Рубікон Хмельницького

1.

 

Данціґська пристань, княгиня Балтику, відкрила свої ворота. Мов захланна красуня ждала того вечера, простеливши атлас зеленавих хвиль, дорогих своїх коханців із далека й ішли до неї, з вітрами обійнявшись, напнувши вогнепері крила вітрил, розгорнувши тремтливі прапори, йшли до нeї любаси стрункі бриґантини й чепурні корвети, йшли звідусіль — із Риґи й Любєки, з Ґенуї й Кадиксу, із старовинних королівських пристаней Нормандії та й з далекого Ціпанґо й Сан Домінґо. Волі бо морських шляхів не могла увязнити хижа війна, що вже зверх чверть сторіччя палахкотіла на континенті.

 

І, покинувши юрбу, що оточила морців шведського ґалліону, який сьогодня лиш загорнув до порту й засвітив свої зелені ліхтарі над кермою з різьбленим кентавром, морців русявих та високих мов осокорі, ротмістр Александер Ахіллес та майстер Ґондіус повертались узбережжям до дому.

 

Цей Ахіллес, аґент Володислава IV, прибував щолиш позавчора із Варшави, по дорозі з Персії. Йому ворожено майбутнє. На брунатному від таврижського сонця обличчі перетинались шрами, здобуті в війнах під найславнішими полководцями Европи. Але битевні поля він давно змінив на паркет королівських палат; дипломатія була ця ж сама війна, тільки іншими засобами. Розум відточений мов шпага, слово, що іноді вбивало мов стріла, слово, що іноді вартувало виграну баталію або стратегія інтриг — чим це не мистецтво, вдвічі коштовніше від химерної штуки воювання? Йому служив Ахіллес вірно, гартуючи себе в вогні бурхливих років, витончуючи хист дипломата, що змагався в грізних тенетах політики, виростаючи на майстра, що його боятимуться.

 

— З дня на день чекаємо їх, а вони не прибувають, промовив майстер Гондіус, але важко було збагнути, чи це переймає його, чи радує; може вони порішили інакше...

 

— Почекаємо ще, відповів Ахіллес, нема сьогодня — будуть завтра. Капітан навряд чи підпише новий контракт. Гадаю, що по дюнкерських пригодах кортітиме його повернутись скоріше на схід, де він потрібніший ніж у армії Конде.

 

— Що ви гадаєте, рітмайстре, про цю людину? Знечевя заступив йому дорогу Гондіус. Вона мене бентежить мов демон. Я бачив її двічі й її обличчя живе й тепер передімною. Ще ніколи не збивались мені у память людські риси так докладно як капітанові. Але, коли хочу накреслити ці риси, вуглик випадає з пальців. Це демон, рітмайстре!...

 

Ахіллес засміявся.

 

— Майстре людських рис, прешановний Гондіусе, капітан не винен, що його матір підчас вагітности мусіла бачити самі пожежі й січі. Ці риси — це від раси степових кондотієрів, адже ж капітанів батько поляг від турецької кривої шаблюки, а бабуні його часто зміняли рогача на лука й гаківницю. Вам же, звиклому до оксамітних личок німецьких князівен та до лагідних рис ганзейських купців, що дають себе портретувати на старості літ у довіллі, цей степовий Марс сарматський видається демоном. Проте капітан людина небуденна. Я говорив з ним колись у Варшаві й відразу потім сказав королеві, що це людина, рішена на все святе й не святе. Але гай-гай, мій добрий майстре, тому, хто розмежує мені нині добро від зла, дам мішок цехинів.

 

— Яка радість, яка втіха, знечевя загомонів схильний до захвату Гондіус, що моя господа гостить стільки небуденних мужів. Перший це ви, рітмайстре....

 

— Лестивче...

 

— Другий — пан Вільгельм Левассер де Боплан, інженер з ласки Божої, чародій математики й геометрії, третій — всечесніший Отець Генцель Мокрський...

 

Ахіллес не видержав і голосно зареготався.

 

— Додайте ще аґента його еміненції пана Шеваліє, що бував у вас частенько, матимете ціле шановне товариство, чемно до себе посміхаючихся, водночас за пазухою змию леліючих. Ні пане майстре краще не вяжіть нас і не поєднуйте у своєму, гідному похвал стремлінні бачити усіх людей братами. Не мир панує в тому світі, а меч. І кожен із нас, у цьому вищезгаданому нами товаристві, слуга меча. А це нещадність, а не милосердя.

 

Ахіллес зморщився, але нічого не сказав.

 

— ...Мокрський, хоч і ворожий нам своєю приналежністю до іншої реліґії, але яка широчінь думки, яка ерудиція, яка ввічливість...

 

— Школа кардиналів — політиків, світочів нашого сторіччя...

 

— І нарешті, і нарешті, дорогий пане рітмайстре, гість із за моря, що ми ждемо його з дня на день.

 

— Мій дім — ваш дім, рітмайстре, вклонився посміхаючись Гондіус, бо вони наближались до його дімка, схованого за золотою листвою каштанів. Він самий розумів позлітку своїх слів, але волів мовчати ніж відповідати на цю занадто щиру заяву ротмістра. Як добрий слуга її величности королеви Христини, що кожних три місяці присилала йому добру калитку ґульденів та докладні звіти з подій у Септеніріонах та про акцію великодержавних аґентів у Данціґу, він не міг натішитись такими справді знатними й цікавими гістьми, з яких кожен давав йому перш за все гарний подарунок за риття портрету, а підчас портрету ще й цінні відомості чи хочби тільки ненароком кинені слова про важливі цього світу справи, з чого можна було потім написати листа — справжню поему, або ному похвал стремлінні бачити усіх людей братами. Не мир панує в тому світі, а меч. І кожен із нас, у цьому вищезгаданому нами товаристві, слуга меча. А це нещадність, а не милосердя.

 

Ахіллес зморщився, але нічого не сказав.

 

— ...Мокрський, хоч і ворожий нам своєю приналежністю до іншої реліґії, але яка широчінь думки, яка ерудиція, яка ввічливість...

 

— Школа кардиналів — політиків, світочів нашого сторіччя...

 

— І нарешті, і нарешті, дорогий пане рітмайстре, гість із за моря, що ми ждемо його з дня на день.

 

— Мій дім — ваш дім, рітмайстре, вклонився посміхаючись Гондіус, бо вони наближались до його дімка, схованого за золотою листвою каштанів. Він самий розумів позлітку своїх слів, але волів мовчати ніж відповідати на цю занадто щиру заяву ротмістра. Як добрий слуга її величности королеви Христини, що кожних три місяці присилала йому добру калитку ґульденів та докладні звіти з подій у Септеніріонах та про акцію великодержавних аґентів у Данціґу, він не міг натішитись такими справді знатними й цікавими гістьми, з яких кожен давав йому перш за все гарний подарунок за риття портрету, а підчас портрету ще й цінні відомості чи хочби тільки ненароком кинені слова про важливі цього світу справи, з чого можна було потім написати листа — справжню поему, або філософічний трактат, на зразок тих, у яких так милувалася велика володарка Півночі, учениця славного Декарта.

 

І, чемно, але ані трохи не надщерблюючи поваги найкращого ґравера Септентріонів і данайського патриція, Гондіус пропустив рітмайстера Ахіллеса наперед, і вони статочно подались по сходах у маляреву господу.

 

Була в ній, двоповерховій чепурній будівлі, що з її вузьких вікон видно було щогли купецьких кораблів і шир сірого Балтику, усмішка йовіяльного добробуту, що звив собі тут, за муром, порослим виноградом, за каштанами та акаціями, здалека од хуртовин, кубло спокійне й затишне. А проте осьде вилікувались грози.

 

Простодушний Гондіус-Лукул, гостюючи хуртовинних Марціусів навіть і не сподівався, що над його господою сходять, перемагаючи темінь жовневої ночі, яка мов кіт скрадалась до міста, ясне сузіря, байдужо-срібне сходить — Марса і Скорпіона.

 

Левассер де Боплан, королівський інженер, вояк із-під Солониці та Курукова, великий будівничий фортець на скраях Річи-посполитої грав у шахи з панотцем Генцелем Мокрським, братом Ісусового Товариства.

 

Інженер був гуґенот, проте вольнодумність не перешкоджала йому приятелювати із чеснотливим маґістром ярославської колeгiї.

 

Вільгельм де Боплан розсівшись у кріслі та спершись на тростину напружено морщив чоло — розгадка партії не була легка. Чернець глядів на нього із-під лоба і ніжно пестив довгими пальцями собаку, що припала до його колін.

 

— Зараз, зараз, отче...

 

— Не турбуйтесь, добродію, я охоче підожду.

 

Чернець терпеливо чекав; положення інженера було прикре: королева наполегливо пробувала пробитись до короля, що зідхав у важкій облозі, його за хвилину міг шахувати кінь, поле стояло відкритий для башти й бігун, підпираний піхотою, панував над попередницями.

 

Александер Ахіллес миттю оцінив положення.

 

— Просіть пардону, мосте інженере, ваша партія програна...

 

Боплан відмахнувся нетерпляче. Чернець терпеливо кивнув головою і завсіди однаковий, тихий посміх не покидав його уст. Він із лагідністю та любовю споглядав на інженера, немов милосердився над його амбітністю й бундюжністю, а всеж любив його, хоч і грішного, та такого людського.

 

Ахіллес громовими кроками ходив по просторій світлиці. Гондіус пішов у другу половину. Він був удівцем і над його господою Лукула всевладно панувала дебела Фотіс, патриціянка з Марієнбурґа, Кунеґунда. Дві його доньки Марія та Ганна належали до гордощів вольної пристані Данціґу.

 

[Краківські вісті, 24.10.1941]

 

Райтари пройшли вулицею, волочучи за собою важкі палаші та побризкуючи острогами. За ними скрадалася ніч, посполу із вітром, ядреним вітром із півночі, що голубив це тверде місто, його суворі церкви та лагідні фонтани. В міщанських домах засвітилися вогні, сотками світел спалахнула й пристань із її суднами і звідти доносив вітер раз одноманітну пісню моряків раз гру лютень. Мов сонні птахи дрімали ці кораблі, навантажені до верха крамом та пшеницею, дрімали задивлені в воду, що по ній ішли легкі релі — сині, жовті, ішли, щоб губитись у далі моря.

 

Служка вніс свічник і поставив біля грачів. Вони все ще мов сови куняли над шахівницею. І лиш собака щулила вуха від грому Ахіллесових чобіт, що міряли світлицю.

 

— Шах і мат, прошу вас, добродію... улесливо сказав Генцель Мокрський і тихо-тихесенько засміявся. В кутиках його очей засвітились зелені вогники. Інженер де Боплан, пуцулуватий, рожевий мов вареник панок, жвавий як кожен француз, із пересердям змішав шахи й застукав паличкою.

 

— Я вам винен дві партії сьогодні, отче. Я вас попрошу завтра і ви побачите...

 

— Не можу нічого вам обіцяти, добродію, я не знаю, що буде з нами усіми завтра. Ми всі з Божій ласці ходимо.

 

Пересердя Бопланові звільна минало. Він запалювався знечевя, нагально мов віхоть соломи, але вмить потахав.

 

— Отець Мокрський грає краще ніж примас, ніж Мазаріні, вже зовсім випогодившись сказав інженер, але я цікавий рітмайстре, як граєте ви?...

 

Ахіллес обернувсь до нього. Від сяйва свіч його очі утішно грали. А може це була якась інша втixa — від тих дум, що їх вязав, ходячи оце по світлиці. І коли посміхнувся, і обидва шрами черкнулись, щось шуліче було в його рисах.

 

— Шахи — королівська гра, інженере. Колись і я грав у шахи. Але тепер є інша гра і нема часу на шахи.

 

— "Алькіон" знов ще не прибув? — спитав чернець, немов навязуючи до слів рітмайстра, мій учень забарився...

 

— Ваш учень знає собі ціну, отче, сказав Ахіллес, він знає, що час працює на нього.

 

— Але якби він знав, що на нього чекає таке вибране товариство, він мусів би поспішитись, завважив Боплан; маршал Сантерра писав мені вже давно, що зaпoрізький корпус готовий до плавби. Три тижні з Булоні до Данціґу зовсім доволі для подорожі.

 

— Ви забуваєте, інженере, що перше чим дібратись до Булоні, треба покинути Париж, а з цим містом не так легко розлучатись.

 

І Генцель Мокрський посміхнувся.

 

Ахіллес нічого не сказав, але він подумав про сутулу постать у червоній мантії, що жила у просторих світлицях Пале Рояль. Тінь тієї постаті сягала аж сюди — до Данціґу.

 

Не сказав нічого й інженер. Він сидів непорушно, ворушив своїми котячими вусами й обійняв пухнатими ручками, що виставали із піни коронок свій животик. Люди в цьому домі жили сторожко, немов на них хтось чатував у цьому мякому, сірому сумерку. Але можливо, інженер думав не про те, можливо він думав про те, що Гондіус занадто багато хоче за карту України, що її йому хотів дати рити в міді. І важив мистецтво Гондіуса на цехіни та дукати. Може краще було б дати цю карту ґраверам у Лєйді.

 

Думки блукали. І знечевя кожен із цих трьох людей, що сторожко сиділи в сумерку світлиці подумав про країну, яка лежала десь там, далеко на сході, непевну й чарівну країну, що кожному з неї обіцяла славу, багатства й перемогу, манила до себе мов усміхнена, ще незбагнута коханка й несамовиту зловісність крив у собі посміх її кучерявих балок, її крутоберегих рік, її безкраїх степів. Ця барвиста плахта шахівниці, що на ній розіграють мистці свою останню гру, цю партію де ставкою буде смерть або велич.

 

У сусідніх світлицях стало ясніше. Служки накривали до столу й ними порядкувала Ганна, старша Гондіусова доня. Ахіллес із півтьми глядів на неї. Вона шуміла важкими шатами, брокат горів на ній і коли укладала почот полумисків, гнівно шарпнувши бровою на недотепного служку, Ахіллес подумав: "майстра Тіціяна Лавінія". Ця дебела біловида дівчина, донька моря й мистецтва, горда й непривітна до життя й до людей, вогонь, що палахкотів десь у надрі шаленим вульканом, Патриціянка Данціґу, найстарша донька Тіціяна півночі, що мав власні кораблі й села, знала собі ціну.

 

"Ганна Фотіс, а не Кунеґунда, подумав знов Ахіллес, вона тут рядить усім".

 

Усміх Гондіуса — тонке лезо, осяяв світлицю. Вино малярське було старовинне, не важке. Але за вином легко було говорити.

 

Гості збирались залюбки у Гондіуса. Приходили вільно, бо данціґський майстер, наслідуючи західніх своїх товаришів по фаху, хотів позбутись свійської скупости та вирахованости. Як у Рубенса, як у Тіціяна — королівських та імператорських майстрів мало бути все багате і нелічене. Бо чому ж мав данціґський майстер бути гіршим від інших? Данціґ учинити другою Венецією, увіковічнити своє імя, щоб покоління, говорячи про Данціґ, неодмінно згадували про Гондіуса — майстра, людину не дрібну, людину королівського духа, що повним прожила життям, що кожний день її був святом.

 

Килими пестріли на стінах перські та турецькі, зброя химерна й дорога, скуплена в різних кінцях світу, посуд коштовний і громохкий, вина й страви добірно подані вмілими слугами — це все було по Гондіусові, це все було йому любе.

 

Надходили того вечера приятелі: учні майстрові Сідлецький із України, Ранке із Торна, Обаль із Братислави — три найталановитіші ґравери й ритівники, що нераз Гондіуса переростали у знанні тонкого ремесла, виконуючи дорогі замовлення: данський майстер Оляф Стєрна фан Броокен, власник книгарні й видавництва Ганс Сторх — йовіяльний дідок, купець Губерштайн із сімєю, що недавно із Холмогор повернувся і в Пскові мав власну факторію, врешті люди із Італії та Еcпанії, оливколиций сеніор Арноні, резидент венеційський і королівський агент, секретар сеніор Дон Альфара Ґонзалєс, сухірлявий гідальґо, посивілий і пошрамлений у бояx y Фляндрії та в Нідерляндах.

 

І Гондіус, пишно приодягнений на той вечір, що ним хотів блиснути перед земляками й чужинцями, зачесавши свої руді кучері, що починали вже помітно лисіти й у сяйві свіч видавались полумяними, підніс кубок пфальцбурзького:

 

— На честь любих гостей і приятелів цього дому, на їх лицарську снагу, політичну вдалість, науковий розум, мистецький талант!...

 

Орація була довга, та дотепна. Ранке сказав до вуха Сідлецькому, що майстер її два дні студіював, одписавши зі старовинного французького підручника красномовства.

 

Гондіус згадував про Нептуна із тризубцем, пана над морями, про Одисея-морця, що блукає морями, нарешті причалює до отчизни, про порт, що мов Картаґіна блискає славою й багатством, про дива північного підсоння й його небезпеки, а врешті про красу життя, що його слід пити мов вино із кристального келиха, до дна...

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 25.10.1941]

 

Ахіллес все ще глядів на Ганну. Вона сиділа поруч своєї сестри, чорнявої й смішливої Марії, що пересміювалась із красунем, данським майстром фон Броокеном, русявим чвалаєм, що вмів малювати портрети й наслідувати, немов актор, всяких людей: злісних, сердешних, меланхолійних, грубіянських і цим не раз розважав товариство. Марія була зовсім інша від своєї сестри, що руда, як і батько, нагадувала чудним блиском очей його приховану нещадність до людей, що іноді виривалась лихим отруйним полумям". Ця вмітиме собі дати раду, подумав Ахіллес, ця роджена, щоб наховстувати людей". Проте гарна була, не міг опертись спокусі й дивитись на неї, на її біле, мраморне чоло, торочене вогнем волосу, де мерехтіли великі діяманти, на її руки, на всю її стать, обняту важкою парчею й брокатом.

 

А втім на неї гляділи й інші. Ахіллес не знав того, що всі три учні Гондіуса, навіть скромний країнець Сідлецький таємно кохались у доньці свого майстра, і на своїх горищах, де жили музи, зорі й зідхання, ховали шкіци її голови, креслені крадькома. І оливковолиций сеніор Арноні, венеційський резидент запалювався іскорками жити, споглядаючи на неї. Та була до всіх однакова: одним посміхалась ввічливо й спокійно, других узагалі не помічала.

 

Гондіус мав у Ганні розумну спільницю. Вони ніколи не змовлялись із собою, проте вона вміла вгадувати все, чого він хоче від неї. Вона бачила, що йому було приємно, коли вона, посміхаючись, говорила із сеніором Арноні; цей лагідний венеціянець був бестією, що її слід було приручити. Не менш мило йому, що вона подала чару вина еспанцеві, який сумовито й самітно сидів у кінці стола і до речі була її чемність із інженером Левассером де Бопланом. Марії не міг би він доручали таких справ — Марія не мала тієї злої волі, що її слід мати для політики й для облесного обходження з людьми, Марія була проста і дитинна, вона не збагнула б того, що всі ці люди, що тут зібралися, веселі й приязні, були хижаками: кожен чатував на другого, кожен міг би знищити другого без надуми, коли б це було йому потрібно.

 

У господі майстра перехрищувались дороги імперій і короліств. Парували полумиски з дичиною, домашною птицею та гарно прибраними фазанами, раз-у-раз із кухонної пащі вибігли Гондіусові служки з новими, щораз химернішими стравами й усе частіш кружляли поставці та келихи з добрими винами та медом. Уконтентував Гондіус своїх гостей.

 

Кволів уже королівський інженер Левассер де Боплан: його очі сталися зовсім маленькими й круглими, по пуцуловатому обличчі текла олива, так бо смашно заїдав гусей та фазанів, так не міг натішитись морською, чудесно приправленою рибою. Хмелів і старий Губерштайн, хмелів і Ганс Шторх — веселий, але і хитрий дідок, світились очі у мистецької челяді Ранке, Обаля й Сідлецького, і раз-у-раз паленів на смаглявому лиці сеніор Арноні. Один лише Дон Йоахим Альфара Ґонзалес, що розмовляв із отцем Генцелем Мокрським був такий, яким сідав за стіл — ніхто б не сказав, що випив не менше других.

 

І Обаль із Братислави, вдарив струнами лютні:

 

Замки немов химери

чатують ізза скель,

пливе струмом Ізери

веселий менестрель.

Із лютнею на ремені,

при боці чотки і корт,

не лячні серед теміні

ні бурі ані чорт...

 

Стрепенув чорним кучером, заграв очима й ще веселіше, ще вимовніше:

 

Мужам міцна долоня...

разок сміху дівкам...

хлібець і винне гроно —

вечеря юнакам...

 

І враз із ним Ганс Шторх і інженер і Губерштайн загриміли:

 

хлібець і винне гроно —

вечеря юнакам...

 

Була бо це французька пісня, із шкварного і солодкавого Провансу, старовинна пісня, що облетіла світи і знали її скрізь співати при вині й при пиві майстрові челядники, мандрівники і вояки.

