Є одна іпостась, у якій московити з’являються в українській белетристиці відносно часто там, де цього — принаймні на позір — не вимагали ні сюжет, ні цензура. Ця іпостась — посли. Московські посли прибувають на Січ у “Сагайдачному” Мордовця, численних книжках Андрія Чайковського, “Людоловах” Зінаїди Тулуб, “Сині України” Федіва і Злотопольця й інших текстах.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Посол — роль специфічна, подвійна. Це передусім про бажання зав’язати стосунки, певного роду пропозиція спілкування. Втім, не завжди щире — посольство може бути тільки маскуванням для вивідувачів. Буває, що все вкупі.
Але у будь-якому разі це ще й посланці від Іншого. І власне цей аспект — не просто посольство, а прибульці від “іншого” — відразу ж проступає наверх усюди, де з’являється мотив московських послів. Основний шлях передачі цієї “іншості” — це опис реакції на московських гостей з боку козаків, бо саме до них найчастіше у сюжетах прибувають посли. Реакція різна — нерозуміння, насмішка, спостереження очевидної безпорадності московитів у новій для них обстановці, інколи агресія чи нехіть. Характерно, що у разі послів польських (а вони є у Микитина, Чайковського і практично кожного автора, який писав про часи Хмельниччини), турецьких (в Малика) чи татарських (у того ж Малика чи Тельнюка) подібного ефекту “іншості як чужини” немає. Посланці інших країн, не Московії, можуть бути послами ворога — але це “свій”, знайомий ворог. Московські посли практично у всіх описах виглядають чимось чужорідним — незалежно від того, друг чи ворог вони за сюжетом твору.
Друга особливість зображення саме московських послів в українській белетристиці — це завжди люди, які роблять не те, чого від них сподіваються, причім у гіршому значенні. Щонайменше це закінчується непорозумінням, але нерідко призводить до трагедій у житті тих героїв творів, яким не пощастило зв’язатися з послами “білого царя”. У першому разі це переважно наслідок достатньо великої різниці між культурами; у другому разі це, якщо придивитися до логіки сюжету, закономірні наслідки поведінки московитів за тою моделлю, до якої вони звикли вдома — от тільки на сторінках книжки вони не дома.
Окремі епізоди вартують того, щоби розглянути кожен із них детальніше, позаяк тільки контекст сюжету й обставини написання можуть прояснити дійсну роль “московського посла” загалом у наративі, сформованому сукупністю текстів української історичної белетристики. Загальний підхід тут не допоможе, позаяк автори, їхній досвід і контекст та час написання творів занадто вже різняться.
На початок зауважимо, що саме московські посли у сюжетах з’являються за певною схемою — переважно двічі. Вперше — у побутовій сцені, повторно — найчастіше у сцені церемонії, прийому їх самих на Січі чи гетьманом.
Чи не перша хронологічно з таких згадок — сцена з “Сагайдачного” Данила Мордовця. Московські посли опиняються тут на одній із козацьких чайок, які, повертаючись з походу, долають пороги. Зустріч із порогами явно лякає і спантеличує “пана дяка” — як означено в тексті посла, це “невисокий бородатий чоловічок у високій горлатній шапці й барвистому охабні московського крою…” Переляк посла провокує жарти з боку козаків — щоправда, не надовго. Надалі розмова між капітаном чайки і москалями, як без особливої делікатності називає Мордовець росіян (а слід пам’ятати, що писався текст у Російській імперії), переривається доланням чергових порогів. Апофеоз страху у московських послів спричиняє, зрозуміло, наймогутніший з дніпровських порогів — Ненаситець. І ця ж ситуація стає свого роду моментом істини, який проявляє характерну реакцію на небезпеку:
“Чайка здригнулася і провалилася кудись. Вони попадали й заплющили очі... Їх облило водою... «Ох! Господи! Прийми дух мій з миром...»
Усе загинуло, всьому кінець, вони потонули.
