Трагедія трьох

З нагоди роковин смерті Г.Косинки, Д.Фальківського і О.Влизька.

Роки після процесу Спілки Визволення України, що відбувся в 1930 р., позначилися в культурному житті підсовєтської України важким гнітом та переслідуванням т. зв. буржуазних націоналістів, точніше — української духової еліти і встановленням т. зв. "єдиної пролетарської культури" — "соціяльної по змісту, а національної по формі". Багато тоді письменників та вчених "перебудувалося" і стало хвалити "вождя" народів та "завдячувати своє існування урядові і партії". Одначе були люди, що ніяк не нагнулися до шаблону марксо-ленінської політики або не змогли маскувати свого справжнього обличчя. Їх не минула куля большевицьких комісарів. До таких належить письменник Григорій Косинка, представник нової націонал-революційної групи серед письменників, що все ще жили в межах духового лібералізму, одначе стали перетворювати в свому психічному єстві сучасну дійсність — новий суспільний побут, динаміку революції, психіку збуджених кляс суспільства.

Григорій Косинка (народж. 1899 р.), син зреволюціонізованого українського села, певне виявив себе щойно в революцію. Починає він виступати на літературному полі в 1919 р., оформляючи в художньому слові свої багаті спостереження й переживання. Він у першу чергу — новеліст.

Косинчині новелі дуже характерні як своїм змістом, так і мистецьким оформленням. Поет став співцем села. Спершу Косинка бере сюжети з дореволюційного села і тут, на пр. в новелі "На буряки" зображує одвічну ненависть селянина до пана-визискувача. Далі переходить він до тем революції, зображуючи в новелях, як "Сорочка", "На золотих богів", розбуркане революційними подіями село, партизанські бої та повстанські загони. Пізніше Косинка переходить до ширшої синтези, вдивляючись спостережливим зором в економічні процеси і психологічні на строї заспокоєного вже за часів неп’у села. Серед новель Косинки є прегарне довше оповідання п. н. "Мати" в час з польського наступу на Україну в 1920 р. Оповідання приваблює повними динаміки батальними сценами, де чітко виступає вся соціяльна прірва між українським селянством і польською шляхтою.

В Косинки обмежений діяпазон тем, сюжетів, побутової канви, тому, що не виходить він поза межі сільських подій. Як дитя села, не вміє він зображувати місто та його пролетаріят. В оповіданнях Косинка дає динамічний малюнок боротьби революційного села ("В житах"), чи темних забобонів ("Земна ряса"), а навіть куріозів радянського будівництва ("Анкета") не показуючи большевицького світогляду і комуністичної ідеології. В такий спосіб Косинка виразно виступив проти совєтської дійсності, криючи брак марксистської ідеології під покришкою імпресіонізму. Вони взяті з життя цілими. Косинка написав також роман "Гармонія". Цей його останній твір друкується в журналі "Життя і революція". В журналах "Вісті" і "Літературна газета" появилася гостра критика цього роману, в якому авторові закидувано шовінізм, а далі й піднесено прогріхи попередніх творів, а саме: націоналізм, куркульство, власництво, брак класового підходу. І хоч автор боронив свого роману, він перестав виходити. Доля автора не покращала, бо в грудні 1934 р. розстріляли його разом із Фальківським та Влизьком сталінські опричники.

*

Дмитро Фальківський теж дитина села. Народився 1896 р. в с. Великі Липеск, Кобринського повіту на Поліссі. Загальний і замкнутий у собі. Заробляючи на скромний прожиток, замкнувся у своїй поезії, в якій левина частина присвячена рідній стороні, — Поліссю. Цей мотив, один із трьох у його творчості (1) Село й місто, (2) Любов до рідної країни, (3). Революція, її сприймання і служення їй — став у нього домінуючим.

Рідний край — це Полісся, його село з низькими хатинками, вони всі зрозумілі поетові, рідні, дорогі. Натомість місто для нього чуже, незрозуміле, далеке, вороже.