 

Ахіллес не міг відвести очей від Ганни. Ось тут вона була! Ось, що її манило — буря і чорт і ця смілива, одчайдушна пісонька із темних літ старовини, коли все чудесне спліталось із щоденним та людським і кожен день був як свято і як герць, бо таке нове було кожного дня життя від важних людей, що не терпіли спокою. І самий чув, що його ця пісонька бадьорить як і кожного хто тут був, бо кожен з них був шукачем повного життя, непевности й небезпеки, життя-партії в кості, що могло дати фортуну і владу, але вміло і обернутись кістлявими плечима.

 

"Учта шулік", подумав Ахіллес, одвівши думку од Ганни і глянувши по хмеліючому товариству і засміявся про себе. Шуліки, шуліки сиділи тут, у цій світлиці: молоді й старі, лисі й кучеряві, з очима, де блимав хижий вогонь ненаситности, з устами, що сміялись приязно, але вміли шепотіти слова ненависти за мить, люди-шуліки, мистці із жадобою багатства і слави, вояки і з тугою по січах та військових таборах, де ділять награбовану добичу, дипломати, що мов павуки чатують, спорудивши мережу павутиння на необачну жертву, палії-авантюристи, аґенти й мандрівні купці, що вміли змінили міру на рапіру і переступити через кров, щоб сягнути по золото, морці-корсарі, що не гребували нападати поночі на неозброєні кораблі й плюндрувати безборонні оселі, немилосердні судді й жорстокі кати, коли треба було карати непокірних, священики, що вміли виконувати божий заповіт про меч, принесений на землю...

 

— Учта в чумний час, промовив дон Йоахим Альфара Ґонзалес, коли вони вийшли із отцем Мокрським на ґанок, дихнути свіжим повітрям ночі; ввесь край у вогні, вовки підходять до передмість, круки кружляють над шибеницями і побоєвищами, села вимандровують у світ по крихту хліба, а осьде не скажеш, що це час жалоби...

 

— Чим далі на схід, шановний пане, посміхнувся маґістер Ярославської колеґії, тим менше думають люди про спасіння духа, стрімголов кидаючись у прірву людської суєти. Мало є тут людей, що розуміють вимову нашої доби, Божої покари.

 

— Ви вірите в перемогу правди в цих країнах?

 

— Коли б я не вірив, я не був би гідним носити це чернече вбрання, шановний сеніоре.

 

— Сили мало, зідхнув еспанець, а то б омити цей край кровю і спасти його через вогневе хрещення.

 

— До правди прямується не завжди прямими шляхами, прошепотів Мокрський, Треба шукати. Наші шукання — знайти Боже знаряддя покари, що сіктиме певно й нещадно. Але на це ще час не прийшов.

 

— Він прийде, урочисто сказав еспанський лицар, і хай буде благословенний той час, коли знайдеться боже інструментум для спасіння сходу.

 

— Амінь. Проказав Генцель Мокрський і задумався, глядючи в безвість моря, що грало проти місячної ночі.

 

Учта в Гондіусовому домі затягалась за північ.

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 26.10.1941]

 

— Здоров, Олександре Леслеус, — проскрипів він, посміхаючись.

 

— Здоров, Кіттусе Скоттус; пошана Себастіянові Адерсові, — кинув капітан, підійшовши. — Як мається король, а особливо її милість королева Марія?...

 

— В Божій ласці, капітане, все гаразд.

 

Себастіян Адерс пішов поруч, коливаючись на коротких ніжках. — Король переживає гостець і на ловах, а королева якнайсердечніше вітає тебе й переказує перстенець, не забуваючи твоєї рапіри, що хвацько сікла, бувши в службі у Зимового короля, пані нашої дядька. Вірить, що ще і їй служитимеш.

 

— Добре єсть, — коротко сказав Леслеус, — ми оце торгуємось із резидентом Гембіцьким за кожного шеляга, проте хлопцям не хочеться іти до Варшави, де, даруй, годують залогу собачим мясом, а замість пива, дають свиняче пійло. Так казали принаймні старі затяжці, а їм хлопці вірять.

 

— Брехня і ще раз брехня... А крім того, вам платитиме не король, а пані, із власного віна...

 

— Побачимо, — ліниво протягнув Леслеус.

 

Пішли до господи, але не до Артусового Двора, а до маленької коршми, недалеко від минниці.

 

Адерс, голяндський дворянин, пробував на службі у польської королевої Марії Ґонзаґи та належав до її найближчих довірених людей, утримуючи звязок між її двором у Варшаві та Bіднем та Віднем і Парижем.

 

Цього літа він з її доручення відбув довгу подорож на південь, дослідив усі турецькі пристані від устя Дунаю до Кафи, довідався про число залог у кожному місті, а потім перебрався на Низ, де з бігом Дніпра через пороги, Січ, Кодак, Чигирин, Терехтемирів, дібрався до Києва. Марія Ґонзаґа бо хотіла знати дійсне положення на Півдні. Треба було рішати: чи що варта ця чорноморська Ґолконда, треба було зважити, чи вартує гра свіч, а найголовніше, довідатись, як далеко пішла таємна акція Володислава IV., про яку королева знала дуже мало, а мусіла про неї звітувати раз-у-раз до Відня й Мадриту.

 

Цього всього, розуміється, Адерс не розповідав Леслеєві та його ротмістрові Кіттусові Скотусові. Для них це була за висока гра. Королевій потрібні були тільки їхні рапіри й палаші, їхня очайдушність і хоробрість, отож найти їх у Ґеданум було до речі.

 

— Чи єсть у Данціґу Ахіллес? — запитав перш за все Адерс, сьорбнувши вина.

 

Леслей кивнув головою. Адерсові очка злісно заплигали.

 

— Чого йому тут треба, конфідентові, — писнув він, всі в Варшаві думають, що він виїхав до Риму. Замів слід, чисто замів. Ми з ним зустрілись цього літа в Україні, в Чигрині. Нюшив, чим степ пахне.

 

— Ахіллеса знаю ще із давних часів, — сказав Леслей, — був добрий вояка, є й ним тепер, хоч більш, здається, орудує пером, ніж шаблею. Але я дам собі відрубати руку, перше ніж скажу щось лихого на нього...

 

Адерс з-підлоба, допитливо глянув на шкота. Втім цей рубака нічого не тямив у політиці. Розумніший був другий, цей із перебитим носом, щітинястий вовк, хоч і мовчав.

 

— Воюватиме врешті король Володислав, чи ні? — спитав він Адерса. І це була справа, що його найбільше здається займала.

 

— Друзі, — почав Адерс і втікав неспокійними очима. — Йдуть великі торги за Індію Европи, за Україну, Подніпровя, та, що більше — за цілі Септентріони, ба, за владу в Европі. Ця війна, що тягнеться вже стільки літ, це не війна за віру. Це війна за зломання потуги австрійського дому й еспанських амбіцій, яку веде Мазаріні, покумавшись із протестантськими князями Німеччини й Швецією. Обидві партії шукають нових сил, щоб на них спертись. Ними є Септентріони. Тому кардинал посилав сюди того волоцюгу Шеваліє, тому де Брежі заходиться у Варшаві, щоб осідлати Володислава й вчинити його кардиналовим ослом. Але нам не йде про те. Нам нема діла до того, хто кого сідлає. Нехай жеруться і друться. Нам іде про те, щоб погріти руки коло пожежі, що вони її розпалили. Чи не так, капітане?...

 

Леслей нічого не сказав. Його рітмайстер із перебитим носом посміхнувся.

 

— Продовжую, — надпив трохи вина голяндець, — ваша справа рубати й сікти, моя справа комбінувати. Наші приятелі — ті, в кого гроші. Хто має гроші, той виграє війну. Наші приятелі — це королева Марія, пані наша, а її приятелі — визначні в Парижі, імператорські дорадники в Відні та в Мадриті...

 

— Кажи мені, мості-пане, — хрипло перебив Скоттус, — за війну ви з Портою, чи ні? Це найважніше.

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 29.10.1941]

 

Адерс поглянув на нього скоса. Пожував устами й погладив борідку.

 

— Ми за війну проти наших ворогів.

 

— А хто ж ці ваші вороги?...

 

— Ті, що проти нас.

 

Леслей зареготався. Посміхнувся й cуворий Скоттус.

 

— А хто такі "ви"?...

 

— Ті, що платять.

 

І він положив на стіл важкий мішок із золотом. Леслеєві очі спалахнули. Але Адарс умить поклав на мішок пухкенькі руки.

 

— Королева зовсім не вимагає від вас, щоб ви відразу йшли до Варшави. Ви можете переговорювати з Ґембіцьким досхочу. Королева хоче лише знати й бути певною, що у неї є лицарі, готові все вчинити, що тільки вона накаже. І тому я в її імені простягаю до вас руку: згода чи ні?...

 

Наємці глянули по собі. Леслей хвилювався й паленів. Він не був битий в політичних комбінаціях. Інтриги кардиналів, імператорів і королів його цікавили стільки, що торішній сніг. І він питайно глянув на Кіттуса Скоттуca.

 

Адарс чекав із витягненою рукою. Був схожий на кота, що посміхається до сала.

 

— Слухай! — важко сказав Кіттус Скоттус. І глянув нещадними, ясними очима просто в очі Адерсові; ти знаєш, що ми, з реґіменту Чорного Лена, бємо як чорти. В лоб бємо, не питаємо. Січемо в боях кожного. Де Чорний Лев пройшов, там руїна, смерть і чума. Памятають нас міста — Брізґав, Прага, Маґдебурґ. Кому служимо, служимо вірно. Але кожний з нас лицар і це памятай, псявіро. Як поведеш нас на жидівське, непевне діло, що нашу честь закаляє, бо ваша, жидів, яриг та купців із повіями, давно вже закаляна, на першому дубі повісимо, собача кість і не встигнеш кліпнути, каправим оком. Зрозумів?...

 

Aдepс кліпнув оком. Леслей поклав свою важку правицю на його ластовинчату, пухку руку крамаря. Скоттус уважно стежив за ними, але руки не подав. Мішок перемудрував до Леслея.

 

Адерс наказав подати ще вина. Він уже був господарем для цих людей.

 

— Лежіть по кватирях у Ґеданум, поки не прийде пора. Щодня приходитиме до мене ваш поручник по накази. Є у Ґеданум гypт людей, що ми їх мусимо унешкідливити. На кожний гурт відповідаємо й ми гypтом, на вовчу ліґу — відповідь — вовча ліґа. Осьде злигався чорт із сатаною. Але наші шпіони працюють хвацько. Як прийде пора, накажемо сікти. І тоді січіть, не питайте.

 

— Амінь, — закінчив Леслей і йому захотілось піти якнайскоріше геть від цього невеличкого, товстенького чоловічка, що мов павук снував своє химородне павутиння. Кіттус Скоттус, приплющивши очі, пильно придивлявся до нього, не кажучи на слова.

 

Вони вийшли з господи. Адерс, що спинився в заїзді, біля Марійської церкви, попрощався й зник у темряві. Обидва затяжці подались, як звичайно, до Артусового Двора, де розташувався полк. Не говорили між собою ні слова. Кіттус Скоттус довів капітана до господи, де все ще бенкетували райтари, але не зайшов із ним.

 

Довго, ще долітали до нього крики й слова пяної пісні наємників, що пили, бешкетували й напастували дівок. Кіттус Скоттус на сіні, біля коней, що обганялись хвостами від кажанів, при мерклому сяйві стаєнного ліхтаря, читав. Читав, забувши про все, читав загорнувшись у кирею, з палашем під рукою, посміхаючись крізь щітину вусів. Була бо це книга Сонетів Шекспіра, що її возив із собою в сідлі.

 

*

 

Двацятидвохгарматня корвета "Алькіон", під прапорами короля Франції, кинула 30 жовтня 1646 року якір у Ґеданському порті, пливучи із Булоні при змінному вітрі та в битвах із корсарями три тижні. На свому покладі "Алькіон" вів півтори тисячі мужви козацького затяжкого корпусу капітана Теодота, Зиновія Габданка Хмельницького у службі короля Людовика XIV. Решта, пятьсот козаків під проводом Топіги й Волченка, задержані в Лотаринґії маршалом Сантеррою для погоні за еспанськими недобитками, повертались на батьківщину пішим порядком через німецькі краї.

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 30.10.1941]

 

Вранці вдарили салютними пострілами берегові гармати Данціґа. Корвету бо бачили вже на кілька миль перед Ґеданьским портом, як шла розгорнувши всі вітрила. Салюним випалам дружньо відповіли судна, заякорені у пристані. Прапори Швеції, Бранденбургу, Нідерляндів, Ґенуї, Венеції залопотали на вимпелах. Люди почали громадитись на молі. Посадник Ґеданума із золотим ланцюхом на шиї, старшина маґістрату, командант пристані, непроглядна юрба, виглядали судна. В саме полудне замріяла на обрії стрункою й погожою лебідкою, французька швидка корвета. Білий прапор із золотими лілеями розгорнувся в вітрі на щоглах "Алькіону". Люди обсіли реї й вимахували шапками. Зручно маневруючи, корвета кинула якір. Мить — і перекинено східці. По них, святковим шиком, сходили на беріг козаки. Було їх нецілих пятнадцять сотень, комонників, піхоти та гармашів. Одні йшли в гарних білих жупанах, з червоними верхами шапок, з мушкетами на плечі, другі в малинових, що горіли мов заграва, все хоробрі сотні ротмістра Несторенка, сотні одна в одну, ротмістра Bишняка-Якубовича, врешті кінні козаки Джулая, Генджі й Шанґірея,в німецькому та еспанському вбранні, у панцирях, шоломах та мисюрках. Музика супроводила сотні. Грали кобзи, свистіли жоломійки, гуділи літаври, займались походні сурми. А в почоті ротмістрів, поручників та хорунжих корпусу ступив на беріг капітан Хмельницький. Дві корогви: малинова, дарунок польського короля Жигимонта-Августа та важка, золота із сріблом імператора Рудольфа II, яку ще носили Микошинським та Лободою, розгорнено над звитяжцем, що ділив славу перемоги дюка Конде маршала Тюренна під Сірком, Тіонвілем, Ґравеліном та Дінкірхен.

 

Хто знав його — чигиринського сотника, боніфікатора на Суботові, колись зaпорізького військoвогo писаря, Теодора Табданка, підступив до нього. Стільки друзів та товаришів із буремних років війни евpoпeйcької зустрічав тут: Ахіллеса, що з ним рамя об рамя бився у службі Пaпенгайма, під Маґдебурґом, Олександра Леcлeyca, шотляндського капітана, з яким у одному шатрі спав, у Валленштайновому таборі, інженера Левассера де Боплана, що з ним нераз проміряв низові степи, виходячи на татарські чамбули й пережив капітуляцію під Кумейками, й інших багатьох вояків, пошрамлених і посивілих у битвах на різних кінцях континенту, що з ними ділив славу, долю й недолю лицарську юних відважних років.

 

Дим гармат під Цецорою, коли то сам-четверт, поруч сотника Михайла Хмельницького, боронив корогви і не встиг захистити грудьми свого батька від турецької шаблі, бо самий тоді попав в аркан бащати, дим і згар Люцена й Брайтенфельда, де схрещував козацьку шаблю із вершниками незломного й непереможного Ґустава Адольфа, по довгих роках турецької кормиги, запал битв на надрайнських та надмозельських полях засмалив це суворе обличчя, додав неодної зморщки до високого, упертого чола.

 

Ішов капітан Хмельницький, знаючи собі повагу, стиснувши уста, високо піднявши голову, Смагле обличчя відтінили чорні вуси та борода, підстрижені на еспанський лад, кучер упав на чоло, ясне, по відкиненні заборола шолому. На капітані був жовтий шкуратяний колет, зверх нього панцир, чоботи носив з німецька, поверх колін затягнувши, і правицею у довгих аж до ліктя, білих рукавицях стискав рукоять звичайної райтарської шаблі. За поясом був застромлений начальницький пірнач.

 

Несповна півроку тому корпус його із Ґеданума, під доглядом ґенерала Пшіємського, відїхав на французьку службу, щоб узяти участь у фландрській кампанії, в штурмі пристаней над каналом, і в облозі ключа морів — нездобутого еспанського Дінкірхен. Пшіємський залишився в Парижі, а Хмельницький розділивши сотні поміж себе та Несторенка під командуванням дюка д’Анґієну, маршалів Рандав, Ґассіона, Міллере та Ферте Сантерри приєднався до королівських армій у Фландрії. Тягом кількох тижнів прогнано еспанців із Камбре, Куртре й Фурну, а ранньою осінню розпочато будову шанців під Дінкірхен. Кардинал кинув туди всі свої сили, бо ключ морей мусів бути здобутий, хочби це коштувало стільки, що три італійські кампанії. В першій лінії були козаки з корпусу Хмельницького, що відзначившись уже при здобутті Ґравеліну й Фурну, не давали еспанцям ні хвилини спокою, атакуючи безперестанку бастіони фортеці. Дюк д'Анґієну, орлевидий Конде ставив своїй піхотi запорізьку піхоту в приклад. Після еспанської піхоти уважав її найкращою у світі. І на початку жовтня, після пятьох тижнів упертої облоги, кривавих вилазок і штурмів, коли внаслідок заложених мін, зірвано південний мур фортеці, пішли козаки Хмельницького до штурму на еспанця, встрявали з ним у завзятий рукопашний бій і вибили його із внутрішніх укріплень. Дюк д'Анґієну, зустрівши Хмельницького на шанцях, що з шаблею й пістолем у руці кермував сотнями, без шолома й цілий у крові, заломив руки: "На щастя, сказав він, це не ваша кров, капітане, а кров цих розпусників, що важаться змагатись із вами". Над Дінкерхен вже не маяли прапори із львами Кастилії — їх змінили королівські лілеї. Маркіз Лейд, відважний оборонець Дінкірхен, скапітулював. Йому дозволено було вивести військо із зброєю та музикою, хоч і зі згорненими прапорами, з міста. Всі французькі стяги і козацькі корогви похилились перед переможеними, що видержали важку облогу з мор і з суші, невгавне бомбардування й штурми найкращої піхоти континенту, що нею тепер стала українська. На паризькій Нотр-Дам гуділи дзвони "Те Деум" на вістку про таку блискучу вікторію. Кардинал Мазарен був утішений. Таки справді Пієр Шеваліє, що презентував Хмельницького як одного з найздібніших вояків нашого поліття, який зумів поєднати фантазію Валленштайна із бистрістю у рішеннях Вранґеля та з нещадністю Пікольоміні, не помилився. Таксамо не перебільшив Пієр Шеваліє, розповідаючи предивні речі про вдалість запоріжців. Затяг, що таки доволі дорого коштував кардиналові, бо платив він 12 талярів за піхотинця, а за кінного по 18, не завів у надіях. Завдяки йому направлено в кількох тижнях всі помилки в Баварії та в Італії, знищено внівець пляни габсбурської коаліції, що шахувала Францію в Піринеях і у Фляндрії, здобуто арсенал Еспанії і ключ до влади над морями — Дінкірхен. Ця фляндрська кампанія 1646 року варта була цілого сватання Марії Гонзаґи за Володислава IV, а ці козаки України з їхнім капітаном Хмельницьким могли стати опорою коаліції Франції, Німеччини й Швеції, яку зміцнював Мазарен, щоб раз на завсіди зломити гордість віденського дому і мадридського двора.

 

Залишивши мародерів і дезертирів у лісах Іль де Франсу й одержавши решту плати, Хмельницький покинув Францію з пятнадцяти своїми улюбленими сотнями, у гурті приятелів, а обоз та ранених залишив під опіку Топіги. Не було коли чекати на пянчужку Пшіємського, що мав доручення від Осолінського наглядати за Хмельницьким, а який, втім добрий ґенерал артилерії, носа не показав під Дінкірхен, знаючи що Хмельницький сам вмітиме воювати. Цього Пшіємського залишили із повіями та волоцюгами в Парижі, де польські резиденти мусіли платити за нього борги по коршмах. Хмельницького ж звала вже давно батьківщина.

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 02.11.1941]

 

2.

 

Гучно приймав Данціґ козацьких стяжців, із ще більшою шаною ніж тоді, коли їx виряжав. Ґеданські міщани любили Низовиків, їхню славу, що голосною була в Европі. Близькими були козако-українські лицарі Ґеданумові по вірі й по вольнолюбному духові, а Данціґ був вартою волі на півночі, Січ — на півдні: проти шляхетського безправя, проти тиранії маґнатів, проти нетерпимости Річипосполитої, що не шануючи брав божеських, людських та народніх, прагнула розпростерти свої захланні хижацькі крила над простором між двома морями.