«Вставайте, панове москалі! Молітесь Богу! Проїхали Ненаситець!» — пролунав раптом над ними знайомий голос. Вони лякливо розплющили очі: сивоусий козак сидів на залитому водою сидінні й кресав вогонь...”
Контраст очевидний — лякливість проти відваги, уповання на Бога як могутню силу “згори” проти давання собі ради власними силами, швидке впадання в розпач проти рівноваги.
Вочевидь, саме цим контрастом визначається взаємне сприйняття московитів і козаків надалі в сюжеті: з одного боку — здивування, частково змішане з острахом, з іншого — насмішкувата поблажливість, як у досвідчених старших щодо новачків. Іронічне ставлення поширюється і на сцену урочистої зустрічі послів — козаки “...розбрелися було спати... але осавули зараз же підняли їх киями, називаючи сучими дітьми, і сучі діти, чухаючись та позіхаючи, мусили йти слухати московську грамоту”.
Надалі постійно акцентується на темі підкреслено серйозного ставлення московського посла до всього, пов’язаного з його володарем, і постійних непорозумінь, спричинених різними правилами, кажучи бюрократично, оформлення документів: то з’ясовується, що не зовсім така, як слід, печатка, то “неправильне”, на думку козацького писаря, написання частини титулу царя. Загалом цей перелік непорозумінь справляє дивне враження: як-не-як, Московська держава була сусідкою Речі Посполитої, та й дія відбувається після Смути, у подіях якої не обійшлося без козаків — відповідно, козацька старшина мала б мати бодай “зелене” поняття про реалії сусідньої держави, а козацький генеральний писар — про її практику діловодства зокрема. Про це, зрештою, прямо йдеться у сюжеті — посли з Москви прибувають не просто так, а повідомити про обрання нового царя, Міхаіла Романова, та попросити запорожців більше не турбувати царство походами і наскоками. Тож якщо не вважати автора дурнем, який зобразив такими ж дурнями своїх героїв, залишається варіант ще одного способу демонстрації чужорідності.
Тема росіян як джерела непорозумінь та приводу для насмішок на ґрунті колосальної різниці у побутових реакціях присутня і в повісті “Віддячився” Андрія Чайковського. Це стандартний пригодницький сюжет, цікавий хіба з точки зору взаємних українсько-польських стереотипів. “Московські посли” з’являються там двічі. Спочатку це, по суті, не так московський, як донський посланець, якого отаман донців послав на Січ із підтвердженням згоди на спільний похід. Посланець на своєму шляху через степ випадково зустрічає запорожця, який повертається на Січ разом із випадково врятованим хлопчиком. Уже перша зустріч — всуціль велике непорозуміння: у відповідь на козацьке вітання “Пугу! Пугу!” донець здіймає лемент “Брат, нє стрєляй, я крєщоний!” Надалі читача постійно вражає контраст між врівноваженістю і впевненістю запорожця та галасливістю й безцеремонністю його візаві. Хоча в результаті обоє знаходять спільну мову на ґрунті козацтва, але певна недовіра (а головне — відчуття “чужого”) залишається. Цікаво, що остаточне, формально закріплене примирення наступає тільки на прямий наказ запорозького кошового — ніби натяк на те, що порозуміння між українцями й росіянами можливе тільки за особливих обставин і ніколи не буває до кінця щирим. Тут характерна реакція обох, коли під час розпитувань у кошового з’ясувалося, хто є хто. Запорожець обурюється, що донець, знаючи, що бачить перед собою запорожця, нічого не сказав про спільний похід, і ображається на недовіру, а донець аргументує — мовляв, “нє вєлєно било”, тому й не казав. Характерна також причина, чому у спільний похід вирядили тільки тисячу осіб — виявляється, три тисячі викликав на службу цар. Знову видно контраст — цього разу між вільними лицарями і залежними вояками, зчитуючи натяк автора.
