18 серпня виповнюється 160 років від дня народження Омеляна Поповича (1856-1930) – українського письменника, педагога, публіциста, громадсько-політичного діяча Буковини, президента її української частини у 1918 році.
Напередодні святкування Дня незалежності варто згадати цього чоловіка, який майже 60 років свого життя поклав на вівтар громадськості та шкільництва Буковини, аби Україна дочекалася цього вистражданого багатьма поколіннями свідомих українців свята.
Народився Омелян Попович 18 серпня 1856 року в місті Дорна Ватра, що на півдні Буковини – тоді коронного краю Австрійського цісарства (нині це місто Ватра-Дорней в румунському повіті Сучава). Батько – Олександр Попович (1832–1870) був православним священиком, посвяченим у духовний сан за рік до народження старшого сина (1855). Отець Олександр був активним збирачем зразків усної народної творчості, хоча вірші й оповідання писав німецькою мовою. Помер молодим – на 39 році життя, залишивши в біді дружину та дітей.
Мама – Вікторія фон Байєр (Попович), походила з українського роду, була онучкою протоієрея Михайла Ганіцького. Її мати Марія Ганіцька-Дияконович була сестрою Анни Гординської – матері видатного поета Юрія Федьковича.
Дитинство Омеляна проходило під впливом українських традицій, пісень і казок. Мати була доброю, щирою, освіченою жінкою, що закінчила німецьку школу, але бездоганно володіла і руською (українською) мовою. Вона добре розуміла необхідність освіти для свого сина.
Протягом 1864–1865 років хлопець закінчив два класи початкової школі у містечку Сторонець-Путилів (тепер районний центр Путила). У 1865–1867 рр. навчався у 3-4 класах у «Чернівецькій зразковій православній хлопчачій школі» (нім. Griechisch-orientalische Knabenschule in Czernowitz), яку згодом у своїх спогадах називав «фабрикою румунізації». Уже в дев'ятирічному віці в Омеляна простежується зріле несприйняття зневажливого ставлення учителів-румунів до учнів-українців, що ще більше зміцнило його волю, свідомість приналежності до українців і стійкість поглядів.
З 1867 року Омелян Попович продовжив навчання в «Цісарсько-королівській І Чернівецькій німецькій гімназії» (нім. K.u.k. I Staatsgymnasium in Czernowitz). З того ж року здебільшого жив у татових батьків Льва та Марти Поповичів, про яких завжди згадував з глибокою ніжністю. У 6-му класі під впливом свого товариша Апостола-Думича й учителя української мови, народовця, доктора Клима Гнаткевича гімназист Попович сам записався на поглиблене вивчення української мови, в чому його щиро підтримала мати. Не довчившись два роки через важке становище родини, О.Попович залишив гімназію, але продовжував займатися самоосвітою.
Вже у 1873 році він склав іспити і вступив на другий рік навчання до «Ц.-к. Чернівецької державної учительської семінарії» (нім. K.u.k. Lehrerbildungs-Anstalt in Czernowitz), яку успішно закінчив 1877 року.
Якраз на час його навчання в семінарії припадає поява в Чернівцях перших учнівських громад, які діяли напівлегально, бо за тодішніми законами гімназисти не мали права створювати товариства. Першим було товариство «Согласіє», в яке вступив 18-річний студент учительської семінарії. З перших днів перебування в товаристві він узявся до активної громадської праці. Спочатку виконував обов’язки бібліотекаря, секретаря, а вже за два роки став його головою. Товариство вимагало запровадження освіти українською мовою в гімназіях і духовних закладах. Для цього вони роздобули підручники українською мовою, аби відповідати предмети рідною мовою, включно з катехизмом. Але найбільше уваги товариство приділяло культурному життю – створили аматорський театр, який ставив українські вистави та водевілі, що дуже подобалось молоді.
