Читаючи твори Івана Франка з його 50-титомника, не раз дивувався, чому саме у Києві взялися за цю працю, нічого не петраючи в галицькій літературній мові. Часто текст був зредагований настільки тупо, що перекручувався зміст.
На жаль, усі архіви Франка, як і В. Гнатюка, опинилися у Києві, хоч ніхто ними там зараз не займається. Однак, дивує з якою сміливістю окремі упорядники беруться за видання творів галицьких письменників.
Однією із жертв такого сміливого упорядкування впав Юрій Косач, один з моїх улюблених письменників. Вперше за Незалежності збірку його творів було видано у видавництві «Факт». Нічого жахливішого з перевидань класики мені ще не траплялося. Видання упорядкувала Віра Агеєва. Мушу віддати належне пані Агеєвій, яка з відчайдушною хоробрістю узялася коментувати західноукраїнського письменника, не усвідомлюючи, що тут хоробрості замало, бо слід ще й володіти галицьким варіантом літературної мови та знати польську. На жаль, упорядниця покладалася більше на інтуїцією. От тільки інтуїція чомусь постійно підводила.
Вираз «niania siwa» (113 – тут і далі номери сторінок) перекладено «сива неня», хоча йдеться саме про «няню». «Залізко» (117) чомусь – польське слово і означає праску. Мушу сказати, що в польській мові такого слова нема. Є «желязко». З французькою маємо теж проблеми. Одного разу «passons» (285) означає «далі», а іншого (332) вже – «облишмо це».
Безліч рідковживаних і діалектних слів залишилися поза увагою упорядника, а окремі слова коментуються по кілька разів і часто по різному. Двічі (301 і 312) пояснюється «зарінок», а «куфер» пояснюється тричі, то як «чемодан» (114 і 269), то як «валіза» (144). Але це скриня. «Трафіка» (67) не просто «торгівля», а конкретно «тютюновий кіоск». «Ватран» (75) не «вогник, піч», а коминок, камін. «Хрунь» не «груба, підла людина» (122), а запроданець, перекинчик. Зрештою про це йдеться і в тексті: «його бойкотували».
«Тахля» – не «кахля» (147), а віконне скло, а «тафля» – не «кришка» (176), бо йдеться про скляний екран радіоприймача. «Капота» (115) – не «халат», а каптан, лапсердак. «Шрубка» – не «гайка» (87), а – ґвинт. «Цинк» – не «натяк» (178), а знак перестороги, звідси «цинкувати» – мати на увазі, стежити.
Просто таки кумедно звучить коментар: «Конфідент – довірена особа, таємний аґент» (145). Погодьтеся: довірена особа і таємний аґент не одне і теж. А пояснюється така багатозначність тим, що упорядник зазирнула до польсько-українського словника і, побачивши два значення цього слова, нічтоже сумняшеся, навела обидва, хоча в тексті це слово має виразний зневажливий відтінок.
До фрази «академик у цвікері, що старався за Янку» (114) маємо коментар: «старатися (за когось) – турбуватися про (когось)». Ні, в даному випадку академік залицявся, сватав. Між іншим варто було б пояснити, що «академіками» в Галичині називали студентів. Фразу «Промітний інженер-промисловець» прокоментовано: «Промітний – відомий, визначний» (262), мабуть, за аналогією з «помітний». Насправді – спритний, підприємливий.
Якщо ви прочитаєте вираз «футрина білого вікна» (173), не вірте своїм очам. Яке вікно? «Футрина – одвірок» – твердить упорядник, яка впевнена в тому, що вікно має одвірок. Якщо б вона зазирнула хоча б до словника Б. Грінченка, то дізналася б, що йдеться про «віконну коробку».
«Соняшники коливалися за вікном, над киддю зеленяви, відвертались від вікон» (296). Упорядник вирішує пофантазувати: «Кидь – відстань, на яку можна щось кинути». Можливо, це дотепно, але безглуздо, бо мається на увазі «пригорща».
«Повз мене... пройшла співачка... їй секундував один з місцевих конетаблів, молодий кар’єрист» (302). Ну, і оскільки йдеться про співачку, то упорядник не бачить іншого варіанту, крім: «Секундувати – вести другу партію». Можна тільки уявити цю «другу партію» у виконанні «конетабля». Але насправді «секундувати» означає – супроводжувати.
Прочитавши фразу «остентаційно малювала вуста» (303), Агеєва коментує: «Остентаційно – видимо, яскраво», а треба б – «демонстративно». А ось до фрази: «Ми живемо в добу, коли з народження й смерти людини не роблять ідіотичних конвенансів» такий коментар: «конвенанс – умовність» (335). Насправді – «правила доброго тону, етикет».
