І.
Грецьке походженє кирилицї в славянських лїтурґічних книгах.
Кирилиця — то письмо церковних лїтурґічних книг, уживаних Славянами грецької Церкви від перших днів принятя христіянства, а довгий час также й Ромунами.
Назву сьому письму дав перший учитель Славян, св. Кирил, хоч творцем письма вважати його не можна, бо взяв він те письмо для церковно-славянської мови від Греків, з їх лїтурґічних книг, та дрібними змінами лиш з легка зарадив недостачам.
Науково се нинї є вже вповнї стверджене.
"Хтоб собі й не був винаходчиком кирилицї — каже француський славіст Лєже — певне є те, що він її скопіював з грецького унціяльного письма лїтурґічних книг IX. ст. Схожість бє в очи найменше освідомлених" 1). Щоб се справдити, вистане — після запевненя Гардтгавзена — взяти в руки першу-лїпшу славянсько-кирильську лїтурґічну книгу й порівняти письмо її з письмом грецької лїтургічної книги з IX—X. ст. 2) Я радив би порівняти якенебудь з галицьких евангелий XII—XIII. ст. з грецьким евангелиєм X. ст. Для улекшеня вказую на фототипні репродукції: з галицького евангелия 1266 р. [перехованого в Імп. Публ. Біблїотецї в Петербурзї] 3) і з грецького евангелия 980 р. в збірцї льорда Zouche. 4)
Ненарушимість кирилицї в гр.-кат. лїтурґічних книгах заґарантована умовами Українцїв з Римом.
Українцям грецької Церкви, які 1596 р. приступили до унїї в Римом, кирилиця в лїтурґічних книгах зістала полишена так, як і славянська лїтурґічна мова. Заґарантованє ненарушимости славянської лїтурґічної мови, дане унїятам, відносить ся без сумнїву й до кирилицї, як до письма, звязаного з тою мовою, природного і єдино відповідного для неї.
Вже в часах появи кирилицї роблено серед західних Славян заходи, щоби для відріжненя римо-католиків від православних заступити кирилицю иншим письмом, также грецького походженя, т. зв. глаголицею, або — на германській території коло Словінцїв — латинкою, чого слїд полишив ся в фрайзінґенських памятниках X—XI. ст. і в деяких друках XVI. ст. Одначе римська Апостольська Столиця, видячи безуспішність тих заходів, сама не починала їх нїколи, навіть тодї нї, коли й серед самих греко-католиків польського походженя вони поновлювали ся, приносячи такі плоди, як "Ekphonemata liturgii greckiey", друковані в XVII. ст. і пізнїйше на церковно-славянській мові — латинкою.
Арґумент, що комусь там тяжко читати кирилицю, для римської Апостольської Столицї не був нїколи арґументом. В своїх поглядах на кирилицю вона все більше руководила ся ідеєю позисканя Сходу для католицизму, нїж приближеня його до тих народів, що послугують ся латинкою. Бачила певно й не переможні трудности заступленя кирилицї латинкою в лїтурґічних книгах унїятів; бачила їх певно так само, як найревнїйші приклонники реформи в XIX. ст., в котрих один, першорядний слявіст Копітар, писав: "Wenn uns der Himmel einen zweiten römischen Кyrill sendete, der jenen ersten griechischen als denkender Römer nachahmend, zu den untadelhaften 20 römischen Buchstaben uns neue, den römischen der Figur nach analoge Buchstaben erfände!"
З'українїзована кирилиця в світськім уживаню.
Пануючи звиш тисяч лїт всевладно в українській Церкві, кирилиця до кінця XVIII. ст. панувала і в сфері сьвітського письменства України завдяки сильному впливови Церкви на те письменство. В міру того одначе, як церковно-славянська мова в позалїтурґічнім уживаню зі столїтями що-раз більше улягала впливам народної української мови й націоналїзувала ся, змінювало ся й націоналїзовало ся на Українї также кирильське письмо. Зауважити се зовсїм не трудно для вправного ока навіть в українських лїтурґічних книгах з останних столїть, де не подиблеть ся вже багато букв первісної кирилицї, які для Українцїв стратили своє практичне значінє. В книгах світського змісту се ще замітнїйше. А оба ті факти дають нам достаточну основу для ствердженя, що кирилиця в уживаню на Українї в продовж столїть зістала сильно зукраїнїзована й мала в своїм новім видї великий вплив на усталенє кирилицї навіть в Московщинї, котрої письменство — церковне і світське — на початках українського письменства взорувалось.