Другий “російський” епізод із “Віддячився” стосується вже справді таки послів у повному значенні слова. Цього разу сюжет дещо нагадує сцену з порогами у Мордовця, позаяк розігрується на воді — несподівана хвиля збурила течію, саме коли через ріку переправлялися московські посли, та понесла човен з ними на скелю. Головний герой виявився єдиним, хто зумів відвернути очевидну загрозу загибелі порома, а з ним, найімовірніше, і послів. Момент істини настає вже після порятунку. Спочатку розмова послів і їхнього рятівника-козака справляють враження відтворення колоніального патерну, в якому московити виступають як діти “васточнаво царя”, на що запорожець відповідає “або я знаю, чиї ви діти будете, спас чи не спас, а зробив, як слід було...” Зрештою московити винагороджують Андрія грішми та пропонують йому службу в Москві. У відповідь із запорожця тут же злітає личина “потішного х*хла”, яку вочевидь не без умислу відтворив Чайковський, і посли чують рішучу відмову, яку сам письменник означує “відрубав”. На розпитування товаришів про подію козак відповідає так: “...сьогодні я москалів з топелі вирятував. Нашим було би нічого не сталося. Я знаю, вони були би поскакали у воду та й виплили, але довгополим москалям було б капут...”
Варто зауважити, що сюжети з настільки подібними підтекстами належать цілком різним людям. Данило Мордовець — нащадок запорожців, який майже все життя провів поза Україною, в Саратові, і загалом не подолав шляху до того, що прийнято називати “політичним українством”. Андрій Чайковський — адвокат і громадський діяч зі Західної України, представник покоління, що фактично створило “український П’ємонт” у Галичині —познайомився з росіянами у період окупації ними краю у 1914–1915 роках. Така подібність у викладі відносно дрібних сюжетів від настільки несхожих людей свідчить, що навряд чи йдеться про особистий досвід чи регіональні стереотипи.
Усі згадані сюжети об’єднує ще одне — повсякчасне підкреслення принципової й іманентної різниці між двома народами, яка дає про себе знати абсолютно чи то на рівні побуту, чи у справах міжнародного значення. Повсякчасний насмішкуватий тон — не тільки про свого роду рекомпенсацію національного приниження, адже обидва твори написані у момент фактичної втрати Україною незалежності, а й нагадування про принципову чужість. Настільки принципову, що не підлягає розумінню, а тільки може бути компенсована сміхом. Втім, і перша іпостась не зовсім губиться — поблажлива зверхність росіян до їхнього рятівника-українця і категорична відмова козака, як тільки справа доходить до принципових кроків, — це про справжню систему відносин між двома народами очима росіян і єдино можливий, на думку автора, спосіб уникнути всіх неприємностей, до яких призводить спілкування з москалями.
На цьому тлі значно прозорішим є образ московських послів у “Сині України” авторства Ігоря Федіва та Валентина Злотопольця. Автори показують читачеві московських послів один раз — на церемонії присяги під час Переяславської ради 1654 року. Посли у сцені ради розмовляють “зухвало” та “повчальним тоном” і звертаються до гетьмана через “ти”. Тут усе досить очевидно — йшлося про передачу образу “лихого пророцтва”, коли вже дрібні деталі навколо початкової події сигналять, що добра не буде.
Не такою прозорою є сцена у “Людоловах” Зінаїди Тулуб, де московський боярин, посол до хана, відмовляється викуповувати невільників-запорожців, посилаючись на брак коштів. З одного боку, враховуючи час написання тексту (30-ті роки ХХ століття), логічно, що таким чином демонструється “класова ворожнеча”. Та є, як кажуть, нюанс — обидві сторони, боярин і невільники, розділені не тільки “класово”, а й за національним походженням. Відповідно, не можна виключати, що йдеться про завуальоване послання, яке коротко можна передати так: “москалеві вірити не можна”. Одне слово, свої тільки з вигляду, а насправді чужі та незрозумілі. І кожна їх поява несе з собою потенційну загрозу.
14.01.2023