Фразу «Вони ще моцно сидять, шваби. Це хлопи тенґі» упорядник знову коментує за інтуїцією: «Хлопи тенґі (пол.) – тонкі хлопці» (315). Цікаво, де, в якому польському словнику знайшла вона таке тлумачення? Адже навіть з контексту видно, що йдеться про здорових, сильних хлопів. Завважмо: не хлопців, а хлопів, мужчин! Крім того тут, як і в безлічі інших випадків, упорядник усі галицизми вперто приписує до польської або німецької мови.
«Машина, що тратить мутри, шворні» (293). Коментар: «Мутра – частка», а «шворінь – поворотний пристрій в автомобілі». Ні, «мутра» – це гайка, а «шворінь» тут те, що по-російському «болт». Тобто сипалися гайки і болти. Упорядник знову не замислюється над текстом, адже «шворні» вжито у множині, то скільки «поворотних пристроїв» може висипатися з одного авта? Та, зрештою, тут і мови нема про авто, а про «машину».
«Муринський» не «мавританський» (21), а «негритянський». Адже в Галичині кажуть «чорний, як мурин», або «темно, як в мурина в шлунку». Зате маври, тобто араби, зовсім не чорні. Тим більше, що на тій самі сторінці знаходимо ще одну фразу: «чорні муринські пики», що читач мав би зрозуміти, як «чорні мавританські пики»?
А ось і зовсім чудернацька сцена: «Вояки гомоніли на кухні, пили каву і заїдалися цвібаками» (30). В коментарі маємо твердження, що «Цвібак» – сухар». Додам, що слово «заїдалися» означає те саме, що об'їдалися. Виходить, що офіцери об'їдалися сухарями? Насправді цвібак – це бісквіт.
Коли йде мова про «муралів кольоніяльної величі» Франції, то «мураль» тлумачиться, як «мурашка» (52). Де, у якому діалектному словнику Агеєва це випорпала? «Мураль» в Галичині – муляр. Отже, йшлося про будівничих «кольоніяльної величі».
На кожному кроці трапляються прикрі описки. «Грав на скрипці якусь шумну, а потім до танцю» (115), а треба – «шумку», це танець такий. «Браслет... зальматинської роботи» (344), а треба «дальматинської». Ось ще кілька агеєвізмів без коментаря: «Шестикрил, драніжний птах, гірський орел» (263), «за нами смілись з'яви Пікассо» (268), «проресор» (281), «про світ, про цю юдоль гріха, розпочату й зневіри» (288), «типове збіговище шурів перед загибеллю корабля» (321), «Ви не цінили в мені людину чину й волі, чи не таку?» (330), «він вихопив пістоля й, мов блискавиця, застав себе серією пострілів» (336), «Ірин... у синьому мигтінні лямпки маячив скелю» (311). А що означає фраза «в молошних чанах, що йшли з ріки» (34)? В оригіналі звісно ж не чани, а тумани.
Найсмішніше, коли скрупульозна рука упорядника ті описки намагається тлумачити. Ось вигулькнули якісь дивні «ковтни», що «спалахували зміїним блиском». У примітці читаємо: «Ковтни – сережки» (300). От тільки в оригіналі таки «ковтки».
У фразі «я б марив про те, щоб кошовий Іван Сірко нагнав їх потурчених тум, що не схотіли повертатися додому, й над гнилим морем порубав би їх упень» виловлюється дивне слово «тум». Що ж воно таке? Уявляю собі цю мозольну працю мозку, чую, як крутяться коліщатка, скрегочуть мутри і ґвинтики. І ось воно – осяяння: «Тума – тут: людина, в якої батьки різних національностей, що втратила національну ідентичність» (270). Ха-арашо сказано! А як воно в оригіналі? А в оригіналі немає жодних «тум», зате є «тим» в значенні «тому».
А як вам «голубиний тал у церкві»? Не знаєте, що таке «тал»? Спитайте в Агеєвої: «Тал – проталина» (261). Уявляєте? Голубина проталина. Чому голубина? А біс його зна. От якби то був «голубиний кал» – усе було б ясно, а так...
Ні, не можна сказати, що пані Агеєва не зазирала до словника. Зазирала. Але за принципом: дивлюсь в книгу – бачу хвигу. У фразі «Він сів на ослінчик, відложив гусарську шапку зо шликом» (75) вона вирішила пояснити нам таємниче слово «шлик». А для цього взяла словник Грінченка і без жодної вагання слово в слово переписала: «шлик – суконна кругла шапка з загнутим хутряним обідком». Заувагу Грінченка, що це стосується тільки Галичини чомусь проігноровано. Як і те, що події оповідання відбуваються у Франції. Таким чином виходить масло масляне: гусарська шапка з суконною круглою шапкою. Мабуть, коментатор ніколи не бачила, як виглядає гусарська шапка. А тим часом деколи і в 11-томний СУМ варто зазирнути. Там подають ще й друге тлумачення: «конусподібний верх шапки, що спадає вниз». Оце ж воно і є.