І хоч «Согласіє» на той час дотримувалось «старорусинського» напрямку, через нього пройшло чимало молодих людей, які згодом стали лідерами українського руху. Як згадував пізніше сам О.Попович, «всіх нинішніх (тобто 80-х років ХІХ ст.) буковинських патріотів-русинів виплекало се товариство» ¹.
Згодом, уже будучи вчителем, О.Попович долучився до праці в «Руській Бесіді». Його навіть пропонували до нового виділу (керівного органу товариства). На той час «Руська Бесіда» шукала шляхів активізації своєї роботи, і треба було переобрати її виділ. Сюди мали ввійти старорусини і народовці – як буковинці, так і галичани. Але це не сподобалось прибічникам В.Продана. Аби розколоти товариство, вперше в громадському житті Буковини розпочато компанію проти галичан-католиків. До статуту було внесено пункт, що членами «Руської бесіди» можуть бути всі громадяни Австро-Угорської імперії, але тільки православного віросповідання. Це означало, що вихідці з Галичини, здебільшого греко-католики, не мали би права активної участі в діяльності товариства. Звичайно, частина членів «Руської бесіди» намагалися внести правки такого змісту, що найважнішим є руський (український) характер товариства. Але ці спроби не мали успіху. Так вперше виник конфлікт між буковинцями та галичанами, який згодом не раз давався взнаки на Буковині.
Ці суперечки швидко дали сумні наслідки. Вперше за всю історію Буковинського сейму українці краю не отримали жодного мандату, бо не займались підготовкою до виборів. Це був дуже важкий період для українського руху в краї.
Проте в українській громаді знайшлись люди, які не хотіли миритися з таким становищем. Активні українці, серед яких був і Омелян Попович, створили товариство «Руська Рада». Вони взялися до активної праці, роз’яснювали простим людям, особливо неписьменним, найважливіші моменти політичного та громадського життя держави та краю, виборчих кампаній до Буковинського сейму й австрійського парламенту, місце українців у цих процесах.
Це було найактивніше українське товариство на Буковині. О.Попович входив до виділу «Руської Ради».
В 1870-1880-х роках до активної роботи приступає нова генерація громадських діячів, які намагаються відмовитися від «старорусинських» догм. Серед них був і Омелян Попович. Пізніше приєднався Степан Смаль-Стоцький (1859–1938).
Степан Смаль-Стоцький
Це були молоді люди, яким на той час було близько тридцяти і які пройшли свої громадські «університети» у молодіжних товариствах. Вони вже були виховані на передових ідеях, які прийшли з друкованим словом із Галичини та Наддніпрянщини, мали власне бачення подій у світі, тому бачили безперспективність «старорусинства» й перейшли на народовецькі позиції. Для поширення свого світогляду вони видавали просвітні книги, проводили широку освітню роботу серед селянства.
Коли члени «Руської Бесіди» 1884 року обрали виділ із нових членів, він одразу приступив до пильної роботи. Постановили видавати газету, «Руську бібліотеку для молоді», для чого створили окремий видавничий комітет. Всі видання «Руської Бесіди» мали друкуватися народною мовою.
Впродовж 1884-1889 років відбулося остаточне розмежування між народовцями (яких підтримували переважно вчителі та службовці) і москвофілами (православне духовенство) в руських товариствах.
Дуже важливим для українців став 1885 рік, коли почала виходити перша політична газета краю «Буковина». Редагувати її запросили відомого письменника Юрія Федьковича, але фактично газету редагували І.Тимінський, Є.Пігуляк, але найдовше це робили С.Смаль-Стоцький і Омелян Попович (вони ж мали найбільший авторитет). Газета послідовно обстоювала позицію народовців. Дуже високо цінував її Іван Франко, на її шпальтах він друкував свої праці – так само, як і М.Драгоманов, Б.Лепкий та інші. Також тривало видання «Буковинського православного календаря» та «Бібліотеки для молоді».
