Форум «Погран Культ. Галіція Культ» від столичного «Dofa Fund» (4.10–18.10 2016 р.) – потужна неординарна подія навіть для великого, розлогого, промислового, але культурно відстороненого Харкова. Понад 80 різноманітних подій: виставок, концертів, вистав, акцій, перформансів, резиденцій, майстер-класів. Програмна відсутність відверто попсових акцій (як це було на «ПортоФранко-Гогольфест» цього року у Франківську), які, може б, спрацювали на привернення уваги ширшої авдиторії. Але організатори вирішили концентрувати увагу на мислячій публіці міста і на тих, хто щойно формує свої смаки, – на молодих.
Відкриття форуму в ЄрміловЦентрі
Зупинюся детальніше на центральній виставці форуму, яка відбулась в ЄрміловЦентрі. На перший погляд, вона не виправдала покладеної на неї місії. Бо сучасне мистецтво покликане провокувати конфронтації, суперечки, діалоги... А тут не було скандалу, естетичних конфліктів, прямих висловлювань щодо нерозуміння чи несприйняття виставленого. Хоча в книзі відгуків і залишилось декілька записів «про бандерівське мистецтво, котрого ми тут не потребуємо», але такі поодинокі жести виглядали аматорською партизанщиною, а не професійними претензіями. Місто з потужними навчальними закладами, власною мистецькою школою та напрацьованими, як офіційними, так і андерґраундовими традиціями, мало б, як на мене, активніше відреагувати на культурне вторгнення «ментально чужих» галичан. Але усе було напрочуд інтеліґентно та ввічливо.
Фантасмагорична поїздка напівпорожнім поїздом з мовчазним молодим пасажиром зі Львова. Чемно мовчали майже всю дорогу, за винятком декількох увічливих фраз та мого запитання при виході: чи не підкаже, як краще до площі Свободи добратися? Запросто. Мені приблизно в той же бік. Розпитування кількох десятків молодих людей вже безпосередньо на площі, де міститься ЄрміловЦентр чи муніципальна ґалерея, закінчилися безрезультатно. Хоча більшість намагалися допомогти, заглядали в телефонні карти міста, вступали в україно-російський діалог, та ці назви їм ні про що не промовляли. Тим більше, форум ГаліціяКульт. «Нєт, не знаєм, о чем рєчь». Харків – велике місто, різноманітних інтересів у кожного безліч. Тут нема столичного поспіху, метушні, показної зайнятості. Позитивно налаштована, безтурботна молодь – так і треба жити, поки побут не загребе в свої підступні тенета. Мистецтво – справа старих. Духом. І загартованих життям.
Виставка «Мистецтво Галичини кінця ХХ – початку ХХІ століття», яку робили київські куратори Оксана Баршинова, Дмитро Голець і львів'янка Наталя Космолінська, перебувала ніби «на екваторі» усіх інших подій форуму. Вона слугувала віддзеркаленням ідеології, обраної для представлення киянами галичан в столиці Слобожанщини. Інтелектуально виважена, без надломів і без жорсткої центральної теми. Ковзання поверхнями картин, об'єктів, що мали б змалювати ментальність художника з Галичини, його ідеологічні посили та естетичні вподобання. Виставка складалася з двох частин – у Харківському художньому музеї були представлені класики з вкрапленням сучасного арту «Мистецтво Галичини з фондів українських музеїв», у ЄрміловЦентрі – роботи сучасних художників, акуратно підтримані творами класиків. Обидві експозиції – вибірковий варіант представлення західноукраїнського мистецтва. В чому робота куратора і полягає. Головною метою експозицій були спроби переосмислення в уявленні Слобожанщини міфів і стереотипів про Галичину.
Відкриття виставки в Харківському художньому музеї
Музейна частина представляла твори з колекцій Харківського художнього музею, Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького, Музею мистецтв Прикарпаття (Івано-Франківськ), фондів Дирекції Національної спілки художників України, приватних зібрань та ін., роботи О. Кульчицької, Й. Куриласа, О. Заливахи, модерністські натюрморти та пейзажі Романа і Марґіт Сельських, К. Звіринського, знану львівську графіку – від Л. Левицького до О. Аксініна та Ю. Чаришнікова, сучасних львівських класиків – Л. Медвідя, В. Патика, іронічного І. Перекліту з Галича... Зрештою, повного списку усіх виставлених авторів не було можливості побачити. В буклеті перелік імен закінчувався багатозначним «та ін.», тому когось можна тепер, по виставці, й пропустити.