 

Міщанська юрба одірвала Ахіллеса й усіх із Годіусового дому, що вийшли на повітання козаків, од капітанового почоту й понесла долі ід середмістю. Вулицями було глітно й гомінко. Килими повивішувано на домах, вмаяно зеленню брами, мотлох тиснувся до вікон, на бальконах багатіїв сиділи патриціянки й товсті ганзейці, малеч дряпалась на дерева, кожен перся поперед другого, ліктями торував собі дорогу в натовпі, щоб бачити запорожців. Повертались бо, ділячи із Ґеданумом славу, повертались переможцями, зламавши гордого і нетерпимого еспанця, що хотів загарбати собі владу над морем, над завжди нічиїм вольним морем.

 

Ось ішли вони, степові лицарі, на подив юрбі, що залягла всю дорогу од узбережжя до Артусового двору. Ішли по дванадцять у шерегах, попереду пустивши корогви й бунчуки, що поплили над барвистим почотом капітана Хмельницького, у супроводі мірного бою бубнів і грому литавр, козацькі мушкетери, із мушкетами на рамені, дулом до землі, обвішані порохівницями й набоями, кремезнаві, невисокі, в еспанських, французьких та голяндських каптанах, у залізних шоломах; за ними спішені реєстровики-драґуни (бо коней погнав Топіга із обозом суходолом), вибирані, чорняві юнаки у білих каптанах і в мідяних, блискучих кирасах; ішла з горлачами й гаківницями на раменах запорожська славна піхота, у жовтогарячих та малинових жупанах, бійці з під Ґравеліну й Дюнкірхена, якими гордий був самий Конде, ішли лучники в кожухах і в татарських гостроверхих шапках, їх жахалися діти, ішли козацькі сапери, що вміли закладати міни, будувати шанці й редути та мости, ішли сотні охотників із реєстрових кропивнянського, білоцерківського й черкаського Станислава Кричевського полків — ішов цвіт низового лицарства, що ним капітан Хмельницький хотів похвалитись перед чужиною. Ішли посміхаючись, весело розглядаючись по юрбі, жартуючи із дівками, безвусі молодики, що над Каналом, на днях вперве вогнем ядер та бомб охрищені були, йшли й посічені, почорнілі у боях під Москвою, Солоницею й Охматовом ветерани ще школи Сагайдачного й Остряниці, ратні товариші Хмельницького, що з ними хліб-сало в поході ділив, на одне сідло голову клав і боярській та польській кінноті й турецько-татарським ордам наставляв чоло. Ішли аж гуділа під ними земля і ґеданський люд підкидав у гору шапки та брилі, безпересталі віватував; високо-високо над степовими центуріями ширяли орли, що чули народження слави.

 

Шведські райтари та шкотські затяжці, що вийшли на вулиці, щоб насміватись із кожушаного війська, мовчали. Не було що займати козаків, бо ті за відплатою не построяли б.

 

У Ажуровому дворі й довкруги нього наготовлено столи. Цілих биків смажено на кострищах, на майдані, бочки вина й пива викотили з льохів — Данціґ хотів догодити гостям. Козаки бились із цісарцями, бились за ключі до моря, а хто визволяв море з полону, був дорогий ганзейському місту.

 

Ахіллесова вояцька душа раділа. З таким війском було жити не вмирати. Пильно глядів, як ішли, кожному в обличчя, читав із палких, чорних очей снагу, заважав, як дбайливо несуть мушкети й гаківниці, як пестять сестри-шаблі.

 

Поруч нього стояв Боплан, гордовито поклавши правицю на рукоять шпаги, посміхався, бо й він був свого часу творцем цієї армії степу і він учив її мірятись із досвідченим ворогом і його науку шанців та редут переймали козацькі сотники в битвах. І Генцель Мокрський, що так одбивав серед ґеданської юрби своїм білим габітом, відводив козацькі шереги пильним оком.

 

(Далі буде)

 

[Краківські вісті, 04.11.1941]

 

— Неймовірно, просто неймовірно, говорив резидент Арноні, що стояв коло знайомих, у пишних шатах, цвяхованих золотом і шмараґдами, у супроводі кількох гайдуків; ці козаки пускаються на повне море в легких човнах й плюндрують передмістя Стамбулу...

 

— Козацький гетьман Сулима, завважив Мокрський, здобув у абордажному бою біля Періґотто цілу турецьку галеру з двомастами гребців і подарував її Святішому Отцеві Павлові V...

 

Інженер де Боплан постарався не почути цього речення. Поперше тому, що був проти Риму, по друге тому, що імя Сулими нагадало йому про зруйновання ним же збудованого Кодака. Він далі пильно розглядав козацьких саперів через невелике шкло із золотим держальцем.

 

— Це одна з кращих армій Европи, мості панове, нема сумніву; промовив Боплан; козацька піхота на моїх очах встоювалась панцирній польській гусарії, що по силі удару рівна хіба важкій кінноті Піколокінієвій. Це Ґоти, мої панове добрі, вони народжуються воїнами, а з шоломів ще дітьми їдять кашу... Покійний Водіє був певний, що вони одного дня візьмуть Константинополь...

 

— Коли матимуть добрих вождів, додав Ахіллес, без залізної руки це бестія. Нажаль Річпосполита не надто сприяє появі козацького Цезаря.

 

— Кожна річпосполита не сприяє появі узурпатора, завважив знехотя Арноні, підставою річейпосполитих є свобода, а не її ламання.

 

— Коли Цезар стає ворогом свободи, на нього завсіди повинен найтись Брут, одізвався Ахіллес, убогі ті нації, що не вміють родити Цезарів, але ще убогіші ті, що не породжують Брутів.

 

Арноні мовчки уклонився. Цей молодик із обличчям прегарним і ховзьким мов змия, вихованець і креатура могутнього Тієпола, амбасадора найяснішої республіки у Варшаві ловив і карбував у себе в памяті кожну чужу думку, не пориваючись обстоювати своєї.

 

Хвиля юрби знову розлучила їх. Козаки, дійшовши до перших гулких подвірів Артусового двора, розташовувались уже там, засідали, мішаючись зі шкотами, бранденбурцями й шведами, до браги, не кидаючи проте зброї. Гайдуки відпихали непроханий натовп, груба міщанка малощо не придавила шановного інженера Боплана, він, пихкаючи й грізно рухаючи щітинястим вусом, гатив по спинах посполитів своєю тростиною, розгубив бо в натовпі й друзів і слуг, Патер Мокрський, якому ґеданський люд, звичний до чужинців та іновірців не чинив досі ніякої кривди, стурбовано сахнувся, опинившись у віч на віч із вусатим, здоровенним райтаром, що так і застиг, коли побачив ченця, і щолиш Гондіус поспішив друзям із допомогою в халепі. Він стояв із Обалем та Сідлецьким та з гарним козацьким поручником у жовтому жупані на кружґанку й у морі голів шукав своїх гостей. Поручник гукнув:

 

— Дорогу друзям капітана Хмельницького!

 

І козаки й райтари й поспільство роздались перед ними. Хмельницький із почотом сидів уже в горішних світлицях з посадниками й райцями ґеданського міста.

 

3.

 

Вили шкотські сопілки, бренчали козацькі бандури. В чотирьох подвірях, проти ясної ночі, підпаленої ватрами, бенкетували гості Ґеданума. І його посадник, сидячи біля капітана Хмельницького потайки лічив про себе й не міг долічитись дукатів і талярів, потоплених у вині, меді та в бразі, здрігався від буйних віватів, хоч і на його честь їх підіймали дужі голоси і банував уже давно за мякими перинами своєї затишної міщанської господи. Змагався, як і всі його райці, що куняли тут між мужами в залізі, мов чорні круки, із мрякою хмелю, яка заступала світ. Тяжіла бо міщанська кріпка голова, синій чад полонив її і уже нічого сливе не второпувала розбирати в цьому натовпі. Гості жерли і пили до схочу, обсмоктували баранячі ноги, кидали їх поза себе собакам, голосно ікали і знову частувались, знову віватували, аж здригалась уся будівля Артуса. Нелюдські вже видавались посадникові ті голови довкруги, а кінські, волові, ведмежі. Чув, що западається в червону прірву, хотів зловити повітря й не міг. Разом із ним западався й увесь цей день, шумний та глітний, день бундючних орацій і дужого рицарського реготу.

 

(Далі буде)

 

[Краківські вісті, 05.11.1941]

 

Пили за короля Володислава IV, за Христину, володарку Швеції, за курфюрстів Бранденбурґу й Палятинату, пили за хоробре військо запорізьке у службі Річипосполитої, пили за Ґеданум — славетній город, за князя Балтику.

 

Здіймав свій кубок і Ахіллес, що сидів поруч двох козацьких рітмайстрів Барабаша і Вишняка-Якубовича, старовинних козаків, що з ними він, самий колись козацький рітмайстер, ходив під Сагайдачним на Москву. Не змінились вони, побратими зброї за ці кільканадцять літ, що їх не бачив, покинувши степи, щоб занятись наукою та політикою. Сивиною тільки посріблились вилиці й шрамів не було злічити на голові. Пили й згадували всуміш давніх друзів із походу, що впали од стрілецької кулі або потім наклали головою в широких степах. Та заступили їх нові, молодші і з них був цікавий Ахіллес. Розпитував про них і Генцель Мокрський і запамятував їхні імена, пильно вивчав їхні обличчя, що виходили із синьої, чадної пітьми при сяйві ковшів із запаленим лоєм. Один біля другого, важко і гордо сиділи козацькі рітмайстри й поручники. Максим Несторенко, дужий мов ведмідь, чорнявий велет, що коня міг підняти, добрий козак, хоробрий Прокіп Шумейко — його побратим, з відсіченим польською шаблею вухом, мучений ляхами у варшавській тюрмі по солоницькому погромі й випущений на волю, бо пoтрібен був Конецьпольському до втихомирення буджацьких улусів. Ганджа — статний поручник, перший гармаш у цілому війську запоріжському, що артилерійського мистецтва вчився у Франції, капітанів милий друг. Поручники Семен Забузький, Филон Джулай, Реміґіян Сирин, Северин Мокієвський — все гербові шляхтичі, чепурні й гожі мов павичі, начальники козацької драґунії, що мірялась недавно на Білорусі з московською легкою кіннотою. Всі три — мов рідні брати, всі три чесні козаки. Рітмайстер Петро Ґловацький із Волині, каправий, з рудавим чубом і лицем мов у баби — проте завзятий лицар, що під Дінкірхеном шанці завалив еспанським трупом і перший з бастіону прапор ворожий здер. І цього милував капітан Хмельницький, як казали, як милував і галицьких юнаків Креховецького, Татомира, Гординського, Березовського, Височанського, що втікли до нього, пограбовані Потоцьким, і не видав їх луцьким комісарам. І було їх багацько інших знатних рицарів, з крови й кости, душею великих, рукою твердих, для жіноцтва й дітвори милосердних, для ворога нещадних. Виступали їхні постаті із хмільного чаду, заковані в панцирі, дужі та дебелі. Гречно сиділи, учтуючи за столами, бо не один з них ще не на таких бенкетах бував, крутили чорного вуса, реготались показуючи снігові зуби, може б котрому була охота заспівати та не дозволяв ще на це капітан. Уконтентовувались розмовою, та тісно було їм тут, не свійсько між яригами, чорними райцями, душно у тісно защібнених жупанах — звикли до степової широчини, до моря безкраїх овидів.

 

— Мості ротмистре, нахилився Генцель до Барабаша, хто буде цей поручник у білому жупані, що поруч венецького резидента сидить і здається говорись по італійськи з ним?... Це обличчя мені звідкись знайоме...

 

Був це молодий чоловік, до тридцяти років, прегладкий на обличчі, мов панянка, з чубом, що мов вороняче крило спадав на ясне, високе чоло, в атласному жупані із самоцвітними застіжками, з дорогої різьби пістолями за поясом, небуденний, делікатний в поведінці чоловік. Він виясняв щось венеційцеві й цей кивав змиїною головою й посміхався.

 

— Це шляхетно уроджений Станислав, син теребовельського підстаростича — сказав Барабаш, молоде воно, а непокірне. Його банітом проголосили за неслухняність і повертатись до дому не може. Капітан найшов його в Парижі і з того часу з ним не розлучається. Хлопя хитре й метке, в кожному реместві не дурне. Його козаки звуть у нас Морозенком...

 

— Знаю його — скрикнув чернець, — ще хлопям знав я його — він у Варшаві пажем був у покійної королеви Цецилії Ренати. Потім учився в Кракові й Падві, а баніція його, здається, з легкої руки Осолінського...

 

— І другого такого жовтодзьоба капитан із Франції привіз, завважив Барабаш, видно не дуже милуючи капітанових адютантів; спудей Іван Усевич, цей що в жовтому жупані, біля шкота Леслеуса. Щеня воно, а вже його поручником наставлено...

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 06.11.1941]

 

— Вашмость не кажеш, — додав Вишняк-Якубович, — що це щеня сам-сім цілу еспанську хоругву розгромило під Ґравеліном і дюкові Конде під ноги два прапори кинуло...

 

Усевич — той самий поручник, що зустрічав гостей на ґанку з Гондіусом, сидів поруч Боплана, недалеко од самого капітана. Був рябий і гостролиций, схожий із виду на молодого яструба, але з очей світилась йому непереможна, кипуча снага. Ахіллес, слухаючи Барабаша, подумав собі, що капітан усе ж таки вміє добирати собі друзів і помічників. І глянув скоса на самого капітана, посадовленого біля посадника й королівського резидента.

 

Обличчя Теодота Хмельницького раз поринало в темінь, раз виступало з теміні, спалахуючи від кармазину заграв, коли червоні кігті кострищ у подвірю нагальніка дряпали вікна суворої лицарської салі. Мужва бенкетувала, але капітан камянів у незбагненій задумі. Наче схуд з того часу, коли рік тому, коли Ахіллес його бачив у брацлавському замку, в розмові з королем. Гострішим стало хмуре, в скелі рите й вихором обвіяне обличчя, обрамлене густою, чорною бородою. Важким чолом, мов по осінньому небі перебігали часті неспокійні хмарки. Карі, недовірливі очі, що рідко, здається, бували рахманними, під стріхою густих брів, впирались у бесідників, хотіли розглядіти їх наскрізь. А іноді займались, наче вовчі, жевріли тихою таємною радістю, щоб за мить потахнути в бездонній жалібній безнадії.

 

Може докучало йому скучне товариство Ґембіцького  та посадника, бо сажав їх нетерпляче, хоч, запитаний, увічливо й докладно розповідав про особливості траншейної війни на дюнах, про дюка Конде й про подорож морем. Може хотів радніше бути з тими, що їм мав би щось сердешніше ніж куртуазійні речення сказати. На мить (завважив Ахіллес) спогіднів, глянувши на Генцеля Mокpcькoгo й обмінявся з ним коротким, лагідним усміхом. Згадав Ярослав безжурні хлопячі роки в сірих мурах колегії й свого доброго вчителя реторики та поетики, тоді ще молодого ченця, що не вмів бути суворим до пустотливих жаків, і Левассер де Боплан утішав його своєю приявністю, адже ж знались ще з Низу й цьому французові другою батьківщиною стали його, Теодорові степи й Дніпрові плавні. Ділив разом із інженером ті криваві й трудні роки на Подніпровю, пережив із ним капітуляцію Томиленка й Гуні, Павлюка й Остряниці. І обидва служили найхимернішому в цілій Европі володареві, Володиславові IV, що їх обох милував як найближчих друзів.

 

"Чи говорив він таки з Мазареном?.." — подумав Axiллес; адже ж лише для цього вивів козацький корпус, намавлений Пієром Шеваліє, що стільки літ снував пляни про заснування "вовчої ліґи" у Франції, Швеції, німецьких князівств і Септентріонів.

 

Але нічого не міг вичитати Ахіллес з цього камяного лиця.

 

— Vivat Ladislaus Rex!

 

Кричали в салі.

 

— Vivat Christina Regina Suedorum!

 

Відзивались шведські райтари.

 

— Vivat Fridericus Wіlhelmus Princeps!

 

Гукали бранденбурці.

 

— Vivat Gedanum semper librum!

 

— Vivat exercitus Saporoviensis!

 

Капітан Хмельницький підвівся; лице його знову потемніло. Підняв разом з усіма кубок. "Він іде прямим шляхом і сам того не знає, думав Ахіллес, такими людьми кермує доля сама, виносить їх на гребіні хвилі, проте хто може знати: може ще все даремні надії й він такий як і всі..."

 

Шаблі полоснули білим сяйвом древні мури колишньої орденської трапезні. Хмеліючі воїни ревіли, їхні обличчя набрякали й очі мерехтіли від випитого вина й од заграв. Шаблі співно дзвеніли зняті вгору, щоб недоспівавши, мов поранені птахи, вмерти в піхвах. Дехто, враз із капітаном, докучили собі цей синій чад. Мали його козаки доволі, на пожарищах здобутого Дінкірхен, у захопленому й пограбованому обозі еспанських лицарів, у Парижі, у Венсенському замку. Пито скрізь, пито понад міру, так якби прагнули втопити у вині невимовну тугу, фатум непевного життя.

 

І в цьому сяйві шабель, що на мить вирвались мов стая вольних птахів, Хмельницький спостеріг когось, що вперто дивився на нього вже давно. Це було химородне почварне обличчя шотляндського офіцера з peґіменту Чорного Лева. Обличчя знівечене війною, примхою долі, що не дала смерті забрати із собою людини, а залишила її жити калікою. Воїна рубонула важка шабля, розкроїла чоло, перерубала ніс та уста, поки не ховзнулась на підборідді. Рана загоїлась, шрам побілів, але ніс був перебитий, так, що видавалось це обличчя, відтінене сірою, виполовілою в сонці бородою, застиглим у несамовитому ґримасі. Але очі, мудрі, живі очі, були скравками блискавиць, їм важко було опертись. Довгу хвилину гляділи воїни на себе, почерез гомін, чад і хміль. Один був із одного кінця світу, із суворих скель шкотського Ґремпіяну, другий із степових ярів України. Обидва кондотієри, обидва гpачі з долею. І передчуття, дивне передчуття змусило обох здригнутись і капітана Хмельницького і рітмайстра Кіттуса Скоттуса.

 

(Далі б.)

 

[Краківські вісті, 07.11.1941]

 

— Ти не пєш, гей ти, Перебийносе! — Важко поклав шкотові на рамя свою правицю здоровенний Прокіп Шумейко, що вже шарпав гнівно вуса, добре захмелівши. — Чи бува, не любо тобі пити за короля Володислава й за королеву її мость Христину?...

 

— Я пю лише за одного короля, проскрипів посміхнувшись шкот і загріб своєю рукою правицю Шумейка; він не випускав її й здавив так, що Шумейко зойкнув; я пю завжди за короля Макбета, пий і ти, рітмайстре...

 

— Vivat Macbethus Rex!...

 

Шумейко мінився на обличчі. Йому хотілось уже сікти і він шукав шаблі. Але Хмельницький голосно його покликав. Шумейко стиснув тоді руку шкота, силкуючись бути чемним. Бренькнули бандури, на подвірю вже починали співати і Шумейків гнів розтанув.

 

Хмельницький, оглянувшись, побачив, що резидента вже виносили гайдуки без памяти, а посадник зісувався під стіл, украй пяний. Тоді капітан дав знак рукою Ахіллесові.

 

Салю заволікав уже густий туман важкого хмелю. Ніхто, братаючись і чоломкаючись із сусідом, виплескуючи вино із келиха в непевній руці, пяно співаючи, не помітив, як воїни вийшли ізза стола. За ними, накинувши керею, поспішив Мрозовицький.

 

Віддалювалася від них луна кострищ і гул пяної мужви. Щоб тільки не поривались до шабель і не посікли шкотів та шведів, як у Парижі, де напившись, порубали ґрізонів. Але залишено там тверезих та твердих, що не шкодуватимуть кулаків та палиць і сперіщать гультаїв. Бестію треба було цупко держати в руках, бо перегризла б сама собі горло. Могли б також, розгулявшись, порозгромлювати крамниці й міщан потурбувати. Але для забезпечення перед козацькою бурдою полишено добрих пильнувачів.

 

Три вояки йшли в ніч, геть із переляканого, сполоханого й сонного середмістя, до моря, на пустельне узберіжжя. Вітер здіймався, пронизливий, осінній. Нехай холодить чоло, де роїлись думки за думками. І вояцький крок гулко гримів по пустельних заулках.

 

Чим була досі ця козацька сила, що про неї складано думи й вірші, що про неї слава йшла світами?...

 

Уміли сікти й плюндрувати, вміли напасти знечевя, шарпнути вовчим зубом, налетіти шулікою й відійти. Не вміли встоюватись у регулярній війні, не знали копати — мистецтва облоги. Це була скоріше арс поетіка ніж арс белліка. Доброю школою був проте фландрський поход. Виведено здебільша молодь, що знала досі тільки розбишачити в байраках та герцювати в Ногайському степу, або на Буджаку. А коли заревли колюбрини і фальконети, коли затряслась земля від ядер і картачів — заривались, мов сусли, з головою в пісок або втікали геть, чманіючи з дикого жаху. Не одному поручникові розкроїти лоба пірначем. Хмельницький самий підняв руку на неодного, розсікши дурного черепа. Нічого не було путнього: ні амуніції, ні зброї, ні гармат, ні саперів до копання шанців. Та за десять місяців зумів усе прибрати. Здавив гадину трусливости залізною рукою, приборкав метушливих, навчив їх слухати. Ось де придалась учба під Валленштайном, Тіллі та Мансфельдом! Осьде згадав нераз доброго інженера Боплана із його мистецтвом фортифікації!

