Галичина славна своїми великими, розгалуженими родами, які впродовж століть беруть активну участь у формуванні її силуету. Не є виключенням і великий та розгалужений рід Шептицьких. Годі згадувати, що він дав Україні (і не лише їй) не лише великого Митрополита Андрея Шептицького (Роман Марія Александер Шептицький, 1865-1944), але й цілу вервицю єпископів, громадських і військових діячів.
Однак, коли згадують про цей рід, то забувають, що він бив не з одного джерела. Що крім батьківської – власне Шептицьких, була й материнська лінія. По батьківській лінії він був сином Івана Кантого Реміґія графа Шептицького чи Jana Kantego Remigiana Szeptyckiego (1836–1912). Щонайбільше її доводять до матері Андрея Шептицького Софії. При цьому сором’язливо не розвивають цю лінію дальше. А там є чим пишатись. Широкий український загал досі так і не знає, хто і ким був дідусь Великого Митрополита.
Герби Боньча (ліворуч) та Гржимала (праворуч).
Тому наводжу повне ім’я матері Митрополита-Предстоятеля УГКЦ Андрея Шептицького та його брата Блаженного Климентія Шептицького – Зофія (Софія) Людвіка Цецилія Констанція Шептицька чи польською – Zofia Ludwika Cecylja Konstancja Fredro (1837-1904).
І народилась вона у сім’ї відомого польського письменника гербу Боньча (Aleksander Fredro hrabia herbu Bończa, 1793-1876) та його дружини Зофії з Яблоновських герб Ґжимала (Zofia Jabłonowska herbu Grzymała, 1798-1882). Практично все життя (особливо влітку) і матері Андрея Шептицького, і його дідуся та бабусі проходило у їхньому помісті у селі Бенькова Вишня коло Рудок на Львівщині.
Александер Фредро й Андрей Шептицький
2015 рік був проголошений роком митрополита Української Греко-Католицької Церкви Андрея Шептицького. Щойно він завершився. Було багато заходів і церемоній. Назагал він вдався, хоча я переконаний, що саме фігура Андрея Шептицького вартує більшого. З часом ми ще ширше побачимо весь його огром. Потрібно тільки трішки далі відійти в часі. Зблизька часом не все видно.
Одним із пунктів цих вшанувань було відзначення місць, пов’язаних з самим Митрополитом. Але й місць, які пов’язані з його родом. І хрестоматійно чи не всі вони зосередилися на родинному маєтку Шептицьких у селі Прилбичах.
Але совєтська влада зробила все, щоби пам’яті по цьому славному роду не залишилося. Родинний палацик (чи радше двір) графів Шептицьких у Прилбичах не зберігся. Є каплиця.
Тому я дуже здивувався, що про ще одну (і то яку!) пам’ятку забули. Чи не хочуть бачити. А йдеться саме про те гніздо, з якого вилетіла мати Митрополита Андрея – про збережений палацовий комплекс у Вишні – бо там аж два палацики!
Тим більше, що і громадськість, і я вже роками б’ю в дзвона, роблячи відчайдушні спроби врятувати цю справді останню збережену пам’ятку по великому роду Шептицьких-Фредрів чи Фредрів-Шептицьких – як кому подобається.
І не один я б’ю в того дзвона – родина Шептицьких процвітає, і вона возить своїх нащадків до джерел – і до Прилбичів, і до Вишні!
Родина Шептицьких
Може, комусь і хотілося би розрубати цей рід навпіл – але це неможливо. Тому ми маємо гордитися не лише Великим Митрополитом та його Матір’ю, але й не менш великим Александром Фредром – великим польським драматургом.
Нічого не поробиш – рід Шептицьких-Фредрів є живою ілюстрацією того, наскільки спільним є наш людський і історичний спадок.
