Дає владу, збуджує заздрість і пристрасть. Але нічого не пояснює, нічого не вирішує, нічого не навчає: звідки в нас береться почуття краси? І нащо?
Про красу ми мріємо, прагнемо її і жадаємо. Нічого дивного – Дарвін підтвердив те, що ми знали з давніх пір: треба бути гарним, щоб вижити.
Тому вже тисячі років люди калічать, проштрикують, надрізують, малюють і деформують свої тіла в ім'я краси. Роблять це і нині. Збільшують (або зменшують) бюст, розширюють (або звужують) стегна, переформовують носи, витягують жир, перефарбовують вії, прищеплюють волосся, формують геніталії. Ще не так давно імплантантами персів цікавилися в основному порнозірки – сьогодні це є нормою для акторок амбіційного та експериментального кіна. Бa! Порядні матері і статечні батьки фундують їх своїм донькам з нагоди добре складених випускних екзаменів. Ми виправляємо природу, стараючись досягти свого вимріяного ідеалу і усуваючи свої – так само, як правило, вимріяні – ґанжі. Кеті Дейвіс, професор Університету в Утрехті, оглядала кількадесят пацієнтів кабінету естетичної медицини в Голландії з числа тих, що зголошуються на хірургічні процедури, які мали б поправити їхній вигляд. Крім одного випадку чоловіка з носом-бульбою, дослідниця не змогла визначити, з якою дефектністю прийшов кожен з них – всі обличчя і силуети здавалися однаково правильними.
Наш вигляд є найпублічнішою частиною нашого я. Ми можемо домовитись, що краса є тривіальною і плиткою, але все одно, як казав Платон, кожна людина прагне трьох речей: бути здоровою, бути багатою і бути гарною.
Виживуть найгарніші
Люди готові робити дивні речі во ім'я краси. Попит на муку, щоб посипати локони аристократичних фризур, призвів в 1715 році до голоду у Франції, а в результаті – до революції. Не мають хліба? Най їдять тістечка, тільки би мали, до лиха, як зафризурувати волосся.
Нині у Бразилії кількість безпосередніх продавців косметичної торгівельної марки Avon більша за чисельність армії. Сполучені Штати тратять більше грошей на красу, ніж на освіту і соціальну допомогу. Або світ поринув у групове безумство, або в цьому безумстві є якась закономірність.
Однак що є красою? На думку Наомі Вольф, авторки "Міфу краси", краса є вигідною фікцією, яку, як опіум, підсовують багатомільярдні ринки жінкам, щоб втримати їх на зручному для чоловіків місці — поза структурами влади. Але, може, зовсім навпаки? Може, це жінки використовують косметичну індустрію, щоб зміцнити владу, яку їм дає краса? Адже вона збуджує заздрість і жадання.
А може, краса просто не має жодного значення? Нічого не пояснює, нічого не вирішує, нічого не навчає. А до того всього підпадає нині під моральні підозри — на противагу потворності, яка викликає якщо не довіру, то принаймні опікунські почуття.
Легке задоволення, правда, еротична фасцинація
На думку Іммануїла Канта, поняття краси ґрунтується на поставі "неутилітарного споглядання". Фрідріх Ніцше радикально відкидав такий підхід, підкреслюючи нерозривність чуттєвих вражень з еротичною фасцинацією. Для поета Джона Кітса краса дорівнювала правді, тоді як Стендаль, французький романіст, характеризував її як "обіцянку щастя".
Елен Скаррі, професорка англійської літератури в Гарварді, іманентною ознакою краси вважає те, що вона викликає прагнення повторити і ще раз це пережити. У книжці "On Beauty and being Just” ("Про красу і бути правим") вона закидає Канту, що той відділив красу від величності, роблячи з останньої красу вищого розряду і тим самим знецінюючи саму красу, зрівнюючи її з простою і банальною приємністю. Уточненням терміну краси займалися філософи, митці, історики і критики мистецтва, антропологи, соціологи і біологи, і дискусія, яка точиться роками, виглядає безкінечною.