 

Дінкірхен була тверда проба, але потрібна. Викохав зате капітан у пороховому димі, серед крови й зойків, серед стишеного ремствування по заслузі покараних, серед мовчанки вірних, легіони, що не боятимуться війни. Викохав легіони, що їх не посоромився би кращий полководець Німеччини та Франції. Викохав стаю дужих та смілих орлів, готових до лету. Придбав офіцерів, що придадуться. Змусив їх вчитись од Французів, ґрізонів і еспанців у полі і з книги, підчас перерв між штурмами. Бо тільки у Фландрії збагнув, як далеко зостались козаки з їхніми прадідівськими луками та вільною війною підїздів школи Івана Підкови й Сагайдачного. І це все треба було надробити.

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 11.11.1941]

 

Так розповідав капітан Габданк-Хмельницький, ідучи до моря своїм розмашистим кроком, трохи згорблений, мов вовк. "Ні, подумав Ахіллес, поглядаючи на нього скоса й слухаючи його слів, що падали коротко й вривчасто як посвист шаблі, — ні, він не родився на те, щоб боніфікувати хутір, закладати млини й пасіки. Він роджений для іншого..."

 

Немов рвучкі хвилі прозорого потоку, що рветься з гір у долину, розсипуючи срібні бризки об каміння й скелі, плили капітанові розважування. Наглили, бентежили, запалювали. Гай-гай, як виростає людина! Був колись звичайним затяжцем, трохи впертим, але хоробрим рубакою, не надто виривався поперед других, але коли сік, то сік до кінця. Інші гадали, що в ярославській школі здобув хист інтригування. Дехто не вірив йому — може й міг би продати і товариша й брата. Атжеж підписав у Курукові видання Томиленка й Павлюка. А може вмів чекати? Проте добра була ця школа єзуїта Генцеля Мокрського.

 

І Ахіллес признавався сам собі, що не збагнув ще цієї людини до кінця. Все ще було темне довкруги неї, вривчасте: біг хмарок, проміні; темінь і знову веселка.

 

— Щож робить король? — спитав капітан.

 

Ахіллес сумовито відповів, що король Володислав у дні, коли не докучає йому гостець, чвалує на ловах по уяздівських лісах, а потім з вечера до ранку бенкетує й розважається з жінотою.

 

Капітан схопив себе за голову.

 

— Це бабство знівечить його, зведе на нінащо, а добрий це король й іменитий король. Точить сам свою волю, мов той червяк дерево і не встоїться шляхетським змиям. Лише війна врятує його й Річпосполиту.

 

"А він все ще gеniе Ruthenus natione Polonus", подумав Ахіллес і сказав:

 

— Ціла корона в величезному непокою від листів, що їх король розіслав на війну. У Львові зібралось кварцяне військо, до Львова повезли гармати, а в Кракові людвисарні день і ніч ллють нові серпентини й фалькони. На весні ждуть посполитого рушення.

 

Хмельницький опинився й глянув допитливо на Ахіллеса.

 

— І ти віриш, капітане, що король піде, що не зломлять його пани?..

 

Ахіллес знизав раменами.

 

— Не знаю. Це квола людина, химерна людина. Важко в неї вірити. Може й зламають його ті всі Шолдрські, Радивили, Остророги, ваші Кисілі...

 

— Які вони там наші!...

 

— ...Любомирський, Опалінські... ось навіть Осолінський вже не той, що тоді був, торік, як конфіденційно з королем ми говорили...

 

— Гей, гей, тож бо то невчасно відійшов від нас старий Конецьпольський, зажурено сказав Хмельницький, тожбо то накоїв нам печалі. Я, коли до мене на дюни вість прийшла про його смерть, три дні мов топленик ходив...

 

— І півкопи еспанців посік із пересердя при штурмі, — посміхнувся Мрозовицький, що ввесь час мовчав.

 

— Земля йому пером?— І Хмельницький гукнув:— Шляхта! Гербові! Пяниці, різники, кертиччині рила! Нами, нами Річпосполита живе, козаками і черню! Ми їм під Цецорою й Хотином турчина погромили! Відійшов, зализуючи рани. Як львів стануло наших тоді під Хотином сорок тисяч а їх скільки було? Шведів під Вовком на марних чайках на морі погромили! Чи чувана річ, матер деї, чайками ґалліони й корвети на абордаж брати!... Того не втнуть вони, псявіра, на перинах роками вилігуючись, фазанами обїдаючись, перфумами обливаючись, збабівши до решти...

 

— Що тобі по панах, капітане, — промовив своїм мяким, оксамитним голосом колишній паж королеви, Мрозовицький; ми їх на шаблях рознесемо, щоб тільки король був з нами...

 

— Скільки тисяч може виставити Низ на війну? — перебив його Ахіллес.

 

Хмельницький задумався. Чутно було шепіт моря, що все ближчало.

 

— Стопятдесят тисяч рушить; всіх реєстрових, всіх випищиків, всю чернь і голоту козацьку, що по степах ночує, підіймемо. Морем вийдемо й сушею. Увесь воєнний плян маю в кишені. Але що з того, що з того?... Наша козацька сила без інженерів, без рітмайстрів, без гармат нічого не подолає. Темне ще все це, дич...

 

Туга була в його голосі. Станули над морем. Підходило, тихо шамшучи по піску, наче пес приповзало до ніг і лизало їх. Вал за валом ішов, грайморе гуляло, гостра брижа викидала з піною тріски, шкамаття, принесене здалека. І шуміло — треба було його перекрикувати. Ненаситне, роздавалось, куди лиш око зайняло, сіре, напнуте, лиховісне. Хуртовина йшла.

 

І Теодатова туга була мов це море, бездонна. Самий був із своїм болем за люту кривду від бутних, ситих і нікчемних панів, (може це кривда діялась йому, може королеві, може всім...), болем, що глухо рокотав у душі, як полумяні зірниці завтрішньої бурі; самий був із своєю гордістю, що не давала жити спокійно й у довіллі; гай-гай, нарікав на короля Володислава, що розважається ловами, пє вино і пестить повій, а що мав робити, коли йому обтинали крила, коли чув, що він не король, а блазень, на ласці могутніх цього світу? Повинен був і він, щоб забитись (і бувало це іноді) з чортівської нудьги в вині топити свою гордість, в обіймах куплених наліжниць находити розраду. Гордість була така, що запирала йому іноді духа, застиляла йому очі кармазиновим чадом: горів, горів, може краще було, щоб згорів тепер навіки...

 

І Ахіллес збагнув, що залізо треба кувати поки воно гаряче. Вірити, чи ні в цього мужа — це була інша справа. Головне було те, що в ньому тліла невимовна жадоба чину, чого не було в других. З тієї громади чубатих рубак, що віддихали війною, що їх знав у битві й у питві нещадними, невговтаними, з них усіх лицарів тієї химерної, казкової засіки волі, він один імпонував йому своєю особистістю, своїм чуттям міри для людей і річей. Ахіллес і французький амбасадор у Варшаві ґраф де Бежі збагнули перші, що імя цьому мужеві — небуденність. Бо він один умів здавити в собі передчасний бунт гордої людини, бунт, могутний як рокіт грізного Бористену, закованого порогами, умів приборкати його розумом.

 

І Ахіллес, добрий знавець людських душ, тихо, мов мати до любої дитини прошепотів:

 

— Тільки війна, тільки священна війна потрібна, капітане. Багато людей чекає її. Так Бог хоче, капітане.

 

І коли вмерли ці останні його слова в шумі моря, що як грізну вість посилало до берега пінні буруни, щоб невговтані припадали до піску й повертались ще більш розгнівані, ще більш ненаситні, Ахіллес сахнувся. І Мрозовицький, мовчазний красунь відступив. Бо з капітанових очей бризками розсипалась полумінь. Біла, жорстока полумінь жаги, що її вже не сила вдержати в карбах. Вилітали на чоло дуги брів і знову бгались над орлім переніссям і світліло костисте обличчя під шоломом, немов осяяне блискавицями або відблиском січі і капітан Хмельницький ще тихіше промовив:

 

— Друзі мої, нас і предків наших поставив Бог як забороло, як вічний вал христіянства. Хто за Бога, той піде зі мною, хто за чорта, з тим будемо мірятись!...

 

— Амінь! — сказав Мрозовицький, пан королевої.

 

"Школа Генцеля Мокрського придалася, посміхнувся про себе Ахіллес, невже він нічого більше не скаже?"...

 

Не легко було збагнути цю людину. Вона вміла в потрібний мент відбити шпаду, що пробувала розтяти темінь її душі.

 

Хмельницький стояв мовчки і дивився вдаль. Брижі прибігали до нього, лестились і рахманно відходили. Море чорніло. Горе було вітрилам, що мріяли в далині, змагаючись із хвилями, щоб добитись до пристані...

 

Це море нагадало Хмельницькому те друге — вольне, горде Чорне море, колиску слав, кудою ходили Олег і Святослав, Байда-Вишневецький і Самійло Кішка. Там, на його плесі, вилискували шоломи, фуркотіли в вихрі прапорці, там, у горобину, смажну ніч, биту зорями, прибігали над беріг запінені коні й іржали тоскно. Там степи братались із бурунами, там тремка від жаги земля заручалась із морем-царем. Там був уже Південь! Там був світ казок, шлях Аргонавтів до соняшної Колхиди й до лагідної Еллади, там оживали люди й звірі, бо там починався інший чудесний, сяйний світ.

 

— Ідемо, друзі! — весело сказав Xмельницький, зовсім злагіднівши.

 

— Ідемо, капітане, — луною відізвався Станислав Мрозовицький, що ділив із ним потайні думи.

 

Ще далеко було до світанку.

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 12.11.1941]

 

За похмурими баштами ґеданського арсеналу зійшла зоря, замерехтіла й пoгaсла. Антарес увійшов у дім Козорога. Це віщувало славу, фортуну, амор.

 

Інженер Левассер де Боплан замкнув вікно. Кругом ніч. По вчерашній оказії, а ці оказії траплялись часто в Ґеданумі, ще тріщала голова, хоч і звична до бенкетів за двадцять літ побуту у пяній республиці.

 

...слава, фортуна, амор...

 

Смажні були роки служби у двох Ваз, що поширяли своє володіння на південь. Інженер немало причинився до того, щоб здійснити сон варшавських володарів про імперію від моря до моря. Правда, до моря було ще далеко, але козацька вольниця й окраїни аж до Буджака приборкані, уговтані, заковані могутніми фортецями й городами, що їх самий будував. Але loca deserta зазначені на Боплановій карті білими плямами кишіли від збігців із-під ярма "короленят", раз-у-раз спорхувала в тирсі іскра і дикий свист вітру важко було відрізнити від посвисту ватаг, що тинялися степами, готові засвітити пожежею бунту горобину ніч.

 

Невтомною вартою стояв на окраїнах Річипосполитої наново відбудований Кодак, де поляг колись Бопланів земляк, хоробрий Маріон. Але "що людськими руками збудоване, те людськими руками збурене може бути..."

 

Хто це сказав колись?...

 

Боплан, сидячи у вигідному кріслі, пробував серед цієї міщанської тиші пригадати собі:

 

...розгром під Кумейками. Звязані козацькі вожді, Павлюк, Томиленко... тисячі зрубаних голов. Варшава, Ринок... слотний день... дзвони у фарному костелі... король з пожовклим від гістця обличчям, закордонні резиденти... хряск ламаних костей... посвист катівської сокири... варшавська, безжурна юрба... бенкет і голос пяного гетьмана польного: ніколи вже Русь не підведеться!...

 

І кілька років після того, коли за його, королівського інженера, плянами виросла знов горда фортеця над степами, Конецьпольський запросив козацьку старшину оглянути бастіони й машинерію підємних мостів. Дивились похмуро, мовчали, сопіли. І тільки один голос, глумливий та зловісний озвався по латині серед тиші: "...людським руками зруйноване може бути..."

 

Боплан стрепенувся. Та це ж був голос колишнього військового писаря, що підписав видачу Павла Бута й Томиленка, сотника чигиринського полку, Богдана Зиновія Габданка-Хмельницького...

 

Ні, ця слава, за шкварного поліття січей, бунтів і втихомирювань здобута, легка була, глиняна, неповна. Як і все там — у цій непевній, несамовитій країні, де все дише ненавистю, ворохобнею й зрадою. Добре вчинив, покидаючи цей край. Нехай самі заходяться, щоб його вдержати в карбах. Нехай збирають славу. Він мав доволі її. Втомився дихати згаром воєн і ребелій. Утомився від крови, що нею муровано замки над Бористеном. Утомив його степ, що вічно шепотів, вічно змовлявся, вічно невговтувався.

 

Маленький король Людовик, другого року по вступленні на престіл оголосив едикт про амнестію гуґенотам-еміґрантам. Могли повертатись у батьківщину з умовиною не творити політичних ліґ. І Боплан на перший поклик рішив повернутись. Фортуна любила його. Щедрі короленята платили добре. Зміг би вже перебудувати замок дідів у Нормандії, прикупити ґрунту трохи під Руаном, щоб дожити останніх літ. Там таки спокійніше. Збереження держав у банках у Антверпені та в Ротердамі, ба, навіть дозволив собі приступити до спілки арматорів, що закладали нову факторію в Ґоа. Хто зна, може ще й самий подався б за море, до Нової Франції, у Канаду, де клімат, як казали, подібний до українського. Що ж до амора, про який говорили зорі, то мавши славу й фортуну, легко було й амор мати.

 

Тільки не тут і не там, де в полумяну, жахливу ніч, під грізними, мовчазними зорями України тішився заєдно із своїми панами, польськими королевенятами красою українських бранок у час пацифікації Подніпровя. Винен був, винен був, грішний, цій дивній країні багато.

 

І, немов переслідуваний влізливою думкою, сивий інженер підійшов до стола, добув оправлені у шкіру рукописи свого "Опису України" й ще раз, ще раз, пристрасно, наче б надробляючи втрачений час, почав скрипіти пером, черкати, виправляти написане й писати наново...

 

Здавалось йому, що за вікном топчуть ся, збираються й радяться духи Сулимя, Остряниці, Павлюка — всіх тих, кого пережив він. І Габданк-Хмельницький, учень єзуїтів, той, що добірною латиною обіцяв руйнувати те, що його, вірного слуги Річипосполитої руками інженера Вільгельма Левассера де Боплана, було збудоване.

 

*

 

Шляхом із Ельбінґа прискакала пишна, заболочена від осінньої негоди карета і спинилась біля заїзду Св. Юрія, за діршавською заставою. При допомозі гайдуків з неї виліз вельможа, огрядний, буряколиций, вщерть розтрясений далекою дорогою, що з місця почав верещати поганою німецькою мовою на господаря, а підчас того, коли його голив цирулик і лакеї натягали високі чоботи, замовляв снідання, докладно обговорюючи кожну страву й вина. Осьде знали вже апетит маркіза Пєра де Нуає, особистого секретаря королеви польської Марії Ґонзаґи де Невер, що нераз чвалував цією дорогою, за короткий час побуту своєї пані у Варшаві, до Парижа.

 

В пишній перуці, ввесь пропахлий перфумами та піжмами, бив власною сяйною від самоцвітів на перстенях білою рукою гайдуків і копав ногою невправного цирулика в живіт. Гнів його пройшов, коли подано нарешті трюфелі на французьку манеру, тучну качку й батерію вин угорських та рейнських. Підвязав сервету над коронками і їв, кидаючи випучастими баньками гордих, сірих очей.

 

Себастіян Адерс, що ждав його у заїзді ще від учорашнього дня, не смів сідати при ньому.

 

— Ти твердиш, сказав Нуає, обчімхуючи зубами качине крильце, що капітан Хмельницький нічого не втяв із кардиналом?... Коса найшла на камінь, до чорта... Кажуть, що цей Хмельницький проноза, яких мало...

 

— Не тільки нічого не втяв, ваша милість, але навіть до авдієнції в Палє Руаяль не був допущений, це мені доніс один із його офіцерів, нам відданий...

 

Адерс затирав руки, немов йому було холодно, хоч піч у світлиці тріщала.

 

Марків зайшовся од туку, що ряснів на його щоках.

 

— Не вірити, не вірити нікому! Мені в Варшаві говорили, що нікому з козаків не можна вірити. Під шкурою завсіди сидить вовк. Цю дич треба було б почвертувати.

 

Що ж ще казав тобі цей офіцер?..

 

Адерс кашлянув у кулак.

 

— Ясне й я сам не беру всього на віру. Проте цей офіцер божиться, що Хмельницький крім радника Телліє та патера де ля Рівієри, секретаря кардиналового, нікого в Парижі не бачив. Піймав отож порядного облизня і був лютий мов тигр. Козакам у Парижі показано лише нові королівські людвисарні та гроби в соборі св. Дені...

 

Hyaє зареготався. Він як живого побачив перед собою кардинала Мазарена і пригадав собі його слова: "Я прикидаюсь, я викручуюсь, я змягчую, я пристосовуюсь, наскільки мені це можливе, але в наглій потребі покажу, на що я здатен..." Ці слова залюбки повторювали в Парижі.

 

— Цей колишній лакей кардинала Колонни почуває себе тепер після здобуття Дюнкерки на верхівях могутньости. Йому щастить мов вішальникові, на Бога, але найголовніше те, що він вміє не надуживати фортуни. Руками Тюренна він держить Баварію й ввесь лівий беріг Райну, гострить ножа на Швецію, бо знає, що шведами можна користатись як отруєю: трохи її — помагає недужому, забагато — може вбити, купує Венецію й Ґеную, нацьковує італійських князів, тримає в лабетах Фридриха Нассау в Нідерляндах... до ката, хто перелічить всі ці каштани, що він їх вигрібає чужими руками з жару?...

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 13.11.1941]

 

— Я переконаний проте, ваша милість, що кардинал ніодного шеляга не дасть на війну з Портою.

 

Адерс добув хустину й старанно вичистив носа, трублячи при цьому так, що лакеї вибалушили на нього очі з переляком. Потім не чекаючи, щоб маркіз його запросив, Адерс сів на окрайчик крісла, а коли це пройшло для зайнятого салатою секретаря королеви непомітно, усадовився зовсім вигідно. Автім Адерс знав, що він у комбінаціях Визначних займає не останнє місце і зовсім не потрібно було йому понижувати свою гідність. Маркіз де Нуає, покінчивши з качкою, узявся до юшки, рівночасно заглядаючи під покришки, де таїлись інші страви, щоб лоскотати себе вже заздалегідь думкою про майбутню насолоду. Одначе це не перешкодило йому в політичному дискурсі.

 

— Війна з Портою, ясна річ — мрія недужої голови Володислава. Кардинал піддержує цей чад, бо Річпосполитої потрібує для своїх комбінацій із Септентріонами. Прийде час, коли він візьметься за приборкання шведських амбіцій. Володислав єдина людина, на яку кардинал може числити в Річипосполитій. Ось тут і виходить із тіні наш капітан Хмельницький...

 

Адерс слухав, нахиливши дещо свою щурячу голову й не спускаючи каправих очей із масного рота французького вельможі.

 

— Ваша милість гадає, що кардинал звязує Хмельницького із королем Польщі?...

 

— Не тільки гадаю, але я певен того. Наші шпіони не беруть грошей за дурно. Шеваліє переконав кардинала, що козаки це сила, на яку може в випадку потреби спертись не лише Володислав, але й сам кардинал в його плянах на Сході. Саме лише для того ходили козаки у Фляндрію, щоб переконати кардинала, що вони потраплять.

 

Адерс удавав дурнішого ніж ним він був у дійсності. Він знав, що Мазарен уже в січні цього року виступив у таємних листах із проєктом походу проти Туреччини й пропонував Володиславові IV станути у проводі армій. На весні він обіцяв йому військову допомогу, а в травні грошеву і то не лише із власних фондів, але й з державних. Проте одночасно кардинал заспокоював султана, що Франція не має ніяких ворожих намірів супроти нього, а до амбасадора де Брежі у Варшаві писав катеґорично, що поки війна в Німеччині не закінчена, нема мови про якісь химерні походи.

 

"...я прикидаюсь, я викручуюсь, я пристосовуюсь..." нагадав Адерс і собі і справді, хто міг достоту збагнути всі пляни цієї амбітної людини в червоній мантії?

 

Маркіз де Нуає докінчував обід і його починало збирати на сон. Він говорив уже повільніше, зморений, розмріяний прийдешньою солодкістю сну після клятих польських доріг і доброго ґеданського снідання.