Зрештою, мало хто знає, що дідусь Великого Митрополита був не лише письменником, але й військовим – як один із ад’ютантів Наполеона І (так-так – ви не помиляєтеся) він брав участь у його походах і, напевне, випив бокал вина і в Москві, яка горіла на його очах. Може, це більше сподобається нашій публіці.
Але до чого такий довгий історичний екскурс? А до того, що щось з палацовим і парковим комплексом у Вишні маємо робити. Це останнє, що залишилося. У Польщі такого рівня пам’яток, які були би пов’язані з цим родом, немає.
На цей комплекс я натрапив досить випадково – якось влітку, з чверть століття тому, мандрував від однієї пам’ятки архітектури до іншої. Пам’ятаю тільки шутровану дорогу, величезні дерева у парку, гігантських слимаків і таємничий палац. Тобто, враження збереглося.
Виявилося, що палац належить Вишнянському державному аграрному технікуму. Коли ми попросилися оглянути внутрішні приміщення, то зі здивуванням виявили, що там є зворушлива, дуже скромна пам’ятна кімната Александра Фредра та роду Шептицьких. Пам’ятна кімната була у прохідному коридорчику на другому поверсі палацу. Ця скромність, якщо не убогість, спочатку мене вразила, але потім породила внутрішнє рішення – я вирішив особисто замовити та подарувати хоча би пристойні сучасні рами для аматорських графік, з яких складалася експозиція.
Остаточно мене переконала, що Вишнею треба займатися, іронічна ХІІІ Книга, яку Александр Фредро дописав до «Пана Тадеуша» Адама Міцкевича (XIII Księga: «Noc poślubna Tadeusza i Zosi»). За неї набагато молодші від нього, однак (ніколи не пізнавши запаху пороху, як то водиться) дуже запальні патріоти викляли його. Патріоти польські, звісно.
Однак апетит приходить під час їди. З часом я познайомився з дуже милим чоловіком – директором тоді вже Вишнянського аграрного технікуму Львівського державного аграрного університету Дмитром Клебаном. Виявилося, що він дуже багато знає і про рід Фредрів-Шептицьких, і про сам палац. На пам’ять читав фрагменти з Фредра. Вже тоді він бачив, що з палацом будуть проблеми – тоді його ще використовували для навчального процесу, а, отже, опалювали. Але прийде такий час, що все навчання перенесуть у нові корпуси в Рудках, а ці приміщення залишаться на самих себе. Хоча вже тоді технікум (а згодом коледж) був у складі Львівського державного аграрного університету.
І тоді з 2009 року я почав діяти методично. Разом із Дмитром Клебаном ми прийняли рішення перенести меморіальну кімнату у колишню спальню подружжя Фредрів. Вона була найбільш імпозантною – у ній збереглася чудова ліпнина з чотирма фредрівськими однорогами на кутках (герб роду Фредрів – символ удачі, одноріг).
На верхньому поверсі зберігся чудовий білосніжний п’єц з білим орлом зверху. Ми прийняли рішення перенести його до спальні, де п’єц зник. І перенесли. Врешті зробили ремонт. Принаймні у тому приміщенні.
В палаці, на моє здивування, збереглися чудові височенні шафи часів Фредро. Очевидно, не влазили в помешкання місцевих селян чи в пащі пічок. Ми перенесли їх до меморіальної кімнати. Меценат Андрій Гаук купив відповідну люстру. Художник Володимир Костирко написав чудовий портрет Фредра. А Володимир Турецький і Олесь Пограничний подарували портрет Митрополита Андрея. Юрко Бойко – графіки. Закупили нові рами та паспарту. Доброчинці почали нести великі й малі артефакти з тієї епохи. Процес почав перетворюватися на народну ініціативу.
Але це була справа локальна. З часом постало питання про стан всього палацу – знизу його під’їдав грибок. А зверху протікав дах.