До виключного запанованя з'українїзованої кирилицї серед австрійських Українцїв старалось довести австрійське правительство ще в першій половинї XIX. ст., коли проби, в прочім давні вже, заступити її в відродженім світськім письменстві ще новійшим і наручнїйшим кирильським письмом (гражданкою) стали повтарятись.
В однім часї правительственний натиск в тім напрямі був такий сильний, що перша публїкація відродженого українського письменства в Австрії, яка мала промостити шлях также сильно змодернїзованій кирилицї (гражданцї), могла появитись лиш в Будапештї. Австрійське правительство лиш давну кирилицю узнавало українським письмом і довгий час приписувало уживати виключно кирилицю в кругах своїх впливів, а приватне уживанє кирилицї вважало видимим знаком льояльности.
1) По француськи: "Quel que soit l'inventeur de l'еcriture cyrillique, il est certain, qu'il а copiee sur l'onciale grecque des livres litourgiques du IX. siecle. La ressemblence frappe les yeux moins experimentes. (L. Leger: La palae org. cyrilllique. Journal d. Sav. 1902, ct. 171).
2) В. Гардтгаузенъ: Греческ. письмо IX—X. ст. [Енциклопедія слав. филологіи, вип. 3., Спб. 1911, ст. 37—50. Вид. Імп. Академії Наук, під редакцією В. Яґіча.]
3) А. И. Соболевскій: Новый Сборникъ палеогр. снимковъ, Спб. 1906, №10.
4) Гардтгаузенъ: ор. cit. додаток №IV.
[Дїло, 24.09.1916]
ІІ.
Гражданка.
В буденнім уживаню церковної кирилицї для практичних цїлий з неї було вироблене серед Українцїв уже в XVI. ст. письмо вигіднїйше, яке не вимагало від писаря мозольного рисованя поодиноких букв. Був то гарний, заокруглений курсив, засобом букв близший до з'українїзованої кирилицї, в якій такі букви, як приміром ті, що в первісній кирилицї служили для означуваня носових або глухих звуків, не грали вже ролї, а й деякі инші не мали вже місця, бо не відповідали звукам живої української мови. Було то вже не лиш внутрішне з'українїзованє кирилицї, але і зверхне змодернїзованє її — результат розвитку, який рівночасно давав ся зауважувати і в полудневій Славянщинї і в північній Московщинї, розумієть ся, з деякими відмінами.
Богорич, автор словінської граматики з 1584 р., видячи ріжницї між поодинокими славянськими мовами, видїв їх также між московською і українською — і то не лиш в слові, але і в письмі. В його граматицї й подано "кілька таблиць кирильського і глаголицького письма, а між ними й українського і московського"*).
Навіть припустити не можна, щоб у часах Богорича письмо, уживане Українцями, а відмінне від московського, було залежне від нього. Противно, єствованє українських шкіл під кінець XVI. ст., таких, як братська школа у Львові й академія в Острозї, дають повну підставу припускати, що там, т. є в Галичинї й на Волинї, новий характер письма вироблював ся самостійно й ранше нїж у Московщинї, де подібних шкіл не було, а куди людий з шкільною освітою доставлячи українські землї. В прочім, на скільки ранше могло виробити ся в кирилицї нове письмо на Українї, на стільки ранше, бо вже в XVII. ст. почали являти ся на Українї, з галицьких і волинських друкарень, взоровані на тім письмі друки. Випередили їх тільки деякі друки Божидара Вуковича в Венеції і кілька друків присвячених памятникам хорватського письменства в Римі — одні і другі з XVI. ст.
Друки — венецькі і римські, а не инші отже й не московські, могли заохотити й Українцїв завести в своє друкарство букви нового покрою, взоровані на кирильськім курсивнім письмі. Представляючи собою дуже сильне змодернїзованє кирилицї, зовсїм так, як латинка в відношеню до ґотицького письма, нові букви, розумієть ся, до лїтурґічних книг не допускали ся, але призначували ся зразу для инших книг, релїґійного і світського змісту, взагалї для книг світської потреби, гражданської (т. є. цивільної, а не церковної), відки і дісталась їм назва "гражданки".
Лєґенда про московське походженє гражданки.