 

— Війни з Портою ніколи не буде. Про це дбаємо й ми. У Парижі здається небавом скінчать із цим парвеню із Мазару. Тут, тимчасом, май, добродію, на оці капітана Хмельницького. Володислав божевільний, який нікому не загрожує, доки не дати йому в руки меча. Хмельницький — його меч. Це найнебезпечніша людина на сході. Про Хмельницького говорять у Варшаві все частіше. Коли кардинал дасть йому таляри, він може засіяти бурю в степах. Засіяти й зжати...

 

— Хмельницький надто обережний, щоб гратись із вогнем, завважив Адерс.

 

— Не спинятись на півдорозі... Коли треба — чини, що потрібно... Маркіз говорив і клював великим, орлим носом. Лакеї готувались його нести до спочивальні. Адерс глузливо посміхався.

 

_______

 

Без бешкету таки не обійшлось. Поручники Татомир та Реміґіян Сурин розкроїли собі під кінець бенкету черепи, посперечавшись за Овідія. Рітмайстри раді були, що хоч свій свому розлущив макітру і скрили це від Хмельницького. Автім все було в порядку: козаків разташовано по сотнях у городському замку, частину на передмістю в наметах, капітанові хоругви лягли із шкотами в Артусовому Дворі. Перед господою "Під великою головою", де кватирував капітан, мушкетери несли варту.

 

Хмельницький розложив папери й пляни. Майстер ґеданського цеху людвисарів стояв перед ним, скинувши шапку. Капітан зосереджено переглядав рахунки, кликав час від часу Мрозовицького розбирати дрібніше письмо.

 

— Чотири моздіри виллєте мені, кидав бистро, не підіймаючи очей, та й фальконів із три здається... вашою роботою хвалились бранденбурці, курфюрстові пушкарі. У Парижі ллють серпантини швидко, але з кривими дулами, цілять у бастіон, а попадають в калюжу... Пороху знадобилось би для порохівниць...

 

Майстер кивав головою. Знав козацького капітана, платив добре, але любив мистецьку роботу.

 

— Нам би й мушкети знадобились, батьку, кинув Ґловацький, сором один на людях: луками ще воюємо. На татарву ще йде, але тут висміють украй німці...

 

— Добре, Петре, будуть і мушкети, глянув на нього, посміхнувшись любязно Хмельницький, добре дбаєш, знадобиться...

 

— Чи, бува, не на новий контракт готуєшся, ваша милість, тепер до цісаря може?...

 

Барабаш промовив зїдливо, не криючи нехіті до тих усіх замовлень і ордонансів. Сидів, підпершись у боки, з кривою шаблeю, дарунком Лотоцького, на колінах. Глядів вовкoм із-під лоба.

 

— Як надійде пора, то й підпишемо, кинув Хмельницький, а хіба без контракту нема потреби в зброї? Самий бачив, вашмoсць, якими вийшли ми між чужі люди, лють бере — згадати.

 

Закусив вуса, очі метнули іскри, згадка про низове убожество смагнула його пугою. Наказав із пересердя двісті мушкетів поставити, щоб кузні день і ніч кували, всі шаблі погострити, списи обкувати, які ступлені, панцирі й шоломи виправити на ковалах, чавуну наварити для гарматніх ядер і партію бердишів купив, на півталяра більше давши, ніж московські ордонанси давали.

 

— А коли до дому гадаєш вирушати, вашмость, перебив його Барабаш, хіба досить товктись по чужині?...

 

— За жінкою затужив старий!...

 

Поручники захихотіли.

 

Капітанові майнула думка про Суботів, про Тимоша, про Юрася. Десь защеміло. Замерехтіло плоске, бундючне обличчя Чаплінського з одвислими губами й крутим, упертим лобом. Ця одна згадка могла засліпити. Скипів ненавистю, знечевя, не міг здержатись:

 

— Шкода говорити, Mater Dei! (стукнув кулаком об стіл). Я самий залишив усе в дома, без опіки й догляду, але мені не про привату в голові, у королівській службі бувши. Хай мені не замкнеться ніодин про дорогу. Може тут ляжемо до весни на гібернах. Може звідси підемо просто на Львів, навіть до дому не завернувши. А хто по своїй волі вирветься іти, чи других намовлятиме, як собаку повішу, розсічу власною рукою...

 

Барабаш, що знав руку Хмельницького, зібгався. Хмельницький під Камбре п’ятьох його козаків повісив за мародерство, а йому на шанцях, при всіх розкроїв пірначем лоба. Якби не поховзнувся пірнач, був би забив на смерть.

 

Рітмайстри Вишняк-Якубович і Несторенко вперлись очима в Хмеля. Тут лише, на чужині пізнали його снагу. Звикли мовчати, коли сердиться. Краще самим наставити лоба — бий, тільки не говори! Контракту не хотілось підписувати, але боялись сказати. Коли накаже, пішли б всеодно, але, соромно було перед поручниками і побратимами із козаків, що вони рітмайстрами бувши, нічого про завтра не могли сказати.

 

А гнів Хмельницькому минав таксамо швидко як і приходив. Пригладив чуба, що впав чорним крилом на бліде чоло. Пройшовся по кімнаті, брязкотіли остроги при високих чоботах. Офіцери допитливо стежили за ним. Як пси гляділи в очі. Станув, спершись на рапірі — очі стали ясніші, погідні.

 

— Може й хотіли б нас залучити тепер, по вікторіях... (посміхнувся, щось згадавши веселе), усім воювати треба, а вояків нема. Та шкода говорити. Не підемо ніде. Як король скаже так і буде. Чекаю від короля вістки. На турчина підемо, хлопята... у Львові кварцяне вже стоїть. По велику славу підемо. Такої слави ще нікому не снилося. Дав би Бог королеві Володиславу ясний розум і тверде рішення... щоб не заклювали його пани-сенат...

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 14.11.1941]

 

— Розсічемо шаблями панів-сенат!...

 

— Vivat Ladislaus Rex! Віват наш милостивець!... Барабаш чмихав ніздрями. Хмельницький спинився на ньому поглядом, але лиш на мить, потім наче б і не заважав його.

 

Ці всі — друзі, товариші панцирні, старі й молоді, сусіди із Чигиринщини й дальші — буря. Тим лише сказати — йдемо — і підуть сатані в пельку, щоб тільки сікти, палити й гатити з гармат. Без війни не могли жити.

 

Мрозовицький знизав раменами й відійшов до вікна. Він не розумів, нащо капітан зводить людей надією на Володислава. Він не вірив у нього. Він не вірив у війну з Портою. Тут, у Ґеданумі, ще менше ніж у Парижі.

 

І нудьга, як осінній сірий день, закрадалась до нього.

 

4.

 

"Він тільки віддихає війною", читав резидент Сініорії Арноні в листі від посла Тієполо із Варшави.

 

Хто ж не мав віддихати нею, зростаючи в димі гармат Хотина, 22-літнім молодиком стоючи перед брамами Москви, придивляючись великій війні, що вже двадцять восьмий рік кривавила Німеччину, Богемію, Нідерлянди... Та ж був свідком величі великого лева півночі Ґустава Адольфа, був сучасником Тіллі, Валленштайна, Бернарда Ваймарського, Тюренна, Христіяна IV...

 

Слави прагнув король Польщі, великий князь Литви, Руси, Мазовії, Самогітії, той що його величали меншим по вікові, але більшим славою од Помпея — Володислав IV.

 

Це був воїн, інженер, але не король. А може, він був занадто мудрий король для поляків? Видавався слабкий та чудернацький зі своїми мріями та плянами. Тому не терпів поляків, мріяв завсіди про шведську корону. Взагалі гадав, що він народжений тільки для великих річей. Адже ж дитиною був уже раз королем Швеції, а юнаком мало що не став царем Моcковiї.

 

Він ввесь час маячив. "Це володар, писав Тієполо далі, що його розум увесь час діяльний, він завсіди спрагнений нового, він ніколи не ставить спротиву своїм пасіям. Це людина шляхетна, але опутана плянами, що видаються більш химерами ніж можливими до здійснення..."

 

З дитинства привчили його любити славу. Його малювали лицарем-переможцем, що поставив стопу на підбиту Московію, вершником, що чавить поганські полки, топографом на берегах Бористену, його називали поети Деметрієм, сином Антонія, який вміє корити всі людські пристрасті з хвилиною, коли починає думати про війну. Так, був розтратний і щедрий в обітницях, любив приставати з людьми низького походження, був спорзний і розпусний, був холодний до реліґійних справ, був несталий у своїх поглядах, але була єдина справа, що її ніколи не образив сваволею пристрастей — війна.

 

Духи кружляли над варшавським замком уже давно й нашіптували про славу й про велич: венеційський посол Тієполо, Олександер Ахіллес, музика Фантоні, данець Діоніс Будевайс. Ливонські лицарі, посли з Мультан, Волощини й Хорватії — всі говорили, що ніхто інший тільки Володислав має дати почини до великого діла. Що стоять напоготові всі ближчі й дальші сусіди, що снастяться ґалліони й ґалери найсвітлішої венеційської Ceнiopії, що рвуться коні вершників сучавських та яських, що у підбитих турками країнах чекають лише гасла повстанці-христіяни, що навіть цар Московії свому "милому й дуже високому та найулюбленішому братові" Володиславові прийде з допомогою.

 

І самий король писав до папи Інокентія X: "У час, коли ввесь христіянський світ кипить невгаваючими воєнними діями, а спільний наш ворог старається розпаляти ще більший вогонь, спалахує в мені бажання сповнити одну мисль, яка подолає погасити значну частину того вогню, а крім послуження Богу й піднесення відданої йому церкви принесе велику пільгу Італії та іншим країнам..."

 

Та чи лише про те йшло? Битий у справах Річипосполитої знав Арноні, що за плянами великої й священної війни з турками таїться другий плян: приборкання можновладства шляхетського, а винесення стану посполитого, вкорочення волі сойму й сенату, а зміцнення королівської влади, знесення привілеїв польської національности й віри, а зрівнання всіх у їх правах.

 

Станеться те все, за що розпалено війну в Німеччині, за що воював Ґустав Адольф, про що мріяв Валленштайн, за що тепер змагається вожд "Залізних боків" — Олівер Кромвель...

 

Лютрові гасла, кинені тому зверх сторіччя, давали тепер буйні жнива. І, хто зна — чи ліпше терпіти могутність Порти чим дозволяти на грізний переворот, що заверне голови черні, зруйнує прадавні основи: владу сильніших і багатших над рабами, нікчемами й злидарями?...

 

Секретар королеви Марії Ґонзаґи, маркіз де Нуає запевнював Арноні:

 

— Не бійтесь, молодий друже, нехай ваш шановний Тієполо нашіптує химородні мислі хворому й півбожевільному Володиславові. Для нас важне те, що ви з нами, а ви — розум найсвітлішої Сеньорії, що її серце заступає ваш земляк у Варшаві. Коли ж прийде до діла, ми маємо вірний спосіб: польську золоту свободу, що прислуговує нашим друзям-сенаторам і послам. Пакта Конвента у статті 44 забороняють королеві на власну руку й без згоди сойму затягати війська з чужини та підіймати кварцяні полки...

 

І секретар королеви Марії, йовіяльний і жорстокий француз, колишній прокуратор Парижу, що любив смашно попоїсти, але любив особисто допитувати винних у підземеллях палати Правосуддя, рубашно й голосно реготався.

 

Із півтемряви виступало худе й надхненне обличчя Дона Йоакима Альфари Ґонзалеса:

 

— В Еспанії ще живий дух лицарів з-під Ленанта. Кожний із нас мріє про священну війну з невірними, але ми прагнемо передусім утихомирити Европу, наховстати бундючну Францію й нахабну Швецію... Ваша мета — наша мета. Ваші шляхи — наші шляхи. І не спиняймось на півдорозі, друзі...

 

Його очі в глибоких чорних яминах палахкотіли. Він здригався, коли говорив про честь Еспанії.

 

Адерс стежив за ними з-під півзамкнених каправих і рудих вій. Цей голяндський шпіон, банкир і лихвар важив, що виграє він у цій справі.

 

— А коли король піде проти панів — сенату й розірве пакта-конвента? Що тоді, ваша милосте, шановний маркізе?...

 

— Золото важче за химери мрійника, посміхнувся маркіз; хто йде до великої мети, той не вибирає шляхів...

 

Змова Визначних у Парижі, що до неї належали невдоволені неласкою кардинала полководці й прегарна дюкиня де Шеврез, двір королеви Марії у Варшаві, що снувала павутиння від Інфлянтів до Січі, польські Любомирські, Потоцькі, Вишневецькі, еспанські валідос, загони кондотієрів, розташовані по всіх кінцях Европи, готові були сіктись за кожного, хто більше заплатить, могутні двори Відня й Мадрида, врешті незліченні аґенти й шпіони "Вовчої ліґи" всюди й скрізь — ось друзі, що не перебиратимуть у шляхах.

 

— Єсть ще військо запорозьке, українське козацтво й капітан Хмельницький...

 

Арноні промовив це зовсім тихо й озирнувся, немов бачив когось, хто був схований у цій кімнаті.

 

— Спосіб найдеться й на них...

 

— Відібрати їм гармати й гаківниці, — палко сказав еспанець, — в пень викосити, імя їхнє вигубити...

 

Маркіз Нуає зідхнув.

 

— Ця гидра має таку прикмету, що всі голови, що їх зрубано, відростають після деякого часу знов...

 

Арноні вийшов із темряви і підійшов до стола. Скупе світло свічки лизнуло його смагляве, ховзьке обличчя гадини. Він підняв брови.

 

— Кожну юрбу можна прирівняти до моря. Воно нерухоме, коли його щадить вихор. Тільки вихор може спричинити хуртовину. Кожну юрбу може підняти лише підбехтувач...

 

І всі в кімнаті знали про кого говорить.

 

— ...Його треба усунути, тоді можна бути спокійним за військо запорозьке, за українське козацтво...

 

Маркіз де Нуає й Адерс кивнули головами.

 

Ще того вечора шкуратяна карета, щільно замкнена, запряжена цуґом шпарких коней поїхала попід Високою Брамою на захід, везучи аґента королеви польської і Визначних, аматора смажених перепілок та древнього бурґунда, маркіза де Нуає.

 

Себастіян Адерс лічив гроші, переслані йому королевою для акції в Ґеданумі. Дукати, цехини, ґульдени.

 

Наставала чорна, мов вугілля, холодна ніч. Містом вили голодні собаки, плакали бездомні діти, що примандрували сюди за армією жебраків із спалених сіл та городів, козаки, шкоти й шведи з нудьги пили в астеріях пиво і грали в кості.

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 15.11.1941]

 

5.

 

Гондіюс малював свою старшу доньку Ганну. Посадовив її на тлі темних, брокатових драперій, де, до речі поставлено статую Артеміди. Грецька богиня виринала на полотні, за брокатовими лаштунками далеким юним посміхом, ледве стримуючи розюшених псів, що рвались на звіря, в таємничий, чудесний гай. Артеміда була — блиск, порив і юність.

 

Ганна сиділа гордовито й статочно, як того вимагала мода. У рудому волоссі блищали, як і тоді, на учті, діямантові шпильки, сніговий туго крохмалений комір підпирав підборіддя, руки відбивали від важкого мережива парчі, що мерехтіло у важкій сукні зловісним зеленавим блиском. І на устах Ганни блукав посміх далекий мов заграва влітку, наче загублений серед темної ночі вогник. І в очах таїлась сторожкість. Очі — свічада душі — відбивали шалені думи, покищо вривчасті, щолиш народжені, але вже зловісні як темінь ночі.

 

Гомдіюсові не легко було схопити цю дивну мову очей. На полотні вже кублився вогненними змиями старанно зачесаний волос; од діямантів і полумяної рудої зливи голова була обнята пожежею. Але глиб зеленкуватих очей була все ще незбагнена. Гондіюс сердився, затирав фарбу, починав на ново. На його полоті ці очі все ще були мертві.

 

Майстрові учні сиділи, хто де, на стільцях, на куфрах, на нагорненому мотлоху просторої майстерні. Їм Гондіюс заборонив малювати доньку, доки самий не докінчить портрету. І вони, зачаровані жінкою, що сиділа, обнята мягкістю брокату, осяяна все тим самим посміхом, стежили за майстром. Для Обаля цікаво було, як Гондіюс, переймаючи спосіб голяндських майстрів, кладе важкі, чорні тіні, щоб у мить їх несамовитий холод осяяти раптовним, але як провесна лагідним промінем життя; Ранке вчився, як треба винаходити спокій розхвильованої лінії, а Сідлецький ділив свою жадобу збагнути секрет майстерности із зачудованням перед жінкою, що змушувала його завсіди паленіти й давити пристрасть, що віддавна точила все його єство.

 

Гондіюс малював зосереджено, мовчки, час від часу кидаючи якесь слово, вирване з громади думок; іноді знечевя починав наспівувати старовинну голяндську пісню, щоб за мить її увірвати. Це вже не був стриманий, солодкаво чемний лестун, пильно надслуховуючий конфідент, діловитий крамар підслуханих думок, задумів, ловець необачних слів, зрадливих, ізза хмелю, вигуків. Тут він був собою, був паном. Тут ніхто йому не смів наказувати. Тут не треба було мати чемно усміхненої личини, осьде у цій майстерні конфідент королеви Христини був мистцем Гондіюсом, мистцем із ласки Бoгa, що тільки з Богом правується за волю: пронести мов найдорожче полумя, Богом даний талант чи дати його нікчемній суєті на поталу.

 

— Чи не доволі, батьку, промовила надокучивши собі, Ганна, засиділась, мурашки бігають...

 

— Ще трохи, ще трохи, поки світло не вмерло...

 

Гондіюс приспівував, відходив і знов зближався до полотна, доторкувався до нього кистю й кидав кисть, брався за другу.

 

Навшпиньках увійшли люди в майстерню. Це був капітан Хмельницький із найближчими друзями — Ґловацьким, Усевичем, Мрозовицьким та Несторенком. У чорній одежі стояв поруч нього Ахіллес і орлевидий чернець Мокрський відбивав від козацьких жупанів своїм габітом.

 

Хмельницький закамянів. Перед ним, у глибині майстерні, проти високого вікна, що ним било непевне осіннє сонце, була зява. Цю дівчину бачив колись давніше, мимоходом, заклопотаний справами затягу, передаючи через Гондіюса листа до шведського рицаря Маґнуса деля Ґарді. Тоді якось і не завважив її. Тепер вразили його своєю красою. Тягнула до себе своїм дивним посміхом, своєю красою. Тягнула полумяною головою чортиці. Знав багато гарних паній, але ця краса була прикра, небезпечна й болюча, як доторк до вогню, до отруйного квіття, як вино, що дурманить.

 

Гондіюс завважив гостей. Обличчя скривилось непевною, лестивою усмішкою. Портретування скінчилось. Не радий був навіть, коли підійшли й дивились на полотно, де була як жива ця полумяна зява, що вже підвелась, говорила й шаруділа важкими сукнями. Бо що, до ката, могли ці шорсткі вояки, ці рубаки із краю світу, із Диких піль розуміти в найніжнішій справі світу — мистецтві?...

 

Учні поспішили накрити портрет ганчіркою. Майстер витирав руки од фарб.

 

— Дивна єсть ця школа голяндських мистців, сказав Мрозовицький, дивишся і не можеш начудуватись, як оживає людська душа на полотні, в рівній мірі, немов математичною формулою, розділена між світлом і тінню. Це не Рубенс, що накидає тілища без міри й числа, щоб тільки вразити пишністю й розкішшю, шафує світлом, розкидає барви. Міру мистецтва знали тільки в Італії, а тепер хіба лише в Голяндії...

 

Гондіюс здивовано поглянув по козацькому поручнику. Цей посміхнувся.

 

— Кілька років тому зустрів я в Ротердамі мистця чародія, чоловіка мягкого й безталанного, але Бог йому кисть вложив у пальці. Він учив мене дивитись і вміти відрізнити маляра Богом надхненного від ремістика.

 

— Хто це такий, ваша милосте?..

 

— Майстер Рембрандт — тихо відповів козак. І хмарка пройшла по його ясному чолі, хмарка по химерній людині, що жила між тупими людьми і все життя змагалась за визволення від прикрої, непевної долі.

 

Гримлячи острогами й шаблями розсідались козаки у майстерні. Немов не хотіли покидати її лагідної тиші. Бліда Артеміда поривалась із псами вперед. Золоті зайці плигали по складках брокату. Пахло фарбами. Із кону зійшла Ганна, пройшла повз Хмельницького, потуплюючи очі, як велів обичай, вийшла, а пустотливі проміні здоганяючи важку парчу, що шаруділа за нею, змагались із золотим пилом.

 

А Хмельницький, воїн, що не знав од років тремтіння душі, схвильованої непотрібною пристрастю, збагнув, що в цій кімнаті на нього чатувала спокуса. Щастя бо могло бути не лише в славі, викоханій у таємних задумах, не тільки в кипучій діяльності вічно нового й незнаного спрагненої людини, але щастя могло бути й у знеохотя киненому посміху, нехай зрадливому, нехай короткому як спад блудної зорі, але любому як усе те, що не може здійснитись.

