Митрополит Андрей: життєпис у ретро-світлинах.

 

 

Сьогоднішню лекцію я хочу побудувати таким чином, що мені наскучили академічні виклади, мені наскучили кліше. Я не хочу робити акцентів на термінологію, на аналізи, на те все, що може людей нудити. І в сьогоднішній лекції буде мало дат і мало подій, але в ній буде багато розповідей про особу, в ній буде багато особливих прикмет. І мені би дуже хотілося, щоби вийшло щось про великих людей, що говорить, свідчить про те, якою багатою була ця особа, багатою духовно, в чому полягала її особиста боротьба, яка велич особиста його духу.

 

Тому що кожен львів’янин знає заслуги митрополита. Митрополит Шептицький дуже близький мені особисто, близький до моєї родини. Мій дідо його особисто знав, був його студентом, був його вихованцем. Мій прадід його знав, він листувався з ним, і в нашій родині заховувалися листи Митрополита Андрея, які звичайно пропали через дві світові війни, але та пам’ять про нього, цей спогад особливий персонально про нього як про людину залишився і передається в нашому роді.

 

Звичайно, мені говорити про таку велику людину боязко. Отак починаються лекції про Шевченка, про інших. А я би дуже хотіла сказати про нього щось тепле і особливе. Коли ми говоримо про близьку людину, ми не подаємо хроніки його життя. Ми говоримо про якісь прикмети, ми говоримо про те, чим та людина є для нас близькою і як вона змінила наше життя. Саме тому я присвячую цей ретроогляд, який буде проходити, надіюсь, у такій дуже домашній атмосфері, а що може бути домашніше, що може бути приємніше, як просто переглядати старі світлини і собі когось пригадувати. І власне так сьогодні ми будемо собі пригадувати Митрополита Андрея. Крок за кроком його віхи і його життя.

 

Найперше, звичайно, людина починається з родини. І Шептицький казав (це дуже також на мене вплинуло), що найважливіше завдання Церкви, найважливіше завдання народу – це просто виховати дітей. Це дуже важливо, тому що він казав, що якщо ви не виховаєте свою дитину – все пропало, не буде громадянина, не буде чесної людини, не буде заслуг цієї людини перед нацією.

 

Найперше – це християнське виховання дітей. Це таке одне з найбільших послань. Велика католицька свята Анна Катерина Еммеріх, казала, що походження людини і її родина є визначальним у її спасінні. Це також дуже важливі слова. Скажімо, вже медики підтвердили, що генетично людина передає 30% інформації як доброї, так і поганої. Це генетика нам доказує. Також у християнстві, в Біблії ми знаємо написано, що гріх або чесноти людини передаються через кров. Читайте Біблію, там таке написано.

 

І ми бачимо, як в Митрополита Андрея це сповнилося. Він також отримав величезні чесноти через свою родину, також і мав хиби, як і кожна людина, які поборював протягом усього свого життя. Я лише в книжці про його беатифікаційний процес прочитала про його особисті хиби. Це є артикули, які видані в Римі в 1958 році, де описано, які особисті хиби мав Митрополит. Тому що звичайно в жодному науковому виданні, в жодній аналітиці ви того не прочитаєте. І вам тому та людина буде ближча, тому що всі люди мають хиби. І я також не хочу, щоби у вас залишилося враження про цю людину, щоби ви не ставили в душі пам’ятників, не робили якихось кліше, щоби ви сприймали те, як ця людина боролася і як проходило її життя.

 

Отже, спочатку про родину Шептицьких. Звичайно, що всі знають: з одної сторони це є польська сім’я, магнатська сім’я, дуже відома сім’я Фредрів. З другої сторони, українська сім’я – рід Шептицьких. Фредри були магнатами, Фредри були споріднені з Собеськими, Фредри були споріднені з королівськими домами. Це був дуже славний рід. Щодо генеалогії, то там можна виводити і виводити дуже-дуже- цікаві сторінки.

 

Щодо Шептицьких, то ми знаємо і ми трошки подивимося на славних представників роду. Нобілітацію цьому роду дав сам Лев Данилович, король Галицький, син Данила Галицького. І цю нобілітацію вони отримали 1283 року за заслуги після битви з татарами.

 

Також для мене було новиною, коли я відслідковувала їхній рід генеалогічно, що Шептицькі брали участь під час знаменитої битви під Віднем. Всі львів’яни п’ють каву і знають, що принесла нам ця битва і як вона закінчилася.

 

Подивимось трошки знимок.

 

 

Це фактично родина в Прилбичах, в родових посілостях. Батько Іван Кантій Реґілій Шептицький і весь рід. Трагічною була доля цього роду. Трагічною тим, що фактично лише Митрополит Андрей Шептицький і його брат-генерал померли своєю смертю. Доля інших була важчою. Про це ми будемо говорити. Давайте спочатку глянемо на визначні постаті.

 

 

Це знаменитий герб роду Шептицьких є на багатьох спорудах, є в багатьох документах. Це підкова зі стрілою. Це видозміна герба "Побуг". Стріла може бути повернута всередину і може стояти окремо. Скажімо, як у цьому документі, печатці на бібліотеці, з його бібліотечного виділу. Стріла може знаходитись так, повернутою в сторону.

 

 

У кольоровому виконані – три страусові пера, які видають графське походження роду, і графський титул Фредри отримали за Франца Йосифа. Це була вже пізніша нобілітація. Вони отримали право вживати слово «граф» перед своїм ім’ям. І цю нобілітацію отримав батько.

 

Варлаам Шептицький

 

 

Із значних представників роду можу вам показати від найстарших. Якщо говорити про століття XVI і XVII, то цей рід дав видатних представників, зокрема, це Варлаам-Василь Шептицький, архимандрит Унівський. Унів тоді належав до монахів Чину Святого Василія Великого. Заснував в Уневі друкарню.

 

Атанасій Шептицький

 

 

Наступний це є вже митрополит Атанасій Антоній Шептицький. Всі львів’яни знають Атанасія Антонія Шептицького, тому що його зображення є на фронтоні церкви Юра роботи знаменитого скульптора Івана Георгія Пінзеля, тому що саме він започаткував будівництво церкви Юра у Львові. Також був монахом-василиянином, також мав відношення до друкарні і до заслуг Унівського монастиря свого часу. Бачимо на фронтоні двох із них. Оце скульптура Атанасія, присвячена йому. А наступний буде Лев, якого побачите зображення.

 

 

Дуже цікава фотографія Антонія Шептицького і церкви Юра. Старої церкви Юра, якої ми не знаємо, не знаємо, як вона виглядала, а за допомогою цього зображення маємо уяву, що це зовсім невелика церква, однонавна, напевно, скоріше всього однонавна базиліка. Не можемо стверджувати, але бачимо, що це досить невелика церковця, порівняно з цією розкішною бароковою, яку маємо тепер.

 

 

Шептицькі також будували, і це може бути для багатьох новиною, зокрема, Почаївську Лавру, яка тоді належала Українській Греко-Католицькій Церкві, за моделлю того комплексу собору святого Юра, яку маємо тепер. Саме два брати – Леон і Атанасій – спричинилися до побудови Почаївської Лаври.