О.Фурдіяка, І. Слободян, проект «Дудіння»
Виставка в ЄрміловЦентрі працювала з темами пам'яті, ідентичності, сакральності, мілітарності, екзистенції. Пролог був надто, як на мене, пафосним, але грайливим: перед входом в ґалерею відвідувачів зустрічала інсталяція львів'ян О.Фурдіяка та І.Слободяна «Дудіння», яка привернула увагу чи не найбільшої кількості шанувальників інтерактивності. «"Дудіння" – велична інсталяція про звук, про невагомість повітря, про легкість-складність його видобуття з іржавих, важких, але вправно впорядкованих труб (ієрихонських?). РЕЛІКТовий ЗВУК для ЛЮДу. Почують? Треба пробувати, намагатися, битися горохом об стіну байдужості, а то й відвертої фальші. Кожен бажаючий має нагоду долучитися до живої мистецької дії, до спроб струснути повітря», – заявляють автори. Отже, впродовж виставки, і вдень і вночі, на площі Свободи можна було чути незвичні звуки, видобуті з металевих трембіт наполегливими дослідниками сучасності, які позначали в такий спосіб свою співучасть. Карпати в центрі Слобожанщини. Чому б ні?
О. Турянська «Історія моєї родини»
Драматургія виставки наслідувала чіткі музейні принципи – виразно, на контрастах зіставлень, вибудовувала прямолінійні смисли. Огляд, якщо звернути праворуч, можна було почати з дещо незвичних для творчості львів'янки О. Турянської стендів зі схемами реконструкції родового древа в проекті «Історія моєї родини», де авторка спробувала подати переплетіння доль, етносів, професій своєї сім'ї впродовж ХІХ–ХХ ст. Художниця, яка переважно працює з тендітною структурою паперу, цього разу в концептуальному жесті досліджує заплутаність і вразливість людських історій в історичному контексті. Використаний мисткинею хід покликаний відновити логіку ліній родинних перетинів. «Багато важливого про історію родини ми, молодше покоління, дізналися зовсім недавно: перед, а переважно після відходу старших. Архіви і документи власноручно нищилися, аби не потрапити в чужі руки і нікому не зашкодити. Факти і події приховувалися і замовчувалися, аби діти не бовкнули зайвого. Родинні реліквії втрачалися і продавалися в часи історичних пертурбацій», – пояснює авторка. Тема пам'яті, реконструкції пригадувань, інтелектуальних посилів до реконструкції минулого, творення нової міфології пронизувала майже усю виставку. Пригадати все. Та іронічно або серйозно переосмислити.
Тема пам'яті продовжується в роботі «Крихівецька 75» Є. Самборського з Івано-Франківська. Художник також зумів умістити в одну картину розповідь-колаж про декілька поколінь своєї родини й намалювати хату, де минуло його дитинство, вперемішку з асоціативними фантасмагоричними образами, котрі залишилися з тих часів. Тут це проілюстровано більш прямолінійно, атракційніше, привабливіше. Автобіографічний станковий живопис із зображенням рідного дому художника, портретів родичів, зроблено майже так, як учили в інституті, лишень зі зміщеними наголосами, акцентуйованими персонажами та різноманітними баченнями з уяви. Це одна з ранніх робіт художника, що на першому ж показі, свого часу, одразу викликала скандали і суперечки. Сюр та реалізм як фірмові домашні заготовки роблять картину доступною для загалу, але загадковість зіставлень образів ускладнює прочитання історії.
Є. Самборський, «Крихівецька 75»
Хоч у побудові експозиції превалювала чітка сюжетна лінія, оповідальність та тематична зональність, усе ж глядачеві хотілося більше пояснювальних текстів. Брак експлікацій не додавав розуміння ситуації, лишень поглиблював недомовленості (можливо, це також засіб привернення уваги тих, кому це цікаво). Багато артефактів потребували не емоційного, а власне, інтелектуального прочитання. Мова не про історичні екскурси та тлумачення умов, в котрих створювалися роботи, а навіть в елементарних означеннях, з котрого куточка Галичини той чи інший автор. Особливістю цього реґіону залишається герметична містечковість, тому важливими були позначення, звідки саме автор. Хоча виставка представляла творчість лишень львів'ян та франківців, у харків’ян виникла стійка асоціація, що все представлене на виставці – суто зі Львова.