Коли реформатор Московщини, цар Петро Великий, в своїх пошукуванях за помічниками і взорами розглядав ся по Українї, він між иншим зауважив там і нове письмо, яке йому й припало до вподоби. Царським указом з 1708 року зістало те письмо приписане цїлій Московщинї до позацерковного уживаня замість давної кирилицї. З того царського указу й датуєть ся офіціяльність назви прикладаної певно вже й ранше до нового письма, — офіціяльність гражданки; з того царського указу вийшла й лєґенда про московське походженє гражданки, бо ж після знаних фактів тільки лєґендою можна вважати твердженє, що гражданка повстала в Московщинї, де творцем її був цар Петро Великий.
Кожда лєґенда здобуває популярність тим більшу, чим дальше віддалить ся вона від сфери, до якої відносить ся. Тому, приміром, панує і в нїмецьких учених кругах віра в лєґенду пре московське походженє української гражданки. В Бернекеровій "Russische Grammatik" (Sammlung Göschen 1915) читаємо: "Peter der Grosse schul (sic!) wohl im Jahre 1708 ein echt russisches Alphabet, das noch heute übliche гражданская азбука (bürgerliches Alphabet) an Stella des bisher gebrauchten slavischen, nach seinem vermeintlichen Erfinder "kyrilliza" genannt". Коли ще нинї так твердять і инші учені тої міри, що проф. Бернекер, то вони твердять се за московськими ученими, для яких, розумієть ся, нема ріжницї між Московщиною і Україною, а ще менше між московською і українською азбукою. З фактами таке твердженє є зовсїм незгідне.
*) По латинськи: "tabellae aliquot Cyrilliсam et Glagoliticam et in his Ruthenicam et Moskoviticam Orthograviam continentes."
[Дїло, 26.09.1916]
ІІІ.
Пробл. касованя обох українських азбук.
Усунути з уживаня і кирилицю і гражданку, а заступити їх латинкою — се гадка, що виразно виринула в відношеню до Українцїв Австрії і Угорщини що-йно в ХІХ. ст. Ранше появляючись, вона нїколи не викликувала поважнїйших акцій анї правительственних розпорядків.
Інїціятори реформи, оправдуючи себе бажанєм наблизити Українцїв до західно-европейської культури, довго не зраджувала своїх полїтичних замислів; що найбільше звязували свої реформаторські наміри з інтересами Австрії і Риму, вказуючи австрійському правительству на небезпеку від "московської" гражданки, а Римови на грозу "православної" кирилицї, себ-то коротко сказавши, послугуючись раз лєґендою, а раз неправдою. Тому, що лєґенда все таки є сильнїйша від неправди, так вона й переконувала декого, і Українцям в Австрії довше нїж через половину XIX. ст. не вільно було уживати иншої азбуки, як лиш кирилицї, яку ощаджувано може і з огляду на її звязок з славянською лїтурґічною мовою.
Та була хвиля, коли й кирилиця мала в Австрії щезнути з уживаня, як чинник руссофільства, дарма що перше звиш пів столїтя була знаменем державної льояльности. В тій хвили одначе прийшлось інїціяторам реформи ужити против обох українських азбук властивого оружя й відкрити вже не австрійський анї римський, але свій власний інтерес.
Галицький намісник, ґр. Голуховський писав 12. марта 1858 р. до ґр. Туна: "Серед славянських народів польський елємент є доси єдиним заборолом против панслявізму, отже сама собою насуваєть ся гадка, що той елємент так-же в Галичинї треба висунути наперед против панслявізму". А дальше, даючи практичні ради, поручає завести латинку в українськім письменстві Австрії, як важний спосіб заради на ширенє руссифікації української мови, і заступити юлїянський калєндар григоріянським. Ґр. Тун одначе, відповідаючи, радив обережність. Дня 18 липня 1858 р. він відписав, що: "австрійський уряд не хотїв би попасти в помилки, які роблено в Польщі в поведеню з греко-католиками". Надтож звернув ґр. Тун увагу ґр. Голуховському на те, що язикові питаня звязані з церквою, а калєндар ще більше, в чім переконав ся недавно патріярх Мельхитів у Палестинї, котрий, замінивши юлїянський калєндар на григоріянський, лишив ся пастирем без стада.
Не знати вже, чи щирости ґр. Ґолуховського у виясненю властивих цїлий його полїтики, чи полїтичному розумови ґр. Туна належить приписати невдачу замаху на українську азбуку з 1859 р. Бо хоч в тім роцї на основі звіту з анкети, устроєної в львівськім ц. к. намісництві при участи делєґата з віденського мінїстерства просвіти, ґр. Ґолуховський конець-кінцем і виєднав собі мінїстерський розпорядок з 20. грудня 1859 р., щоб українські поданя до галицьких властий були писані виключно латинкою, то все таки той розпорядок не довго удержав ся в силї.
