кафтана, задержували ноги неначе хотїли вдержати єго при собі, зісхле ріщє ще більше тріщало, ломаючась під скорою ходою.
— Бісові сини!... то ви так господарите? — закричав Андрух не своїм голосом, ставши на Днїстровім березї і побачивши, як чотири хлопи спускали у ріку два дуби. — Не лишиш того оден з другим? бо стріляю! — і Андрух грізно потряс цївкою.
Хлопи на хвилинку схаменулись, піднесли очи на Андруха та вдивили ся в него, однак по хвили озвав ся оден з них:
— А не йдеш ти своєю дорогою! чи хочеш, щоби ми й тебе так справили, як оті дуби?!
Андрух хотїв поступитись ще близше до ріки, щоби пізнати людей, але в-тім хтось из-заду вхопив єго міцною рукою за горло та звалив на землю а рівночасно видер єму з рук цївку.
— Ґвавт! ратуйте! — закричав Андрух з цїлої сили, та метнув собою, однак два хлопи добре держали єго на земли колїнами.
— Ого! кричи не кричи, з наших рук не втїчеш! — зaшиniв присадкуватий, червоний хлоп і потягнув єго колом по голові. Кров бризнула червоним шнурком, Андрух зойкнув та зачав просити:
— Даруйте житє!...
— А ти нам дарував?...
Обскочили хлопи Пиндара та зачали бити, куда хто міг і хотїв. Однак якійсь жах не давав им супокійно в лїсї мститись над своєю жертвою...
— Прокопе! бігай по коня! перевезем єго на тамтой бік...
За хвилю привязали Андруха до коня і погнали до ріки. Кінь пустив ся в плав. Днїстрова вода закрасила ся кровавою краскою, хлюпаючи по Андруховім лици та зраненому тїлї...
(Дальше буде.)
[Дѣло, 15.07.1895]
IV.
Кроваво заходило яснеє сонце, пронизуючи жовтавим своїм світом брудні шиби коршми та освічуючи збитого Андруха, що насеред коршми валяв ся в посоцї. Він не ворухнув ся — не клїпнув очима, не давав знаку житя...
Сонце сховало своє огненне лице за чорну пасмугу, розливаючи пурпурове зарево широко по західному рубци посутенїлого неба. На землю повінуло холодом наче легеньким диханєм ангела. Парашка вернула "з паньского", розпалила огонь у печи, наставила вечерю з нової бульби, вициркала корову та заходячись коло палива заглядала від часу до часу у вікно, чи не вертає чоловік з лїса. На дворі з кождою хвилею ставало все темнїйше, сїра плахта мраки стлала ся по траві наче море, тілько лїс зливав ся у одно величезне чорне кобло, шумів та підоймав ся у гору. На небі висипали ся зорі так густо мов полукіпки на паньскому ланї, замигтїли своїм ярким світом.
— Чому він не вертає? — питала ся сама себе Парашка — хорони Боже від якого лиха! — а серце у грудех билось як пташка у клїтцї, душа чогось тужила, відай причувала лихо, що простирало своє чорне крило над нею, по голові кружляли коловоротом думки одна страшнїйша другої, одна більше пекуча та більше діймаюча нїж єї посестра.
— Уже й вечеря готова, а єго нема! — проговорила Парашка, згорнула жар під одну сторону печи, поклала спячого Марка на постїль, а сама вийшла на двір.
На дворі повінуло на ню холодом. Она встромила очи у темний лїс, дивлячись, чи не йде Андрух; она би полинула ластівкою в ту сторону, де він обертав ся, та що-ж? — лїс широкій і далекій — чи знайде она єго в нїм? І чим більше ніч залягала землю, тим більше якась страшна думка чіпала ся єї душі, она наче згорнений до купки жар тлїла та пекла єї серце.
— Добрий вечір, Парашко! — почув ся голос Пилипихи. — Ви певне визираєте Андруха?
— Та визираю... Десь барить ся, а тут вже би й лягати час.
— Мій вернув з тамтого боку Днїстра у самий вечір... вступив до коршми за рікою та бачив вашого Андруха забитого...
— Що?!.. Андруху! Андруху! — залебедїла Парашка.. Єї стиснуло в горлї, ноги задриготїли і она повалилась на землю...
Тілько зойк та придушене охканє вказувало, що Парашка ще жиє... Єї заболїло в боцї... І з того болю немов прочуняла. З трудом удало ся Пилиписї піддвигнути єї з землї і завести до хати. В хатї було пусто, темно та тихо. Тут Парашка заридала, хлинули сльози, полились слова одні жалібнїйші від других. Біль збільшав ся, Парашка кинулась на постїль...
V.
Серед такої туги прийшла на світ Горпина. Материньска скорб та сльози, що лили ся не днї та ночи, але цїлими довгими лїтами, витиснули своє понуре, журливе пятно на дитинячій душі дівчини. Як студений осїнний вітер стручує з калини лист за листом та гонить єго пустими полями та чагарами, так незрячо линяла краса Парашчиного лиця, потахав жар очей, губив ся жіночій стан, а чорний волос наче попелом припорошувала срібною сивиною не старість, а туга та жура.
— Буде вже, буде Парашко! Сльозами не відплачеш свого чоловіка! — сказав раз до Парашки старий пан, увійшовши до єї хати — та й і плач має свій конець!
— Та як я маю забути, коли нема мого господаренька, нема кому подбати нї за мене нї за дїтей!
— Почкай но! Андрух наложив головою за моє добро, я не дам тобі з дрібними дїтьми загибати. Доки я жию, будеш сидїти в тій хатї, ходити-меш на моє поле на роботу, то й платня буде тобі така як Андрухови. Моє житє може й недовге, але я вмираючи накажу синови, щоби нїколи не забував на тебе...
— Біг заплать вам паноньку! Мої сироти благословити вас будуть, що ви не викинули их під чужі пороги! — цїлуючи паньскі ноги лебедїла Парашка.
— Працюй, доглядай дїтей, а якось оно буде! з голоду не вмреш — сказав пан, кинув малому Маркови кілька дрібняків та й вийшов. Ще під хатою задержав ся, забубнив у вікно та й сказав: — Приходи до двора по ординарію!
А Горпина росла наче лелія; здаєть ся, знала, що мати не має і сили і часу лелїяти єї та виколїсувати; сповита у ряднину, вкрита запаскою перележала неоден день на поли в жнива в бороздї або під житним снопом, a коли обізвала ся, то тілько на те, щоби закропитись материньскою грудью або звареною в молоцї маківкою.
Хиба в недїлю або свято Парашка гойдаючи свою доню приговорювала до неї:
— Рости, рости, як тополя, цвити як калина, пишай ся як русалка у тихій Днїстровій водї, повий ся чар-зїлєм, приберись небесним блакитом, замай ся рожею-красою, дорогу свою застели долею золотою!
Дитина слухала, усміхала ся тихим сміхом до матери, витягала до неї рученята, глядїла своїми синими очами на єї зажурене лице, наче-б розуміла єї бесїду.