Але була тут робота і від Харкова. Живопис «Іван-Франко-Іван», створений спеціально для V міжнародної бієнале «Імпреза» в 1997 році, як виявилось, не втратив своєї актуальності дотепер. Збираючись майже двадцять років тому до «западенського» Франківська, харків'янин О. Борисов намалював декілька «патріотичних картин», одна з котрих була присвячена історії проблемних взаємовідносин між Сходом і Заходом України. Тож на полотні зійшлися у боротьбі символічні постаті Івана Франка та Івана Піддубного. Так, не дивуйтеся, саме у спортивному поєдинку з армреслінґу. Поєдинок поміж західняком Іваном Франком, вимученим, втомленим інтелектуалом, та східняком Іваном Піддубним, міцним, впевненим у собі красенем-здорованем, судить строго, але справедливо (ми ж знаємо) іспанський диктатор Франсіско Франко Баамонде, еталон європейського тирана. Погляд класика літератури безсило відведено вбік. Борець, навпаки, поїдає очима суперника (після популярності професійних боксерських боїв в Україні відома сила погляду, так званий бій очима). Відбувається це дійство на тлі, точніше, майстерно вписано у сюжет однієї з найзагадковіших картин італійця Джоржіо де Кіріко «Misterio e malinconia di una strada» 1914 р. (про важливість цієї картини для самого художника говорить і той факт, що вже у зрілому віці він зробив повтор з неї). Силует дівчинки, яка бавиться обручем, та зловісна тінь від пам'ятника, що лягає назустріч. Метафора? Молоде, нове, живе, грайливе – і старе, застигле, зашкарубле, що аґресивно реагує на зміни? Безперечно, всі деталі несуть смислове навантаження, але зовсім не прояснюють змісту. Абсурдність ситуації очевидна і невблаганна. Безсенсовність того, що ми бачимо, сперечається з безглуздістю того, що ми проживаємо. А поза всім – метафізика. Ця картина є окрасою колекції бієнале і ненав'язливим нагадуванням жителям міста про доцільність дотримування ідеологічних штампів, що нав'язуються політичними перипетіями, наприклад, щодо перейменування Станіслава на Івано-Франківськ. І скажіть після цього, що мистецтво не випереджає дійсність, не комбінує пророчих припущень, не програмує майбутнього?
В. Костирко, «Галицька хустка»
Псевдоакадемічний живопис улюбленців галицьких інтелектуалів В. Костирка, Є. Равського та І. Перекліти, що чергується з модерновими роботами Є. Лисика, О. Мінька, К. Звіринського, Б. Сороки, З. Флінти, ще більше заплутує харківського глядача: наскільки серйозно до цього ставитися? Портрети «ясновельможного цісаря» та С. Бандери, ангелики та оголені чоловіки з провокативним жестом («Галичина і Україна», 2001), репліки з історії мистецтва, викладені в своєрідний іконостас, доповнений столом-вітриною з історичними артефактами (наприклад, Kobzar латинкою), пропонують іронічну, аж до загравання з міфами, швидко вмираючими ідеологіями, політичними спекуляціями, альтернативу офіційному українському пафосно-плакатному трактуванню історії. На початках нового століття американський критик Дональд Каспіт ввів у науковий обіг поняття «Нові Старі Майстри», намагаючись тим самим підвести риску під феєричною і спекулятивною епохою постмодернізму й акцентувати початок утвердження інакшого світосприйняття, що апелює до класичного, ремісничо-міцного новітнього формотворення: «Тепер, коли мистецтво модерну упредметнило само себе, коли "нове" стало "нео", як пишуть деякі теоретики, час повернутися до традиційного мистецтва. Повертаємося не безсвідомо, не беззмістовно, не механічно, але творячи з фантазією; в такий спосіб, котрий навертає справедливе, бо давнє мистецтво завжди приховує свіжість і завжди залишається актуальним для сучасного життя». Іронія і сарказм авторів ХХІ ст. контра надломів та екзистенційних поривів художників др. пол. ХХ ст. насправді досить органічно почувались поруч. Так, як і має бути в класичному музеї.