 

Леон (Лев) Людвік Шептицький

 

 

І подивимось на ще одного значного предка. Це Леон Людвік Шептицький. В таких барокових шатах, з париком, як тоді носилося, з орденами заслуженими Станіслава і це, напевно мальтійський… Не орієнтуюся добре в орденах…

 

 

І його також скульптура, вже правобічна – на фронтоні собору святого Юра.

 

Деякі фотографії, якщо порівняти його там, де в парику, і оті, то майже інша особистість. Це ще один його портрет, і ще один… Так, майже не впізнати.

 

Портрети Лева Шептицького

 

Заслуги Леона Шептицького також дуже цікаві в тому, що… Як вітаються греко-католики? «Слава Ісусу Христу!». І це пряма заслуга Леона Шептицького, тому що це він видав декрет, за яким 1777 року греко-католики почали вітатися тим християнським привітом. І також величезною його заслугою є те, що він коронував одну з найзнаменитіших ікон Галичини – це є чудотворна Гошівська. Ми її бачимо на екрані. Так звана "Цариця Карпатського краю".

 

 

Родинні посілості Фредрів, які належали до гербу "Бонча", були у Львові, на Хорущині, а також на вулиці Фредрів, якої тепер не маємо, ми знаємо, що там зруйнована їхня посілість, і велику посілість вони мали в Беньковій Вишні, яку розбудував власне Александр Фредро. І бачимо зображення, як виглядала Бенькова Вишня. Господарство дуже велике, палац дуже гарний і очевидно що дуже багато приклався до того, щоб збудувати такий палац. Добрий господар був Александр Фредро.

 

Бенькова Вишня

 

 

Ще одна стара фотографія Бенькової Вишні. Набагато більший магнатський палац, ніж, приміром, в Прилбичах, який належав Шептицьким. Це говорить про те, що Фредри були багатшим родом, або в той час краще господарювали. Але, я думаю, що були багатшими людьми.

 

 

І в порівнянні – двір у Прилбичах, який належав Шептицьким. Коли студенти дивляться на цю фотографію (це з рисунку Софії Фредро), вони кажуть: «Боже, сільська хата. В нас сільські хати ліпші».

 

 

Це їхній старий дім. Вони потім розбудували з величезним трудом, з величезними фінансовими вкладеннями. І графиня Софія Фредро писала потім своїм дітям: «Цей будинок побудований з таким трудом, але я хочу, щоби в ньому був лад і спокій. І радше я волію бачити вас мертвими [вона була дуже побожною жінкою; зараз ведеться процес її беатифікації – Н.С.], ніж у стані тяжкого гріха». Це дуже серйозні слова для жінки, для матері стількох дітей.

 

 

Ця посілість у Прилбичах була повністю зруйнована більшовиками. В Прилбичах були знищені їхні родові архіви. Родові архіви Шептицьких премного нищилися і під час Першої світової війни, і під час Другої, конфісковувалися. Видавалися потім Шептицькому частково, розпорошувалися, в Богословській академії впала бомба і також загинув архів. І в Прилбичах, де були дуже серйозні і портрети, і архівні документи ще з XIV століття. Дуже багато документів по Шептицькому втрачено, дуже багато втрачено його портретів, і Радянським Союзом дуже активно нищились навіть такі звичайні малярські роботи, вже не кажу про їхню документальну вартість.

 

 

І каплиця-усипальниця Шептицьких у Прилбичах з їхнім гербом. Там зараз гарно розбудовуються, є два пам’ятники, єдиний в Україні пам’ятник Климентію Шептицькому. Прошу їздити, дивитися…

 

 

У молодому віці. Поглянемо на оцього молодця і поговоримо про нього, про його такі ціхи, про його риси характеру. Чудова фотографія. Часто люди запитують, або хочуть знати, яким він був змалку, тобто чи це є результат виховання, чи це є результат навчання, чи це є результат інтелігенції, освіти, чи якихось інших чинників. Бачимо, що тут він такий військовий молодець, улан австрійського кавалерійського привілейованого військового полку імені принца Олександра Гессенського. Сам, як принц Гессенський, виглядає.

 

Звичайно, дуже надавався до військової служби. Прекрасно їздив на коні. Його мати прекрасно їздила на коні. І мистецтво верхової їзди, і мистецтво полювання – це було для них питоме (і для Шептицьких, і для Фредрів). І вихователі-чоловіки, які вчили його таких чоловічих рис характеру, казали, що він би був генералом, він міг зробити кар’єру генерала, тому що з дитинства визначався безстрашністю. Всім відомі такі два моменти: перший, коли він дитиною зайшов до стайні і побачив величезного щура, який виїдав овес, що призначався для коней, і він схопив за карк того щура і приніс своєму вихователеві. Це мала дитина, там всі зомліли, звичайно…

 

Другий момент був такий, коли він (це вже в юному віці, але будучи малою дитиною) осідлав коня, кінь скинув його і протягнув кілька метрів, але він опанував себе, встав, взяв за віжки коня і сів на нього. Це також було такою його прикметою, і мати казала, що він був надзвичайно мужній.

 

Серед хиб, які мав митрополит Андрей, виділяють дві. Дві також, про які я ніде не читала, як не в процесі, в артикулах про його беатифікацію. Перша хиба, яку він мав: Шептицький був з дитинства (і це була спадкова риса) вибуховий у гніві, він був людина холеричного темпераменту. І казав Адам Сапіга, що тримати Шептицького в кімнаті – це все одно, що тримати локомотив…

 

Тобто він мав холеричний темперамент, не знаю, від кого успадкований, але мати казала, що це успадковане, і тим більше заслуга цієї людини, що в середньому віці, пройшовши п’ять режимів, він вибудував у собі таку рівновагу, таку витримку, такий спокій, що пізніше казали вже в 1930-х роках, що в його присутності, коли приходила знервована людина, її опановував спокій. І це не той спокій, і це не та витримка, яка здобувається через психологічні навички. Через психологічні навички неможливо здобути такої витримки. Це не те, що в психології кажуть self control, це не такий навик, це не психологія, це праця, праця і праця над собою, щоби виробити таку атмосферу навколо себе.

 

Другою хибою, яка також згадується з його дитинства, вказують, що це була його пожадливість. Ну, отут вже львів’яни всі проти, тому що всі знають, які величезні фундаційні дари він зробив, що він для Львова закупив, які будинки, як він щедро жертвував сиротам, який це був меценат національного рівня. І тут же кажуть: як це поєднується з пожадливістю? Також знаємо, що він з самого дитинства, причому самостійно, вів боротьбу з цією хибою.

 

Чому я так стверджую? Скажімо, мати, Софія Фредро, і в листах, і в інших творах (всім відома книга «Молодість і покликання Романа Шептицького», всі читали, також трішки рідкісніша книга – графиня Софія з Фредрів Шептицька «Твори» – це книга, яка вийшла досить малим накладом) пише про те, як він себе впокорював з дитинства, що не їв при столі солодких страв. До речі, потім, як він стане монахом, він відмовиться від їдження солодкого. Він дуже практикував вервицю. Як я студентам говорю, вони втрачають свідомість – він вчився на колінах, тому що було спекотно в кімнаті, і він засинав при науці, а наука вимагала іноземних мов, запам’ятовування і всього решта, тому вчився на колінах. Дуже сильні вів аскетичні практики. В пізнішому віці він дуже мало спав, обмежував себе в сні. І коли ми будемо говорити вже про нього як про митрополита і єпископа, проглядається ота аскеза протягом усього життя. Тобто він ту рису також не прикрив психологією, не показав, так як у нас, багаті люди (вони ж багаті фундатори), але він особисто своїм життям доказав оцю аскезу.