Та й доросла до семого року, проводячи дитинячі свої лїта у хатї під самим лїсом, не бачучи нї дїтей нї людей, хиба одну маму, а десь-колись якого чоловіка, що йшов або їхав дорогою по-при их хату. Тогдї цїкаво дивилась она на конї, на віз та колеса, що обертали ся по битій дорозї. І якісь чудні думки кружляли їй по голові — она-б рада була з кождим возом поїхати у світ, роздивитись по земли та людях, рада би була побачити, що є за тим тихим зеленим лїсом, чи й тамка є такі поля як перед ним, чи може за лїсoм розпочинає ся вже тoтo широке, безкрає море, про котре розповідала єї мама.
У другій половинї вересня, коли Парашка копала бульбу на паньскому ланї, затуркотїло кілька возів по битій дорозї. Горпина вибігла з яру, стала при углї та зачала цїкаво приглядати ся возам та коням. Конї були великі, прибрані блискучими бляшками, гузиками, ланьцушками та червоними биндами, а на кождім возї була полотняна буда з двома вікнами. З вікон визирали малі чорні обгорілі дїти, якісь дївчата та жінки, а на передї сидїли високі з чорними крутими вусами чоловіки. Довгі шаравари, сині і червоні без рукавів кабати з великими світлячими гузиками видали ся Горпинї чимсь чудним; она пригадала собі на мамину казку про лицарів і, хоть якійсь жах огортав єї дитинячу душу, цїкавість перемогла та попхала єї над сам глибокій рів. Дорогою їхав остатний віз, конї йшли зводом, покивуючи головами; два здорові чоловіки сидїли на передї та гуторили щось з собою незрозумілою бесїдою; оден з них глянув за рів, yвидїв Горпину та закликав на жінку. Чорна кощава, обгоріла, з розчіхраним волосєм жінка виглянула крізь вікно буди, сказала щось до чоловіка і озвалась до Горпини:
— Ходи до нас, дам медівника! Не бій ся, ходи!
Горпина налякала ся сего голосу, обернулась та взялась втїкати. Але заки добігла до хати, високій та здоровий циган злапав єї півперек, притис до себе, перескочив глубокій рів та й кинув дитину через вікно чорній жінцї. Дитина в плач! — але віз затуркотїв, конї брязнули підковами, свяхнув бич, циган цмокнув і брика покотила ся за бриками скоро, лишаючи за собою довгій туман сїрого пороху.
— Не плач, не плач! я заведу тебе до мами! — вговорювала стара циганка дївчинку, — дивись, онтам за тим зеленим лїсом жде на тебе твоя мама!.. Тамка цвитуть квітки, щебечуть пташки, бігають такі як ти малі дїти та виглядають тебе... вони будуть тобі раді-раді!
А віз туркотїв, конї бігли, підкови брязчали, бич свистав а порох клубив ся та стелив ся по галузях ялиць та сосон, що довгими рядами бігли по-при дорогу.
VI.
Вечір. Зорі висипались на глубоке, погідне, посутенїле небо, замигтїли неначе очи безчисленних ликів ангелів, то приближались, то котились геть-геть по тому небесному шатрі. Молочна дорога наче золототканий, дорогій, алмазами висаджений безконечний пояс простяг ся на небі від кінця до кінця єго; здавало ся, що вона землю злучила з небом. Село немов якійсь темний звід бовдурилось невиразними чертами; якась тайна перелїтала по вершках дерев; здавало ся, що на земли спочила гадка єї Творця. Студена роса осїнним инеєм лягала по вершках зсохлої трави. Парашка йшла "з паньского" дорогою до хати. І серед такої ночи притих жаль та туга в жіночім серци, збудила ся душа, прокинулись думки, накликуючи на ню якісь незрозумілі радощі та вдоволенє, наче-би щастє замигтїло перед єї очи ма своїм золотим крилом, — але се був тілько відблиск щастя що инчим світило; се була фата морґана, що ще дужше мала придавити єї душу.
У хатї не було Горпини. Постїль на запічку не рушена, зварена бульба, засунена від рана у піч, тілько троха надїджена. Якась невесела думка шибнула по Парашчиній голові.
— Горпина! де ти? Горпино! обізви ся! — кликала Парашка присвічуючи каганцем по кутах хати. Але Горпина не обзивала ся, лише Парашчин голос серед нічної тишини протяжним відгомоном гомонїв по хатї.
Вийшла на двір, загомонїла та залебедїла на дитину наче та чайка закигикала над головою шулїки, що розігнав з кубельця єї дїток. Пустилась у лїс, а в лїсї тихо-тихо наче в могилї. Парашка чує битє свого серця, лапає ухами свій власний віддих. Закричала: "Горпино! обізвись!" — а голос постелив ся по росї, відбиваючиеь довгим та протяжним відгомоном та й замовк — і знов замовкло все... Пізно вернула до себе і з важкою душею кинулась на постїль, не думаючи навіть об тім, що житє вивернуло верх дном всї єї надїї. Вона все сподївала ся віджити у своїй власній доньцї так як відживає зівяле зїлє під вогкою росою...
Пізно підняла ся Парашка з постелї, навіть не палила, лиш побігла чим-боржій "на паньске" сподїючи ся розвідатись між людьми про свою доньку. Сонце вже підбрило високо, ранїшна мрака підносила ся в гору, ясний світ злизував росу з травицї, міріядами лучів пронизуючи кождий листочок. Людей на ланї було богацько; всї они гуторили, співали, реготались та балакали. Лише Парашка стала наче мертва на загонї, заняла два ряди та зігнула ся над мотикою.
— Навіть помагай-Біг не сказала! — озвала ся до неї сусїда.
— Ет, не рвіть хоть ви мого серця, бо здаєсь, що з мене під ножем не потекло би й каплї крови, — відповіла Парашка.
— Не знать чому? Ще не стара, дїточок не багато, даш собі ради скорше як неоден господар...
— Дїточок не богато, та й тоті розбрили ся світами... Вчера десь пропала моя Горпина!
Зачув ті слова паробок, що недалеко коло Парашки копав бульбу, та обізвав ся:
— Нема вашої Горпини?
— Та-ж нема!
— Нинї рано я, йдучи за кіньми, знайшов серед лїса над озером при самій дорозї, сорочку з малої дївчини, спідничку та три шнурки кораликів... Вступіть вечером до нас, подивитесь...
Парашка підвела голову, глянула на паробка болїзно і занїміла, наче-б туга замкнула їй уста. Біль обняв єї серце, важкі думка обсїли їй голову мов ті мухи серед горячого лїта обсїдають яку посудину зі страви... Вона сподївала ся, що се буде шматє єї дитини... що она над свіжою єї могилою заломить руки... Кинула мотику і наче ластівка полинула шароким полем, тілько дрібний пил стелив ся за нею.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 16.07.1895]
VІІ.
День за днем, лїта за лїтами поволїклись однаковим шляхом, уносячи минуле горе, минулі сльози, щоби зробити в струдженому та зболїлому серци місце на нову тугу...
З кождим роком житє ставало ся тяжшим для зарібника; у селї люде побіднїли — зарібки впали, а Днїстер, що перше живив неодного, теперка рік-річно забирав на свій хребет працю тисячів та нїс у далеке море. Якось і в дворі попуталось. Поляки знялись до ворохобнї за Польщу в давних границях. Посипались гроші, а лїсами, чагарами та ярами тягнулись повстанцї тайком у чужій край. Одні мали надїю, що ворохобня поставить их високо над другими; другі, що в новій державі знайдуть осущенє своїхъ идей; треті зглядались на людей гербових, отже честь та их становиско між тою кастою не казало лишати ся им позаду.