Експозиція в ЄрміловЦентрі
Провокаційне малярство Ігоря Перекліти лежить поміж спробами віднаходження власного коріння й, одночасно, є віддзеркаленням суспільної свідомості «покоління очікуваних змін», безконечних перестановок політичних парадигм, пошуків місця України в світі. «Ангел невмирущого українського духу» (2011), портрет життєрадісної дівчинки-ангела з припіднятими у привітанні крилами замість рук на тлі по-казковому мультиплікованих небес. Над головою витає ледь промальований овал німбу. Позаду світиться\обертається сонце-свастика. Попід верхнім краєм по-дитячому кривенькими буквами озвучено «Згинуть наші воріженьки». А допис внизу «Все буде добре» переконує всіх у невідворотності щастя. Щось подібне прогнозує-попереджає А. Сагайдаковський у своєму «Завтра будемо щасливі». Але, щоб ніхто не сумнівався, для переконливості використовує брутальну, виклично неохайну живописну мову, підкреслену відповідним способом експонування: без підрамника, з нерівно рваними краями полотна. Цілком по-молодіжному хулігансько неупереджено. Не відомо лишень, коли ж нарешті настане це завтра, якщо його постійно відкладають на завтра?
А. Сагайдаковський «Завтра будемо щасливі»
Спускаючись сходами на нижній рівень ґалереї, проходиш під одним з «Ангелів» з проекту «Повітряна Галіція» франківця С. Григоряна, який спробував поєднати у своїх об'єктах два знакові для Франківська/Станіславова історичні факти майже столітньої давнини. На думку митця, Станиславів початку ХХ ст. був знаним релігійним центром (місцем паломництва до ікони Матері Божої Ласкавої Станиславівської) з, відповідно, великою кількістю церков, костелів, кірх, синагог. І водночас проґресивним авіаційним осередком – тут містився загін молодих бравурних літунів (школа пілотів Тадеуша Кашпріцького, друга за величиною в Польщі) та летовище на околиці міста. «Це приклад майже утопічного суспільства, де чудово уживалися високі технології і християнські норми гуманізму», – з авторської експлікації. Відповідно, храми, точніше ангели і літаки, у художника злилися в кумедних фанерних об'єктах, розписаних темперою і розцяцькованих вакуумними радіолампами для переконливої техногенічності. Ангели, худі до прозорості (загадка, як літатимуть?), левкасна основа відсутня, пофарбування фраґментарне – багато чистої незафарбованої фанери – бойова обдертість? Підвішений на тросах за допомогою простої механіки завіс, прикрашений шурупами, болтами, петельками та іншим металевим причандаллям, візуальний дух техногенності опозиціонує до невидимого духу метафізики. Наука у мистецький спосіб поєднується із сакральністю.
С. Григорян, «Ангел», проект «Повітряна Галіція»
Нижній поверх ґалереї містив артефакти, що відсилали до мілітарної теми. Тут був представлений ще один об'єкт С. Григоряна – абсурдне поєднання ґранатомета з мітлою з серії «Весняно-польові роботи»; автор насміхається з не дуже смішного, та демонструє контрасно протилежні настрої щодо подій на Сході, що існують в суспільстві. Проект «Рани» Юрка Вовкогона запрошував до темної кімнати з сухим осіннім листям під ногами та моніторами навпроти очей. Автобіографічний проект Вовкогона – його дебют у візуальному мистецтві, де він спробував донести ні, не настрій, а безпосередність відчуття того, що твориться на Сході, на війні, – був позбавлений жартів та прямолінійних метафор. «І він говорить про це так, як звик говорити про усе – дуже просто і метафорично, дотепною притчею. У експлікації до проекту, яка зустрічає глядача перед входом до темної кімнати, автор деталізує шість понять: рани, спогади, метафори, час, страх, співпереживання. Він не пояснює їх, а лише наводить вас на той асоціативний ряд, на який оперті у ньому ці категорії: весна, Піски, позиції Небо і Земля, будівельник-артилерист Батя, сойка, посічені стовбури, крапання соку, свист мін», – писала Є. Нестерович про цей проект. «Рани» – це щиро і виразно, отже, глядач замислювався, про що насправді тут йде мова та як опісля оглядати далі виставку?