Останнім часом до неї долучилися неврологи – дослідники мозку. Якщо краса є продуктом мозку, то мусять існувати кореляції між активністю мозку і досвідченням краси. Де вона розміщена? Що в мозку вмикає естетичне досвідчення? Як знання про основні процеси, що відбуваються в нашій голові, формують наше розуміння цього досвідчення? Як впливає на нього перцепція, спосіб сприймання світу? Чому одну картину ми визнаємо витвором мистецтва, а іншу — за безвартісне аматорство? Де в сірій речовині нашого мозку лежить сутність краси? Відповіді на ці питання шукає дисципліна на межі неврології та емпіричної естетики, охрещена назвою нейроестетика. Вона старатиметься перекласти той спазм в горлі, що його викликає "Зоряна ніч" ван Ґоґа, мовою фіксації активності окремих частин нервової системи при використанні функціональної ядерної магнітно-резонансної спектроскопії.
Мистецтво та мистецтво м'ясива
Естетика є поняттям філософії мистецтва XVIII століття, згідно з якою сприйняття краси відбувається при помочі особливого процесу, відмінного від оцінки звичайних предметів. Тому визнання високого живопису вважають цілком інакшим від нашого визнання, скажімо, винятково пишної і вдалої капусти. Або від грішного збудження прекрасними розкидистими стегнами (і тим, що власне під ними). Нейроестетика взяла це розрізнення, зосереджуючись на відчутті краси у творах мистецтва і старанно відділяючи його від пояснюваного еволюційною біологією "звіриного" відчуття краси як краси нижчого розряду, що обслуговує найнижчі інстинкти.
Це останнє, здається, легко вловити і зрозуміти. Неважко пояснити, чому нам подобаються симетричні тіла (що вказує на здоровий і гармонійний розвиток організму), шляхетне відношення окружності й талії (що полегшує пологи і заповідає численне потомство). Однак чи може це мати щось спільне з відчуттям краси, що його переживаємо, споглядаючи картину, слухаючи музику чи навіть осмислюючи симетрію квантової фізики? Здавалося б, що засаднича, звірина краса мусить якісно різнитися і локалізуватися в інших ділянках мозку, ніж ті, що відображають сприйняття витонченої абстракції.
Стівен Браун, директор NeuroArts Lab на факультеті психології, неврології та бехавіористики університету McMaster в Онтаріо, і Сяоцінь Гао з Центру візуальних досліджень в Йоркському університеті в Торонті проаналізували сотні робіт, що стосувалися зорових, слухових, нюхових і смакових естетичних вражень, шукаючи, які ділянки мозку активуються, коли досвідчуємо красу при сприйнятті мистецтва.
Як визнають її автори, їм не вдалося знайти практично жодних даних стосовно дотику. Це цікаве спостереження, бо виглядає, що такий важливий змисл митці забули. Чим ми відчуваємо красу? Виявилося, що в момент естетичного піднесення збуджується ділянка передньої частини острівцевої частки, що схована в глибині мозку під скроневою часткою і передньою поясною корою.
Це стало для дослідників неабиякою несподіванкою. Передня частина острівцевої частки доти була відома радше пов'язаністю з темною стороною — було відомо, що вона активізується при болю, бридливості, знеохоченні. Це робить її несподіваним — м'яко кажучи — кандидатом на естетичний центр, arbiterelegantkirum, пункт поцінування мистецтва. Виглядає також і на те, що ділянки мозку, заангажовані в оцінювання, що є твором мистецтва, збігаються з тими, що займаються оцінюванням об'єктів еволюційного значення, а саме — приймають рішення про якість їжі та привабливість евентуальних партнерів.
Аналізуючи тільки активність наших нейронів на сканерах магнітно-резонансної томографії, нам би навіть важко було сказати, чи досліджуваний захоплюється власне видатним твором театрального мистецтва, чи рівно ж видатним твором ...мистецтва смачного м'ясива.
Цікаво: на цей сам стимул реакція може, залежно від обставин, суттєво відрізнятися. Величне м'ясне мистецтво може здаватися нам прекрасним і привабливим — якщо від останньої спожитої страви минуло вже чимало часу. В інших обставинах ми можемо визнати її непривабливою і навіть не зможемо дивитися на їжу.
Зразок краси, краса зразка
Хоч рівняння Ейлера чи теорему Піфагора рідко коли ставлять поряд із "Соняшниками" ван Ґоґа чи творами Моцарта, сканування мозку показує, що складні ряди цифр і літер в математичних формулах можуть породжувати таке ж саме відчуття краси, як і мистецькі шедеври. Принаймні збуджувати ті самі ділянки мозку. Недарма математики і фізики часто звертаються до естетичних понять в оцінці абстрактних теорій. "Фізики так радо акцептують загальну теорію відносності, незважаючи на її суперечність принципу простоти, з уваги на її безперечну математичну красу" – говорив Поль Дірак, фізик, один з творців квантової механіки.