До тих послїдних належав і старий пан Краєвскій. Він би за нїщо в світї не кинув був свого родинного гнїзда та й не був би дав і шеляга, як би не пани-сусїди, котрі були би відреклись єго та назнаменували тяжким пятном зрадника. Він в щоденнім житю не був би навіть впустив на свій поріг не одного з тих людей, що тогдї по ночи заходили до него, стискали єму руку, цїлували ся з ним та наївшись і напивши ся у него, забирали ще й єго добуток. А що Вербина лежала при головнім шляху, то в дворі аж роїло ся в ночи... Навіть обох синїв Краєвского, Лєшка і Казимира, пірвала струя з собою — пійшли з другими. Коли-ж ворохобню придушено й розбито, на старого Краєвского упав може ще більшій тягар. Єму приходилось ще довгій час годувати у себе і зодягати нужденних недобитків ворохобнї та старатись для них по сусїдских дворах о посади приватних офіціялістів... І нераз чув Краєвскій, як люде, що уходили серед загалу за горячих патріотів, кричали на сходинах шляхти, плакали над нещасною долею батьківщини, тепер ще сміяли ся з него, відрікали ся недобитків... Се мов тлїюча искра пекло єго старе серце.
Потім за границею почала орґанізувати ся еміґрація.
Молодшій син Краєвского вернув до дому; де подїв ся старшій — Лєшок, сего нїхто не міг сказати. Стара Краєвска виплакала очи, вивідувала ся письмами між знакомими про свою дорогу дитину, та не могла нїчого розвідати. Аж десь в три місяцї по скінченю ворохобнї дістала від Лєшка короткій лист з Парижа, в котрім він просив о гроші. Листи ті зачали приходити що-раз частїйше. Старий гнївав ся, проклинав сина, взивав вертати до краю, до родинного гнїзда, писав про свою неміч та слабість, про материньску тугу, але все надармо. Лєшок як бачив, що своїми словами не займе твердого батьківского серця, то підходив до матери, а ся робила все, що могла, аби тілько заспокоїти бажаня свого любимця сина.
Так минуло кілька лїт. І тих кілька лїт лишили по собі чорний слїд на маєтку Краєвского. Старий густий лїс через половину вирубано, у горальни господарював жид, в дворі було тихо наче в манастирі, а старий Краєвскій нераз говорив до свого молодшого сина Казимира:
— Не йде нам якось, сину! Чи не треба буде продати Добротвір та очиститись з довгів? Але що тобі лишить ся?
— Не журіть ся, татку, якось ми з того вилїземо!
— Не вилїземо, сину, коли Лєшок не устаткуєсь. Мати тихцем що може посилає єму, а тут часами нема на оплату робітника... Я рад-не-рад затягаю довги або в найлїпшім разї продаю жидам збіже на пни, ще зелене... Уважай хоч ти, бо, кажу тобі, пропадемо!...
— Не пропадемо! чей-же прийдуть лїпші роки, поратуємо ся...
— Дав би Богъ! — казав старый, нїби потїшаючи ся бесїдою сина, але в серци все якась туга стелилась і та туга чим-раз більше підривала сили, писала грубшими зморшками, порошила голову сивиною, затягала очи якоюсь темрявою неначе полудою, аж неждано втрутила Краєвского в могилу.
Зараз по похоронах молоді Краєвскі подїлили ся батьківским добром. Лєшок взяв Вербину, Казимир Добротвір. Стара Краєвска лишила ся при Лєшку. Їй би прикро було кидати cя місця, де вона пережила вік, де зазнала неодно горе але й неодно щастє.
— Я більше люблю Лєшка нїж Казимира, сама й не знаю чому, але менї здаєть ся, що в нїм горить моя душа, бьє ся моє власне серце, плине моя власна кров, мигтить моя власна думка, — казала нераз Краєвска до своєї сусїдки. — Я би хотїла на єго руках зложити свою голову, хотїла би, щоб він затулив на віки мої очи.
Однак Лєшок не зважав на нїжности, якими обсипувала єго матїр, не зважав на єї сльози та просьби, а наче замкнений у клїтцї бистрий сокіл рвав ся до лету в світ.
— Пошануй, сину, батьківску волю! лишись дома, возьми у руки заряд свого господарства, не волочи ся світами! — молила Краєвска сина.
— Нї, мамо! що менї за житє сидїти в сїй глуши та жувати хлїб? Без вітхненя, без страстій чоловік не жиє а гниє — відповів Лєшок і в кілька днїв виїхав з Вербини.
Стара Краєвска, як могла, заходила ся коло господарства, щоби бодай про людске око вдержати ту славу, яку мала Вербина за житя покійного єї чоловіка.
VIII.
У той час царскі ґазєти широко писали про красу, силу, нїжність, гнучкість і широкість скалї голосу одної співачки, що з простої циганки дивним складом обставин та чудної долї вийшла на першорядну співачку. Молоді богаті паничі подивляли єї сині мов небесна блакить очи, глядїли з жадобою на румяне подовгасте лице, на русяве, буйне і довге волося, на стрункій стан, на ґрацію єї рухів. При тім всїм фізіономія молодої циганки нїколи не була супокійною; мисли та думки, що пересувались по душі, зміняли єї ненадїйно що хвилї — ось показувалась вона наче мармурова статуя без житя, без душі, без серця, знов же, коли єї очи глянуть наче луна пожару серед темної ночи, ставалась она похожа на сполошену ланю, що втїкає перед бистрим оком стрільця. Роза потягла за собою палкого Лєшка. Він наче нетля зачав крутити коло того світла, що світило тогдї серед гамору великого світового міста. При тім серце чи скорше душа сего молодого чоловіка жила своїми власними силами. Она мала свою власну боротьбу і свій власний мир. Коли не удалась одна любов, она завмирала серед бенькетів та гулятики, ждучи на другу, щоби стрепенутись та скупати ся в чарах та нїжностях; а коли й та минула, душа Лєшкова глядала супокійно, без жалю, без згадки, без зойку за третьою та четвертою, але горячилась та запалювала ся так скоро, як скоро потахала та холонула по кождім міцнїйшім вражіню...
Дїяло ся одного зимового вечера. Стара Краєвска сидїла в одній комнатї вербиньского двора в високім покритім грубою чорною циратою карлї оперши старі худі руки на єго поручю. Погаслі очи встромила в жар, що ясно тлїв під невеликим комином, кидаючи своє світло на невеличкій простір комнати, і серед того на пів маґічного світла здавало ся єї лице блїдим, повялим, на-пів мертвим; одно диханє показувало на житє в тім худім тїлї.
На дворі лютила ся снїжна заверюха. Буйний західний вітер крутив ся коло старих мурів вербиньского двора, повзав ся по єго стїнах, бубонїв гробовим голосом по вікнах, добивав ся до дверей, пронизував ся через найменші скалубини, щоби немов троха загріти ся в теплих двірских комнатах, то знов втиснувши ся в комин заводив зойками наче страшний демон, кидав собою о кришу і скавулїв по голих галузах дерев, в двірскім огородї.