 

Але вмів здавити непотрібну думку, увязнити її, як молодого орла, що роздирав груди, шарпаючись на волю. Про щастя не смів марити. Щастя було для інших. Він же покищо прагнув лиш могутньости.

 

6.

 

Він ще не знав себе. Від ще не знав до чого він іде, він ще не вмів би окреслити тих усіх дум, що гнівним чарториєм шаліли в його душі. Він ще й не знав, хто його справжній друг. Він накипав: це було як наближення далекої хуртовини, що тільки починає будити захмарене небо глихим рокотом грому, блідими, німовними відблисками зорениць.

 

Не було ще часу знайти себе, впорядкувати все те, що кублилось вогенним роєм у надрах душі. Війни та січі, турецька неволя, затяги під різні прапори, суховій над степами, що запеклись кровю, вичікування й непевність, стільки стихій шумувало докруги, стільки вихрів змагалось із собою! Теодот Габданк-Хмельницький ще не вмів сміти.

 

А тут чатували на нього. Знав, що вчора був осьде де Нуає, секретар королеви Марії, що перед нею самий король мусів критись із своїми плянами. Лиха баба комбінувала, накладала з еспанцями і цісарцями, змовлялась із маґнатами, нетерпіла кожного, хто ставав наперекір її замірам. Де Нуає їхав до Парижа, щоб знівечити те все, що Хмельницькому й амбасадорові де Брежі вдалось вчинити для справи святої війни.

 

"...в цій війні потуга Еспанії надщерблена, але не зломана. Еспанія підведеться знову. Швеція — союзник Франції, але небезпечний. Маючи Лівонію, Карелію, Фінляндію й північну Німеччину, де її сила ще зросла по останніх воєнних сукцесах, де короліство загрозять колись його милості дуже христіянському королеві Людовикові XIV., Септентріони — єдина сила, на яку могла б спертись Франція. Але й тут треба вміти вибрати союзників. Московія — дичавина. Семигород — турецький підніжок. Річпосполита перебуваючи в ярмі королевенят, забула серед вигоди й розкоші, що Бог поставив її бастіоном на межах христіянської Европи..."

 

Так писав Хмельницький із воєнного табору у Фляндрії по закінченні кампанії до радника Телліє, секретаря кардинала Мазарена.

 

(Далі буде)

 

[Краківські вісті, 16.11.1941]

 

І тепер, у тиші Гондіюсової майстерні, коли вперлись у нього чорні вуглики очей пaтера Мокрського, коли вірно гляділи на нього його товариші козаки, коли не зводив із нього очей Ахіллес, про себе леліючи думи, круто спинився капітан Хмельницький. Тихо умер брязкіт його лицарських острог.

 

— Дрімає велика міць на сході. Дрімає мов лев, та страшна буде та хвилина, коли лев заричить. На ввесь світ його рик почують, на всі сторони. На тривогу бундючній Порті, на пострах усім невірним. На Чорному й на Середземному морі. В малій Азії, в Палестині, в Нумідії. Бо станувши при своєму мужньому королеві рицареві Христовому, Володиславу, вдарить з імператором небувалим нація козакоукраїнська на басурманський світ. З Володиславом, володарем-воїном рушить і Венеція: Ракочій Мультани й Волощина рушать. Займеться Хорватія й Сербія полумям ребелії протитурецької. Під знаком хреста браття наші православні греки і всі христіяни, під чоботом яничара сущі, підведуться. І буде це вікторія нечувана, в анналах ще ніколи не записана. А козацьке лицарство — союзові надій дорогу до вічної слави покаже, в першій лаві до наступу під Христовим прапором ідучи...

 

Повіяло вихром із моря. Сурми й літавки заграли. Прапори й бунчуки розмаяв південний суховій над полками й кopпyсaми. Схолихнулась земля, заспівали дороги. Крикнули злякано кречети під хмарами. Запеклось сонце сходу на гнівних колюбринах і фальконетах. Рушили у грім барабанів мушкетери. Заїржали аргамаки кавалєрії, пишної й барвистої, почувши вологість моря. Вилетіли кімя землі з-під копит. Переступили перші стежі Дністер, Прут, Дунай. Бpама Азії й Африки відкрилась перед переможцями. Знову сповнялись мрії Ришарда Львиного Серця, Людовика Святого, Балдуїна. Господень Гріб падишахів та богдиханів визволявся від лютої наруги. Чудесні столиці спалахнули гніздами самоцвітів: Тегеран, Істамбул, Багдад, Дамаск, Калькута, Пекін. І над півмісяцем мечетів, над капищами поган, над пагодами Брами й Будди заяснів знак вічности, знак Джерела чистого, знак Сина Божого Тріюмфатора.

 

Була пізня година. Гулко кричали варти. В Артусовому дворі не розходились гуляки й пяниці. Вікна Господи "Під великою головою" були темні, сліпі, крім одного: на самій горі. Там ще не спав капітан Хмельницький. Міряв, самітній і похмурий, маленьку кімнату, раптовним кроком. Було тісно йому тут. Спрага докучала. Клекотало у грудях. Палило їх. Відчинив вікно, — вихор із моря, осінній, хуртовинний, прелютий смагнув йому чоло. Далеко на сході була Варшава. Там десь, у замку, не спав, терпів на гостець, а може забавлявся з наложницями король. Там десь, у своїх світлицях писав листи до кардинала амбасадор ґраф Микола де Флессель де Брежі. Відсовував Річпосполиту від Еспанії й Австрії, докінчував діло склеєного ним миру у Штундорфі й Бромсебро. Там — у Варшаві також, мабуть не спав ще резидент найяснішої Сеньорії Тієполо, другий після Брежі, приятель Хмельницького. На півночі — за морем, в бібліотеці уральського замку дискутувала мабуть юна королева Христина із філософом Декартом, королева — причинна. Ще далі, зовсім далеко, не дрімав мабуть ще чоловік, до якого Хмельницького щось тягнуло, до якого мав пошану, подив, може навіть заздрість — Олівер Кромвель. Цей умів відважитись. Цей перейшов Рубікон. Не даремно Хмельницькому стільки розповідав про нього у таборі під Камбре його аґент, мандрівник Броун.

 

І знову було темно, вітряно, самітньо.

 

Хмельницький кинув оком на недописаний лист. Глянув на розгорнені книги: "Інструкція для облоги фортець" Целляріуса, "Впорядчик для піхоти"...

 

Нетерпляче здавив долоні, аж хруснули сустави. Тріснув дверима, важко зійшов по сходах, що рипіли серед темряви. Опанчу рвонув вітер. В льоху Артусового двора сиділа варта, граючи в кості на бубні. Мушкетери зірвались, віддали шану. При столах, далі, за димною мрякою розсілись шкотські одоробала. Бранденбурзький поручник обняв маркитанку Марту. Шкоти, з реґіменту Чорного Лева, співали все тiєї самої своєї пісеньки:

 

...Фатум тягне до війни, це фортуна — пані...

 

— Хмельницький, Хмелю!... — гукнув пяний Ведмежа Нога, зочивши капітана, — ходи, побесідуємо. В нас весело...

 

— До нас, лицарю!.. — писнула Марта.

 

Але Хмельницький нетерпляче знизав раменами, завернувся й пішов геть.

 

Не звикати було до самоти, до безсонної ночі. Свічка танула, чадно було від її нагару. Вогник блукав по гардах розвішаних шабель і рапір, іграв з різьбою на пiстолях. Капітан сидів довго за столом, з терпким, мов у ката обличчям. Був бо катом для себе самого. Кував години самоти як лезо шаблі.

 

Колиб міг знати, що готує йому фатум? Колиб міг розрубати його постановою, як мечем гострою й немилосердною!

 

Було все ще темно. І в душі і над цим тихим містом, над морем.

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 18.11.1941]

 

Тільки над ранком Хмельницький заснув. Спав горілиць, розкинувши руки, коротким вояцьким сном. Під головою було сідло, як у поході. Хмуре було його обличчя, жовте, нездорове. Проміні, продершись несміливо крізь вікно, пестили вилиці, чоло, важкі повіки, затиснуті уста. І здавалось тоді, що спляча людина лагідніє та крізь сон усміхається.

 

Минали дні. Соймові роки в Варшаві вже почались, як донесли мандрівні купці. На Волі зїхались посли із усіх кінців Речипосполитої, з таборами, жінками й дітьми. В Варшаві стало глітно й шумно, надиво войовничі прибували пани-посли й сенатори, легко хапались за шаблі й виповідали на голос послух божевільному королеві. Були бо три завдання у королевенят: зменшити ще більше королівську владу, скоротити ще більше його доходи й не дати йому зброї до рук, щоб раз на завсіди відхотілось йому авантурничих плянів та небезпечних комбінацій. Партія королеви розгорнула широку діяльність; не шкодовано ні золота, ні меду, ні обіцянок, обдаровувано панів щедрими упоминками, поєно челядь і чернь до смерти, роздавано староства й ґрунти на Подніпровю кожному, хто хоч трохи виглядав на невдоволеного політикою короля. Він бо шляхту хотів замінити у хлопів, а хлопів пошити в гербових — аґітувала партія королевенят і королеви на передмістях, де пили, бенкетували й викрикували чубаті бутні пани, називаючи себе нащадками римської республики...

 

Хмельницький ще того ж вечора довідавшись про настрої послів, написав листа до й. м. короля. Коротко звітував про подорож із Франції, про стан корпусу, нагадав про розмову з квітня минулого року, коли то обіцяно було виплатити козакам залеглість, віддати гармати й чайки та збільшити реєстр до 12 тисяч. Вкінці благав короля держатись гостро із ворогами, бо козаки залізною стіною стоять за ним і стане їх ще більше, щоб раз на завсіди шляхетську сваволю наховстати, лишень треба, щоб король його милість не відступив од раз даного слова й вольності прадавні, славним королем Стефаном Баторієм дані, повернув Низовикам i, встоявшись замахам лютої гадини королевенят, разом із усією Європою (а принаймні із вірними святій справі народами й їхніми володарями) на Турчина виступив, несмертельну славу собі й воїнам, йому відданим, цим чином блискучим стягаючи. Він же — капітан Габданк-Хмельницький із усією козацькою старшиною лежатиме в Ґеданумі на гібернах, терпеливо ждучи королівського наказу, готовий на перший поклик виступити в поход, щоб на Буджаку, чи ще може в Камянці або в Хотині, з усім низовим рушенням зєднатись для протитурецької акції.

 

Цього листа, зашитого в шапку, передав Хмельницький вечером Ганджі, щоб його з бравим драґуном із роти Ремиґіяна Сурина, Котровичем, вислав до Варшави.

 

— Скілько суплік далося б написати до короля, говорив Хмельницький до Усевича, що був із Мрозовицьким при ньому, в господі; але ж завчасно, нехай перше переборе шляхетську бестію. Дай Боже, йому, крухкому, сили проти тиранків...

 

Хмельницький любив його — того химерного володаря. У закутині залізного серця шарілась тепла, лагідна жарина. Любив цю хвору, по дитячому веселу, по жіночому сумну, змінливу, химородну людину. Вірив у неї. Вірив у неї, з того менту, коли побачив її в варшавському замку, в чорних шатах, у гупелянді французького крою, у касторовій шапці із пірцем на великій голові, з діямантовим ланцюгом на шиї. Був тоді Володислав хворий, чи від гостця чи від недіспаної ночі, жовтий, тихий, чужий всім. Хмельницькому шкода було його — мов ріднього брата, шкода, гей, сказав би тільки слово, посмів, а — рознесли б на шаблях всіх його лестивців, що за пазухою ножа носили на нього.

 

Вість про роки у Варшаві змусила Хмельницького спалахнути. Зпозарання оглянув всі козацькі табори й кватирування, побував у кузнях, де гартувались дула на мушкети, у людвисарнях, де лили картавни й фалькони з написом "Хмельніцкі те феціт", крикнув на поручників, щоб не давали людям бабіти, розпиватись; двох харцизів, що товклися за пригорщу сережок та перстенів наказав киями за шахрайство бити, а хто б у таборі лихву або пянство заводив, прикувати на три дні до гармати.

 

Взявши коня, із Мрозовицьким та Усевичем із табору причвалував до Артусового двора, оглянув козацькі гіберни, попробував у кашоварів страви, переговорив із Леслеєм, шкотським капітаном, із Ясперсом, бранденбурським рітмайстром і далі помчав до пристані, до контуару французького купця Ляссаля, що до нього лист від Пера Шеваліє, друга у Парижі, мав прийти на капітанове імя. І вернувшись, перекусив наскоро та знову писав листи, або диктував Усевичеві. Писав до кума Станислава Кричевського, до галицького друга ще з походу в Семигород з Лісовським, Семена Височана, до Івана Виговського з Луцьку, до амбасадора Тієпбло і ґрафа де Брежі, до радника Телліє в Парижі...

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 25.11.1941]

 

...Осінні вітри розгулялися на морі. Від кількох днів стояли сильні шторми, біля Ручії розбились два кораблі, від тижня не приходили до Данціґа голяндські та французькі ґазети. Під зиму не булоб гаразд виходити в поход, але все одно, раз відсурмлено, треба було йти. Турчина навіть легше бити на снігу й Сиваш легко переходити по леді козацькій кінноті. Після вікторії в Фландрії, здавалось Хмельницькому, що війнa з татарвою та з турками буде легкою, тим більше, що така сила проти них вставала.

 

Петро Ґловацький, рітмайстер, відвів Мрозовицького до високого вікна, що займалось приморозком. Сонце криваво горіло за срібними візерунками.

 

— Кепсько буде, коли короля зламають маґнати. Гірко буде капітанові пережити це...

 

— Шкода говорити, — промовив Мрозовицький, перейнявши укохане капітаном прислівя; він вірить у свого Володислава як у Бога. А цей Марс ніщо інше як спорзний Сатир...

 

Ґловацький схрестив руки на панцирем обкутих грудях.

 

— Оповідав Ахіллес, що електор Бранденруpґy, курфюрст Фридрих Вільгельм, володар бистрого розуму й твердої руки. Хоч молодий, а далеко піде.

 

— Цього не знаю, — відповів Морозенко, — знаю лише, що простий вояк, трибун із люду, безіменний чернець більше сьогодні зможе, ніж коронована голова. Олівер Кромвель, Мазарен... Батько Хмель не одважиться й снити про таке... а міг би, міг би...

 

І Мрозовицький-Морозенко зашепотів палко, відкриваючи серце, смілими мріями скипіле.

 

— Був колись у імператора Фердинанда генерал Валленштайн, знаєш його, ротмайстре? Коли Ґустав Адольф розгромив цісарців у пень, аж із жалю старий Тілді помер, Валленштайн цісарство рятував. Зорі йому це віщували. Але й попри фатум йшов, спалахнув волею як багаття. Розгромив союзників Швеції, звів під Люценом бій, що в ньому Лев Півночі впав, опанував Чехію, Шлезьк... Хотів прогнати всіх чужинців із Німеччини, змести всіх князьків та королевенят, великої справи підоймався, великі мрії викохував, не ждав на призвіл Фердинанда, як наш батько на призвіл Володислава чекає...

 

— Але смертю за це заплатив, — похмурно промовив Ґловацький, — я тоді в Празі стояв із затяжцями. Згодом мені полковника Бутлера, що Валленштайна вбив, показували...

 

— Проти зір не міг іти. Погасла зоря Валленштайна, дюка Фридлянду, але може зійшла вже зоря Хмельницького, сотника Чигрину...

 

Замовкли обидва. Скрипіло перо Усевича. Капітан диктував вривчасто, швидко, що навіть Усевич, битий в письмі, не міг поспівати.

 

В кімнату вбіг Реміґіян Сурин, низькавий драґунський поручник із золотим чубом. Боявся приступити до капітана, що важко підвів голову над паперами. Сурин був блідий.

 

— Що таке, поручнику?

 

— Вашмость капітане, Котровича найшли хлопята за Ланггартовою брамою. Мертвий — шаблями посікли сердегу.

 

— А листи?

 

— Нема, капітане...

 

І Реміґіян Сурин відступив, боячись, щоб батько його не вдарив із пересердя. Але Хмельницький мовчав. Дивився перед себе, не бачив нікого. Кинуто йому рукавицю в обличчя. Чатували на нього, чатували скрізь — між чужими й між своїми.

 

Гондіус, конфідент королеви шведської, писав того вечора кавалерові Маґнусові деля Ґарді, що його приїзд до Ґеданума конечний. Хмельницький бо виглядає на мужа рішеного діяти, наперекір усьому.

 

Партія шахів ішла далі. Шамшів пісок, він одмірював години, тихі години в Гондіусовому домі. Свічі запалювали кармазиновим блиском очі Гондіусових предків, що остаточно визирали з поза золочених рам. Горів ватран і тріщала соснина, вистрілювала розжевреними скалками. Затишно і тепло було тут, у патриціянській господі, за цими високими вікнами, при вині, що грало в келихах, при шахах, королівській грі. На дворі змагалась осіння негода: даремно виглядали морці Ельмових вогнів, прикро було бути на морі в цю пору.

 

Вільгельм Левассер де Боплан, чекаючи на свою чергу до шахів, підійшов до величезного глобуса, поритого дрібними буковками. Моря, ріки, озера, країни, міста й фортеці рисувались на ньому таємничими викрутасами й цятками, розкриваючи диво вcеcвітy. І цей глобус, проєктований Бопланом рили Гондіусові учні на хосен завойовникам, купцям, морцям і політикам. Боплан торкнув кулю, вона почала звільна вертітися.

 

— Китай... Монголія... Тибет — колиска Тамерлана... дрімуча Сибір... шлях орд Атиллі... Гунни, Готи... Вандали... Свеви... Україна блище. Московія — простора країна півночі, велика глуша між Європою й Азією. Волга... пустельний край Надкаспія... Татарія... Крим, Палюс Меотидський... тиха ріка Танаїс, Доном посполито звана... і там живуть козаки... На півдні величні гори Кавказу... Loca deserta при гирлі Бористену, осьде вже топче тирсу степів бистроногий козацький кінь... Молдава й Волощина — васальства Порти... А Україна це все те, що тягнеться від Волинії та Подолії аж за Дніпро... нинішній палатинат Києва, Чернигова, Брацлава... але це ще не вся Україна... вона сягає за Карпати, аж у Семигород, до Тиси й звідти ген по Танаїс. — В моїй книгозбірні, промовив Гондіус, гріючись біля ватрану, найдете універсальну космографію пана Тіве й зовсім певно Агріппу д'Обінє з його історією, коли, інжинере, хочете доповнити ваші відомості про цей чудесний край...

 

Боплан посміхнувся. Хто ще міг доповнити відомості про Україну йому, що двацять років проміряв її вздовж і поперек, вивчив її люд, простудіював усе, що з Україною було колинебудь звязане? У той час, коли панове Тіве та д'Обінє з книг вивчали цю землю, він, інжинер, вояк і політик тягом двадцяти років намагався збагнути душy цієї дивної землі та її мешканців в натурі. Але він хотів інтриґувати похмурого еспанського гідальґа, дона Йоакима і Альфару Ґонзалеса, ґеданського резидента таємничого дона Кастеля Родріґо, амбасадора Мадриду в Варшаві куди вислано його для перестудіювання заплутаних справ Септентріонів. Еспанець виростав у кімнаті хижим кондором. Крила його киреї стовбурчились і тінь їх чудернацько рисувалась на килимах дужими вимахами. Хмурість чорного Ескуріялу, притьмареного сумерком імперії, приніс сюди кастилієць.

 

Ахіллес, що грав із патером Мокрським у шахи, як звичайно що вечора, з цікавістю підвів голову.

 

— Ваша милість знає (дещо кепкуючи, посміхаючись йовіяльно, говорив Боплан), що на цих просторах над Дніпром височилась колись могутня держава Києва, а нею володіли князі, яких кров тече в жилах французьких королів, внаслідок одружіння короля Генриха І. з Анною, донькою могутнього Ярослава. Ця держава доходила до Думаю, впиралась у кавказькі гори, а на півночі сягали аж до Білого моря... Це Святослав, один із основників імперії Києва, Цезар Руси, корив племена Болгарії й диктував умови східньоримським імператорам...

 

— Королі Галича й Володимира приймали корону від Христового намістника, докинув стиха патер Мокрський, не відриваючись від шахів.

 

Еспанець байдуже слухав, кивав головою. Гордовитий, призирливий усміх блукав його сухими устами.

 

— Дивна річ, сказав він, нація, маючи таку велику державу, не вдержала її й перебуває, як ви самі говорили, під ворожим пануванням...

 

Боплан запихкав сердитіше.

 

— Україна завсіди прагнула волі. Останні сімдесять літ в Україні це роки невгавних воєн і ребелій проти польської кормиги. А щоб знати, чому Київ упав, не слід забувати, шановний лицарю, що ця нація боронила власними грудьми цілий христіянський світ проти невірних... Україна мала своїх Еґмонтів...

 

Еспанець зморщився, але з чемности не сказав нічого.