Наслїдком річевого виясненя азбучної справи Українцями у Відни, мінїстерський розпорядок зістав усунений найвисшим рішенєм з 10. цвітня 1861 р. і Українцем полишено свободу уживаня обох азбук, себто не лиш кирилицї, але й довго заборонюваної гражданки*).
Правно-державне узнанє української азбуки як характеристичної прикмети української народности.
Найвисше рішенє в справі української азбуки (кирилицї і гражданки) в 1861 р. було актом передконституційної доби в Австрії. Воно управнювало Українцїв послугувати ся свoїми азбуками всюди, навіть перед властями. Вложенє обовязку на власти, щоби вони в відношеню до Українцїв послугувались не лиш українською мовою, але й українською азбукою, вяжеть ся вже з конституційною добою.
Замість ширшого представлюваня подій, подаю тут ореченє ц. к. австрійського державного трибуналу з 25. цвітня 1882, ч. 54.
"Das k. k. Reichsgericht hat zu Recht erkannt:
"Durch die Erledigung der k. k. galizischen Statthalterei vom 5. September 1881 Z. 38340, womit dem beschwerdeführenden Institute sein Gesuch um Ausfertigung einer ihn zugekommenen Zuschrift in lateinischen Lettern in einer der ruthenischen Sprache entsprechenden Schrift mit dem Bedeuten zurückgestellt wurde, dass die galizische Statthalterei" in ihren ruthenischen Zuschriften an die Parteien immer nur die lateinischen Buchstaben verwende, und durch das Reskript des Ministeriums des Innern vom 14. Februar 1882, Z. 17683, womit der Rekurs gegen diese Statthaltereierledigung zurückgewiesen werden ist, hat eine Verletzung des politischen, durch den Artikel XIX, des Staatsgrundgesetzes über die allgemeinen Rechte der Staatsbürger gewährleisteten Rechtes der Beschwerdeführer auf Wahrung und Pflege ihrer ruthenischen Nationalität und Sprache stattgefunden".
На основі такого ореченя поставив ц. к. австрійський державний трибунал і правну норму:
"Der Begriff der Nationalität und Sprache schliesst auch die der letzteren etwa eigentümlichen Schriftzeichen in sich, was speziell bei den Ruthenen betreffs der cyrilischen Schriftzeichen als charakteristisches Merkmal ihrer Nationalität und Sprache gilt".
Завдяки ц. к. австрійському державному трибуналови довідали ся й не Українцї, що українська азбука не є чинником анї руссофїльства чи панслявізму ані православя, але характеристичною прикметою української народности, отже українською народною азбукою.
*) Більше про се в пропанятнім письмі "Zur Frage der angeregten Schriftzeichenänderung im Schriftgebraucg der Ukrainer Ungarns" (Ukr. Rundschau, Wien 1915, №5—6), що вийшло окремою брошурою і в мадярській мові.
[Дїло, 29.09.1916]
IV.
Українське удосконаленє ґражданки.
Проби заступити гражданку чи кирилицю латинкою викликували нераз горячі дискусії й полєміки. З одного боку вказувано на недогідности гражданки чи кирилицї, з другого — на трудности заступленя їх латинкою. В результатї все показувалось, що недогідностий з гражданкою чи кирилицею є менше, нїж трудностей з латинкою, ужитою до якої-небудь славянської мови. Не бачили того реформатори ділєтанти, не бачив того й автор української граматики, вдіє рівночасно й речник польської акції на користь латинки, о. Йосиф Лозинський, одначе дуже ясно бачив се вже трийцять лїт ранше Копітар.