І серед зойку чула Краєвска голос свого сина, бачила єго лице, любувала ся ним, пестила сновидою свою душу. В тім двері отворили ся, стара стрепенулась, підвела очи. Се ввійшов локай до комнати.
— З почти — сказав і подав на тацї два листи.
Стара взяла, махнула на локая, щоби засвітив лямпу а сама роздерла куверту одного листу. Ясне світло лямпи розлило ся повенію світа по комнатї, зарисовуючи темною краскою контури згорбленої Краєвскої на стїнї та осіяло собою всї предмети.
— Вийди! — озвалась Краєвска до локая. Локай склонив ся тай скоренько зачинив за собою двері. Краєвска взяла окуляри, розгорнула лист і яла півголосом єго читати.
"Найдорожша моя Мамо!
Певно тяжко осудите мене за те, що я так довго навіть не подякував Вам, дорога Мамо, за прислані гроші. Однак коли зважите, що я на серіо вже забираю ся до стану матрімоніяльного, то оправдаєте сей некречний поступок. Въ сїй хвили маю заповнену голову важними дїлами. Ви, любенька Мамо, будете певно цїкаві: що се за богиня, в котрої руки складаю я свою долю а з нею і всю свою будучність. Скажу Вам наперед, що назвиcко єї не пристроєне гербами, антенати єї незвістні здаєть ся не тілько нїкому, але і їй самій; не принесе она менї маєтку, але за те буде чарувати своєю пишною красою та хватати людей за серце своїм прекрасним голосом, котрий нинї подивляє цїлий Париж. Ся райска пташка зове ся Розою і з нею звінчаю ся 20-ого сїчня. Поблагословить нас кс. Бонавентура, еміґрант. Сподїю ся, що й Ви, дорогенька Мамуню, не відкажете свого материньского благословеня все щиро любячому — Лєшкови.
Р. S. По слюбі вибираємось на полудне. Не знаю, коли заїдемо до Вербини; буде се залежати від волї моєї судженої. Казимира цїлую та здоровлю всїм добром, на Ваші-ж руки кладу мій синівскій поцїлунок."
Защеміло материньске серце. І безъ того важка туга надавила єго, тепер же се письмо сина пронизало єго на-скрізь. Обида проняла єї, сипнула злістю наче жаром, клїщами потисла за горло і она заплакала, мало-що не заридала так, як ридає мати-селянка за втраченою дитиною... Вкінци втихомирила ся і сидїла нїма як стїна, блїда як крейда; думки в єї голові плутались, роздвоювались, скакали з предмету на предмет, мішали ся.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 17.07.1895]
(Дальше.)
Панї Краєвска встала і пійшла в свою робітню, щоби написати письмо до молодшого сина до Добротвору. В письмі тім взивала Казимира, щоби приїзджав як найскорше до Вербини, бо має з ним порадитись над судьбою Лєшка.
Написавши лист, она знемогла під важким гнетом, подалась під напрасним горем; сон не сон а якась утома подала розхитувати стару голову та закривати заплакані очи.
IX.
Був ясний, студений, зимовий день. Сонце світило, відбиваючи своє проміня від ясних шиб вербиньского двора.
Краєвска знов сидїла на своїм карлї в комнатї при коминку. Побіч неї на вибиванім кріслї сидїв Казимир.
— І що-ж? не знаєш: що то за одна та Роза? Може чував про неї що між сусїдами? — сумно говорила она до сина.
— Сусїди наші знають про неї тілько, що й ми, але коли се та сама, про котру нинї говорить цїлий Париж, то в єї житю нема нїчого так дуже цїкавого.
— А прецїнь рада-б я де що почути...
Ґазети писали, що банда циганів, волочучись по нашім краю, пописувалась єї співом по міских шинках а на селах по дворах.
— Ба, а яким світом опинилась вона в такій далекій країнї?
— В своїй вандрівцї оперли ся цигани з Розою в дворі в Я., знаючи добре, що старий дивак Р. має великі гроші, і тогдї, коли Роза співала та своїм голосом прикувала старого скупця до себе, она господарили по комнатах двора та й потягли кільканацять тисяч. Однак Р. скоро оглянув ся, достеріг крадїж, пустив ся з жандармами за ватагою, дігнав єї, відобрав гроші, а всїх циганів казав увязнити.
— І Розу з ними? — перебила цїкаво панї Краєвска.
— І Розу. Однак в слїдстві показало ся, що Роза була невинна. Дївчину увільнено а зараз знайшов ся якійсь дивак, що підняв ся ложити на образованє єї в співі...
— Чи она справдїшна циганка? — спитала панї Краєвска.
— А хто се знає! Де-хто догадуєсь, що вона не належить до родини циганьскої, бо цїла ватага дивно з нею обходила ся та й дївчина плавно говорила по руски...
— I з такою волоцюгою, з пройдисвітом, без имени, без родини, має на нашу нечесть та сміх здружитись мій син?! — скликнула панї Краєвска. — Я того не пережию! я не допущу до того!
— А хиба ви, мамо, не знаєте Лєшка? єго вдачі?
— А прецїнь може знайшов би ся чоловік, що міг би єму відрадити влазити в то болото, що ним обкине весь наш рід! Чи-ж нема сусїдів та знакомих, котрих він поважав, бояв ся а навіть глядїв на них з якимсь пієтизмом?!...
— Так, але се було колись, давно... Нинї Лєшок змінив ся... та й чужі люде чи схотять брати на здорову голову ваш клопіт?...
— Або-ж то тілько мій клопіт? А тобі-ж не нечесть що твій брат... — она не договорила, слова завмерли на устах. — Ти мусиш поїхати до пана П. попросити єго в мoїм имени, щоби він написав до Лєшка... подай єму єго адресу... Але нехай се зробить зараз завтра... Я за се добре дїло буду єму вдячна до гробової дошки. Збирай ся, їдь скоренько! роби, що зможеш, аби тілько відвернути лихо...
Слова плили пани Краєвскій бистро, навіть не переривав их кашель, що нераз при троха довшій бесїдї томив єї, збурена кров підступила їй до лиця і облила поморщене лице краскою, очи кидали огонь, уста дрожали, руки від часу до часу робили уривисті рухи.
В кілька хвиль два великі карі як круки скороногі конї мчали дорогою лискучі санки. На санках закутаний в футрі сидїв Казимир; на єго чолї спочивала важка думка...
X.
Скоро минула зима. Цїле село прибрало ся наче молода під вінець у чудову зелень. Верби розвили ся, зацвили груші та вишнї у вербиньскім саду, мов-би хто обілляв их молоком, розлили ся пахощі лугами та долинами, защебетали пташки; квіти турецкого бозу та ясмину втискали свої цїкаві вершечки аж до двірских вікон, розливали по комнатах чудовий запах, наче б хотїли потїшити стару Краєвску. По при мережані виведені в різнородні згиби та зариси стежечки стелило ся жовте піретрум, розбіглись високопенні рожі, дрібна лібеля, резеда, фльокси, петунія та братки. А перед верандою на прегарних обмотаних зеленим плющом підставниках розпяли ся чотири альоеси. Цїлий вербиньскій двір купав ся в квітах, в зелени та пахощах. Весняне сонце своєю легенькою ясною повеню яркого світа облило цїле село, цїлий сад, весь двір, і в тім світї — неначе у повени розтопленого золота мигтїв кождий листочок, ломала ся кожда галузка, тремтїла кожда квітка та травиця. Одна Краєвска сумно глядїла на сю красу природи.