Що є математичною красою? Окреслити цю якість так само важко, а може, навіть й важче, ніж окреслити красу в мистецтві, — стверджував Дірак, — але хто щоденно має справу з математикою, бачить її без найменших сумнівів.
Це підтверджує проведений в Університетському коледжі Лондона Семіром Зекі (Wellcome Laboratory of Neurobiology) експеримент. 16 математиків (у тому числі трьох жінок і одного шульгу) поклали до сканерів магнітно-резонансної томографії і один за одним показували їм 60 різних формул. У всіх найінтенсивніше мозок спалахував при вигляді рівняння Ейлера:
1+ eiπ = 0.
Воно є просте, елегантне і вражаюче. Пов'язує п'ять найважливіших в математиці констант — один, нуль, основу натурального логарифмаe, число пі та уявлене число і.
Математикам також сподобалися рівняння Піфагора та Коші-Рімана. Натомість найнижче вони оцінили нескінченний ряд Рамануджана для 1/π:
Ми не маємо окремих ділянок мозку для сприйняття елегантних математичних теорій, видатного мистецтва і поцінування багатообіцяючого обіду. Замість цього в мозку існують загальні естетичні системи, які зумовлюють привабливість об'єкта. Найімовірніше, естетична система мозку еволюційно оцінювала об'єкти за біологічним значенням – їжа і привабливість партнерів, а пізніше "навчилася" тямити в таких справах, як картини, музика, а вкінці також і абстрактна фізика й математика.
Хвіст павича
Це все веде нас до питання про значення мистецтва з еволюційної точки зору. Люди займались мистецькою творчістю задовго до виникнення гончарства, землеробства, металургії чи інших практичних ремесел. На здоровий ґлузд, справа ця є щонайменше дивною. Адже живопис жодним чином не збільшує шансів вижити. Нащо члени первісних племен тратили час на шкіцування мамонтів на стіні печери замість вибиратися на полювання?
Мабуть, мистецька діяльність для людей є тим самим, що хвіст для павича. Гандикапом.
Тягарем. Прекрасний, імпозантний, але додатково утруднює виживання.
Павиний хвіст — це сигнал: я настільки сильний і здоровий, що чудово даю собі раду, хоч і тягну за собою довгі, тяжкі пера. Прекрасні, кольорові і блискучі, але так направду – зайві. Так само як малюнки на стінах печер, здавалось би, не служать нічому практичному – мають тільки породжувати подив і заздрість.
Але ж метою цього подиву і заздрості є здобути собі найкращого партнера і народити дітей. Бо виживуть найгарніші.
Отже, первісний мисливець, прикрашаючи стіни печери, мав би демонструвати: я є славним і бистрим мисливцем, я можу собі дозволити витрачати час на цілком безглузду мазанину по стінах.
Мистецтво як підстава цивілізації
Не можна відкидати, що позитивним побічним ефектом цього хизування зайвою красою є вся технічна цивілізація. Спочатку ж, ще перед технікою, було мистецтво, і саме воно стало імпульсом того розвитку, що прийшов пізніше, – науки і пов'язаного з нею поступу. Спілкування з твором мистецтва вибиває нас з щоденної рутини. Заскакує, захоплює, дивує. Зачаровує. Спонукає думати. А думати, всупереч нашій видовій назві – Homo sapiens, – трапляється нам не надто часто.
Поглинені гонитвою в побутових справах, які нині вміють бути такими самими часохлонними, як і в плейстоцені, ми немало часу живем "на автопілоті". І лише контакт з чимось неочікуваними, з картиною, мелодією, формою, вводить нас в рідкісний, але цінний стан когнітивного збудження. В такому стані наш мозок бачить більше, досліджує глибше і підноситься на височінь креативності. Невипадково центр краси розміщений у префронтальній корі, еволюційно наймолодшій частині мозку, що також відповідає за аналітичне мислення.
Марселя Дюшана, Джозефа Бойса чи Роберта Раушенберґа цінують, фактично, не за красу. Мистецтво має більше зворушувати, аніж захоплювати, промовляти, аніж приголомшувати. Концепція чистої краси була важливою, признаймось, для митців епохи Відродження, але майже зникла з дискурсу сучасного мистецтва. Гертруда Стайн сказала, що назвати сьогодні якийсь твір мистецтва красивим – це те саме, що його вбити. Бо мистецтво є чимось більшим за лиш демонстрацію краси. Досвідчення краси, як правило, зворушує, але ж не кожне глибоко зворушливе переживання мусить бути пов'язане з красою.