Поліссю присвятив поет багато віршів і дві поеми: "Казка" й "1905". У цих творах виразно позначується роздвоєність поета між селом та містом. Тут почуття, там — жорстоке сучасне. У "Казці" захоплюється Фальківський минулим. У ній бачимо ідилічний образ життя голубооких чабанів у "степах, укутаних квітками". Скрізь у своїх віршах вихвалює поет село, не ідилічне, а реальне, здорове тілом і душею, таке відмінне від міста проклятого, ненажерливого. Скрізь у поета туга за сільською природою. Він не може привикнути до міста, він зненавидів його. Тому поет станув між двох сил: село і місто, з роздвоєним серцем, а результатом цього роздвоєння — брак психології робітника, відчуження від міста, блідість у виведенні мотивів революції, а натомість поворот у минуле села, в минуле життя сільського і давніх років. Це проявилося в поезіях: "Казка", "Минуле", "Як і вдарилож" і ін. Хоч і в таких віршах описує поет революцію, то описує її щиро, безсторонньо, на шкоду ідеям комунізму. Вже від 1926 р. критики підносять закиди проти його романтичності, мрійливості, видвигають зраду революції, а в 1934 р. виразно нап'ятновують зрадником совєтської держави, що потягав за собою розстріл молодого, повного сил поета, що став борцем за правду. Мало знаний за життя поет лишив по собі жмуток поезій, який надав йому ім'я бояна поліських плавнів.

*

Третій поет — жертва кривавого большевицького терору в тому самому часі, Олекса Влизько (нар. 1908 р. в Києві) належить до групи романтиків, чи краще неоромантиків-мрійників, незгнутих перед страшною дійсністю комуністичного режиму. Його літературний дорібок невеликий. Кілька збірок поезій, кілька жмутків прозових і віршованих фейлетонів — ось і ввесь продукт його поетичної творчості. Влизько почав писати з 1925 р. Хоч у часі громадянської війни він станув рішено по стороні революції і навіть писав агітаційні, ударницькі вірші (збірка "Мов ударне" — 1932), то скінчив явним націоналістом, признаючись на суді, що від 1929 р. належав він до української фашистсько-націоналістичної організації і брав участь у терористичних актах.

А в поезії він наскрізь романтик, про що не писав би.

Романтиком проявився Влизько вже в першій збірці поезій: "За всіх скажу", 1927, а опісля поглибив своє кредо в найкращій збірці: "Живу, працюю" (1939). Тут він закоханий у великі ідеали великого минулого Рафаеля і Мікельанджеля. Він навіть створив собі цілий суцільний світогляд, названий реалізмом. Навіть у часі найбільшої урбанізації української поезії виступає він як романтик, чого висловом є такі вірші, як: "Романтикові", "Лірика Фавста" й "Аероплан".

Скрізь у нього романтична нута, чито в віршах, що розгортають питання українських загумінків та українських провінціяльних культур, чи то в морських віршах, про морські вітри, матросів, портове життя (збірка "П'яний корабель", 1933 р.), чито вкінці ударницьких віршів, які поет писав після неуспіхів першої п'ятилітки, та які большевицька критика не прийняла прихильно. Вкінці і в збірці віршованих сатир, фейлетонів п. н. "Гон. Дойчлянд", у яких списує свої враженні з поїздки в Німеччину, поет переходить до романтичного захоплення минулим та згадує з пієтизмом про Мазепу, "якого розгрому ми йому (Петрові І.) простити не можемо, бо це був наш найкращий гетьман".

З романтичної нути почав і, йдучи шляхом туги за минулим ідеалізмом та естетизмом епохи гуманізму й романтизму, та пробиваючись крізь прозаїчну дійсність большевицького уладу, Влизько кінчить у своїй поезії романтизмом, що додає йому запалу в національно-суспільній праці для своєї батьківщини.

[Львівські вісті]