О.Попович так згадував про свій перехід до народовців: «Несвідома любов до рідного слова і народу, яку почув я в році 1874, виучуючи театральні штуки українські, придушена лженаукою руских м-учителів, підсвідома думка писати видання для народа на язиці народнім, повстримана софізмами «Бесідних» об’єдинителів, та нетактовними глузуваннями декотрих черновецких народовців, любов і свідомість та пробилась в мені зовсім, коли на «твердо» учені члени комісії установлені до управильнення рускої правописи на противні виводи одного неязикослова народовця, зм’якли й відповіли не доводами, а як і недавно тому, знов «обуренєм» і т. п. нісенітницями; я став народовцем, і сплакавши гірко слезу над часом марно страченим, на ізучєніє «язычия» і «этимологической правописи» почав пильно учитись мови Шевченка, Федьковича, Вовчка і пр. наших золотоустих співаків-писателів» ².
Позаяк народовці спирались у своїй праці на учительство, то потрібно було його зорганізувати і залучити до громадських справ. Тому й виникла потреба заснувати окреме українське педагогічне товариство. Цю справу взяв на себе Омелян Попович, на той час найбільший авторитет серед українських освітян Буковини. Так виникло товариство «Руська школа», очолене С.Смаль-Стоцьким, хоч усю роботу провадив Омелян Попович.
Власне, в межичасі Омелян Попович, закінчивши семінарію, і розпочав педагогічну працю. Спочатку учителем-помічником, згодом – учителем «Чернівецької 4-класної хлопчачої народної школи» (нім. 4-klassige Knaben Volksschule in Czernowitz), де одночасно був класним керівником 1-го класу і викладав там німецьку мову, рахунки, гімнастику, співи, письмо, а у 2-му класі – рисунки, співи, гімнастику, українську та румунську мови.
1879 року склав на «відмінно» другий (практичний) кваліфікаційний іспит, отримавши кваліфікацію «вчитель народних шкіл із німецькою та українською викладовими мовами».
У 1881 році Омеляна Олександровича перевели на посаду дійсного вчителя «Чернівецької міської хлопчачої школи на вул. Турецькій» (нім. 4-klassige kommunale Knabenschule in der Turkengasse, Czernowitz). Того ж року (через 3 місяці) був призначений управителем нової міської школи в Садгорі, а з 1883 року – учителем, а згодом й управителем «Чернівецької початкової хлопчачої школи» (нім. Offentliche Knaben Volksschule. Czernowitz) на передмісті Монастириськах, де працював до 1891 року.
У 1890-х Омеляна Поповича перевели на адміністративну роботу. З 1892 року він – повітовий інспектор народних шкіл у Сереті, з 1894-го – у Кіцмані. Через рік Крайова шкільна рада запросила його на посаду референта народних шкіл Герцогства Буковина. З 1906 року О.Попович був крайовим інспектором народних шкіл і семінарій. На всіх цих посадах він ретельно обстежує стан шкіл, кваліфікованість учителів, виявляє недоліки й намагається якнайкраще посприяти їх виправленню. До його повноважень входила інспекція всіх руських шкіл краю, «стан яких виявлявся … на Буковині … дуже сумно». За його сприяння на засіданні Крайової Шкільної Ради від 13 грудня 1908 року прийнято рішення про додаткову оплату вчителям, які організовували та працювали на «курсах анальфабетів» (заняттях, на яких вчилися читати, писати й рахувати дорослі та діти 10–15 років, які з різних причин не відвідували школу).
Поряд з адміністративною роботою, з 1896 року Омелян Олександрович був викладачем Чернівецької учительської семінарії, де колись здобув фах учителя.
Того ж року за його ініціативою при «Руській Бесіді» було створено орфографічну комісію для «управильнення» чинного правопису. Його підтримали в цьому й галицькі народовці. Спільно Українське педагогічне товариство та Товариство ім. Т.Шевченка звернулися до Крайової шкільної ради у Львові та міністерства освіти та віросподівань Австрії, аби перейти на фонетичний правопис. Після закінчення роботи правописної комісії у Львові питання було вирішено на користь фонетики. Від 1895 року вона була запроваджена у всіх школах. То був дуже важливий крок для українського письменства.