Ю. Вовкогон, «Рани»
«In Honour» Р. Котерліна – скелет на постаменті. Во славу! Кого? Загиблих? «Безперечно, всі зображені Ростиславом Котерліном кістяки – це його власні скелетони, яких він, щоразу щиро дивуючись, добуває з власної шафи і додає до компанії добутих раніше – він колекціонує їх, він складає рядочком, він шиє для них одяг і ліпить їм обличчя з найніжнішого пластиліну, він вступає з ними в складні рольові ігри, він вибудовує довкола них купол лялькового театру, виводить їх на сцену, вмикає софіти, виставляє світло, і починає малювати їх, а залу тим часом заповнюють діти, бо нема вистави веселішої за танець внутрішніх кістяків Ростислава Котерліна, що він співає їм славу в такий чудернацький спосіб, б-б-б-б-бо, зрештою, нема різниці, як співати осанну, основне зрозуміти, що її нікому воздавати, крім самого себе, inhonour тому й – honour, що IN, а все решта – OFF, себто fuckoff, бо коли ти розчистиш узгір'я внутрішнього талібану від гівняних заметів і завалів лайна, яким тебе від малого напихали батьки і діти, книжки, вчительки, світлофори і разна проча пофігень, то побачиш, як зеленіє на схилах трава, і як стрімко проростають у небо її стебла, і як на галявинах вправляють твої вірні самураї, а в заростях медитують твої внутрішні бодхісатви, а з гір сходить твій персональний будда, коли ти все це побачиш і злегка офігієш, чому не бачив усього цього раніше, тоді й зрозумієш, що твої внутрішні скелети, які виходять попастися разом із іншою дичиною, нічим не страшні і зовсім не потворні, бо вони частина Задуму, бо кістяки також потребують кисню, бо це саме той, Обіцяний світ, у якому і лев з тільцем, і вовк з ягнятком... і інша гламурна мурня, насправді ж там – усе, що потрібно, усе, що потрібно, усе, що потрібно тобі, насправді цей світ уже в тобі, Ростику, а ти – в ньому, і ситуація прекрасна, як не крути, тому все й справді це не назовеш інакше як INHONOUR!», – влучно писав колись Іздрик.
Встик поруч – проект «С днем Победы гер Мюллер» (1995) – знакова листівка від І. Подольчака та І. Дюрича, яка свого часу була розіслана перед 9 травням усім Мюлерам (за телефонним довідником) Мюнхена (чи Берліна) як привітання-нагадування про те, хто переміг у тій війні. Будь-яка війна закінчується. Переможець надалі кпинить з переможеного? Поруч «Мій генерал» М. Джички – реалістичний портрет дружини художника на тлі форми генерала люфтваффе під завислим у повітрі кашкетом, що ніби підтримується руками автора. Блага вість? Сімейні рольові ігри? Своєрідне домашнє студіювання історії? «Я бандерівка, я українка» І. Перекліти, ідеологічний постер про минулу героїку для сьогодення. Контрастні зіставлення – пасторальний портрет золотоволосої дівчинки у святковому вишиваному строї, з мазепинкою з тризубом, босоніж, з ґранатою в одній руці та автоматом на грудях. Їжак та череп біля її ніг та напис: «Смерть московським окупантам», та палаючий захід сонця на небі… У 2010 р. цей твір був представлений на виставці сучасного українського мистецтва «Якщо/Если/If» в Пермі в Росії. Тепер навіть важко в це повірити.
І. Перекліта, «Я бандерівка, я українка»
Макабрична чорно-біла графіка М. Ягоди про смертельні жахіття потойбіччя, войовничий та неспокійний світ духів, дискомфорт шизофренічної самотності вдало ілюстрували тематику внутрішніх воєн. «Терористи» А. Звіжинського з циклу «Лагідний тероризм» (1996) намальовано на простирадлах, що видається жестом, який відсилає не тільки до дискусії про малярство, але також провокує розмову про вуаєризм та контрасти соціальної заанґажованості. Автор обирає темою оповіді терористів, котрі не виглядають грізними, небезпечними особами. Груповий портрет зі зброєю екстремістів, що позують до знимки, заперечує сам собою поняття секретності, анонімності й вносить жартівливі нотки в трактування образів. Тероризм показано крізь криве дзеркало медій, сповнених фобій оповідей, що перетворюється через героїзацію на поняття «солодкого тероризму». Сучасне мистецтво здійснює естетичне насильство над свідомістю глядача, певні акти терору. Глядач нібито не сприймає того, що бачить, але приходить на виставку подивитися. Щось його притягує. На підсвідомому рівні відбувається пошук нових естетик, нової краси. Стара вже не чіпає, не вражає. Відбувається акт насильства, але без насильства. І через такі акти глядач звикає. Насправді мистецтво (хай би яким воно комусь видавалося потворним) змагає до одної мети – творення естетики, краси. Сам канон змінюється, тому і змінюється розуміння цієї краси.