— Чи не лїпше було менї спочати в сирій могилї, нїж дожити таких гірких днїв?! Я, з такого знатного роду, мала би в своїх комнатах приймати якусь зайду? мала би обдарувати єї именем моєї синової?... Нї! скорше відречу ся своєї дитини, забуду свою власну кров, затру в мoїм материньскім серци сю любов, анїж учиню се, о що просить мене мій син... Нехай жиє з циганкою, але за те най знає, що рідна матїр, хоч жива, умерла на віки для него! Я й на очи не хочу видїти єго!... Так! будь здоров! ти не мій син, я не твоя мати!
Стара станула супротив зеркала. Єї згорблена стать зарисувала ся острими лініями у яснім зеркалї, очи сипнули искрами гнїву, посинїлі губи стиснули ся, ніс звузив ся, нерви заграли на лици. Краєвска з молодечим жаром плеснула в долонї і сейчас станув перед нею локай.
— Що ласкава панї прикажуть?
— Одні конї поїдуть до міста по пана...
— Чи зараз?
— За хвилю.
Локай склонив ся.
— Стій! ще щось маю сказати! — крикнула, тупнувши ногою, глянула на локая бистро, однак в тій хвили погляд єї помяк. — Для мене нехай буде готовий повіз і два вози... Зараз забирати мої річи... ті, що вчера спаковано. Я вибираю ся до Добротвору. Ти лишиш ся тутка, віддаш ключі панови, як приїде, а потім зробить з собою, що схочеш...
— А ласкава панї вернуть ся до Вербини? — несміливо озвав ся локай.
— Нї, нїколи!... І се можеш навіть сказати панови... Иди, не стій, та справляй ся скоро!
Локай вийшов, а панї Краєвска кинула ся на фотель. До єї очей тиснули ся сльози, серце натискала туга, по голові снували ся важкі думки, путали ся наче нитки, витискали одна другу то знов вертали без порядку, без основи... Перед єї душею ставали минулі образи пережитого житя у вербиньскім дворі, пересували ся колишні люде, їй здавало ся, що она з ними говорить, що чує их голос, их ходу, диханє видить ихні лиця, одежу... Та й все те ще більшою тугою скувало серце Краєвскої. Однак міцна натура не подала ся. Панї Краєвска встала, обтерла лице хусткою, поправила шовкове чорне покривало на голові і вийшла з комнати з таким погідним лицем неначе б і не чула про якійсь сум, наче-б і не було жалю, захованого на днї єї старого серця.
По двірских комнатах розляг ся стукіт людского ступаня та суванє куфрів і пачок, гамір двірскої прислуги, а перед двором конї били нетерпеливо копитами, помахували головами.
За хвилю сидїла панї Краєвска в колясцї та тужними очима пращала сі місця, де тілько пережила лїт, де перенесла неодно горе, де тїшила ся неодним щастєм і своїм і своєї родини... Їй здавало ся, що кождий корчик ясмину та турецкого бозу, кожда рожечка, кожда найдрібнїйша квіточка, кожде деревце глядить в ту хвилю на неї та жалує єї відїздy так, як жалувала цїла двірска прислуга — а все те ще більше огортало зболїлу єї душу тяжким жалем.
Конї рушили, коляска легенько затуркотїла і покотила ся дорогою обсадженою старими липами. За коляскою піднїс ся густий туман пороху, стелячись по зеленому широкому ланї...
(Дальше буде.)
[Дѣло, 19.07.1895]
ХІ.
День минав. На західнім рубци ясного неба круг сонця облив ся пурпурою; дрібненькі хмарки яснїли всякими відтїнями червоної краски. На тиху землю спускав ся вечірний сумрак з холодною росою. — Сонце блиснуло ще наче конаючій чоловік посутенїлими очима на землю та й покотило ся в далеку далеч за той чорно синявий західний пруг; ясний єго світ відбив ся широко-широко по небі, заколихав ся по вершках дерев і тихо-тихо зачав потахати, лишаючи на земли на часочок тілько якійсь неясний відблеск, що змішував ся з темрявою; здавало ся, що денне світло переможене вечірним сумерком уступає перед ним в инчу країну та в инчій світ.
Село зароїло ся чередою худоби та людьми, що вертали з поля до дому. Жінки несли на плечах великі плахти наполотого хабазу, дївчата йдучи співали, а пісня стлала ся росою, перемішувалась в инчими грубими голосами чоловіків та паробків або тонула серед ревоту коров.
Дорогою, що вела селом, нaдїxaв у пишній колясцї Лєшок зі своєю подругою. Він понурив лице у поставлений ковнїр від ясно-міґдалового пальта та й не зважав на ті поклони, якими витали єго вербиньскі хлїбороби; видно було, що з якимсь жахом наближав ся він до свого батьківского гнїзда, а може лякав ся стрічи з матерію. За те Роза розглядала ся на всї усюди, кидала очима на кождого селянина, дивилась на кожду хату; єї лице оживило ся, а з очей відбивала ся відрада та вдоволенє. Невеличку шовкову хустку, що нею в дорозї окривала собі шию, кинула з-нехочу на подушку коляски, відсунула дорогій капелюх з над чола і нахиляючись до свого чоловіка, шептала щось єму до уха. Єї подовгасте лице облите рожевим румянцем находив усміх, малі коралеві уста то стискались то рознимались втягаючи в груди свіжій сїльскій воздух, серце било живійше, а руки мимоволї щипали дрібні листочки пишної китички зложеної з прегарних рож.
Двір освічено ясно; з кождого великого вікна виринала на двір довга ясна смуга жовтого світла, стелячись по корчах та по зеленій мураві пристроєній грядочками прерізних квітів.
— Отсе ми вже й дома! — озвав ся Лєшок а єго лице побілїло як папір.
Роза глянула на него.
— Що тобі? чи не хорий?
— Нї! — відповів він скоро і вискочив з коляски, що заїхала перед прегарну веранду.
Прискочив локай.
— Панї є? — спитав Лєшок.
— Нема, прошу ласкавого пана.
— А де-ж?
— Виїхала нинї до Добротвору.
Ся вість ще більше засумувала Лєшка, але тілько на часок. Скоро вступив він до ясно освітлених комнат разом з Розою і зачав по них розглядати ся, посвистуючи якусь арію. Роза неначе дитина бігала з комнати до комнати, придивляла ся образам, заставі, вікнам, стїнам та всяким предметам. А на дворі чим-раз більше ніч залягала землю, сповиваючи єї чорною ослоною та заколисуючи все до солодкого сну.
XII.