Новий час ставив нові завдання, тому 1908 року була створена «Українська поступова партія», інтелектуальним провідником якої став крайовий інспектор українських шкіл Омелян Попович. На той час він майже одноосібно редагував «Буковину».
Здобував практичні навички політичної діяльності. У 1911 році О.Поповича обрали посолом Буковинського крайового сейму. Був він навіть членом виконавчого органу сейму – Буковинського крайового виділу.
На початку серпня 1914 року Буковина опинилася у вирі Світової війни. Вже 2 вересня російське військо зайняло Чернівці. Щоправда, ненадовго, бо вже 20 жовтня росіяни змушені були відступити. Але й відновлення австро-угорської влади не було тривалим. Уже 27 листопада російська армія знову захопила столицю Буковини й протрималася у ній до 17 лютого 1915 року. Під час «Брусиловського прориву» 1916 року російські війська втретє зайняли Чернівці. А 3 серпня 1917-го росіяни остаточно залишила Буковину.
Цісар Карл I у Чернівцях, 1917
6 серпня 1917 року визволені Чернівці відвідав новий цісар Карл І, якого з ентузіазмом вітали мешканці міста. Карл І зрозумів безперспективність продовження війни й шукав шляхи до укладення миру з Антантою. Але Австро-Угорщина перебувала під жорстким тиском Німеччини, і всілякі мирні ініціативи кайзер Вільгельм ІІ відкидав.
Після того, як УНР підписала Берестейський мир, жевріла надія, що Австро-Угорщина виконає свої обіцянки щодо створення окремого коронного краю на українських етнічних землях Галичини та Буковини.
Карл I
16 жовтня 1918 року цісар Карл І оприлюднив маніфест, у якому проголошував, що «Австрія по волі своїх народів має стати зв’язковою державою, в якій кожде плем’я на области, яку заселює, творить свій власний державний організм… До народів, на яких самовизначенню буде основана нова держава, звертаю мій заклик, щоби вони співділали в сім великім ділі через Національні Ради, які утворені з послів кожної нації до Державної Ради, які мають заступати інтереси народів у відношенню до себе та до Мого правительства».
У Львові була скликана Українська Національна Рада (УНРада) – тимчасовий парламент майбутньої Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). До складу УНРади увійшли, зокрема, й відомі буковинські політики, депутати парламенту та Буковинського сейму: Осип Бурачинський, Микола Василько, Теофіль Драчинський, Теодор Іваницький, Теодор Левицький, Юрій Лисан, Антін Лукашевич, Омелян Попович, Ілля Семака, Степан Смаль-Стоцький, Микола Спинул. 18–19 жовтня УНРада проголосила Українську державу на всій українській етнічній території Галичини, Буковини та Закарпаття, до якої мала б увійти «ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, – зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини».
Український народний дім у Чернівцях
Буковинські делегати, повернувшись до Чернівців, скликали 25 жовтня 1918 року нараду членів УНРади, які брали участь у львівських зборах, і представників українських партій і товариств. На цих зборах був створений Український Крайовий Комітет Буковини – Буковинська делегатура УНРади. Головою цього Комітету, який розмістився в Українському народному домі, вибрано Омеляна Поповича, заступниками стали Аґенор Артимович і Володимир Залозецький, секретарями – Михайло Литвинович та Юрій Сербинюк.