 

— Северин Наливайко, продовжував Боплан, захоплюючись, один із них. Він умер на варшавському ринку лютою смертю: його зварено живцем у мідяному бику...

 

— Згадайте, мості інжинере, криваву вечірню Трясила, учинену полякам, перебив його Ахіллес.

 

— Recuperare aut mori! Таке гасло козаків! По двох останніх ребеліях Павлюка й Остряниці можна судити про непохитну волю козацької нації визволитись із під польського ярма, не дивлячись на кріваві трибунали, що їх вчиняють ґубернатори Надніпрянщини, польські коронні гетьмани...

 

Нещадний вогник блимнув в очах еспанця.

 

— А може по таких лазнях ці ваші ґези Септентріонів укоїлись раз на все?...

 

Боплан гримнув кулаком по cтoлі, аж пролилось вино й збагрянів.

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 26.11.1941]

 

— Ваша милість, шляхетноуроджений володарю! Живемо в часах, коли багато народів пригноблених та поневолених рвуть кайдани й підносяться з упадку: Нідерланди, Портуґалія, Неаполь, Богемія, Каталонія... одні успішно, другі ні, але всі з однаковою жагою волі! Час працює для України й ви згадаєте моє слово, милостивий пане, що за рік, за два, Україна буде вільною республикою, як стали нею Нідерланди... Де пролилася кров за волю, там воля мусить прийти!...

 

Обгоріле поліно в ватрані тріснуло, іскри роздались і снопом бризнули по кімнаті. Від їх малинового сяйва спалахнули на глобусі Lоса deserta України. Тасьмин, Жовті Води...

 

Згадка про Нідерланди, двічі вже кинена необачним інжинером, що захоплювався й іноді не вмів володіти собою, вщерть вразила дона Альфару Ґонзалеса, що бився колись в армії Спінолі й пережив ганьбу здачі Бреди. Гнів палахкотів його грубим обличчям. Та політичний глузд не дав йому висказати того, що думав.

 

— Польські королі мають клопіт із наддніпрянськими провінціями, це нам було відомо. Проте не гадаю, що ця степова химера буде такою вже страшною для Річипосполитої. На все найдеться спосіб. І не несподіванка для мене, що ви, інжинере, з усією симпатією говорите про козацьких ребелізантів. Схизматики вам близькі, хоч вони, як зачувати, вписали не одну золоту главу в аннали боротьби із козацькою анархією, що її переможно зводила Річпосполита...

 

Боплан спаленів.

 

— Я служив королю, я виконував його волю, але це не значить, що я поділяв погляди поляків на Україну.

 

— Святіший Отець Іннокент X, дарма, що козакоукраїнська нація живе в схизмі, також ніколи не похваляв політики Річипосполитої...

 

Одізвався патер Генцель Мокрський, кінчаючи партію.

 

Олександер Ахіллес, що ввесь час мовчав і прислухувався уважно дискусії, зареготався. Йому спало на думку, що Генцель Мокрський, якого побут тут у Ґеданумі йому все видавався незясованим та таємничим, якого він знав із якоїсь незбагненої любови до капітана Хмельницького, змігби, чого доброго, станути на боці козацьких ребелізантів проти своїх польських одновірців. Творились дивні речі в світі. Кардинали Рішеліє й Мазерен попирали протестантів і єднались із протестантами в Німеччині. Невже й Генцель і Мокрський міг би станути колись "сірою еміненцією" схизматицької Козакоукраїни?... Єзуїт, здавалось, по успішній партії, дрімав у фотелі. На продовгастім, розумнім його обличчі грали блиски від вогню. Очі мав закриті. Пальці, по звичці, перебирали чотки. Про що думав, що розважував козацький патер, український брат Ісусового товариства? Уста його тихо шепотіли: venite, benedicti, patries nostri possidere regnum соellоrum... За вікном лютувала хуртовина.

 

Щоб привернути давніший затишок у господі, Ахіллес зaпросив Бoплана до шахів.

 

В одній із світлиць Артусового Двора сиділи Мрозовицький та Усевич. Облишили Хмельницького самого, серед листів та паперів. Хотів бути самий, в останній час, особливо. Був якийсь причинний, хотів їхати до якоїсь відьми в Маріспвердер, що про неї йому колись жартовливо говорив Гондіус, або до астролога Герберта цур Мілєна в Кеніґсбергу й порадитись зір. Фатум докучав йому. Ця людина не могла зважитись на постанову. Її ввесь світ був замкнений в надії на Володислава. А проте, може таким тільки видавався, бо хто міг збагнути, що таїв у душі. Жив під знаком рівноваги, коли ще доля не сказала йому ані "так", ані "ні". Не числив успіхів, але не мав і особливих невдач. Прислухувався, радився, розважував і єдине, що здавалось, було певним: війна, свята війна, що її прагнув, забувши себе самого.

 

Та Мрозовицький не задля того покинув любий Париж. Там, у старовинній Лютеції, залишив усе. Парижське сине небо, парижські ясні вулички, що круто спинались по горбі до церкви св. Ґеновефи, куди ходив щодня, водограй Медічів, де просиджував із Ронсаром у руках цілими годинами, горище кварталу св. Якова — до всього цього звик і не міг би вже ніколи покинути. Підстаростич теребовельський був твердої вдачі. Фортуна так зальотно посміхалась до нього: кінчив студії в Кракові й Панді старанням доброго батька, пробував у королівському дворі, читаючи королевій Ренаті Цецилії Петрарку, але коли зажадали від нього, щоб змінив свій обряд, прадідівську грецьку віру, відмовився і, спалахнувши, багато гірких слів наговорив канцлерові, схопився навіть за шаблю в приявності короля. Відбув за це вежу й мусів покинути Річпосполиту назавжди. І можеб і забув у солодкій Франції, де так легко віддихалось, рідну землю. Слухав у Коллеж де Франс ученнішого з правників і державників Гуґона Ґроціуса, писав диссертацію про античних мудрців і другою батьківщиною був йому Париж, куди починали переселюватись із Італії музи.

 

(Далі буде)

 

[Краківські вісті, 27.11.1941]

 

Та зустрів земляка, маґістра Івана Усевича, що разом із ним ходив на курс риторики й видав граматику рідньої мови власним коштом, вважаючи, що коли нема рідним наукам і мистецтвам можливості розвиватись під рідним небом, ізза неуцтва жорстокиx гнобителів, слід леліяти їх хочби й на чужині. Цей спудей, вчений в справах математики був проте під знаком Марса уроджений: затягнув Станислава Мрозовецького у корпус Хмельницького, записавши його в реєстр, у капітановій кватирі у Тонвілі.

 

І разом шанці еспанські штурмуючи, під ворожими бомбами Піндара, барда перемоги, рецитуючи, проти холодної ночі в дюнах, у передній стежі лежучи та про Ціцерона розправляючи, кровю зміцнили своє побратимство вигнанці з батьківщини: Станислав Мрозовицький, прозваний Морозенком, із Теребовлі та Іван Усевич із Житомира.

 

Палахкотіли ковші з запаленим лоєм. Бороли синій чад маленькі корвети та ґалеони підвішені під низьким склепінням. Виходили жолдаки, кляли негоду, обтирали заболочені ботфорти, жадали вина. Глітно було од шведських райтарських шоломів, козацьких делій, і бранденбурських драгунських колетів.

 

Відкинувши опанчу, бистро глянувши по світлиці увійшов Кіттус Скотус, шкотський рітмайстер. Шукав когось. Мрозoвицький цікаво приглядався його почварному обличчі. Він встиг вже був пізнати його, цього мовчазного, хмурого шкота. Під прикрою личиною мав ясну душу. Кохався в грецькій траґедії, у гекзаметрах пливкого віршу старовинних. Жив Антиґоною й Едіпом, тремтів, рецитуючи репліки Еріній. Життя, буйне життя людини, одержимої жагою й пристрастю, пошматованої долею, розпятої власними забагами, поривами й вічною боротьбою зі собою, бухало полумям від старовинних. І Кіттус Скоттус найшов людину, що могла його зрозуміти. З Мрозовицьким відпочивав по жолдацьких буднях, живучи спорзно серед неуків і простаків.

 

Посміхнувся (вишкірилась прикра маска, жаска личина).

 

— Я тебе шукав, юначе — він сів до столу, стріпонув із крисані бризки крапель; — добре єсть вино, добре бути в теплі, добре коли друзі з тобою...

 

Мрозовицький подав йому, посміхаючись, томик Корнейля, починав у Парижі входити в моду. Кіттус Скоттус скоса глянув.

 

— Волію вдатись до джерел. Це наслідування старовинних нагадує мені малпяче парадування перед дзеркалом. Старовинних не можна наслідувати, їм наподоблятись. Інше щось потрібне, от як це потрапляє пан Шекспір з лондонського "Глобусу", преталановита бестія... заля ричить, заля ридає, заля шаліє... Але тепер не це. Тепер (посміхнувся знову) забавимось трохи коштом Ціцерона. "Проти Катиліни" — прецікава книжочка...

 

— Волію Тацита, промовив Усевич; — Ціцерон бундючний мов павич, а Тацит спокійний, як кожен мислитель, що не дбає про суєтну славу...

 

— Може прийде час на Тацита, задумано сказав Скоттус, справа в тому, що осьде вербують добрих гравців...

 

Мрозовицький знав у чому річ. Кіттус Скоттус розумів гру, що велась у Ґеданумі. Обіцяв грати останню партію, коли всі програють.

 

— Слухайте, хлопята (він присунувся ближче до них), не озирайтесь і продовжуйте розмову про Тацита, може тут ще й інші сидять, та хочуть нас слухати. Капітан Хмельницький почав гру, але єсть тут проти нього гравці непогані. Один піхур уже лежить...

 

— Маєте на думці Котровича, нині посіченого?...

 

— Може й його, блиснув ясним соколім оком шкот; кепсько давати ворогу наперед свої карти. Пси чатують на дичину. Лови продовжуються. Попередіть капітана, щоби був обережним. Єсть і серед його людей людці, що люблять золото й лесну славу...

 

Усевич пильно глянув йому в очі. Рябий та орленосий, рвався, мов молодий яструб із тенет. Сірі його очі крижано мерехтіли. Кіттус Скоттус, посміхаючись, дивився на нього.

 

— Що ти за один, чоловіче, сказав прикро Усевич, що до нас ідеш з порадою? Як нам знати, що ти з нами за одно?...

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 28.11.1941]

 

Xмельницький був громом уражений. І, щоб люди не бачили його обличчя, яке шарпнулось нелюдським болем, відвернувся до них плечима й пішов до вікна.

 

Тихо було в кімнаті, хоч мужів було там не мало, від стіп до зубів узброєних, що віддихом дихали. Кував годинник пізню, дуже пізню годину. І чекали всі, що схоже капітан. Він стояв біля вікна, кремезний, крепкий, з широкими упертими плечима, з важким карком тура, стояв і приборкував себе. Так унівець, у попіл розсипалось, розвіялось з вітром усе, що леліяв. Надія. Віра в людину. Не залишилось нічого. Тільки він і нудьга.

 

Ще блиснуло його обличчя в півтьмі, у сяйві догорілої свічки, коли обернувся до друзів. Обляччя блідо-синє як блискавиця.

 

— До Артусового подвіря!

 

Накинув кирею. Припняв шаблю. Шарпнув дверима. Всі розступились.

 

Побіг у темінь, у ніч, у безвість.

 

Розділ пятий

 

1.

 

Резидент найяснішої республики Венеції сеньор Арноні затирав руки. Метелиця заволокла снігом вежі Йоганісової церкви, присипала вузькі вулички за коровячою брамою, де мешкав резидент. Настав грудень 1646 року, суворий та сніжний. Вість про зірвання сойму в Варшаві, про обернення великих задумів короля й його спільників графа де Брежі, амбасадора Тієполо та папського нунція в Варшаві де Торро внівець наповнювала Арноні невимовною втіхою. Він відніс блискучу перемогу над своїм суперником, Тієполо. — Рада республики віддячить йому за те, що зумів перешкодити химородним божевільним плянам мрійника Тієполо й недопустив до пожежі на Адріятику, на Середземному морі, на Балканах та на Близькому Сході. Торговля з Левантом не зазнає ніяких перебоїв і венеційські арматори згортатимуть і далі пястри та цехіни, хоч і вірні католики, не гребуючи торгівлею з невірними.

 

Хмельницький та його козаки перестали бути небезпечними. Як зачувати, козацький капітан із друзями, вже четверту добу, безпересталі, день і ніч бенкетував у Артусовому Дворі. Мабуть із жалю, що всі його надії на війну тріснули мов мильна банька. Оковита, пиво й мід плили струмом і Геданум уже давно мабуть не бачив такої гульні. Арноні був спокійний за інших людей: він знав, що з трьох стадій, які переходить нетвереза людина — ягняти, вовка й свині, ця остання найменьш небезпечна. А, здавалось, що цей чорний бенкет козаків наближався до тієї третьої стадії, коли люди теряють свій божеський вид та повертаються до блаженного стану натури. Правда, козаки почали ставати буйними, це була стадія лева, коли потурбовано чужоземних затяжців, занепокоєно міщан на базарах рубашними жартами, співом та криками, але ще їх не грабовано. Сніг присипав калюжі крови, що денеде виднілись після нічної бурди. Козацтво починало розгойдуватись до жартування. Але все це не було таке страшне, ба, вдесятеро менш страшне ніж ті чорні хмари, які коаліції вдалось розігнати з похмурого неба септентріонів. Як доносили авіза, король Володислав швидко заспокоївся, переможений шляхтою й гонив за лисами та вовками по Уяздові цілий день, щоб увечері з головою поринути в піятику й розгул, як це робив його приятель капітал Хмельницький у Геданумі. Цю людину можна було вже раз на завжди викреслити з реєстру небезпечних людей. Володислав дивачів і дитинів, здорова його, надшарпане вином і розпустою погіршувалось з дня на день, так що Адерс і Арноні спокійно звітували в Парижі, що король вже ніколи нікому не буде страшним, а час його полічений. Щождо капітана, то Адерс не трактував його так легко як Арноні.

 

— Це людина одчайдушна й дитина степів, говорив він до еспанського агента й до Арноні, попиваючи з ними добре італійське вино з оплетених тростиною пузатих пляшок, — такі люди живуть настроями: сього дня вони в проваллі чорної розпачі, але завтра вже, дивись, бадьорі й повні божевільних думок. Ці люди не знають рівноваги. Діяволи володіють ними. Хмельницький може запиватись із черню, але протверезиться, обіллє голову кількома відрами води й готовий до діяння.

 

— Це кавалер неймовірної фантазії, — завважив Дон Йоаким Альфара Говзалес, у нас такі люди, авантюрники з вдачі, завоювали Америку. Хмельницький надавався б на ватажка конкісти.

 

— Чому не спробувати, шановний друже, вкинув посміхнувшись Аркові, може б Хмельницького можна було намовити на службу короля, що в його королівстві ніколи не заходить сонце, тобто Еспанії?..

 

— 3 радістю, сказав еспанець, я напишу до Ескуріялу про це...

 

Він не зрозумів жарту. Адерс і Арноні зареготались.

 

(Далі буде)

 

[Краківські вісті, 21.01.1941]

 

— Це не звичайний затяжець, сказав Адерс, це людина, що має собі щось на думці. Йому, коли був із семигородцями в Богемії, цісарці пропонували подвійний жолд, щоб перейшов із козаками на їх бік. Таж він посік власноручно послів. Сердитий пан...

 

Адерс споважнів.

 

— Бранденбурський агент, Ахіллес, виїхав учора до Кельну над Шпревою, тобто до Берліна. Ця хитра бестія підготовляє спілку Хмельницького із Курфюрстом. — Вільгельм Фридрих, молодий хлопець, але міністрів має не поганих і за діло береться жваво. Побачите, що він ще багато лиха накоїть своїм теперішнім союзникам шведам. Це одно. Друге: з Варшави дають знати, що Оссолінський й Радзейовський готові йти на все, навіть на коаліцію з козаками й татарами, щоб зломити королеву і королевенят. У Варшаві перебуває на таємних нарадах шляхтич із Київщини, один собі Юрій Немирич, людина великої кебети, що покладає всю надію на Хмельницького. Третє, з Семигороду прибули сюди люде Ракочія на чолі з Шандором Бегеєм для розмов із Хмельницьким, йде так як і Радивилові люди, між ними рітмайстер Гангоф, чекають поки не протверезиться. І четверте: Магнус де ля Гарді, довірений шведської королеви находяться в Копенгагені по дорозі до Данцігу, щоб бачитись з Хмельницьким. Як бачите гра йде далі, Вовча Ліґа організується як слід.

 

— Що пропонуєте, дорогий друже? — промовив Арноні, прищуливши очі.

 

— Наша акція продовжується як передбачено. За всяку ціну мусимо усунути Хмельницького. У провід козацтва треба висунути нашого приятеля, про якого я вже вам згадував нераз — Івана Барабаша. Це спокійна й зрівноважена натура...

 

Адерс ягнятково причинив каправі очиці й білі, пещені руки його ясніли на чорному оксамиті скромного вбрання. Цей чоловічок держав добре в своїх руках Барабаша й невдоволення капітаном офіцерів.

 

— Чи можна вірити йому?

 

Голяндець кивнув головою. Барабаша знав ще з часу своєї першої подорожі на Низ, позаторік, коли пляни турецької війни тільки народились в буйній Хмелевій голові. Барабаш — честолюбець та спрагнений слави не міг стерпіти того, що не він, а Хмельницький вибивається між козаками, а крім того носив до нього люту уразу за терпке поводження у фляндрському поході. Він Адерс зумів його переконати, що спілка з королевенятами дасть йому більше пільги ніж конспірація з Хмелем: Барабаш віддавна старався про нобілітацію.

 

Інших Адерс цупко держав у руках, зобовязавши їх грошевими позичками та борговими листами.

 

— Козацька бурда назрівав, поінформовував він спільників; сьогодні пють, але завтра вже рубатимуть собі лоби. В цьому заколоті матимемо руку, що зуміє й Хмельницького досягнути. Барабашеві обіцяно гетьманство, він піде на все; єсть у нас у запасі й Леслеєві шкоти, недотепні й тупі, але вміють сікти нівроку...

 

— Хмельницький має приятелів...

 

— Баніт Мрозовицький не сміє безкарно вступити на територію Польщі, а тут за його лоба ніхто не впімнеться. Усевич навіть не значиться в реєстрі. Ґловацький, Нестеренко, Сурин сидітимуть тихо...

 

Арноні поправив на пальці перстень, що бив сяйвом.

 

— Ви згадували про якісь звязки Хмельницького з краєм. От цей самий Немирич...

 

— Немирич, Виговський, Соболь, Стеткевич і вся православна та аріянська ребелізуюча шляхта враз із Кисілем, воєводою київським, що сидить на двох стільцях, не дуже охоча до тих усіх комбінацій, що пахнуть хлопським бунтом, кровю й пожежею. Без Хмельницького вони нічого не почнуть і раді будуть, що не встрягли в халепу. Козацький корпус із Барабашем, на всякий випадок, кинемо з Ґеданума у Богемію, під цісарські накази...

 

Еспанець і венецієць подумали разом, що цей лихвар, голяндський бонкир умів зручно наставляти тенети й пастки. Мабуть у ньому текла жидівська кров. Вмів багато дечого передбачати й трудно було його заскочити знечевя. Був учнем славного амбасадора Нідерляндів у Істамбулі Корнеліуса Гаґи, що накладав свого часу з козаками. Але Адерс перевищив свойого вчителя: той хотів їх використати, цей прагнув їх знищити.

 

— Розпочато справу добре, засміявся Арноні, але кінець діло хвалить. З Богом, друзі, кінчимо.

 

Йому було спішно до Гондіуса. Крім справ, що вязали його з шанобливим майстром, хотів бачитись із Ганною, злою, лукавою красою, що дратувала й надила його.

 

Сніг порошив. Ішли в сумерк люди в ведмежих, вовчих, лисячих вухатих шапках і хутрах. Червоне сонце сідало за Гательсбертом. В Марійській церкві дзвонили на анґелюс. Еспанець набожно перехрестився. Може й його частка була в ділі спасіння Сходу.

 

(Далі буде.)

 

[Краківські вісті, 22.01.1941]

 

Біси й змії вселились в Хмельницького. Таке бувало з ним: западав на шаленість, коли йому не велося, коли не міг подолати злої долі, тоді ввесь світ ставав поперек дороги й було темно й чорно й болісно. Утопивби журу з війні, у крівавій січі, але війни не було, тож топив її в вині не знаючи міри. Четвертий день і четверту ніч учтували, не встаючи від столу, в Артусовому дворі й лячно було глядіти на Хмельницького, що горів увесь, а найпаче в очах, диких та шалених, де блимали сині, пекольні вогні, сказав би хтось, що це біси заволоділи ним. Бо на погибіль свою пив, не на славу. Відвертались друзі, зневірювались у ньому (деякі з них ніколи й подумати не посміли, що колинебудь його в такому стані побачать), а вороги розпаношувались.

