У храмі
Урочиста Богослужба, співає хор молоді, перед сповідальницями навколішках люди, пливуть шепоти молитов... У св. Юрі храмовий празник. Іншими роками розлогі церковні мури з трудом вміщали ціле море побожних прочан, що напливали з далеких позальвівських околиць. Цього року заповнена заледве половина церкви...
Навіть сонце скупіше
— Подай, Господи милосердний, щоб Покрова додому повернула до своїх батьків... Помолюся за душі невинно помордованих, за большевицькі жертви...
Святоюрський старець перескакує з ноги на ногу і пильно слідкує за проходими.
— Змерз неборачисько.
Сільська молодиця вимотує з вузлика милостиню і всуває в наставлений дряний кашкет.
— Дай, Господоньку, вік прожити щасливо, царство небесне... Да будет воля Твоя, да будет царствіє Твоє..
Дід прихапцем висякує носа і дальше торохтить молитви, що в них загубився початок і кінець.
Під муром постогнує по очі закутана в лахмітті жебраюча баба. Куди їй змагатись з вимовою і спритом суперника. В неї тільки малохитрий спосіб поклонитись низько до землі і простягнути руку. Милосердній молодиці більше не треба.
— Зимно, бабусю?
— Ой, зимно, зимно! Десь зранку було трохи сонця та й то зникло... Десь того року і на сонце біда... Спаси, Боже, благослови, Матінко Небесна...
Побожні слова розгублюються в стогоні й зітханнях...
Зозулі, що не хочуть їсти, соловейки, що не мерзнуть
Перед брамами церкви будки з різнобарвним крамом. Невідлучні реквізити побуту галицьких правників. Все тут, чого лиш душа забажає. Святі образи, молитвеники, історія України, скляне намисто, поруч Богоматері Шевченко, коробки з хрестиками, тризуби, рожеві балетнички в пухових спідничках...
При крайній будці кує зозуля, інколи заляскотить соловейко. Зозуля і соловейко пізною осінню... Тут і цікавих найбільше.
— Скільки ця зозуля?
— П'ять марок.
— Що?! А соловейко?
— Три марки.
— А вам що! Таке "о" і три марки!
Молодиця з ображеним обличчям готова вже до відходу.
— Три марки, або 2 кільо картопель...
— Або кусень хліба, — додає непевним голосом продавець з посинілим носом.
— Два кільо картоплі!..
Молодиця мало не сплескує в долоні. Продавець ще не здається.
— Що ж таке картопля? З'їсться і нема. А це буде потіха на довший час. З тим клопоту нема...
— Як нема клопоту, то тіштеся самі.
І з виразом вищости молодиця відсунула таких готових до співу соловейків.
Не знаю, чи дійшло до порозуміння між двома посідачами товарів, нерівномірних вартостей. Холодний вітер тягнув з усіх сторін і не дозволяв довше задержуватися.
[Львівські вісті]
16.10.1941