«На цьому засіданні вона приняла назву «Крайового Комітету» та поширила свій склад десятьма новими членами визначних громадських діячів, при чому 2 місця признано для представників чернівецького міщанства та одне для представниці українського жіноцтва. Рівночасно було створено цілий ряд комісій, які мали підготовити всі ділянки майбутнього державного життя на Буковині. Було створено комісії:
1) редакційну – голова д-р Мирон Кордуба, яка мала виготовити маніфест до народу і скликати українське всенародне віче до Чернівець, підготовивши плян його організації;
2) Народньої оборони – голова О.Безпалко, мала занятися організуванням міліції в Чернівцях і на провінції;
3) фінансову – голова д-р Р.Цегельський, мала виготовити плян національного оподаткування і ввести його в життя;
4) міжнародню – голова О.Попович, мала вести переговори з представниками інших національностей на Буковині у справі мирного співжиття;
5) адміністративну – голова Ґ.Лисинецький, мала виготовити список кандидатів на важливіші урядові становища, в зв’язку з перебранням влади на Буковині, та загальний список усіх урядовців-українців на Буковині» ³.
Мирон Кордуба й Осип Безпалко
Насамперед треба було організувати власне військо з вояків-українців 22 та 41 полків, які стаціонували в Чернівцях. Але полковник Томашевич, поляк за національністю, 2 листопада розпустив свій 41-й полк по домівках. Також розбіглися й солдати 22-го полку, прихопивши зброю та військове майно.
На Буковині перебували тоді ще два відділи Українських Січових Стрільців – один у Чернівцях, а другий у Вижниці. Ними командував архикнязь Вільгельм Габсбурґ (Василь Вишиваний), а його ад’ютантом був Остап Луцький. Довідавшись про Листопадовий Зрив в Галичині, буковинський Крайовий Комітет вислав більшість УСС-ів на допомогу Львову.
Андрей Шептицький і Василь Вишиваний
Ось що згадував В.Габсбурґ про листопадові дні 1918 р.: «Буковинські румуни впливали знов на намісника Буковини графа Ецдорфа, щоб УСС-ів чим скоріше видалено з терену Буковини. Між УСС-ами самими були думки поділені: одні хотіли зайняти Чернівці і боронити Буковину перед румунами, а я дістав депешу зо Львова, щоб УССів відправити туди» ⁴. На жаль, УСС-и запізнилися до Львова, де вже не могли переломити несприятливу ситуацію, як і не стали основою збройних сил української Буковини, що могли би чинити опір румунській окупації.
Тим часом, як писав американський історик Тімоті Снайдер: «Українці у Львові заснували республіку, президент якої повідомив Вільгельма, що в його послугах немає потреби» ⁵. Для полковника В.Вишиваного не знайшлося місця в УГА, яка конче потребувала досвідчених офіцерів, і його інтернували у монастирях отців Василіян у Краснопущі біля Бережан та в Бучачі.
3 листопада відбулося Буковинське віче, яке проголосило у північній частині Буковини українську владу. Було проголошено злуку Буковини з Галичиною, де утворилася ЗУНР.
Протокол про перейняття влади в Північній Буковини від 6 листопада 1918 року
6 листопада 1918 року Крайовий Комітет оголосив про перейняття влади в Чернівцях і містах та селах Північної Буковини від австрійського президента Буковини графа Ерцдорфа. Крайовим президентом призначено Омеляна Поповича, посадником Чернівців – Осипа Безпалка. Влада над румунською частиною Буковини перейшла до Аурела Ончула. Територіальна приналежність окремих міст та громад до української чи румунської частин краю визначалася за результатами австрійського перепису населення 1910 р. Чернівці мали залишатися «нейтральним міжнародним містом» до остаточного рішення мирної конференції. За рішенням цієї конференції такими «вільними містами» стали Данціґ (Ґданськ) і Фіуме (Рієка)…
На той час українці-русини становили 26% населення «Великих Чернівців», румуни – 13%, євреї – 32%, німці – 16%, поляки – 13%. Але не було кому захищати українську справу в Буковині. Нечисленні добровольці та одна сотня УСС-ів не змогли протистояти румунській армії.
