[Ж. Кшивдзіца "Кровь не вода".]
Малий фейлєтон.
Сирота, але гарна і богата панна Ванда має двох женихів. Она віддає руку Булаві. Зизьо, не знати, чи уражений тим, чи припадково в хвилевім пориві гнїву, зневажає словами Булаву за те, що той ганить єго залицянки до сїльскої княгинї обжинків. Булаві випадало-б хиба зажадати сатисфакції, на що і панна Ванда годить ся. