130 мільйонів людей, приблизно одна четверта населення Євросоюзу, живе в достатку і зберігає привілеї, коли їх діти і внуки затискають паса, щоб утримувати армію пенсіонерів
Фінансові й політичні нещастя Європи, з кризою заборгованості на чолі, давно знайшли офірного цапа — грецьких пенсіонерів. Міжнародні кредитори були злі на щедру пенсійну систему, яка уможливлювала посадовим функціонерам виходити на пенсію вже в 50 років, і вимагали радикальних змін в обмін на гроші на порятунок. Отримали те, чого хотіли: нині пенсії в Греції наполовину нижчі, ніж у 2010 році. Як наслідок, близько 45% грецьких пенсіонерів отримують чеки на квоти, нижчі від офіційного порогу бідності.
Однак ця суворість є чимось незвичайним як на європейські стандарти.
Континент так налаштований на літніх людей, що пенсіонери зберегли привілеї навіть в часи наростаючої стаґнації, краху державних фінансів і дуже високого безробіття серед молодших поколінь. В час, коли молодих випихають на марґінес суспільства, утримувати європейську геронтократію стає неможливо не тільки з фінансової точки зору, а й неприпустимо з моральних міркувань. Ми мусимо знайти рівновагу між суперечливими інтересами старших а молодших — щоб запобігти міжпоколінневому вибухові.
СИВІ ЕМІНЕНЦІЇ. 130 мільйонів, приблизно одна четверта населення Євросоюзу, може змінювати результати будь-яких виборів. Але не тільки демографічна маса спричиняє, що в політиці пенсіонери є майже невідпорною силою, а також і те, що пенсіонери є в Європі однією з найактивніших політично груп.
Про це свідчить референдум щодо «Брекзіту». Хоч він стосувався майбутнього країни, проте до урн прийшло заледве 36 % британців віком від 18 до 24 років. А серед тих, кому за 65 років, голосували 83 %. Молоді люди у більшості своїй проєвропейські, і якби масовіше пішли голосувати, Велика Британія не виходила б з Європи. На берегах: тепер деякі з покоління Y звинувачують батьків — а не ровесників — що позбавили їх світлого майбутнього.
У всій Європі політика враховує преференції старших людей. Два роки цьому Анґела Меркель віддячила своїм сеньйорам за треті виграні вибори декількома пенсійними подарунками. Девід Кемерон, кандидуючи на минулорічних виборах, обіцяв захищати привілеї пенсіонерів, які «забезпечили Великій Британії сьогоднішню позицію великої країни». Прем'єр Маттео Ренці роздумує цофнути з реформи пенсійної системи, а президент Франсуа Олланд практично відмовився від спроб розв'язати проблему дефіциту пенсійних фондів, який у 2020 році становитиме $23 млрд.
Сеньйорів захищено також від наслідків фінансової кризи. На Островах ощадність, накинена першим кабінетом Кемерона, зменшила доходи пересічного домашнього господарства приблизно на 750 доларів, але доходи двоособової сім'ї пенсіонерів зменшились ледве на 36 доларів. А європейські пенсійні реформи 2010–2014 років стосувалися головно майбутніх пенсіонерів: Італія підвищила пенсійний вік, Іспанія пов'язала майбутні права з прогнозованою тривалістю життя, а Франція підняла платежі у пенсійні фонди, що вносяться фірмами і працівниками. У всіх цих країнах захищають пенсії тих, котрі їх вже отримують.
Це відомий у Європі спосіб поведінки: коли нереальні обіцянки старшим людям входять в протиріччя з реаліями старіючого континенту, то політики перекидають тягар на наступне покоління. В крайньому випадку, як в Італії, пенсійні виплати є в два–три рази вищі, ніж би це ґрунтувалося на внесках у пенсійні фонди. Майбутні пенсіонери — сьогоднішні молоді люди — не отримають того, що сьогодні платять.
Пенсіонери не тільки диспонують політичною силою. Вони також контролюють непропорційно велику частину багатства. Уряди виділяють середньо 15 % ВВП на пенсії, а на освіту і стратегію підтримки сім'ї — ледве 7 %. Медіана доходів європейського пенсіонера досягає медіани зарплатні працюючого працівника, а в деяких країнах навіть і більше. Нарешті — пенсіонерам меншою мірою, ніж іншим, загрожує бідність чи марґіналізація. Ще в 60-х роках британці у віці 65–70 років були в нижній чверті розподілу доходів населення; тепер — розташовуються у верхніх 40 відсоках.