 

Стоїть Роман (майбутній Андрей) Шептицький, Рим, 1888

 

 

Одна з дуже гарних знимок, яка демонструє його і вроду, і поставу. Дуже, звичайно, вродлива була людина, два метри росту. Гарне обличчя, гарно пропорційно складений. Чудове благородне чоло, розум, інтелегенція, вміння себе вести. Поступає він до монастиря в 1888 році. А лише за 11 років стає вже єпископом, а за 12 років стає митрополитом. У 35 років.

 

Роман (майбутній Андрей) Шептицький, Рим, 1888

 

 

Так, тут не пізнати. Ніхто не звик бачити його з вусами і в світському вбранні. І тут також така фотографія, по якому мало впізнати.

 

 

Це вже як монах Добромильського монастиря Чину Святого Василія Великого. Знаєте, що був великий конфлікт із батьками щодо вступу до монастиря. Батьки спочатку були за, потім противились, потім знову були за. Всі знають цю історію. Але відомим є той факт, що коли батьки дуже противились його покликанню, то Шептицький попадав у величезні недуги. Які ж у нього були недуги? Перш за все, таким бичем роду Шептицьких була скарлатина. Розуміємо, що такі захворювання, як скарлатина, запалення легенів, запалення суглобів, яке нині не лікується, що це були фактично в його часі смертельні недуги. І всі Шептицькі – це був такий їхній дуже тяжкий хрест. Тому що від туберкульозу померла Софія Фредро (я про неї ще скажу кілька слів, бо я не сказала зовсім). На запалення хворіли всі Шептицькі. І фактично Шептицький успадкував по матері слабкі легені. Він перехворів скарлатиною, він перехворів запаленням легенів, він перехворів тифом, і всі ці хвороби легеневі перейшли на запалення суглобів, а запалення суглобів, як відомо, не лікується, і протягом 14 років ця людина була на інвалідному кріслі. Також, дивлячись на його діяльність, ну, ніхто не скаже, що ця людина є інвалідом, ні по чому, а фактично так було. Фізично він не міг себе обслуговувати. Тобто ми так дивимося, ну, на інвалідному візочку, а добре. Ми не розуміємо, які страшні болі ревматичний поліартртит за собою несе. Як він мусив терпіти ці болі, відбуваючи всі аудієнції, пишучи листи, перебуваючи оті п’ять режимів, які він витерпів.

 

 

Єпископ Станиславівський. В такому досить скромному облаченні. Я хочу сказати про те, що Шептицький, який у 34 роки став єпископом, зробив всього-навсього за один рік свого єпископства феноменальні речі, він зробив те, чого не зробить зараз ні один єпископ. Що він зробив особливого? Отримавши хіротонію, він сів на коня і на коневі всі свої 336 парохій об’їздив. От якщо провести паралелі з сучасним життям, то це так, якби єпископ сів сьогодні на ровер і, незважаючи (це абсолютна паралель) на погоду, на фізичний стан, на бездоріжжя, на умови – ну, і він отримав (був єпископом Станиславівським) важку дуже єпархію. Чому важку? Тому, що от ми зараз пишемо писанки, вбираємося в національний одяг і так далі, а Гуцульщина в його часі – то був ужас, це темний край був у всіх відношеннях. Я також це знаю, тому що один із моїх дядьків був учителем на Гуцульщині, він також знав особисто митрополита Андрея Шептицького, навіть спричинився до послання «До моїх любих гуцулів», він йому редагував гуцульську мову. Це є наш діяч Лука Гарматій, який був тоді вчителем в Головах.

 

То Гуцульщина являла собою жахливий край. По-перше, це було суцільне відьмацтво. Суцільне, тотальне. По-друге, було суцільне пияцтво. По-третє, була суцільна темінь, непроглядна, як така фізична, так і в голові. І по-четверте, неймовірна розпуста. Просто неймовірна. Вона там мала загрозливі масштаби. І він відразу до них – послання. І як звучало послання? «До моїх любих гуцулів», де він всі ті хиби там назвав: один, два, три чотири, але також вмів по-батьківському навчати.

 

 

В повному облаченні. Тут вже трошки скромніший одяг. Бачимо, що як єпископ спочатку він одягає єпископського персня. Я ще вам покажу, як має виглядати єпископ того часу. Це, приміром, Никита Будка, в парадному облаченні, перстень із сапфіром, такий торжественний плащ і всі реґалії, подібні до римо-католицького ієрарха того часу.

 

Нікіта Будка

 

 

Чим вищі регалії в майбутньому здобуде Шептицький, тим скромнішим ставатиме його одяг. Таким чином він до кінця життя набуде такої аскези, що, будучи митрополитом і будучи в принципі багатою людиною свого походження, аристократом, і володіючи величезною митрополією, буде носити одяг доти, доки одяг повністю не зноситься. І це не буде нечупарство. Це не буде відсутність гігієни. Ні, це буде аскетичний прояв. Ви побачите фотографії кінця його життя, ви побачите той такий порепаний шкіряний пояс, такий, як зморшки на чолі, свідчить про його аскетичне життя.

 

Я не сказала нічого про матір. А мушу хоч кілька слів сказати про матір. Хоча би подивимося.

 

Александер Фредро – знаменитий комедіограф. Мати перейняла від нього риси. Вона була такою дівчиною з гумором, вміла дуже дотепно сказати. Ми знаємо графа Александра Фредро, мали у Львові його пам’ятник. До речі, поляки хотіли зробити нам копію, передати копію, і львівська влада відмовилась, не знаю, з яких причин. Фредро мав дуже непростий характер, головно за молодости. Фредро трошки вспокоївся в сімейному житті. На старість був дуже прикрий. Але дітей виховав чудово.

 

 

Це герб Бонча, герб з єдинорогом. Графи гербу Бонча.

 

 

Оце його портрет. Портрет Фредро малювала і Софія. Вона мала і літературний, і малярський хист. Пам’ятник Фредро, який стоїть тепер у Вроцлаві, який був у нас на вулиці Фредро. Тепер на тому місці стоїть пам’ятник Грушевському. Пам’ятник у Львові стояв таким чином, що Фредро бачив свою посілість на вулиці, він бачив паркан свого обійстя, а потім його вже забудували. Вони мали четверо дітей, і з них живими залишилися лише двоє – Олександр і Софія. Дуже імпозантний гарний пам’ятник, і дуже даремно львівська влада відмовилася його приймати.