 

Душею уболівали за нього Мрозовицький і Усевич. Ті, давно відірвавшись від низової вольниці, звикли, як і водиться скрізь, мати в міру в річах. Нехай би в душі було порожньо й навісно, вміли не показати зневіри й розпачі, а панство не було гідне їх. Уміли, за европейським ладом, не виявляти своїх пристрастей. Краще було, коли кублились пекельним вогнем і димом у душі, шарпали й катували її, ніж мала би йти між людей неслава. Були при капітані, але жаль стискав їх серце, коли чули його розмови, бачили братання його з черню, коли волю давав він пристрасті, не памятаючи про те, що всі на нього дивляться, добре собі закарбовують у памяті всі його необережні слова й призбирують їх, щоби потім, коли може, зужити для приватної користи.

 

А інші, здебільша, поховали вже Хмельницького. Коли ще всі, тому місяць, були переконані, що цій людині судилось довершити великих діл і запобігали щиро й не щиро його ласки, то сьогодні, після зірвання сойму, вважали його мерцем. Він зівяв, не встигши розцвисти. До того вражала його неповедінка. Одним із людей, гірко розчарованих і то не лише в Богдані Хмельницькому, але й усіх справах Сходу, був інжінер Левассер де Боплан. Говорив усім, що протягає свій виїзд ізза невикінчених карт України, які збирався рити Гондіус, але, в дійсності, ждав остаточного вияснення справи турецької війни. Колиб король Володислав переміг панство й вирушив із Хмельницьким та сусідніми володарями на Порту, Боплан був готовий закинути всі свої плани й повернутись знову в Україну. Але тепер вже не мав що робити в Геданумі. 6. грудня, на самого св. Миколи, він наказав челяді вмить позбирати майно, підкувати коні зимовими шипами й, одягши добрі ведмежі кожухи, дарунок московського царя, попращався з майстром Гондіусом, що в нього стільки гостював. Йовіяльний француз не скривав свого глибокого жалю й урази.

 

— З капітаном Хмельницьким не годиться мені прощатись, коли він запив. Мав я про нього гарну думку, як про мужа великої кебети й незломної лицарської вдачі, таким хочу його заховати в памяти. Бачитиж його в такому стані не пристоїть. Побажайте йому від мене всього доброго та вмовляйте повертатись у рідні сторони. Має гарний хутір, гарну сімю, гарних синів, тож нехай боніфікує Суботів — цеж бо золоте дно...

 

— А щож з великими планами, мості інжінере? Запитав, мирно склавши руки хитрий майстер.

 

Інжінер кволо махнув рукою.

 

— Короля Володислава й Хмельницького спаруватиб. Обидва — вогонь, але вогонь соломяний. Не таким братись до великих планів. Щодо короля, то я ніколи не вірив надто у нього, але Хмельницький міг би заграти в Септентріонах не останню карту. Але зломили його...

 

— Вашмость почекалиб хоч на Петра Шеваліє, кардиналового секретаря, говорив Гондіус, підсаджуючи інжинера в сані й добре обгортаючи його ведмедями (зима бралася люта); цей може привезти з Парижа добрі вісті...

 

Але інжінер хитнув головою. Смішно виглядав із своєї вухатої, хутряної шапки: личко як яблучко, рожевеньке й пуцулувате, а на ньому вусики й борідка наче приклеєні, припалі снігом. Навіть на віях був сніг, бо мело здорово.

 

— Нічого з того не буде, мості майстре, кардинал не дурний встрявати в непевні авантюри. Він грає тільки в певну гру. А тут, у вас на сході, один лиш хаос і в ньому найкращий гравець пропаде...

 

Сніг замітав дорогу, присипав криті санки, вершників, що супроводили Боплана. Віз він назавсіди з України своє двацятилітнім важким трудом запрацьовне майно, віз свій скарб: карти України, славні в цілій Европі, віз таємне, ще не публіковане найукоханіше діло свого життя: рукопис "Опису України".

 

— Прощавайте, майстре, нехай Господь має вас у своїй-опіці!...

 

— З Богом, мості інжінере! До побачення...

 

Але Вільгельм Левассер де Боплан, інжінер Володислава IV сумно хитнув головою. Виїздив назавсіди. Ніколи, ніколи не повернеться він у цю країну, що її й ненавидів за її хаотичність і дикість, але й любив як свою другу батьківщину.

 

— Рушай!...

 

Шарпнули сані, покидаючи затишне подвіря Гондіусової господи, де на кружґанку стояв господар цього дому, його доньки й учні. Бистрі коні шпарко понесли в заметіль, що змагалась, королівського інжінера понесли на захід, у Францію. України він вже більше ніколи не мав побачити.

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 23.01.1942]

 

Але ось замовкли бандуристи, перервали гру, відкинули бандури на ремнях за плечі, щоб і собі поставцем устa черкнути і вийшов Усевич, панцирний товариш капітанів, поет з Божої ласки. Лютню перекинув, аж зажевріла, розсипалась райдугою бинд на ґерді. Не знав бандури, на чужині живучи.

 

І заграв, співаючи. І всі замовкли.

 

Спочатку грав пісні старовинні французькі, бурґундські, провансальські й каталонські. Співав про лицарські подвиги в битвах з Сараценами, співав про Роланда, до сам-четверт Ронсевалю перед навалою невірних боронив, співав пісоньки трубадура Бертрана де Борна, що йому все було любе: й спів пташок і шум потоків на весні й зелені луги, й веселі діброви кучеряві, але найлюбішим проте був голос сурми бойової, коли скликає лицарство в похід, на ратний подвиг, коли йдуть, дзвонять панцирями й мечами зброєносці й вірні ратники, коли співає тятива, напнята до стрілу, коли сталь кришить сталь при зударі закутих лицарів, коли іржання коней, синє море — ціль походу благовістить і весело шумлять бойові, переможні знамена...

 

І ще співав Усевич, торкаючи ледви чутно, легко — начеб цілуючи свою лютню, а голос його, як і струни дзеніли стальово про великі діла минувшини, про славу несмертельну, здобуту лицарями непохитними Сідом Кампеадором, Ричардом Левиним Серцем, Альбрехтом Медведем і Людовиком Святим, а потім, легко відкашлявшись, стріпонувши чубом, надпивши золотистого рейнського вина, а воно грало, розпочав нових пісень, що їх тут ніхто не знав.

 

А були то пісні нашої, княжої і козацької слави. А були це не сумовиті думи, від яких сльози струмками готові були бігти, а були це пісні, від яких душа тріпоталась як птаха, як орел, вирватись хотіла й дерлась кигтями й пронизливо кричала. Це бо про походи предків по Чорн. Морі співав, про Яфетових унуків, славетніх Олега дружинників, що щити на Царгороді прибивали, що аж у Табарістан, на перську границю йшли, Хозар і Касогів покоривши. А потім співав про раті проти лютих кочовників, татар, про бої галицьких князів із ляхами, про Романа Великого, неподоланного витязя, а кінчив Усевич свою пісню слави на новітніх лицарях, заспівав він про преславних префектів козацьких, консулів запорожських: князя Байду Вишневецького, про Самійла Кішку й про Богданка Ружинського, про Криштофа Косинського і про Лободу та Шавулу, про Самійла Зборовського, що його вся Европа подивляла за незрівняну вдалість, про Івана Підкову, що йому польський король голову відрубав, підступом до себе заманивши.

 

Про все співав Іван Усевич, поет козацько-українського ренесансу, не минав нічого. Про Сагайдачного походи на Кафу й Москву, про січі козацьких вождів із гнобителями польськими панами про Наливайка, Сулиму, Павлюка, Остряницю, Тараса Трясила...

 

Вся Історія Руси й України пересунулася перед товариством, що тут учтувало. В Парижі, на далекій чужині живучи, на зразок закордонних поем, зладив Усевич — козацький бард поему про славу своєї батьківщини, бо коштовна була ця слава, жевріла самоцвітом і жаром невгасним і хотів її римами закувати, зберігти для нащадків.

 

Давно вже скінчив Усевич свою поему. Вклонився й відійшов, сів біля побратима Мрозовицького, що йому стиснув мовчки руки, а в салі тиша була. Не важились бандуристи перейняти Усевича своїми дрібушками та мережками. Тихо було, не шиширхнуло. І не плакав ніхто, бо не до жалю ця пісня хилила, а крилила до снаги непереможної. Бо палахкотіло натхніння її немов смолоскип, бо греміла вона спіжевим своїм стилем, новим мов сувора вояцька сурма, що на бій і на подвиг кличе. Бо не для старців та жіноцтва ця поема була, а для мужів, у залізо закутих, для воїнів.

 

Гляділи всі по Хмельницького. Був мент, що здавалось, сказав би він слово: зірвались би всі, полоснули б цю тишу блискавицею сталі, зливою шабель і рознеслиб, розсіклиб усіх, хто лиш наваживсяб стати поперек шляху їм. А козацький префект сидів, узявши голову в долоні, чорний мов печера, нерухомий моя скеля. Що моглоб його більше пройняти? Що моглоб краще відповісти на його шалені, розпачливі думки, що нуртували вогненною, бистрою рікою думки, від яких сахався, мов від бісівських нашіптувань, від прегрішніх намов?...

 

(Далі буде)

 

[Краківські вісті, 31.01.1942]

 

Перемогли його, перемогли його найлютіші вopoги: всі ці Остророги, Калиновські, Потоцькі, Вишневецькі, Любомирські. Навіть цей гад Юрій Осолінський і лис Радзєйовський були проти нього. Зломавши короля, зломили й його. Бо король був йому миліший за брата, бо король, душа в душу, з ним думав і жив. Затиснули його волю в залізні лещета, пограбували його з мужности й відваги, кинули на дно, в прірву. Все було проти нього: іноді навіть друзям не вірив у цей гіркий час зневіри. Здавалось йому, що самих тільки плазів вигрів коло грудей. Куди не кидав поглядом: самі ворожі лиця, недовірливі, згірдні очі. І далі, коли сягав по допомогу до чужинців (гай-гай, який же був легковірний!) нічого не було крім облуди, зради, підозріння, нещирости. Заплутався в тих усіх тенетах, наче малий, трусливий сусол, неначе кволе зайченя, що застигло перед зеленим, моторошним оком гада. Чиж йому, чиж йому не битому в політичних справах, наївному дрібному шляхтичеві, нікому невідомому сотникові козацькому братись було до змагу з потентатами цього світу — з кардиналом, з канцлерами Відня, Штокгольму й Мадриду, з улесливою, але цупкою Венецією, з прехитрим Юрієм Ракочієм, із гордим і крижано-недовірливим елєктором Бранденбургу?... Не вірив їм ніколи, ніколи... не вірив нікому.

 

А матір Отчизна? А солодка Україна?... — Вашмость капітане!

 

Не чув. Його торкали за камяне рамя. Не чув. Товпились, дзвеніли шаблями. Полумяні очі. Тверді обличчя, як у димі під Дюнкерком, під Люценом, під Прагою...

 

— Вашмость сотнику!...

 

Покотились поставці по столі з недопитим вином. Бренькнула бандура, кволо впавши з лави. Запищали повії, козацькі жони тимчасові. Вдарив вогонь в вікна трапезні. Тут ще недавно приймали його, переможця з Фландрії, що славу ділив із дюком Конде, приймали й лестились до нього. Бив мірний дзвін. Бив на сполох.

 

— Вставай, капітане!

 

Йому кричав до вуха чорнявий Ґанджа. Тряс його за рамя здоровенний Прокіп Шумейко. Шарпав його за руку кривоокий Нестеренко.

 

— Бунт в корпусі, пане капітане! Козаки виповідають тобі послух, всі збираються на раду вибирати Барабаша префектом! Всі хочуть іти до іспанського короля у затяг!... Вставай, мості капітане!

 

От де таїлась гадина! Ось чого допяла вона, влеслива, зрадлива гидpа. Поки він мучився, загризав себе сумнівами, вони не дармували. Вони не дрімали, його вороги. Вони й тут його забагнули досягти. Щоб ніколи вже не підвівся, щоб раз на все перестав бути небезпечним!...

 

Вовча ліґа сипнула талярами, дукатами. Найшлись Юди. Козакові тількиб сікти. Він про Чіпанґо, про Левант марить, він на Сан Домінґо, Еспаньолю, у Мехіко й у Перу піде, щоб тільки золото. Ця вічна війна, ця війна, що ніколи не кінчиться, його розбестила вкрай.

 

Хмельницький опритомнів. Відкинув від себе Гильду, аж відлетіла в кут, розсипавши золото чудесного волосу.

 

— Хто сміє бунтуватись?...

 

І всі сахнулись. Біс уже володів ним. Загуділи груди під литим панцірем, заскрипіли наручні. Потягнув рукавиці аж до ліктя. Чури вже чекали з відрами крижаної води. Не відгортаючи коміра, підставив їм голову, що горіла. Жбурнули воду раз і другий. Підвівся. Чорний чуб прилип до блідого чола. Вода стікала по обличчі, по вусах, по бороді, дзюркотіла панцирем, збігала на долівку. Але був уже я інший, просвітлів. Озирнувся. Їх добра сотка стояла за ним. Може вагався деякий. Але були ті, що поруч стояли: Ґанджа, Мроловицький-Морозенко, Усевич, Ремиґіян, Сурин, Соболь, прибувши недавно з Києва, Нестеренко, Шумейко. Вони були би з ним завсіди, всюди, до смерти, до останнього зітху.

 

За вікном шумувала повідь голосів. Сполох зойкав, лементував. Горіли передмістя. Данціґ принишк у снігу, переляканий на смерть.

 

Всі розступились. У залю ввійшов, спинився на порозі, а потім спрокволу наближався до Хмельницького рітмайстер шкотів Кіттус Скоттус, званий серед козаків Перебийносом або Кривоносом. Вони відійшли до високого вікна, осяяні маревом. Офіцери залишились біля стола, пильно стежучи за ними. Хмельницький глядів на Кіттуса Скоттуса, Скоттус глядів на Хмельницького. Чи мали собі щось сказати, без свідків, один-на-один?... Кіттус Скоттус беззгучно сміявся, одними устами, покаліченими. І білі блискавиці без упину пробігали його чорними чоловічками, за сірими бровами.

 

— Охляв, зовсім охляв ти, капітане, промовив він нарешті, охляв, пане капітане Хмельницький...

 

Сотник глядів на нього зпід лоба.

 

— Та чи ти пізнав мене, бува, сотнику Хмельницький?

 

— Давно пізнав тебе, рітмайстре Кіттусе Скоттусе, глухо відказав козацький coтник, таких як ти не забувають... Але я й досі не знаю твого правдивого імени. Одні казали, що ти дюк Монмаут, дpугі, що ти син нещасливої королеви Марії, Едвард Стюарт.

 

(Далі буде)

 

[Краківські вісті, 02.02.1942]

 

— Менше з тим, посміхнувся шкот, я для всіх Кіттус Скоттус, а для твоїх козаків я Перебийніс, таким я й умру. А ти памятаєш 1623 рік у башті Едікулу?...

 

Хмарка перебігла обличчям Хмельницького. Він мовчав.

 

— Це справа давно минулих днів, але для мене вона так як сьогодні жива, продовжував шкот спертий на вікно; ми сиділи з тобою в турецьких кайданах. Завдяки амбасадорови Корнеліусові Газі і на моїж гроші, які прислала моя дружина, пощастило нам підкупити яничарів. Я міг утікати, бо все було готове для мене. Але Корнеліус Гяґа мав широкі пляни, ти памятаєш це, Хмельницький?..

 

Ґул пяних голосів наближався. Прапор заграви лопотів у хуртечі. Червень лиховісно відбивала від снігу.

 

— Памятаю як сьогодні, похмуро відповів капітан; Корнеліус Гаґа, Кирило Лукаріс і Ґабор Бетлен мріяли про участь козаків у війні з імператором.

 

— Ми постановили, що не я, а ти, маєш скористати з волі, щоб підняти козаків. Ми попрощалися як побратими. Ти опинився на волі. Але як я потім довідався, ти був одним із перших, що підписали видачу полякам козацького гетьмана. Яж гнив далі в вязниці...

 

Хмельницький глядів йому просто в очі.

 

— Мені Корнеліус Гаґа обіцяв тебе визволити, сказав коротко Хмельницький, з тим я пішов від нього. А капітуляція перед поляками це не твоя, а моя справа. Ребелія не мала вигляду на успіх, а я не хотів передчасно себе забрудити славою ребелізанта.

 

— Того не знаю, нахмурив брови Скоттус, я три рази пробував утікати, мене ловили й калічили. Коли на четвертий раз мені пощастило збунтувати ґалерників й порізати турків, я опинився на волі. Але за цей час, тобто за пятнацять літ моєї відсутности, моя дружина мене забула, мої діти пішли по світі, моє майно пограбували сусіди. Я опинився на волі, але без дому, без сімї й без батьківщини. Я десять літ ходжу звичайним затяжцем. Але я не забував ніколи про тебе, Хмельницький...

 

Капітан нетерпеливився.

 

— Чого ти хочеш від мене, Кіттусе Скоттусе, я не маю часу...

 

— Підожди, загрозливо заскрипів шкот, ти й так у моїй владі...

 

Хмельницький гнівно глянув на нього. Це був божевільний.

 

— Мої шкоти лежать в Артусовому дворі. Леслеус стоїть у місті. Всі брами нами обсаджено. Люди, що викликали бунт платять і нам. Леслеус прирік їм сікти кожного, хто влізе в дорогу. Колиб я був мерзотником, яб замкнув тебе й твоїх людей у цій салі й посік би до одного, як курчат у курнику.

 

Хмельницький поклав руку на рукоять рапіри.

 

...але я цього не зроблю. Бо ти, Хмельницький, мій боржник. Ти прирікав Корнеліусові Газі підняти козаків, з вірою в тебе, я віддав свої найкращі роки, своє щастя, своїх дітей. Ти мені винен багато, Хмелю. І ти мусиш чинити те, що треба...

 

— Я це знаю без тебе, Кіттусе Скоттусе, гримнув Хмельницький, те, що маю чинити, вчиню самий і Бог мені допоможе в тому, чуєш?...

 

Хвилину гляділи на себе два воїни, так як тоді, коли на учті зустрілись після довгих років. Криця заходила на крицю, кришилась, гнівно розсипала іскри. Білі блискавиці снували між хмарами. І важкий був той погляд, ненависний, але смілий як погляд в очі смерті. Хмельницький збагнув, що з цією людиною поєднав його фатум. Він збагнув, що ця людина, почварна й шорстка доповнює його єство: коли б він щось задумав, вона виконалаб його й виконалаб сліпо, бо знала, що вони обидва — Божий меч.

 

— Я піду з тобою скрізь, прошепотів Перебийніс, бо я вірю в тебе...

 

Хмельницький криво посміхнувся.

 

— Я не сміюсь, капітане, не сміюсь, як Кіттус Скоттус я єсьм! Бетлен Ґабор суворий був до вас козаків, він не любив вас, але він знав що ви маєте молодість і залізо, що ви б залили Польщу, та що там — Европу, якби ви мали мужа розумного й сильного... А старий Бетлен Ґабор був найбистріший з умів. Я піду з тобою скрізь, капітане, держатимеш мене як вірного пса на ланцюгу, а ти знаєш який я, капітане?...

 

— Що тобі до мене й до наших справ, рітмайстре? спитав капітан усе значно лагідніше.

 

— З вашого краю бє світлість. Ви врятуєте Европу, капітане, ви маєте молодість і залізо, а тут усе погрузло з кволій жорстокості, в теміні. Добре палити й сікти, але тоді, коли це Божий наказ, коли цього Бог хоче — світ котиться в прірву. А я ваш народ і вашу країну полюбив. Вони Богом обрані. Я знаю, що вони світлість. І я йду за тобою. Не гайся, капітане, не барись! Чернець Лютер підняв Німеччину і хоч криваве насліддя залишив, але кров омиє землю й зійде сонце. Кромвель на наших очах зріс. А тобі судилось на другому кінці Европи довершити великого. Ось ці люди ждуть тебе, жду й я. І коли скажеш підемо: в згар і дим, в пожежу й руїну... — піду. Чуєш, капітане, мене?...

 

— Чую, промовив капітан і мов сновида простягнув Перебийносові руку.

 

Рітмайстер Кіттус Скоттус, він же здогадний дюк Монмоут, він же Едвард Стюарт, він же почвірний козацький друг — Перебийніс стиснув її. А стиснувши, вихопив рапір і засалютував Хмельницькому.

 

— Капітане!

 

З рукою на пірначі, що стирчав за поясом, Хмельницький рушив до дверей. Його зоря сходила. Його зоря вже жевріла, мінилась, серед темряви. Тісними лавами, добувши шабель, наче вовки йшли по боках і ззаду нього вірні офіцери. Ішли в темінь, де лютувала хуртеча й бунт козацької черні.

 

(Далі буде)

 

[Краківські вісті, 04.01.1942]

04.02.1942