В селї за тих кілька лїта богацько зміняло ся. Люде, придавлені різнородними тягарами, збіднїли; видко се було по загородах. Зарібку не було, бо і двір за денну роботу на ланї платив мало або казав робити на квітки. Кілька родин навіть покинуло свої хати і вийшло нa Поділє, сподїючи ся знайти тамка кусник хлїба — тогдї нїхто ще не згадував про Америку.
Житє вдовицї Парашки було тяжке. З двірскої хати нїхто не виганяв єї, але нїхто й не споміг хоч би зернятком; зараз по смерти старого Краєвского забули на неї, забули й на обіцянку.
Марко доріс, оженив ся таки у Вербинї, узяв за жінкою хату, кусник огорода та двї нивцї поля. Радїла Парашка щастєм своєї дитини, думаючи, що при нїй притулить стару голову. Та не так склало ся, як ждало ся. Невістка була люта цокотуха, зараз у тиждень по весїлю озвала ся до Парашки докірливими словами:
— Ану стара! руш но ся з печи! Ти думаєш, що я на тебе буду робити? чи я пійшла за твого сина на то, щоби я була тобі наймичкою? Хочеш їсти, зароби собі на ложку й на миску, а від моєї працї з далека!...
— Донечко моя! не хочу я твого! як не зможу заробити, то випрошу у людей, а до тебе не пійду! — сказала Парашка, вибрала ся від сина назад до хати під лїсом та й не заглядала вже більше до невістки.
Все те лише збільшало материньску тугу та жаль за Горпиною. Парашцї ставала єї донька перед очима, насувала ся на сон; материньске серце перечувало, що донька десь жиє, ба навіть ворожка казала раз Парашцї, що она ще увидить єї...
— Чи діжду я того? — питала ся нераз сама себе Парашка. Коби хоть раз глянути на неї, подивити ся на єї житє... більше нїчого не хочу!... А може се тілько думка, може се тілько сон...
І Парашка за той час дуже змінила ся. Глибокі зморшки покарбувала густо високе чоло, пописали раз коло разу сухе лице, що стало жовте як вощина; колись блискучі очи погасли як потахає світ у лямпі, коли зачне вигарати олива; волосє геть припорошила сивина; цїла стать подала ся у перед, згорбила ся. А думка про Горпину чим-раз більше кружляла по єї голові; она бачила дочку у ясну ніч на Днїстрових хвилях, видїла у день на вершках лїсних дерев, добачала у високій траві, ба навіть чула єї голос у подуві буйного вітру.
Того року передновок був тяжкій. У найзасібнїйших господарів не стало хлїба. Жінки ходили з маленькими дїтьми по долинах та межах, збирали дрібні листки дикого кваску та варили з них страву... Одно лихо не йде само, оно веде за собою друге за руку. Зараз з зачатком весни почали перепадати у селї дїти, потім богато розхорувало ся людей старих. Заслабла і Парашка, кинулась на постїль та не на те, щоби полежати. Запалими в підлібє очима дивить ся вона у чорну стелю своєї хати і здаєть ся їй, що бачить десь геть-геть далеко між пишними квітами прибрану в дороге платє, у вінцї та рожі свою Горпину. Дивить ся на неї, а она пишна як півонія, струнка як тополя, хороша як мотилик крутить ся між дївчатами багацькими, співає, плеще в долонї. Парашцї здаєть ся, що от-от зловить свою доньку у руки, притисне до себе та й не пустить зі своїх кощавих рук... Она єї вже має, тисне, тулить до грудей, чує коло свого лиця старого легенькій єї віддих, наче запах фіявки, чує якійсь блаженний шепіт...
Та ба! прокинесь, а се тілько жовті стебла соломи в руцї... Чудовий привид пурхнув з перед єї очей неначе райска птичка...
(Дальше буде.)
[Дѣло, 20.07.1895]
ХІІІ.
Тимчасом у дворі плило житє весело та гамірливо. Що дня нові гостї, нові люде... Аристократичні жінки сторонили від хати Лєшка, наче-б у нїй загнїздила ся якась зараза; навіть про єго житє, про єго подружє говорили з огризом та сарказмом; за те просторі комнати вербиньского двора аж роїли ся від молодих гулящих паничів, що немов пишні метелики крутили ся коло хорошої Рози. А она передала ся своїй страсти, — наче той їздець, що гонить чвалом на бистрім кони, передав ся буйному вітрови. Роза полюбила сю радість, се рухливе, живе житє, полюбила безсонні ночи; крутилась, співала, сміяла ся, щебетала а деколи лепетала слова без звязи, без думки, не глядячи навіть на те, як Лєшок на всї сторони кидав грошем, руйнував своє щастє та свою будучність; не зважала на те, як єго податлива непостійна душа відвертала ся від неї, як знудилась єї образом і шукала инчого предмету, на котрім би могла хоть хвилину спочати... Ба, і єї по безсонних ночах ставав перед душею образ кого инчого, манив своїм чаром...
Дїяло ся одного весняного погідного вечера. На небі висипались безчисленні звізди і замигтїли своїми світильцями наче очима. Днїстер спав, тілько в просоню плесне якась риба водою, повіне вітерець, ударить хвилею о беріг та й утихомирить ся, перелїтаючи по вершках дерев двірского саду. Якась нїжність заходить по душі чоловіка. Село спить, дрімає у нічній мрацї.
Лише з кождого двірского вікна розливала ся широка смуга ясного світла. У просторих комнатах горіли огнї, мигтїли на гарних канделябрах та свічниках свічки, а по них крутили ся паничі. Двері на огород були отворені і через них видирав ся жар і сопух, а втискав ся свіжій весняний воздух та пахощі цвітів.
Роза станула на серединї просторої комнати, обперла ся одною рукою о фотель, другу опустила на шовкову голубу сукню, прибрану дорогими струсевими перами, підвела свої сині мов небесна блакить очи в гору і єї повне лице заграло красками, груди підняли ся, уста задрожали та й посипали каскаду пречудних тонів голосної піснї. Голос ломав ся, дрожав, лив ся наче дзвінке срібло, вирвавшись из комнати, далеко по огородї зрошенім свіжою росою. Паничі слухали, подивляли, плескали в долонї.
— Голубко, ластівочко-щебетюшко моя! моя ясная зоре! Горпинко, дитинко! — залебедїла Парашка і простоволоса, обмазана, обідрана влетїла отвореними від огорода дверми до просторої паньскої комнати та кинулась просто до Рози...
Роза закричала несамовитим голосом, подала ся перелякана до сусїдної комнати; паничі здрогнулись, перелякав ся і Лєшок, крикнув на прислугу — і та сейчас вивела Парашку.
Гнїв та злість обгорнули душу Рози... Забава урвала ся, гостї poзїxaли ся скоро. Лишила ся Роза з Лєшком.
— Ти би покарав бабу за той поступок! то з твоєї хати під лїсом! Що за смілість серед ночи перед гостями показувати свою фурію! — казала Роза.
— Она хора! — відповів Лєшок. — Се очевидний приступ горячки...
— Хора, то най лежить каменем! Завтра прожени єї з тої хати, хату завали... Може винесесь куда на друге село... і так уже кілька раз напастувала мене...
— Можеш розпорядити з хатою, що хочеш... Менї все одно.
— Добре! зроблю, що сама знаю... Вже менї того за богато! — сказала Роза.