Ще більша кумедія вигулькнула з фрази: «Я думала – сокола собі знайшла, а бачу, що плішку придбала нікчемну» (104). Рука знову тягнеться до словника Грінченка. І що ми там бачимо? «Плішка – клин деревянный. Угор.». Упорядниця напружила весь свій інтелектуальний потенціал і дійшла геніального висновку, що клин тут ні приший кобилі хвіст. Але – не клином єдиним! І в результаті маємо такий коментар: «Плішка – вугор». Дарма, що жоден словник не подає для вугра такого синоніму. Отже «вугор» – о жахи! – виник з отого уточнення «Угор.», яке насправді означає терен походження слова – Угорщина, чи то пак по-теперішньому Закарпаття. Що ж воно тоді за звір ота «плішка»? Коментатора мало б насторожити оце дивне протиставлення «сокіл – вугор». Чому птахові протиставляється риба? Це ж проти всіх законів паралелізму. Чому не пташка? Проте аналіз тексту не входить в компетенцію коментатора. А насправді плішка – це плиска, трясогузка.
Трохи далі описано нічні видіння, які бачить княгиня на болотах: «як скиглять блудні вогні на манівцях, на трясовині, як спалахує на купі огневиця, як цілі зграї якихось почварних хмар і змор летять у срібну, таємничу ніч» (105). Коментар такий: «Огневиця – горячка», а «змора – кошмар». Чому саме «горячка», а не «гарячка»? Та тому, що знову списано з Грінченка, який подає російське тлумачення «огневиці» – «горячка». Цікаво тільки, що ця «горячка», тобто хвороба, робить на купині? А пояснюється це тим, що і «огневиця», і «змора» з того ж ряду, що й «блудні вогні» – це мітольогічні образи. Що ж до «змори», то це не тільки «кошмар», а ще й лихий дух – мара, яка душить у сні, привид. І на ст. 66 «змора» тлумачиться уже як «привид, кошмар», хоча знову ж таки згідно контексту йдеться лише про привида.
«Вони качались по мосту... вчепившись собі пальцями в горлянки, сплівшись у дивовижний кострубатий валець» (98). І що ви думаєте таке цей «валець»? Упорядник зазирнула знову ж таки до словника Грінченка і, не задумуючись, переписала: «валець – вальс». А ось 11-томний СУМ тлумачить так: «два або кілька циліндричних валів, валків, що, крутячись, дотикаються один до одного...»
«Цісар висів теж у золотих рямах поруч із цісаревою. Пані Слюсарчик була дуже горда на ці «антики» (111). Яким чином із цієї фрази вийшло, що «антик – пам’ятка античного мистецтва, що збереглася до наших днів» – я не можу второпати. Виходить, що цісарські портрети – це античні пам’ятки! Хто б подумав! Простіше б пояснити, що антик – антикварна річ, а в даному випадку це слово вжито в іронічному сенсі.
«Старий Кирилович замкнувся у варштаті, в сутерині». Коментар: «Сутерин – пивниця» (114). Почнемо з того, що не сутерин, а сутерина, і не пивниця, а напівпідвал. У пивниці ніхто не жив, а в сутеринах мешкала біднота, розміщувалися майстерні. Цікаво, що вже на 117 маємо ще й такий варіант: «сутерен – мешкання під першим поверхом, підземелля, пивниця». І тут теж плутанина, бо те, що ми називаємо першим поверхом, в Галичині називалося партером. Тобто сутерина була тільки під партером.
«В такому ось тоні, який мені рішуче не подобався, бо виглядав на взаємне переліцитовування себе» (21). Коментар: «Переліцитовування (лат.) – розмова, що ведеться на аукціоні». От тільки в тексті нема ані натяку про аукціон. В даному випадку маємо полонізм, який означає не що інше, як «взаємне переважування, перевершування, перехваляння».
Хлопці грають у футбол. До них приєднується герой оповідання і хлопці кричать йому: «Сервус, Дада!» Дада кричав: «Сервус, сервус!» (125). Слово «сервус» тлумачиться тут, нібито з німецької «подавай». Уявляєте цю сцену? Хлопці кричать герою оповідання «Подавай!», а він їм відповідає, як папуга: «Подавай, подавай!» Але в Галичині й досі вітаються «сервус» – привіт! А запозичено це слово не від німців, а від угорців за бабці Австрії.
«Йому хотілось, щоб ті барви та лінії укладались в трикутники, в квадрати, в кола... щоб усе було на свому місці, кантовате, живе, набухле сонцем» (132). Упорядник зазирає в Грінченка. Нема. А чого нема в Грінченка треба сфантазувати і виходить: «Кантовате – кольорове». Чому кольорове? Що є у слові «кантовате» таке, що б навіяло асоціацію з барвами? Чи вже не існує слова «кант»? Трикутники і квадрати, згадані вище, могли б підказати, що «кантовате» – гранчасте.
Отака біда з галицькими письменниками.
13.11.2016