«С» ЯК СОЛІДАРНІСТЬ, «С» ЯК СТІНА. Ще недавно молоді європейці постійно мріяли про такі самі щедрі виплати, які діставали їх батьки. В 2011 р. французькі студенти приєднувалися до протестів проти пропозицій президента Саркозі, який хотів підняти пенсійний вік. Нині настрої змінилися. Майбутнє опікунської держави все менш певне. Тіто Воері, шеф Istituto Nazionale della Previdenza Sociale, Адміністрації соцзахисту, сказав недавно, що італійці, народжені після 1980 року, працюватимуть до 75 років, тобто на 15 років довше нинішнього рівня. А чорний сценарій припускає, що молоді покоління будуть змушені тяжко заплатити за помилки старших поколінь, бо у всій Європі потенційна заборгованість, що виникає із незабезпечених платежами пенсій, становить від 70 до 360 % ВВП.
На всьому континенті множаться організації з «правами майбутніх поколінь» в назвах чи статутах. Європейська пенсійна модель опирається на міжпоколінневій обітниці: сьогоднішні зайняті оплачують пенсії батьків, очікуючи, що їхні власні будуть фінансуватися їхніми дітьми. Ця система добре функціонує тільки тоді, коли наступні покоління працівників прогнозують, що будуть нею користати принаймні такою самою мірою, як і покоління пенсіонерів, за яке платять. Однак це вже перестає діяти, отже, наростає спокуса припинити сплачувати. Поки що система лиш руйнується, але якщо більше людей почне брати її під сумнів, то може вибухнути.
Що робити? Європейські уряди мають шукати рівновагу між трьома — часто розбіжними — чинниками: фінансовою рівновагою, міжпоколінневою солідарністю і міжпоколінневою справедливістю. Назвімо це дилемою пенсій.
Принцип фінансової рівноваги вимагає радикальної ревізії привілеїв нинішніх пенсіонерів. Виплати треба знизити, а пенсійний вік треба піднімати відповідно до зростання середньої тривалості життя.
Але як з грецьким прикладом, який показав, що коли обрізати пенсії і підвищити пенсійний вік, то це може спричинити суспільну катастрофу? Отож згідно з принципом міжпоколінневої солідарності уряди мають допускати певну гнучкість — з одного боку, дбати, щоб пенсії були пропорційні до внесених протягом всього життя внесків, з іншого — щоб пенсії ґарантували гідне життя. Так само: оскільки навіть найздібнішим працівникам зазвичай бракує вмінь, що дозволили б встигати за деструктивними технологічними змінами, люди, яких торкнулася автоматизація, повинні мати змогу раніше виходити на пенсію. Очевидно, така еластична справедлива система мусить зберігати фінансову рівновагу, тому належало б накласти податок солідарності на найвищі доходи.
Це все пов'язується з третім принципом — принципом міжпоколінневої справедливості. В часи стаґнації і маліючої робочої сили бездіяльність на пенсії є чимось, чого розвиток економіки вже не може собі дозволити. Старші люди, особливо ті, які резиґнують з праці раніше, повинні активно діяти на користь добробуту своїх суспільств. Поки пенсіонер здоровий, його пенсія має залежати від того, чи він працює в громадських інституціях, використовуючи вміння, які здобув у процесі професійної кар'єри. Вчителі на пенсії могли б працювати як волонтери в школах, лікарі-пенсіонери — підтримувати лікарні. В 2012 році критикували лорда Річарда, колишнього шефа British Benefits Agency (Британської аґенції з виплат), за подібну пропозицію, але стратегія активної пенсії зменшила би навантаження на держфінанси, збільшила б відчуття власної цінності в старших людей і спричинила би більше акцептування пенсійної системи молоддю.
МОЛОДОСТЕ, ВИСКАКУЙ ПОНАД СВІЙ РІВЕНЬ. Однак щоб уможливити здійснення будь-якої з цих реформ, не обійтися без ослаблення політичної сили старшого покоління. Наприклад, зниженням віку досягнення активного виборчого права до 16 років і через зміну пасивного виборчого права, так щоб — як в деяких країнах — можна було балотуватися вже у віці 18 років, але не довше як до 65-річного віку. Щоб заохотити нині неприхильну до політичної активності молодь до участі у виборах, уряди мають інвестувати в медійні кампанії та освітні програми, які формували б виборчі настанови ще в школах. А референдуми, пов'язані з дотичними до всього народу питаннями, як-от вихід з Євросоюзу, мають вимагати вищого рівня кваліфікованої більшості, зокрема в країнах, де старші люди становлять більшість електорату.
Керівники мають шукати рішень, які сприяли б міжпоколінневій співпраці, й уникати короткозорих виборчих спокус. Європі треба дрібки свіжої думки.
Едоардо Кампанелла — економіст, експерт пов'язаного з банком UniCredit аналітичного центру Aspen Institute; працював у Світовій організації торгівлі, був радником італійського Сенату
Edoardo Campanella
Staruszku, ustąp miejsca
Gazeta Wyborcza, 10.09.2016
Переклад О.Д.