XIV.
На другій день молода панї продала хатину, що стояла під лїсом двірскому наймитови; наймит сейчас обдер пошитє, повинимав вікна й двері, а Парашку взяв на віз та затаскав під Маркову шопу.
Лежить Парашка на соломі, маячить, бубонить якісь незрозумілі слова, а все тілько про Горпину... Може небога й не знає, що лишилась нинї без даху, без захисту, але їй те байдуже. Єї душа жиє своїм житєм, своїми думками та уявами; она не чує навіть цокотаня своєї невістки:
— Чи не кара Божа на мене! Чи я єї маєтки перевела? чи я за єї сином зазнала великого щастя?... От як той віл в ярмі ходжу у праци! Ще й єї буду заходити?...
А у дворі поплило житє розбурханими веселими хвилями. Що вечера палахкотїли вікна ясним світлом, що дня гамір, спів, туркіт, бренькіт скла, голосні суперечки стелили ся широко по селу. І серед того гамору відзначала ся молода панї своїм голосом, своєю ґраціозною статью, своїм лицем, навіть своєю бесїдою.
Лєшок же з кождим днем все більше та більше запалював ся до карт та до чарки; при столику серед веселого товариства молодих паничів проводив безсонні ночи. Очи єго яснїли, руки дрожали, лице горіло наче червоні дрібні огники. Він би навіть не здав собі самому справи зі свого поступованя, зі свого житя; глядїв очима перед себе, але немов нїкого й нїчого не бачив, немов нїчого не чув, нї утоми, нї жалю, коли програвав, нї вдоволеня, коли к собі загортав купу золота. А прецїнь якась незряча сила тягла єго в то бездонне море пристрасти, серед котрої обертав ся він наче в зачарованім крузї.
Та ба! він належав до тих людей, що рідко коли насичують свою страстями запалену душу; одної втїхи було єму мало, він шукав другої.
Тимчасом на поли доспіло збіже. Двірскі лани заяснїли грубими колосками пшеницї, жита, ячменю та вівса, замигтїли золотою краскою облиті ясним світом горючого лїтного сонця. Кождий хлїбороб тїшив ся своєю доспілою надїєю, побренькував косою та острозубим серпом, — лиш Лєшок мало дбав о жнива, бо він знав добре, що з тих безчисленних полукіпків, котрі за кілька днїв неначе золоті звізди покриють паньскі лани, все заберуть лихварі, а єму не лишить ся нїчого, хиба одна згадка. Від коли Вербина Вербиною — у дворі не було такої байдужної господарки, такого марнотратства, такої гулятики та розпусти.
— Минули ся тоті, що тиснули до купочки кождий гріш! — казали селяне, — настали такі, що розкотять та розтриндають, розсїють по білому світу як той буйний вітер розсїває осїнью пожовкле листє по широкім поли. Та коби хоч яка частина того добра припала людови, що придбав єго своїми струдженими руками, а то Бог зна' хто удавить ся тим великим добром...
Панови було про се байдуже, а молода панї навіть у cвoїм солодкім снї не спогадала на то, що веселе житє може закінчити сумна пісонька або рясні сльози; она наче маленька дитина тїшила ся тим, що єї окружало, лелїяла в cвoїм серци радости та втїхи, серед яких спливала теперішність; про завтрішний день нїколи не шибнула їй гадка, а як мигнула часами, то ясним світлим образом або думкою про стрій, про любощі, про усміх, про товариство та особи, котрі мали повитати єї своїм сміхом, підхлїбними словами, поклонами. Серед такого житя вона зросла і оно подобало ся їй, оно обняло душу й серце молодої панї...
(Конець буде.)
[Дѣло, 22.07.1895]
XV.
Так минуло кілька лїт. Парашка ще більше подала ся, ще більше постаріла ся. До того щось стало ся небозї — не знать, "чи хто дав зїля напити ся, чи заговорив, чи наслав якусь поману, чи ворожка що зробила" — досить, що від послїдної слабости стара на новім місци не має пристановку. Летить селом та питає за своєю Горпиною, пускає ся надднїстряньскими степами, гонить лїсом та кличе свою доньку, чи не обізве ся. Люде Бога ради нагодують, переночують, обдарують і шелюгом яким, а як отямить ся, розказує:
"Геть-геть за синими горами, за зеленими лїсами у великих палатах з хрусталю та золота жиє моя Горпина між вельможними панами... У неї карита рожами вкрита, лелїями прибрана, барвінком застлана, рутою намаєна, у два соколи запряжена; спідничка у неї з ясної хмароньки, звіздойками ткана, сонїчком облита, а у коси вплїв ся ясний місячик. Я була у неї, та не пустили мене до палати два ведмедї старі. Але ми обі побачимо ся: я чула єї голос, як вона тягла пісоньку неначе русалка опівночи на тихій днїстровій водї..."
___________
По одній весело перебутій осїнній ночи дуже раненько виїхав Лєшок з Вербини з невеликим куферком подорожним, не попращавши ся навіть з женою та не сказавши їй мети своєї дороги. Молода панї спала довго; вже сонце було під полудне, коли она випивши філіжанку солодкого чаю, в шовковім сарафанї, обтулена вовняним пледом, з важкою думкою вийшла на огород.
Куди пігнав він наче той вихор? Чому не сказав менї про цїль своєї дороги? чому не попращав ся зі мною, лишаючи саму одиноку? Таж він нїколи так не робив... звipяв ся передомною зі своїми думками, а тепер неначе втїк!... Чи не долягає єму що?!
І такі питаня та думки плутали ся по єї голові, снували ся паче поторочені нитки і неначе сипали жар на молоде серце. Роза першій раз зажурила ся, першій раз засумувала ся і по довгих лїтах перша сльоза покотила ся мов жемчуг дорогій по пухкім алябастровім лици; она першій раз задрожала та налякалась, чи судьба не схоче розірвати на все єї утїхи, до котрої так привикла. Дрожачою ногою йшла она по стежцї висипаній білим піском. Пахощі квітів розливали ся навкруг неї, але она не зважала на те; она не чула та й не знала, де та куда йде, бо в сїй хвили душа єї була подібна до розбитого човна на широкому морю... Жіноче серце вгадувало бурю, та душа не могла достерегти того страшного образу...
Однак недовго туга залягала молоду душу; важкі думки пурхнули наче сполошені птицї, а серце усміхнуло ся знов ясним спогадом. Молодість — чого она не переборе! яких чорних думок не розжене з своєї головки!... Молодість не дала й Розї довго застановлятись над Лєшковим поступком.
— Верне, як не нинї то завтра, як не завтра то за кілька днїв, за кілька тижднїв! Або ж то він не має дїл у світі між людьми?! Та й чим тутка журити ся? над чим думати? питала ся сама себе і повела житє тою самою дорогою що перше; оно знов сміяло ся до неї приятним сміхом... Аж раз серед веселого товариства зібраного у вербиньскім дворі зачала кружити з уст до уст недобра вістка: Лєшок якомусь Нїмцеви продав Білу Вербину за досить великі гроші, а сам покинувши жену без захисту та опіки, пігнав з повною калиткою у чужину погуляти...