 

Пам’ятник Грушевському на місці Фредра (реконструкція Сергія Громова)

 

І бабця, графиня Софія Яблуновська-Фредро, гербу Гримала, така серйозна бабця, колись вона розбила серця двом відомим чоловікам. Ну, одному не розбила, а другому автоматично розбила. Так буває. Ось цей любовний трикутник, який обговорювався дуже довго у Львові. Це молодесенька Софія Яблуновська, бабця митрополита Андрея по материнській лінії, і два претенденти на її руку. Олександр Фредро, який закохався в неї, коли вона вже була одруженою жінкою, і наш знаменитий Станіслав Скарбек, будівничий нинішнього національного театру імені Марії Заньковецької, а тоді Скарбківського театру. Її віддали заміж у 15 років за Скарбека, і їхній шлюб розвалився вже за пару місяців, тому що Скарбик був справжній авантюрист. Він їй то кидав кілограми прикрас, то за місяць програвав всі гроші. І ті прикраси забирав. Вона сиділа то в діамантах, то в порожній хаті. І так кілька місяців. Ну, батьки, Яблуновські, були там просто «на вухах». Вони були звичайно дуже проти, як і того шлюбу.

 

 

Але благородно поступив Скарбек. Він її відпустив, дав їй розвідний лист, що було дуже-дуже рідкісним явищем на той час. І вона закохалася у Фредро. І Фредро дуже її кохав. Це було найбільше кохання в його житті. Він пізніше не мав жінок, ніколи її не зраджував, але вони 11 років добивалися узаконення їхнього шлюбу. Але пізніше в історії, якщо ми знову ж таки зробимо якийсь ретроогляд, то Скарбеки таки відомстили потім Фредру. Відомстили тим, що одна з їхніх нащадків все одно вийшла заміж за когось із Скарбеків. І все майно, яке накопив Фредро, все одно перейшло до Скарбеків. Так тривав цей любовний трикутник.

 

А.Фредро (в молодості та в старості)

 

 

Театр С.Скарбека

 

Досить рідкісні фотографії графа Фредра. Це фотографія в старості і той знаменитий пам’ятник. Скарбківський театр. Дуже імпозантно виглядає, коли поруч немає Оперного.

 

 

Софія. Цей портрет зараз зберігається у Варшаві. Він належить графині Марії Шептицькій, які є в Варшаві, і які признаються до українських коренів. Дуже романтичний, надзвичайно гарний портрет. Вродлива жінка, нема що казати. Ну і, звичайно, можна казати, що це по ній Шептицький успадкував такі чесноти: це і літературний хист, і малярський хист. Тому що сам Шептицький також малював, маємо декілька його малярських робіт. Як є якісь чергові виставки в національних музеях, можна побачити ті малярські роботи.

 

Софія Фредро (автопортрет)

 

Це одна з її робіт. Вона вчилася в Генріха Родаковського і в маляра Свободи. А це її автопортрет. Хороша робота. Вона вчилася в портретистів і в ділянці портрету писала гарні портрети.

 

 

Це Генріх Родаковський – портрет Леона Сапіги (щоби ви мали уявлення про її вчителя).

 

 

І батько. Повне ім’я Софії Фредро – Софія Людвіка Цецилія Констанція Фредро гербу Бонча. Також елегантний портрет батька – Іван Кант Реміґій Шептицький. Вмів добре вести фінанси. Був добрим менеджером. Був одним із таких світових акціонерів. Вони були багатою родиною. Знали толк у бізнесі.

 

 

Але повернемося до Митрополита. Подивимося на фотографії його в середньому віці. Лише в торжествених моментах Шептицький, який постійно носив монашу рясу і казав, що «монахом не перестаю бути, монашого каптура, цього великого символу своєї професії, не скидаю, монаший одяг є одинокою моєю славою і одиноким моїм щастям». І так він заховувався протягом усього свого життя. Лише в торжественних моментах він любив оце облачення єпископське, дуже цікаве. Це біле облачення з багатьма хрестами. Дуже мені пригадується такий фрагмент, що коли вже помер Шептицький, і його наступником став мужня людина Йосиф Сліпий, якому треба було перетривати оті всі випробування, і коли Сліпий вже був номінований на єпископа, то він одягнув таке саме біле облечення і йшов тут вулицею Коперника під час траурної процесії. І більшовики, які спостерігали за Сліпим, казали: «Посмотри какой, сколько на себя крестов набросал». І так мені то з інтерв’ю згадується оцей одяг з багатьма хрестами. Цей одяг справив величезне таке враження на москалів під час Першої Світової війни, коли Шептицький оддавав себе в заложники. Він також з багатьма хрестами прийшов, і москалі оторопіли. Я про цей вам фрагмент скажу ширше.

 

Риси – це постава людини і вибір. Тобто, він собі вибирає, в якому хочеш стилі. Ми маємо в Національному музеї на іконах святого Миколая суцільно з хрестами. І він нагадує святого Миколая.

 

 

Також один з дуже гарних портретів початку 1930-их років. Так виглядає, як Мойсей. І був українським Мойсеєм.

 

 

Така дуже приватна фотографія. Цікава. Також можна робити портрет в бібліотеку. Багато читав, багато фундацій, багато рукописів передав. Будучи єпископом Станиславова 4 тисячі примірників передав станиславівській бібліотеці і в тому числі цінні рукописи.

 

 

Це фотографія, яку дуже люблять в публікаціях, але Шептицький не любив такого вигляду. Більшість книжок публікує цю фотографію... Це була хохма. Це не була митра, це була хохма. Фактично це драпірований кусок тканини, тобто він так ніколи не виглядав. Він імітує. Він не любив таких дуже торжественних облачин.

 

 

Дуже гарна приватна фотографія фотографа Кренжаловського. В доброму гуморі, на балконі, в церкві Юра, в митрополичих палатах.

 

 

Імпозантна фотографія з Варшави. Одна з рідкісних фотографій його у Варшаві. Бачимо, що це вже ймовірно початок 1930-х років, тому що вже хвора рука.

 

 

Один із таких приватних моментів. Це фотографія Ярослава Коваля – фотографа Підлютого і Перегінська. Одна з таких домашніх цікавих знимок. Початок 1930-х років, він уже з паличкою, але ще володіє обома руками і ногами. 1929-й рік – уже з паличкою, а з 1930-х років йому вже відніме дві ноги і фактично повністю одну руку. Також фото Кренжеловського.

 

 

Досить рідкісна фотографія. Тому що він є при службі в катедральному соборі святого Юра. Також в повному облаченні. Виглядає, як король. Тому такий і мав титул – Князь Церкви.

 

І дуже цікавий документ, який я люблю, бо тепер то дуже актуальне. «Осторога перед загрозою комунізму». Власне Шептицький сказав дуже чітко й однозначно, і багато людей тепер не розуміють, що фактично комуністична ідеологія, що взагалі комунізм – це не є ідеологією, а є формою релігії. Ну, не всі це розуміють. Але Шептицький в своїх посланнях чітко сказав, що це є форма поганської релігії з поганськими обрядами. І насправді це є. Тому що ми знаємо, що більшовики поза цією ідеологічною системою, яку вони мали, вони, в тому числі, вели дуже тяжкі чорні окультні практики. Буквально це доказано. Це дуже багатьом відомо, але в нас це невідомо. Це скоріше сприймають як форму соціалізму, і комунізм приймають як форму ідеології. Насправді Шептицький як ієрарх Церкви чітко сказав, що це є форма поганської релігії.