Копітар 1810 р. в листї до Добровського, патріярха славянської фільольоґії, писав: "Мій ідеал — для всїх Славян латинські букви, але деякі славянські букви з кирилицї для доповненя — voila mon idee!"*)
Від ідеалу далеко до здїйсненя, а часом ідеал буває й недосяжний. Таким недосяжним ідеалом було для Копітара заведенє латинки у всїх Славян. В передмові до граматики словінської мови з 1808 р. він до того признав ся, даючи до зрозуміня, що латинку було би трудно накинути східним Славянам замість кирилицї чи гражданки, бо вона й у західних Славян, дарма що давно принята, не відповіла бажаним цїлям, не улекшила західній Европі читаня славянських письм. Бо що з того, що — приміром — замість кирильського х пише Поляк сh, коли те сh Ілїрієць читає як z, Італїянець як к, Француз як ш. Що з того, що Поляк замість кирильського з пише z, коли воно вже для сусїда Нїмця буде ц. "Diese unselige, іn der lsolirtheit der ersten Schreibmeister gegründete Diskordanz ist jedem Slavenfreunde ein Aergerniss, sie sohrtekt den lernbegierigen Ausländer ab, sie ist das grösste, so unglücklicherweise selbst geschaffene Hinderniss vereinigter Fortschritte bei der lateinischen Hälfte des Slaventums." Так писав уже в 1808 р. Копітар, не лиш великий славянський фільольоґ, але й великий приклонник ідеї зближеня східних Славян до західної культури, до римського католицизму, ну, і передовсїм — до Австрії, на якій йому без сумнїву більше залежало, нїж неодному пропаґаторови латинки серед австро-угорських Українцїв. З Копітарових спостережень, пороблених над латинкою і кирилицею чи гражданкою (все воно одно!) далось би послїдовно виснувати гадку, що кирилиця чи гражданка навіть більше мають за вжитків на поширенє пoзa Славянщиною, нїж латинка в Славянщииї.
Смішно виглядали би нїмецькі стихи Ґете, написані кирильською гражданкою так:
"Вер ден діхтер вільль ферстеген,
Мусс ін діхтерс лянде ґеген."
Та в кождім разї виглядали би вони не смішнїйше, ніж стихи Шевченка, списані латинськими буквами, або ґотицькими. А прецїнь навіть нинї, коли проявилось стремлінє викинути з Нїмеччини все, що пригадує позички від Французів, чи Анґлїйцїв, нїкому доси не прийшло там на думку, щоби позбутись уживаної ними латинки й приняти кирильське письмо, уживане также союзниками центральних держав — Болгарами.
Трудности принятя латинки всїми Славянами бачив также Мiкльосіч, коли радив у своїй порівняній граматицї помножити букви латинської азбуки — для Болгар і Українцїв. А секретар мінїстерства просвіти Їречек, що в 1859 р. брав участь в львівській азбучній анкетї, яка мала зарадити деяким недостачам української азбуки, надуживаним на користь русофільських аґітацій, сказав: "Тій бідї можна зарадити тільки так, щоби або кирилицю спеціяльно приноровити до української мови, або приняти латинку з відповідними змінами.**)
Робити відповідні зміни в латинцї, побільшувати в нїй хаос, що його бачив Копітар, і не осягати бажаних культурних цїлий, але противно через залишенє кирильського письма (гражданки) розривати звязок власної новійшої культури з давною, звязок світського духового житя з церковним, звязок австро-угорської України з закордонною — на се нїхто з Українцїв не міг згодити ся, хоч всї згоджували ся на те, щоби зростови української національної свідомости про відрубність українства від московщини дати красший вираз в українській азбуцї, зреформувати її по свойому так, щоби її не можна було надуживати на користь руссифікації української мови.
Почин був зроблений вже Маркіяном Шашкевичем і його товаришами в 1836. р. В 60-их рр. м. ст. попрацьовано у вказанім напрямі при помочи закордонних Українцїв ще більше. Завдяки тій працї українська гражданка дістала так, як собі бажав того і Їречек, новий вид. Щезло з неї все, на чім моглаб опертись русифікація. Сталось се наслїдком приноровленя гражданки до фонетики української мови, в якім цїлий ряд давних кирильських букв, необхідних для московського письма, а злишних в українськім, відпав. 3 90-их рр. м. ст. та нова українська гражданка зістала в Галичинї узнана й урядово. На закордонній Українї принялась вона так-же загально, помимо численних заборон зі сторони російських властий, що видять в ній грізний обяв українського сепаратизму. Хто її ще в Австро-Угорщинї не узнає, той свідомо чи несвідомо, але безсумнїву причиняєть ся до поборюваня того українського сепаратизму — на користь обрусїня.
*) Ягич: Исторія слав. филологіи [Енциклоп. слав. филол., вип. І, ст. 191, Спб. 1910].
**) Ueber den Vorschlag das Ruthenische mit lateinischen Schriftzeieben zu schreiben, Wien 1859.
[Дїло, 30.09.1916]
30.09.1916