— Чи се правда! — майже омлїваючи поспитала ся Роза, однак не було такого відважного чоловіка, котрий би докладно пояснив їй цїлу річ та поміг перенести слабій жінцї важкій тягар, якій силоміць кинула доля на єї плечі. Єї утїха наче лямпа в-останне спалахнула та й погасла на довго... Веселе товариство розбрило ся... у дворі замовкло... здавало ся, що тота тишина розцарила ся на привитанє нового пана...
Молода Краєвска виїхала з Вербини, не вивезла з неї нїчого, бо все було спродане; взяла тілько назвиско та повну душу минулих вражінь, котрі у вільній хвили пересували поперед єї очи всякі образи. Але серед тих споминів минуле потонуло наче сон одної ночи, зложило ся наче мертвець в студеній души.
VXI.
Вербиньскі люде скоренько забули про Краєвских та про ихне колишне житє, бо у дворі розжили ся чужі робучі люде, що на нашій святій землици своєю проворностію уміли робити богатство та скарби, мало зважаючи на вигоди та роскоші. І селянам приходило якось лекше жити, бо бідний скорше знайшов у дворі заробок, в потребі скорше заратував ся як не зерном то готовим крейцарем. Робота коло стоділ, огороду та поля двірского гоготїла що дня; витріскували машини до молоченя, скрипіли телїги та вози, ирзали конї та ревіла худоба.
Та й Марко, похоронивши жінку, лишив ся з троїма дрібними дїтьми; другій раз якось не кортїло єго женити ся — бояв ся, щоби мачуха не збиткувала ся над дїтьми, длятого взяв матїр до себе, а сам що дня ходив на роботу до двора. Однак з матери не мав великої помочи. Парашка в-двоє скулила ся зі старости та горя; тілько що дїтей догляне та достереже хати, та й то, як щось приступить, ану гинь, чи вдержить стару при хатї!
— Иду Горпинки шукати... я мушу єї знайти! — та й летить світами.
Було лїто. Люде з села висипались в поле то з серпами то з косами, з граблями та вилами. У селї стало тихо, лише маленькі дїти бігаючи бавили ся порохом по дорозї. І Маркових два білаві хлопцї, в чорних непідперезаних сорочках, вганяли між дїтьми. Округлі, червоні их лиця були замазані порохом. Дїти згортали порох у довгій ряд півперек битого шляху, а коли якій віз переїхав через их з пороху вал, они бігли за возом та кричали: "Дайте за рогачку!"
Дорогою надїхала якась стара триндавка-однокінка. За погонича був обдертий рудий міскій жид; на подертім заднім сидженю сидїла якась жінка одїта нї-то з паньска нї то з міщаньска. На голові у неї був чорний, високій соломяний капелюх з припорошеним пером з брудною кремовою політичкою та кокардами, перкалевий станичок прикритий на раменах червоною волічковою хустиною та така сама перкалева синя спідниця. У візку коло єї ніг лежав невеличкій куферочок та клуночок. Дїти розбігли ся з дороги, як тілько зачули трісканє воза, лавою станули по-при фосу споглядаючи цїкаво то на жида то на паню.
— Гов! тпру! — закричав жид на суху високу коняку, задержуючись коло дїтей.
— Чиї ви дїти? — запитала ся дїтей незнакома. Дїти зачали ховатись одно по за друге. — Не бійте ся, скажіть! чиї ви?... Дам щось... дивіть ся маю обарінки! — І незнакома виймила з клуночка кілька обарінків та показала дїтям.
— А дасте? — запитав ся найвідважнійшій Марків хлопець.
— Дам!
— Я та онтой малий Петро — вказуючи на маленького з грубим животиком хлопця — ми Пиндаришиного Марка.
— Марка?.. А мама дома?
— Наші мама?
— Ваші!
— Мама умерла.
— А бабуня? певно також умерли?
— Нї, бабуня жиють.
— А є дома?
— Та де дома! они скоро встануть, зїдять де-що або й нї, та й идуть селом шукати Горпини; нераз самі ходять по поли, по лїсї, кричать та страхають людей...
Незнакома надїлила дїтей обарінками та й запитала:
— Котра-ж ваша хата?
— А онтота! Почкайте, я вам покажу! — сказав утїшений хлопець та побіг наперед воза. Віз затуркотїв і щез за рядами хат...
Була се молода Краєвска, колишня співачка а опісля Лєшкова жінка. Тепер голос у неї охрип, краса та врода повяла, лице пожовкло та змарнїло наче зівяла на морозї квітка, стан охляв; одні очи ще мигтїли наче дві ясні зірницї. Кинена на поталу долї своїм чоловіком, що не міг їй більше нїчого дати, як тілько якусь часть гулящого житя, не міг їй вказати якоїсь благородної цїли, не міг вказати працї, бо нїколи сам не працював — Краєвска пробовала своїм голосом та піснею заробити собі на кусник насущного хлїба. Кілька ще лїт вештала ся по більших містах, прилучивши ся до якогось товариства, що веселило деяких музикою, співом та танцями. Тамка здибала она свою давну ще з циганьскої банди добре знакому Ирму. Ирма тепер, у тяжкі днї голоду і холоду, розповіла Краєвскій докладно, як єї маленькою цигани вкрали, як виховували, як доглядали, щоби стала красунею та несла им добрий хосен. Ирма розповіла про рідне єї село, про хату над краєм лїса, про невеликій яр... Краєвска зітхнула й заплакала. Між чужими людьми приходало їй жити що-раз тяжше, бо єї голос потах, стратив свою силу та красу а лишив ся тілько голосний шипіт. Коби хоть ще раз в житю побачити тоті cвяті місця, де она родила ся, де прожила дитинячі лїта, що наче сон пригадувались їй... коби побачити дорогу маму, та попросити прощеня за те, що єї колись власною рукою викидала з двора за двері...
Житє ставало Краєвскій чим-раз прикрійшим; стиране здоровлє потахало, сухій кашель мучив груди, дер горло — і вона тепер, забута людьми, що колись любовали ся єї вродою, красою та голосом, вертала зломана до рідного села та до своєї матери, до котрої може би в днї свого щастя була й не признала ся...
Однак матїр і тепер пізнала свою дитину. Парашка скоро тілько увидїла Краєвску, кинулась їй на шию та заголосила:
— Горпинко, Горпинко! зазулько моя! де-ж ти так довго барила ся? чи за синими горами? чи за зеленими лїсами? Гой, гой доле моя золотая! — залебедїла стара, притисла дочку та цїлувала старими устама міцно-міцно, а зболїле материньске серце під напором великого чувства вибухало то сльозами то сміхом...
____________
Стара Краєвска умерла. Казимир оженив ся, однак в домашнім житю не був щасливий, хоч і жена і индемнізація за панщину принесли єму немало гроша. Гріш круглий котив ся, — щезав на всякого рода витребеньки та на заспокоєнє жіночих забаганок... І хто знає, що було би сталося з Краєвскими, сли би Казимирова проворна голова не була доглянула драбинки народного заступництва, по котрій він зачав лїзти все висше та висше, нагороджуючи собі різним способом то, що тратило ся в домашнім господарстві...
В грудни 1892.
[Дѣло, 23.07.1895]
23.07.1895