 

Хочу сказати про таку ділянку Шептицького як Шептицький промисловець і господарник. Ну, то зараз дуже актуально – тяжке економічне життя. Але не тільки тому. В нас вважається в Церкві, дуже часто так трапляється, що люди, які є при Церкві, або люди, які є воцерковлені, вони дуже часто так живуть, як блаженні, намагаються так жити, або такої є постави. Вони не вміють порахувати гроші, вони не знають, що то коштує, вони не вміють собі дати ради в житті. І дуже часто вважається, що така людина є доброю, тому що вона є незарадною. А це ніяка не доброта насправді. Це є просто інфантильність в дорослому віці. Інфантильність така ще й получена з формою паразитизму. Чому? Тому що ми знаємо, навіть ті самі слова з Євангелія апостола Павла, який каже, що кожна людина зобов’язана утримуватися з праці рук своїх. Це навіть знали не тільки християни, а більшовики, які взяли на озброєння фразу апостола Павла. Яку? «Хто не працює, той не їсть». Експлуатована більшовиками насправді фраза апостола Павла.

 

То саме говорив Шептицький. Він примушував священиків здобувати ще якийсь фах. Ремесло, освіту, він сам здобував фах ремесла. Він вмів різьбити, він знався на золотарстві, він вмів малювати, і він вчився того тому, що це може пригодитися монастиреві. Він шпетив священиків повністю. Він казав так: «Повний контроль фінансів».

 

Мало того, там не могло бути такого, що десь рубль загубився, два. В публікаціях, все в публікаціях. Їхали на Святу Землю і все записали. Стільки грошей дала та людина, стільки ця… Це була фінансова відповідальність. Він сам блискучу мав фінансову інтуїцію, сам умів дуже добре господарювати, і дуже жорстко вимагав це від священиків. Це дуже рідкісна риса. Тепер такого немає.

 

Він казав, що хто боїться контролю, той і винен. І це правда. Тому що людині контроль є неприємний кожній, але ну хто вже так явно боїться… ну, то чого боятися. І власне в таких своїх візитаціях він дуже чітко контролював. Він давав гроші з фантастичною такою меценатською розкішшю, але чітко-чітко – звіт, що куди пішло. Ну, головно, це було потрібно і в умовах війни, але він дуже вимагав це від священиків.

 

Ну, скажімо, ця фотографія добре демонструє стиль і моду того часу. Наприклад, всі жінки тоді земансипувалися, стриглися на коротко, і їх називали з тими підрубленими зачісками «курячі шийки». Вони всі носили каре. Це була емансипація. Деякі почали курити сигарети. Теж пішло від тої демонстрації феміністок. Але це була така форма емансипації в 1920-х роках. А всі чоловіки намагалися бути подібними на найяснішого цісаря Франца Йосипа. Тому запускали бакенбарди. Такі бакенбарди запускав і Іван Канти Шептицький. От бачимо кілька чоловіків у бакенбардах. А молодики, чоловіки молодші, підкручували милом вуса. І бачимо, як гостро закручені вуса. Це також демонструє стиль початку століття.

 

Ця фотографія з Національного музею неправильно підписана. Тому що насправді працівники митрополії не складають вітання з нагоди ювілею владики. Насправді вони роблять йому фінансовий звіт. За стан митрополичих дібр. І стоять на струнко. І Шептицький тим відзначався, що він ніколи не допускав кумівства, братівства, ну, хоча брат і рядив його ділами, але тільки тому, що був доктором права, що вмів блискуче це робити, я про Климентія Шептицького, що він був блискучим лісівником і знавцем сільського господарства. І на своїх урядників він призначав тільки високих професіоналів, докторів економічних наук. Ну, тоді не було такого, але з відповідником, людей, фінансистів, які на тому розумілися. Тоді розвинулися такі наші кооперації, священика кооперація, яка називалася «Власна поміч». Що вам нагадує? Правильно, «Самопоміч». Це та сама паралель. Кооператив священичий «Власна поміч». Почали розвиватися молочарні, ті всі маслосоюзи.

 

 

Цікаві знимки. Крамниці «Маслосоюзу» у Львові, яка реклама, який транспорт, і знак їхній ліцензований «Маслосоюзу» побачимо.

 

 

Шептицький як крупний фінансист також інвестував у нафтову галузь. І це звичайно фінансист світового масштабу. Скажімо, це пейзаж Борислава. Такий пейзаж нагадує нам іншу планету. Бідний Борислав, що так виглядав того часу, але Галичина являла собою дуже серйозний нафтовий регіон, за виробництвом нафти вона була третьою у світі, і тут нафтова лихоманка була шаленою просто. Бачимо так само, як виглядав Борислав. Це як з якогось фантастичного фільму, ті нафтові шиби.

 

"Кедрова палата"

 

Займався Шептицький і охороною природи. Для того він заснував так званий "Кедриновий заповідник", провів туди вузькоколійку, тому що це було багато тисяч гектарів лісу, запровадив туди фахівців. Ну, і бачили, як люди йому робили звіт по його дібрах. Ну і та вузькоколійка, то тепер було, як карпатський трамвайчик, туристична розвага, зроблена фірмою «Глєзінгер». Вона об’їжджала ті всі митрополичі дібра і можна було знати стан справ. Ну, і звичайно залюбки люди їздили на рекреацію до "Кедринового заповідника", так званої "Кедрової палати". Там дійсно росли кедри. Ну, по-перше, це була дача Хрущова, потім вони вже забавлялися там на тій дачі, думаю, що багато вирізали. Що дійшло з тих кедрів до наших часів, то годі сказати.

 

Це є Перегінська Осмолода. Це Ґорґани. Лужки, там є монастир Студитів тепер. Ну, це таке Богом забуте місце. Тому що як скінчилася вузькоколійка, то тепер там так само неможливо добратися. Ліпшої дороги вже не збудували. Розібрали на металобрухт.

 

Тит Войнаровський – праворуч

 

 

Це фотографія в Перегінську. Ось один із фінасових дорадників Шептицького – отець Титус Войнаровський, блискучий економіст, почесний доктор економічних наук в Падебрадах, нащадок славного роду Войнаровських ще з часів Мазепи. Дуже добре рядив справами. Завдяки йому між селянами було розпарцельовано дуже багато гектарів земель. І селяни отримали в тому часі просто я не знаю, який лот, бо це було неможливо в Польській державі, щоби селяни могли брати і кредити в банку, інвестувати, і щоби між ними розпарцельовувалася земля. Це був дуже-дуже такий економічний прорив у тому часі. Мав дуже добре економічне чуття, інвестував в український бізнес.

 

 

Славнозвісна фабрика кахлів Івана Левинського, яка знаходилася на вулиці Чупринки, і тут можна почитати, як вони себе гарно рекламували: люксусова посуда, артистична майолика, глязуровані плитки і так далі. Дуже так цікаво почитати всі ті речі.

 

Тут також Борислав, який сміється. Крайовий союз господарств молочарських. Він заставляв священиків купувати акції, таким чином фінансуючи селянство, щоби селяни могли гроші в банку і обробляти землю.

 

 

 

Законно хоронений знак “Маслосоюзу“. Дуже симпатичний знак, з чотирилисником, «щасливим листочком».