Ми почали радитися з фаховими архітекторами та реставраторами. У лютому 2009-го було проведено ряд ознайомчих виїздів груп архітекторів, реставраторів і художників до міста Рудки та села Вишня для вивчення реального стану палацу Фредра та музею Александра Фредра. Особливо тішило, що цим зацікавилися патріарх львівських реставраторів Кость Присяжний та Микола Гайда.
Палац Фредрів
Поволі дійшли до перших обмірів палацу – і архітектор А.Мартинюк-Медвецька запропонувала проводити в палаці студентські практики Львівської та Краківської політехнік.
У вересні 2009 року було організовано першу студентську практику для студентів Національного університету «Львівська Політехніка» з ревізії стану екстер’єрів палацового комплексу.
Проект реставрації західного фасаду
А паралельно на базі Журналу «Ї» готувалося видання числа Журналу «Ї» «Садиби роду Фредро-Шептицьких», яке вийшло до кінця року.
Напевно, апофеозом відновлювальних робіт став 2010 рік. Група волонтерів із Ротарі Клубів Львова (і не тільки) під проводом проф. Львівського національного лісотехнічного університету В.Кучерявого провела ревізію раритетного парку та розпочала його впорядкування.
До того моріжок перед палацом здичавів і не раз можна було натрапити на чималого вужа. Тим більше, що палацик стоїть побіч річки Вишні. Взагалі в парку збереглося доволі раритетів – одним із основних є тюльпанове дерево (Ліріодендрон тюльпановий, Liriodendron tulipifera), цвітіння якого очікують щороку – воно зацвітає саме на уродини Александра Фредра, 20 червня.
Отож, відновлення палацику набуло рис міжнародного проекту – ідея виявилася плідною. Активну участь у проекті взяли як українські, так і польські громадські організації, зокрема, Незалежний культурологічний журнал «Ї» (Львів), ГО «Вілла Деціуша / Willa Decjusza» (Краків), а також Львівська та Краківська політехніки, Національний лісотехнічний університет і, звичайно, нинішні власники палацу – Вишнянський аграрний коледж і Львівський сільськогосподарський університет. І що важливо – у відновленні палацового комплексу розпочалася співпраця з Фондом родини Шептицьких.
19 червня 2010 року палацик був готовий до презентації широкій публіці.
Як то в нас водиться, не обійшлося без участі в заупокійному екуменічному молебні за Александром Фредром у місті Рудки делегацій Львівської обласної ради та обласної державної адміністрації, Городоцької та Самбірської районних рад і відповідних районних державних адміністрацій, Рудківської міської ради. Як то кажуть, «кесарю-кесареве».
Театральна студія «Галіціана» зі Львова у складі Софії Іванової та Олександра Оверчука показала гостям виставу «Фарс кохання», поставлену за одноактівкою Александра Фредра «Свічка згасла» та монологом Антона Чехова «Про шкоду тютюну». Перші ряди глядачів зайняла дітвора села.
Ну, а опісля, звісно, можна було й випити келих вина з ювіляром.
Та свято завершилося, й постало питання точного документування пам’ятки. Тому у вересні 2010 року було органiзовано практику для студентiв Кракiвської Полiтехнiки з ревiзiї стану iнтер’єрiв палацового комплексу. Було непросто. Почалися дощі, а у нас опалювальний сезон – за графіком. Тим часом дівчатка, які змальовували ліпнину на стелях, мали годинами лежати на вже вологій і холодній підлозі палацу. Кожен вносить свою лепту. Тим не менше, ми отримали чудовий електронний обмір палацу.
Потішило тільки те, що тоді ж Театр «Mumerus» (Кракiв), Журнал «Ї» (Львiв) і Фундацiя Willa Decjusza (Кракiв) органiзували вистави за творами Александра Фредро «Люди шляху: Папкiн i иншi»для громади села Вишня, учнiв Вишнянського аграрного коледжу Львiвської аграрної академiї, громадськостi міста Рудки. Потім виставу повторили у палаці Корняктів у Львові на Ринку, 6. Ті самі діти з Вишні – учасники вистави – чи не вперше потрапили до цього італійського патіо на львівському Ринку. Сподіваюся, не забудуть. Навіть виїхавши на заробітки до Італії.