А. Звіжинський, «Терористи»
Дещо холодно, естетично відчужено виглядала, як на мене, інсталяція «Відкритої групи». Два монітори та два архітектурні макети доносили в документальний спосіб проблему міґрації, що обов'язково зачіпає цивільних під час воєн. «Одна з характерних особливостей пограниччя, як Слобожанщини, так і Галичини, – постійна загроза втягнення в конфлікти, і, як наслідок, міґрації й втрату. Історично саме західний реґіон найбільшою мірою асоціюється з мілітарністю, збройною й кривавою боротьбою за свободу, проте сьогодні саме Схід України опинився в епіцентрі воєнного конфлікту, перетворивши Харків на прифронтове місто. Тому особливого звучання набуває інсталяція "Відкритої групи", що ґрунтується на подібному досвіді двох жінок, переселенок із західної й східної України, які втратили свої домівки під час Другої світової і нинішньої воєн», – з прес-релізу. Документальна фіксація особистих трагедій і попередження нащадкам. Картина Р. Котерліна «Free» зі зображенням пса з припіднятою ногою, що мітить територію червоним струменем, у метафоричний спосіб насміхається з тих, хто прикриває способи загарбання благими намірами.
Ю. Коваль, «Ранок»
Вихід з міліарної зони нагору налаштовував глядача на теми замріяності, снів та віри. Вже згадуваний твір А. Сагайдаковського – «Завтра будемо щасливі», Ю. Коха «Сон Європи» з розкішною напівоголеною сплячою красунею над нічним Львовом, О. Субача «11 тисяч незайманих» – серія фото на тему сучасної Церкви і суспільства, «Ранок» Ю. Коваля, де огрядна офіціантка (чи продавчиня пиріжків?), чекаючи ще одного важкого робочого дня, замріяно оглядає класичний краєвид з Ейфелевою вежею. І на завершення експозиції глядачеві пропонувалося протиснутися крізь вузький лабіринт з базарних картатих сумок - інсталяції «Перехід» С. Петлюка та О. Хорошка. Знайомі всім баули в клітинку, що їх використовують «човники» для перевезення товарів, – один із сюжетів, до котрих художники поверталися декілька разів у своїх інсталяціях, творячи метафору про нас усіх як співучасників вічного консумційного процесу. Приречені на одвічні подорожі та перетягання вантажів, самі герої тут відсутні. Зате з їхніх сумок-контейнерів вибудовано химерну споруду з отворами, в темряву якої лячно заходити. Як не заблукати в цьому лабіринті й не загубити себе? Зрештою, інсталяція розташована так, що з неї також можна починати огляд експозиції усієї виставки. Тоді послідовність описаної прогулянки буде зворотною. І перше, що побачать ті, хто не побоїться протиснутись крізь цю містечкову «браму до Європи», буде «Ранок» Коваля.
С. Петлюк, О. Хорошко, інсталяції «Перехід»
Отже, виставка була збудована як історичне дослідження через демонстрацію творів мистецтва, що були рефлексією на ту чи іншу подію. Експозиція мала слугувати радше поштовхом до роздумів про Галичину, ніж категоричним ствердженням. Форум «ПогранКульт: ГаліціяКульт» своєю насиченою програмою надав охочим можливість не тільки краще пізнати культуру Галичини, а й проаналізувати власні міфи та упередження, порівнявши їх із міфами западенців. Час тривання експозиції та програм, що відбувалися в тілі виставки, на жаль, був обмеженим, тому зрозуміло одне – насичена мистецька подія, запропонована DofaFound цього разу для Харкова, однозначно потребує продовження. Подібних обмінів, як виявляється, дуже не вистачає для пізнання самих себе. А Харків виявився вельми ніжним та поміркованим містом, як для промислового гіганта, переповненого люмпеном (як мені здавалося). А може, часу для його пізнання було мало?
Продовження буде?
Фото: Віталій Сидоренко, Анатолій Звіжинський, з архіву форуму
13.12.2016