Я хотїв сумного року цїлком Різдва не святкувати. Коли так судилось, най вже так і остане. Мене брала досада — завзятє на те все, що тут дїяло ся. Моє пригнобленє перейшло в затупінє на все, що дїялось, і що ще могло стати ся. Коли було візьму в руку яку ілюстровану часопись, побачу яку гарну іділю, образок з житя спокійною, мирного, то зараз відвертаю очи. Менї заздро, що таке на світї може бути і не вірю, щоби такий спокійний куточок на божому світї міг знайти ся під пору, коли цїлий світ запалив ся...
Я не хотїв святкувати...
Та мене перемовили усї і зладили то що до вечері.
В камяници на долинї стояло кватирою вісїм салдатів, що служили ордонансами при ґенеральнім штабі. Побіч них стояло в партері на паркетовім помостї обіч гарних кафлевих печий — більш як 20 коний. Салдати мешкали в кухни — конї в покоях.
Гній викидали вікном на подвірє камяницї — цїла гора аж під ґалєрію. Салдати були по свойому добрячі люди. Двох між ними було замітних: Грубий, запасний салдат з костромської ґубернїї, якого звали атєц, і молодий гарний мужчина з чорним вусом, якого звали жандармом. Він все проїзджував високого карого коня, якого салдати звали "австрійцем". Ся твар на стільки була інтелїґентна, що зразу не хотїла нїяк ступити на паркети. Він розумів, що се в цивілїзованім світї не для коний.
Салдати заходили до нас в кухню за ріжною потребою. Все, що позичили, віддавали з подякою.
На сам Святий вечір сказали мені дїти, що "жандарм" привіз нам ялинку.
Я вийшов в кухню. Жандарм стоїть без шапки і держить в руцї здоровенну ялинку.
— Паздравляєм з праздніком!
— Спасибі, дай Боже і вам.
Я в колїзії. Треба дати щось за труд, а не знаю, скільки. Вже і ялинки відрік-би ся, бо тяжко за кождий сотик. Я виймаю мошонку і шукаю.
— Нєчаво не стоїт! — говорить жандарм і робить ґест рукою, що нїчого не візьме. — Не такий то труд. Паєхал на лошадє в лєс і привьоз вам йолку...
— Спасибі вам, та прошу, зайдїть до нас на свята.
Він вклонив ся і пішов, принявши лиш папіроску.
Дїти кинулись прибирати ялинку.
Я ходив з кута в кут. Та ялинка рушила нову рану мого серця. Ріжні спомини тиснулись в голову роєм. Ріжне я нагадав, та такого ще не було.
Як ми вже повечеряли, зайшли в кухню оба наші сусїди. Жандарм прийшов таки в шинелї. Атєц держав в одній руцї палицю, а в другій варені сливки.
— Приходимо до вас, барін, з салдацькою кутьою, та поздоровляємо з празником.
— Спасибі вам, добрі люди, за щире слово, та от ми почастуємо просфорою. Та в мене зовсїм просфори не було, бо нї з відки її було взяти. В церкві гостювали патлаті пани і я там зовсїм не заходив. Я прямо покраяв кусок булки і помастив медом. Таж се не гріх.
— Спасибі за просфору — каже салдат — ми вже повечеряли, а даже і водки випілї — нєльзя...
Я прошу їх сїдати і даю вареників, кутї пшеничної з медом, бубників чаю.
А їхня кутя, то властиве густа зyпa з рижу, трохи поцукрована. По вечері прошу їх далї. Вони не хочуть йти до покою, звиняють ся, що вони прості мужики, їм нїяково до баріна в салон захадіть. Але опісля пішли і смирненько поставали біля порога. Анї руш далї.
Дїти засвітили ялинку і стали ми всї хором колядувати нашу "предвічну" коляду: "Бог предвічний". Я чую, що менї голос дріжить, ось ось заплачу, бо годї сліз здержати. ...Прийшов днесь із небес, щоби взрів люд свій весь і утїшив ся... Утїшив ся? Хиба засмутив ся і то тяжко.
Слава во вишних Богу, а на земли мир!
Мир? кров, пожежа, стони, загибіль... Хибаж можна не плакати, коли серце крівавить ся?
А ще нам Українцям. Прийшли "освободителї" і одним замахом зруйнували цїлий наш тільколїтний доробок, нашу тяжку працю цїлих поколїнь. Прийшли знищити "мазепинство" до тла...
Як раз нагода тїшитись, радїти... Moї гостї стоять біля порога і набожно прислухують ся колядї. Бачу, що вона їм чужа, а може її нїраз не розуміють. Відтак зачинаю з гостями розмавляти. Атєц хотїв би щось сказати про їхні відносини, та недоговорює, — заєдно оглядає ся на жандарма. Він був рабочим на якійсь там фабрицї. Там були розрухи, народ був невдоволений безпорядками, була...
— Как вам єто сказать ?... і оглядаєть ся знов на жандарма.
— Забастовка, кажу.
— Ну вoт, калї хатїтє, ви єто харашо панїмаєтє...
Але слова "забастовка" не вимовив. Розмова не йшла на сю тему. Сказав мені далї, що Росія змобілїзувала десять мілїонів і закінчив бажанєм, щоби вскорі настало наміреніє...
Я бажав їм щасливого повороту до родини і вони відійшли.
І таки був мир. Бо хоч сї мої гостї були репрезентантами найтяжшого ворога України, то менї й на думку не прийшло ворожо против них, хочби думкою, відносити ся.
Вони не прийшли сюди по волї. Їх пігнали силою в далечину, вони супроти мене дружно поводили ся.
[Дїло]
19.01.1917