"Папкін й інші"
З часом виникали підпроекти. Як-от виникла ідея прикрасити експозицію Музею А.Фредра у палаці родини Фредрів-Шептицьких у селі Вишня Городоцького району реконструкцією одягу тієї епохи. Все ж живемо в епоху емансипації!
Ось маніфест цього проекту:
«Чоловіки збираються шити винятково офіцерський мундир часів Наполеона і митрополичі ризи для експозиції музею. У музеї немає жодного жіночого портрета. Про присутність у палаці жінок навіть не йдеться. А насправді душею палацу була Софія Фредрова, з родини Яблоновських. Там же, у палаці провела свої найкращі дитячі і юнацькі роки її донька, також Софія, майбутня мати Митрополита Шептицького. Тому, дорогі подруги, виникла ідея №2: запертися і таки пошити жіночу сукню тієї епохи. Спроектувати її погодилася художниця Дар’я Зав’ялова. Фото жінок родини Фредрів-Шептицьких погодилася надати Ірина Котлобулатова. На увесь проект – моделювання, реконструкція, тканини – потрібно близько 3 тис. грн. Можливо, хтось має мереживо або стильні аксесуари тієї епохи – будемо дуже вдячні і за таку допомогу. Спроможемося на таку солідарну акцію?».
І спромоглися. Не можна їх не перелічити: Ірина Магдиш, Ірина Подоляк, Ольга Михайлюк, Ірина Котлобулатова, Олена Голишева, Віта Сусак, Вікторія Садова, Устина Сорока, Наталія Космолінська, Тетяна Кобрин, Наталія Пелех, Емілія Огар, Ярина Тарасюк, Ліля Онищенко, Олена Турянська, Ольга Кушпет, Аліна Небельмес, Роксолана Лемик, Люба Маринович. Було й кілька жертводавців-чоловіків, однак для чистоти експерименту їхні імена залишу іншим дослідникам.
Так народжується громадянське суспільство.
Результат виявився феєричним. 30 вересня 2010 року за всіма канонами відбулася презентація сукні у костелі оо. Домініканців. Моделлю виступила прекрасна Марія Космолінська.
А тим часом Журнал «Ї» підготував чудесний переклад книги спогадів юного ад’ютанта Александра графа Фредра «Сім мішків гречаної вовни. Спогади про наполеонівську епоху» (Trzy po trzy. Pamiętniki z epoki napoleońskiej) пера Андрія Павлишина, де Фредро, як завжди, з гумором описує свою наполеонівську епопею: «18 лютого 1814 року їхав верхи на білому коні чоловік середнього віку, трохи огрядний, у застебнутому аж під шию сіряковому сурдуті, в дворогому капелюсі без жодних ознак, опріч малої триколірної стрічки. Позаду, на певній відстані, другий, значно молодший, також у сурдуті, але темно-зеленому, також у капелюсі без ознак, згорблений так само, як перший, а може й більше, – верхи на дерешуватому коні. Чалий кінь східної крові був невисокий, непоказний, проте хоробрий. Дереш, натомість, був… дерешуватим, і несила чогось про нього більше повісти; не здержуваний ані славою предків, ані своїм власним норовом, він часто спотикався на дорозі, яку йому повсякдень судила доля. Першим із цих вершників був Наполеон, другим був я. Між нами – численний імператорський штаб, де моє місце начеб у сірому кінці малося, розкинув широко свої крила праворуч і ліворуч на засніженому полі. Позаду пересувалися чергові ескадрони гвардії, а в самому хвості балаклива й норовлива череда джур із верховими та в’ючними конями штабних офіцерів. Їхав, отож, Імператор, їхали всі, їхав і я».
Можливо, десь так виглядав молодий дідусь Митрополита. За вірну службу Александр Фредро був відзначений найвищою відзнакою імператора Наполеона І – Орденом Почесного легіону.