Невроестетика вб'є душу?
Але чи колись аналіз мозкової активності спроможеться нам сказати, чому мистецтво зворушує нас так глибоко? Чому ми цінуємо певні твори як мистецтво? Чому мистецтво має для нас таке значення? З числа дуже багатьох речей, які ми цінуємо чи любимо, певну частину – але ж далеко не всі – ми вважаємо творами мистецтва. Як ми оцінюємо, що є видатним живописом, а що аматорством?
Припустимо, що нам вдасться схопити наші невловиму зворушеність, емоції і зачарованість в жорсткі правила відповідної мозкової активності і дослідження невроестетиків дозволять окреслити "практичне визначення краси" через патерни активності нейронів. Чи зможемо ми заперечити, що хтось переживає почуття краси, якщо відповідні ділянки в його мозку не засвітяться, як при зразковому скануванні, незважаючи на те, що сам він почувається захопленим? Чи наука може митцям диктувати, що має їх захоплювати?
Вільгельм Оствальд, лауреат Нобелівської премії з хімії, що по-аматорськи займається живописом, не так давно презентував наукову теорію кольору, закидаючи, зокрема, що Тиціан вживав "невідповідний" відтінок блакитного. Альо? Невідповідний?
Припущення, що відчуття гармонії можна досягти використанням того, а не іншого кольору і точно визначеної в нанометрах довжини світлової хвилі, вб'є нашу душу, інтуїцію і вразливість. "Дякую, але ні," – протестував, прочитавши роботи Оствальда, проти вівісекції швейцарський художник Пауль Клее.
Невроестетики захищаються, пояснюючи, що далекі від визначення будь-яких рамок і вказівок про відповідне у мистецтві. Вони лиш стараються визначити, як мозок реагує на красу. Тільки ж поки краса не є науковим поняттям, то не ясно, чого вони взагалі шукають. Зрештою, це ж саме неврологія мала би надати точну її дефініцію.
Естетика, здається, є більше питанням культури і ситуації, а не тієї чи іншої властивості людського мозку. Наука, шукаючи універсальних принципів, зосереджується на тому, що є спільним для всіх, усереднюючи враження і відкидаючи індивідуальні відмінності. Але обмеження естетики до того, що спільне і загальне, нагадує спроби створити "ідеальну" картину або твір, виборами усередненого, наслідком чого є банальне і, чесно кажучи, гидке.
Усереднене бажання
В 1994 році пара американських митців російського походження [радянські нонконформісти], Віталій Комар та Алєксандр Меламід, вирішила визначити "найбільш бажану'" і "найменш бажану" картину. Митці підійшли до питання дуже професійно – вони, користаючи з послуг фірм, що досліджують громадську думку в 14 країнах (в т. ч. в Сполучених Штатах, Франції, Голландії, Китаї та Кенії), провели опитування, метою якого було виявити преференції пересічного громадянина. Питали про улюблений розмір картини, тематику, підбір кольорів, загальний настрій і спосіб малювання (розмиті чи гострі кольори, лагідні чи експресивні мазки).
З'ясовували дуже докладно – чи на картині має бути одна особа чи більше? Чи краще, щоб це була відома особа, чи звичайні громадяни? Лежачи, сидячи чи стоячи? Нагі чи вдягнені? І так далі.
Виявилося, що люди у всьому світі мають дуже подібні смаки. Всі (за винятком голландців) надають перевагу пейзажам. Всі хотіли б бачити щось блакитне і зелене. Голландці, які вище пейзажу преферують абстракцію, прагнуть туркусової абстракції. Комар і Маламід виконали серію "найбільш бажаних" і "найменш бажаних" творів для кожної з досліджуваних націй. Що вийшло, кожен може оглянути сам на сайті митців.
Irena Cieślińska
W poszukiwaniu utraconego piękna
Gazeta Wyborcza, 2.10.2017
Переклад О.Д.
Найбажаніші картини (за дослідженням Комара—Меламіда):
Україна
США
Франція
Туреччина
Ісландія
Росія
Данія
Кенія
Фінляндія
Португалія
Голландія
Італія
Німеччина
06.10.2017