 

 

Ну, і реклама того часу: «Вже час подумати про свята і не забувати, що святочне печиво та тіста найліпше на маслі та набілі тільки «Маслосоюзу». І ще одна: «Не нарікай на землю. Вперед підсити її штучними погноями». Або «Коси, серпи безконкуренційні»…

 

Подивимось трошки фотографій з таких приватних моментів. Це вже 1900 рік, тільки він став митрополитом, рідкісна фотографія, де він в кареті, так як граф, робить об’їзд. Але також думаю, що на конях об’їжджати ті всі парохії було річчю дуже-дуже непростою. І ніхто не нарікав на дороги.

 

 

Вітає його львівська громада, Львів, 1933 рік, «Українська Молодь Христові». Кланяється йому президент Кость Левицький. Звичайно, це був піковий авторитет в тому часі.

 

Проводилася тоді Католицька Акція Української Молоді, яку пізніше більшовики в літературі радянській оголосили такою страшною назвою. Тобто вона писалася як КАУМ, Католицька Акція Української Молоді, що і було Українською Молоддю Христові, а в більшовицькій літературі, в радянській, це: «Прошла акция под названием КУМ. Ото в них те кумівство».

 

 

Митрополит Андрей разом зі знаменитим професором медицини Мар’яном Панчишиним. Маємо йому також у Львові пам’ятник (погруддя). Він лікував Шептицького і дуже багатьох священиків. Знаменитий професор.

А це братчик, який фактично услужував Митрополитові в його немочі.

Пересадка на дрезину. Чудо техніки в тому часі. 

 

І ті фотографії з Підлютого з такими життєвими приватними моментами. Якісь такий добрий момент з гумором, всі оглядаються, сміються, і Йосиф Сліпий приліг.

 

Осмолода. Один із його знаменитих братів – отець-ігумен Климентій Шептицький. 

 

 

Осмолода. Один із його знаменитих братів – отець-ігумен Климентій Шептицький. Гарна фотографія з генералом–майором Тарнавським.

 

Кілька слів про нього. Климентій Шептицький в 44 роки пішов до монастиря, будучи також мисливцем, фінансистом, чудовим господарем, аристократом, ну і всі-всі-всі титули. І також, як Шептицький, практикував дуже серйозну аскезу. Спав тільки на металевому ліжку. Мав тільки книжки, клячник, розпяття і залізне ліжко в своїй келії. Коли він тільки від графа перейшов до монастиря, то львівські панянки і взагалі львівська публіка охала-ахала, тому що можна було побачити Климентія на вулиці з відром вугілля. І вони жахалися, казали: як? граф і відро вугілля? як? граф миє посуду? як? граф там ледве не при виходку працює? І монахи Унівського монастиря казали, що вони навіть старалися відбирати від нього ту таку тяжку, брудну роботу, але він все одно її виконував, і звичайно до кінця життя заховував такий крайній монаший аскетизм. І помер, тобто, загинув у одній із найтяжчих тюрем, так званому Владімірському централі. Ото що дурнувата молодь співає «Владімірський централ, вєтєр сєвєрний»… Там загинув Климентій Шептицький. Могили його не знайдено, але тепер зроблено і пам’ятник, і меморіальну таблицю. Добре вшановано його ім’я.

 

Брати Шептицькі: митрополит Андрей та ігумен Климентій

 

 

У Владімірському централі (є свідчення про те працівників в’язничних), що його просто роздягнули, загорнули в простиню і кинули в яму. Могила його не знайдена. Монахи студити зробили кілька експедицій. Серйозно вивчали документи. Цікаво було би також для беатифікації подивитися на тіло. Тому що при знайденні багатьох тіл наших беатифікованих тіла були нетлінні, скажімо, як Йосафати Гордашевської чи Миколи Конрада. Тіло Климентія не вдалося знайти, але вони встановили у 2010 році пам’ятну дошку там, у Росії, у Владимірі над Клязьмою, і перед тим ще зробили символічну могилу. Це завдяки студитам.

 

 

Також дуже цікава фотографія. Дуже багато видатних осіб на ній, скажімо, Климентій, протоігумен редемптористів отець Схрейверс, знаменитий наш Миколай Чарнецький, рідкісна фотографія, можна би було з неї робити портрет, блаженний отець редемпторист Зятик, який був розіп’ятий у Львові у тюрмі Бригідки. Нині блаженний мученик. Можна сказати, три блаженних мученики на тій фотографії: Зятик, Климентій і Чарнецький. Ну, і ми віримо, що також Шептицький ним буде.

 

Також чудова фотографія. Бачите, як ставали люди до фотографії? По-перше, ручки у всіх однаково складені. По-друге, винесли килим – який пошанівок був до фотографії! Винесли гарний різьблений столик, накрили гарною серветою. Тобто, як до того готувалися, не спонтанно. Це було свято – приїзд Митрополита. Це було щось. Дуже багато власне таких фотографій з килимами на природі. Це така особливість.

 

Також дуже цікава фотографія з сестрами служебницями. Тому що тут двоє дуже достойних людей: засновник служебниць Єремія Ломницький і Йосафата Гордашевська, яка мешкала на Личакові, яка заповідала день своєї смерті і яка нині є блаженною Греко-Католицької Церкви. Померла у 1919 році.

 

Фотографія з мисливських угідь. Фотографія з батьком. Всі Шептицькі були заядлими мисливцями і вже бачимо, що когось та й вполювали, і вже навіть не одного.

 

 

Фотографія під час Служби Божої. Часто є такі фотографії, коли на Шептицького падає світло, і віряни зачудовано на це дивляться.

 

 

 

Також гарний приватний момент. Думаю, що це є момент із того самого свята УМХ, тоді Шептицький їхав таким гарним автом, кабріолетом, з відкидним верхом. Всі дивувалися, то було чудо техніки. Бачимо, як до нього просто було підійти. До нього просто було підійти і в Святоюрські палати, це я маю особисте свідчення з родини, тому що мій прадід – якась проблема, якесь питання життєве – на коня і в Святоюрські палати. І каже, це просто було, зайти до брата і сказати, я до митрополита в життєвих питаннях, хочу порадитися. Не треба було ніякої черги, не треба було ніякого запису. А уявляєте, наскільки ця людина була зайнята. Тепер би кожен на два роки наперед. Черга на два роки наперед. І бачимо, як просто було людям до нього підходити. Звичайна жінка підійшла, він взяв її за руку. А ззаду вже пані обмовляють. Зверніть увагу, що львівська публіка вже взяла на зуби.

 

Ще кілька фотографій з його арешту і заслання.

 

Щодо його заслання, йдеться про 1914 і 1917 роки. Три роки, в яких він був засланий вглиб Росії. Ув’язнений в Суздальському Спасо-Єфремівському монастирі. Це була в’язниця ще за царських часів.