Справжнім лідером буковинських румунів був Янку Флондор, який очолював Румунську Національну Раду. Його не влаштовував компроміс, досягнутий Аурелом Ончулом, якого румунські шовіністи вважали зрадником. Я.Флондор настійно звертався до румунського уряду, що перебував тоді в Яссах, з вимогами військової допомоги.
8 листопада румунський літак розкидав летючки з повідомленням генерала Якоба Задіка про початок окупації всієї Буковини на запрошення Румунської Національної Ради – для охорони життя, майна та свободи населення перед «кримінальними і більшовицькими бандами». Такими «бандитами» румунські урядовці вважали українську владу в Буковині.
Того ж дня делегація Крайового комітету в особі В.Залозецького висловила протест проти таких дій румунського війська. Але вже 9 листопада дивізія генерала Задіка зайняла станцію «Глибока». Одночасно Румунія ще встигла оголосити війну Німеччині, щоби забезпечити підтримку держав Антанти для зайняття Буковини та Трансільванії.
Омелян Попович виїхав за допомогою до Галичини, залишивши своїм заступником Володимира Залозецького. Йому доручили «зараз же йти до президіяльного бюра та вести урядованє, коли його силою відтам не усунуть».
Частини 8-ї румунської дивізії вступили до Чернівців 11 листопада. Протягом двох тижнів румуни окупували всю Буковину. 28 листопада в Чернівцях під проводом Я.Флондора відбувся Генеральний конгрес Буковини, який прийняв резолюцію про «безумовне й на всі часи з’єднання всієї Буковини з Румунським королівством». Цю резолюцію підтримали німці та поляки. Євреї не брали участі у цьому конгресі, а українці були безумовно проти.
18 грудня король Румунії Фердинанд І затвердив приєднання Буковини до Румунії, а румунський парламент ратифікував цей акт. Разом із Буковиною Румунія анексувала у 1918–1919 роках Трансильванію, Банат і Бесарабію. Спроби опору проти окупації – Хотинське повстання (січень 1919 р.) і повстання солдатів-українців 113-го полку в Чернівцях (листопад 1919 р.) були жорстоко придушені окупантами.
Омелян Попович знову виїздить до столиці ЗУНР – Станиславова. Там його обирають одним із заступників президента УНРади ЗУНР Євгена Петрушевича. Та українська влада під ударами Польщі впала і в Галичині. Омелян Попович залишається у Станиславові, куди з Чернівців переїздить і його родина. Він знову займається педагогікою. У 1922 році він займає посаду референта при товаристві “Рідна школа” у Львові. Потім виходить на емеритуру та переїздить до Заліщик, де живе з донькою Наталею (1881–1935). Її чоловік адвокат Роман Стефанович був керівником місцевої «Просвіти» (у часи ЗУНР – комісаром в Заліщиках). Загалом О.Попович мав 5 синів і 4 доньки.
Омелян Попович помер у Заліщиках 22 березня 1930 року, там його й поховано.
Заслуговує на увагу й літературна спадщина Омеляна Поповича. Він писав поетичні, прозові, публіцистичні, науково-популярні твори під різними псевдонімами та криптонімами (Мурашка, Омелян Олексів, Омелян Олександрів, О.П. та ін.). Є автором мемуарів «Відродження Буковини», надрукованих невеликим тиражем у львівському видавництві «Червона калина» 1933 року. Ці мемуари дають уявлення про розвиток суспільних процесів упродовж другої половини ХІХ – початку ХХ століття.
ПРИМІТКИ
¹ О.Добржанський. Національний рух українців Буковини другої половини XIX – початку XХ ст. – Чернівці, 1999. – С. 169.
² Там само. – С. 182-183.
³ Новосівський І.М. Українська державна влада на Буковині в 1918 р. – Нью Йорк, 1964. – С. 10, 11.
⁴ Гірняк Н. Полк. Василь Вишиваний. – Вінніпеґ. – С. 55-56.
⁵ Снайдер Т. Червоний князь. – Київ, 2011. – С. 111.
18.08.2016