Видавши такі імпозантні спогади Митрополитового дідуся, ми не могли відмовити собі у тому, щоби не затіяти якоїсь великої ґранди. І привід знайшовся. Ми вирішили з помпою відсвяткувати у Вишні 220-ту річницю уродин Александра Фредра. Правда, не 20 червня, а трохи пізніше (щоби вийшло на вихідні 23 червня 2013 року).
І як завжди – літургія у костелі міста Рудки, де похований Александр Фредро, відкриття мармурової меморіальної таблиці йому в палаці Фредрів.
А потім – презентація книги Александра Фредра «Сім мішків гречаної вовни». І на сам кінець – театральна вистава «Тітонька» (бо ж Фредро – великий комедіограф). До цієї вистави на провінції приклався сам Збіґнєв Хшановський – легенда львівського театрального світу. Чи не вперше за останні сто років відбулася театральна вистава в шляхетському палаці на провінції. Розчулений режисер на знак вдячності вшанував мене чи не найвищою відзнакою, яку може уділити людина людині – дозволив називати його просто Збишком. Таке не забувається.
Ну, а після того – фуршет… Бо ж Фредро – без цього з ним не можна. Того дня я вперше говорив з катедри – ex cathedra чи καθῆσθαι. Саме ці слова, здається, більш пасують в таких випадках. Не скажу, що набув святості, але урочістю перейнявся.
І тільки після того ми відважилися ознакувати і Рудки, і Вишню великими дорожними знаками, які голосили подорожньому, що це місто і місце – джерело, з якого били два потужні джерела – і роду Фредро, і роду Шептицьких.
Напевно, саме такий шлях має пройти кожне важливе для нас місце. Починаючи з малого потічка.
Та це не кінець історії. І зовсім не щасливий кінець. В 2014-2015 роках було не до палаців. Знову війна. Знову криза, убогість, руїна. Тимчасом у палаці не ведеться навчальний процес. Його не опалюють. Зусиллями голови Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Андрія Салюка його, на щастя, внесли у перелік пам’яток, які охороняються державою Україна. Але самі знаєте, як воно виглядає. Зараз він на балансі Університету. Хоча, що з ним робити, достеменно ніхто не знає.
За незалежної України була спроба приватизувати Палац Фредрів-Шептицьких – з усіма його довколишніми красотами. Прибрати до приватних рук унікальну садибу, кажуть, хотів один із відомих українських політиків. Точніше антиукраїнських – Віктор Медведчук. Хоч, звісно, це наклеп… Зупинити процес (на президентському рівні!) допомогла «Книга пам’яті», каже Дмитро Клебан, в якій десятиліттями свої враження від маєтку залишали туристи з України та країн Європи. Блажен, хто вірує. Видно приглянулося щось інше. Може, урочище Йозефталь коло Мислівки на Станіславівщині. А там і Помаранчева революція, і Революція Гідності і т. д.
Є задум організувати на базі палацу Центр українсько-польського поєднання, в якому проводилися би різноманітні конференції, зустрічі. Бо ж фігури дідуся й онука так і просяться в святці українсько-польського поєднання. Чи, можливо, якихось міжнародних екологічних студій? Чи відкрити філіал якогось з музеїв?
Звісно, відповіддю буде – не до того, немає коштів. І дійсно. Немає коштів. І спочатку потрібно перемогти ворога. Але думати потрібно вже сьогодні. Чи, точніше, думати треба було ще чверть сторіччя тому. Коштів завжди не буде. Але вони є. Вони є в світі. Потрібно шукати, писати проекти, шукати партнерів. Якщо це об’єкт цікавий і нам, і полякам, якщо він є нашою спільною історичною пам’яткою, то й відновлювати його ми можемо разом. Але для початку потрібно мати бачення – візію, як ми любимо говорити в Галичині.
30.01.2016