 

Але хочу вам ще з Першої світової війни розповісти лише один фрагмент, також такий життєвий. Коли в 1914 році Росія розпочала війну з Австрією, війна почалася 1 серпня, а вже у вересні відбувся прихід російських військ до Львова, то населення масово охопила паніка. І тим більше, що перед тим, 4 вересня, було затемнення сонця, в 3-й годині дня. Це на людей справило величезне враження. І тут по вулиці Широкій, Коперника, і далі, по вулиці Сапіги (тепер Степана Бандери) почався "кінець світа". Люди зі сіл, з возами, з волами, з маєтками, зі всім пакували на залізничний двірець. То були панічні настрої. Навіть так, що люди з таким жахом старалися покинути Львів, що навіть коли їхали військові, то їх обступали ті воли, і військові вже не могли  рухатися. Мусили разом з тими волами марширувати, куди їх ніс натовп. І тут на вулиці Сапєги одинока бричка проривалася в протилежному напрямку. Це їхав Митрополит Андрей Шептицький. Він їхав до львівського магістрату, облечений в одяг з хрестами, він їхав віддати себе в заложники. Він ледве проривався, він зайшов до магістрату в той час, коли вже президент міста покинув Львів, вже нікого не було. І сказав, що він буде тим заложником. Москалі були в шоці. Що робити? І вони настільки не знайшлися, вони подумали, що це буде занадто. Вони йому запропонували очолити міську думу. Але все-таки чотири заложники було призначено. Серед них мужній (тоді ще не єпископ, але в 1917 році вже єпископ) Йосиф Боцян, і ще треба було знайти заложників. І на заложників щось дуже не спішила львівська громада. Скажімо також, один такий момент, що Шептицький, який в першу чергу хотів себе сам віддати в заложники, а в заложники віддавали тільки відомих професорів, якихось промисловців, тобто людей вагомих, будь-яку людину не віддавали. Вже був Боцян, Заячківський, здається, Войнаровський, і треба було четвертого. І от він зустрічає на вулиці професора Юліана Гірняка, такого молодого, талановитого, з закордонними студіями, модного, і каже: «Маю до тебе пильну справу. Сідай, поїхали в церкву Юра, будеш четвертим заложником». І побачив у його очах глибокий страх, і сам знервувався з того, тому що він сам готовий був себе віддати. Знервувався з того, бо Гірняк сказав: «Ну, прошу Екселенції, може, я не такий вже й великий». Почалися торги. А Шептицький сказав: «Прошу пана професора, ви ж такі гарні статті писали! Як не великий! Дуже навіть великий!». І тоді трошки під тиском і Гірняк погодився, і був четвертим заложником у тому часі.

 

Три роки був інтернований Шептицький. Коли він повернувся, його вітали люди, стоячи від залізничного двірця до церкви Юра.

 

 

А це прибуття до Відня. Вся парадна громада. Тоді надрукували багато таких листівок. Ті листівки називалися «тими». Ці листівки треба було викуповувати. Вони йшли фактично на фонд сиріт або на якийсь інший фонд. «Весь дохід призначений на фонд дітей-сиріт імені Митрополита Шептицького». Багато таких листівок є по родинах. Ми маємо такі в архівах.

 

Було в тому часі багато інтернованих, багато біженців. Він їх відвідував. Оце біженці в австрійському Ґмінді.

 

 

Це одна також з листівок-тим. Після заслання.

 

 

Фотографія з полковником українських січових стрільців Василем Вишиваним, архикнязем Габсбурґом. Бачимо така диспропорція росту. Фактично Габсбурґ такий як піонер виглядає навпроти росту митрополита Андрея.

 

І це зустріч. Святочна австрійська громада. Напуцовані коні. Дуже така рідкісна фотографія з повернення 1917 року.

 

 

Також рідкісна фотографія. Шептицький разом єпископом Боцяном (єпископ Луцький, у 1914 році був ним хіротонізований у Києві). І наш знаменитий співак Модест Менцинський.

 

Дипломатичний паспорт.

 

 

Ще трошки про подорожі. Очевидно, що не тільки з дипломатичних міркувань багато Шептицький мандрував, але й намагався робити це з громадою. І одна з його найвидатніших подорожей таких з громадою – це була подорож на Святу Землю 1906 року. Зараз слідкуйте за літературою. Цього року вийшло дуже багато гарної літератури. І цього року перевидали чудовий альбом з цієї подорожі, який був виданий 1907 року і який називалася: «Як то Русь ходила слідами Данила». Дуже чудово складена річ, і власне там є те, що я кажу, все: хто їздив, якої статі, кількість, всі пораховані. Як були розбиті на групи. Це ідеально спланована подорож. Ідеально просто. Хто скільки заплатив, хто яким класом їхав, куди приїхали, які були реколекції, хто провадив.

 

Це просто досконалий фінансовий звіт. І такий досконалий менеджерський проект. Ну, і можете собі уявити, наскільки важко на початку століття було це зробити. Наскільки важко було плисти кораблем. Зі скількома труднощами і фінансовими, і з якою небезпекою було це пов’язано. Тому що це не так, як тепер, сів на літачок – і в Єрусалим в аеропорт…

 

Це подорож у Римі. Дуже вражають мене ті фотографії ще тим, що коли я передивлялася фотографії з Риму і з Єрусалиму, я звернула увагу на те, що всі люди вбрані на довгий рукав. А там, як відомо, дуже так «холодненько» і в Римі, і в Святій Землі. Але обов’язок є на першому місці. Знаєте, там на Святій Землі вже в травні 40 градусів. Але ніхто не в шортах, ніхто не в майках, всі витримують до кінця. Це питання, як вони витримували. Але це є факт. Це зберігають фотографії.

 

Подорож з Рима. Римський Колізей, 1904 рік. Бачимо, що є і прості люди в хустках, що є і семінаристи, рідкісно жінки, і питомці, і провадить їх Митрополит Андрей.

 

Також гарна фотографія на фоні Колізею.

 

 

Фотографія зі Святої Землі. Всі були розбиті на чотири групи. Оте, що я кажу, всі на довгий рукав. А подорож відбулася в вересні, повірте, в вересні там ще дуже-дуже спекотно.

 

 

Це Митрополит як паломник, вервиця в руках і монаший клобук, монаший одяг.

 

Подорож на кораблі до Канади, 1910 рік. Фотографії фантастичні на той час. Тому що їхати на такому кораблі, це так, як їхати зараз на найлюксусовішому Боїнгу.

 

Також чудові фотографії з Євхаристійного конгресу. Всі, капітан, всі дуже такі чинні, дами в капелюшках.

 

 

Цікава фотографія з Канади 1910 року.

 

 

 

А це вже, зрозуміло, Америка. Відразу видно по прапорах, по настроях, по одязі.

 

І на завершення трошки веселих моментів. Завершу фотографіями з дітьми і з молоддю. Тому що вийшла книжка, яку не можна читати без сміху і без сліз. Скільки читаєш – стільки плачеш. Це є листи сиріт. Адресат: "Святому Миколаю, небо". Листи дітей-сиріт до Митрополита Андрея Шептицького. Але то я на сам кінець скажу.

 

А перед тим подивимося фотографії з Перегінська пластової молоді. Забезпечував пластовими строями, виділив їм цілий такий пляц для вправ. І бачимо, що приїжджає дрезина, всі пошикувалися юнки пластові, і Митрополита несуть на його фотелі з колесами. Дивіться, який веселий момент. Пластуни несуть, а він радіє. Але всі строєм, тут іде очільник.

 

Монастирська церква в Лужках. Зараз там брати-студити. Але добратися туди нереально. І та вузькоколійка, можна було їздити на рекреацію, чудове повітря, але завдяки власне тій вузькоколійці, яку вже розібрали на металолом.

 

 

Оце Підлюте. Після того, як було конфісковано майно Греко-Католицької Церкви, то більшовики (то вже в радянський час) зробили там дачу Хрущова, полювали на ведмедів і так далі зі всіми забавами.

 

 

Митрополит Шептицький з пластунами.

 

 

Літня резиденція також з пластунами в Підлютому.

 

А це з гімназистами. Також бачите, всі, як один, – в білих сорочках, в краватках, діти посідали всі однаково, однаково схрестили ноги. Як до знимки люди готувалися. Який був порядок. Навіть дисципліна також у тому полягає.

 

 

Це також, як грибочки, пластові капелюхи.

 

І завершу цей огляд дитячими фотографіями і витримками з дитячих листів, які дійсно надзвичайно-надзвичайно зворушливі. Зараз ми переглянемо, а тоді я вам почитаю.

 

Прелат Ізидор Дольницький

 

 

Фотографія разом з прелатом Ізидором Дольницьким, який похований на Личакові. Це знаменитий прелат, дуже відома людина.

 

Зразок для багатьох, захист василіянок.

 

Шептицький написав лист до Папи Римського Бенедикта XV про те, що армії, які перейшли через Львів, через Галичину, з 1914-го по 1920 рік, спричинилися до того, що на Галичині було понад 20 тисяч сиріт. І Церква для них організувала 20 сиротинців, але зрозуміло, що кожній дитині треба було вбратися, їсти, доглянути, і сестри писали звіти постійно Митрополитові Андрею. Писали про те, що дитина, яка пережила в малому віці таку трагедію, що сестрам треба було місяць часу для того, щоби ця дитина перший раз посміхнулася, і рік часу на моральну реабілітацію (це так, як наші воїни АТО, а це ж ще дитина), щоби вона тільки прийшла до життя. Це яка праця була сестер по тих сиротинцях, по монастирях! І кожна дитина писала Миколаю: то їй кожушок, то саночки – ну, так як дитина. Ну, і Шептицький писав до Папи Венедикта, казав, що це є розпачливе становище, просив про допомогу і сам дуже-дуже щедро жертвував на ті цілі. Діти були в захваті від тої машини, він приїжджав до них часом цією машиною, і, зрозуміло, що найпершим їхнім бажанням це було повозити в тому авто, що так легенько їде, той візок, що самостійно рухається…

 

Фотографія з дітьми, такими ціпочками. Вони його обсипали квітами, кожна дитина називала Митрополита таточком. І тому пізніше в радянській історіографії кагебісти писали наклепи на Шептицького, мовляв, що він займався розпустою, мав купу дітей, які називають його татом. 20 тисяч дітей! Ви ж собі уявіть. Ну, там було багато…

 

Студитів у радянських документах названо «студентами». Акцію КАУМ названо «КУМом» і т. д.

 

Дуже люблю цю фотографію. Вона просто дуже кумедна. Діти дрібненькі, як іграшки, а Митрополит так якби їх поганяє, як гусочок. Це дуже зворушлива фотографія. Які вони дрібусінькі ті діти, а який він великий. Діти писали в своїх спогадах один до одного, що ти ще не бачив нашого таточка, але коли ти його побачиш, то він такий великий, як наша черешня на городі. І коли він приїде, то візьме тебе в кишеню.

 

Це на Пасічній у захоронці, бо є підпис.

 

Це при обіді.

 

Також ті діти, які мали батьків, також мали жахливі умови, також протягом багатьох років батьки переховувалися в траншеях, також і жили в тих траншеях.

 

 

Львівські садочки на відвідинах. Це вже 1943 рік.

 

 

Захоронка в Уневі. Дуже гарна фотографія. З усіма братами-студитами і чоловічою захоронкою-сиротинцем.

 

І зараз почитаю вам їхні побажання, тому що йде Миколая, щоби ви знали, що то писали діти в тих часах і що вони просили. Як вони зверталися до Митрополита.

 

Кілька фрагментів звертання: «Найдорожчі таточку, прошу приїхати до нас, бо я ще таточка ніколи не бачила. Я з цього року перший рік в приюті, і всі товаришки говорять, що мають таточка у Львові, а я лише слухаю та й думаю собі, ануж як таточко приїде, то чи схоче взяти мене за свою дитину, бо вже кілька літ, як помер мій рідний тато і тепер я вже не маю нікого».

 

 

«Я ще не вмію писати, але пишу кілька слів, щоб сказати, що я таточка люблю, бо я більше нікого не маю, тато і мама мені померли, а тут я маю все і також таточка. Я нічого не можу післати Вам, лише рогальок і тісточко». Отакі дитячі дарунки.

 

 

Звертання виписала:

 

«Ми ще малі і не вміємо до таких достойних осіб писати, і не маємо смілості. У нас великий страх перед повінню, кажуть, що наш став виллє і нас затопить, бо наш захист низько положений, – це пишуть діти з бережанського захисту. – Все питаємося сестри-префекти, чи ми потопимося. А вона каже: «Моліться, що Бог дасть, так і буде». І ми так і робимо, але всього ми дуже боїмося». Бідні діти.

 

Ще звертання до Митрополита: «Ви нам по Бозі найдорожчий. Ваше серце таке велике, подібне до серця Христового».

 

Побажання: «Щоби таточко могли ще довго жити без гризоти, бо ми вже знаємо, як то є гризтися, бо не раз сестри так гризуться, ходять такі зажурені і все нас просять, щоби ми молилися».

 

Побажання: «Щоб Ісус дав таточкови здорові руки і ноги». І далі: «А ми оповідаємо, що Таточко наш такі дуже великі, як наша черешня на городі».

 

І що просили діти.

 

Прохання: «Теплі коцики, пластові убрання» (то пластуни Унівського захисту просили). «О святий Чудотворче, принеси плащ Стефі Крвавич, щоби могла вийти надвір, і светр для хворої Катрусі Дригайло, бо він їй дуже потрібний».

 

«Ми би також трохи поїздили собі автом, так легонько їдеться, а я б хотіла бути такою святою, як була свята Тереза».

 

«Якби мені таточко сказала «моя дитино», я би була дуже щаслива».

 

«Дуже хочемо той ровер, що ви обіцяли, а також мішок цукорків». Класично. «Але мішок цукерків».

 

«Татусю, а чи там у Львові також святий Миколай ходить? Певно, що ні, бо то дуже велике місто, і святий Миколай би заблудився і ноги би його боліли. Татова доня, Маруся сирітка».

 

Ну, і бестселер. «Я, Любця, дуже боюся чорта. Най таточко приїдуть і мене сховають під плащ, і чорт мене не побачить. Прошу конче приїхати, я таточкові половину свого пакунка віддам, лиш най таточко приїдуть, бо я дуже боюся. Цілую ручки. Таточкова Любця».

 

 

 

Лекція була прочитана у рамках програми лекцій товариства "Арт-Ключ" у приміщенні Львівської обласної організації УТОПіК 2 грудня 2015 року

 

 

 

ПРО АВТОРА: 

Наталія СЕНЬКІВСЬКА – працівниця Інституту історії Церкви (УКУ), член Національної спілки краєзнавців України.

 

Підготували Світлана ЯНІВ і Андрій КВЯТКОВСЬКИЙ

 

 

01.11.2016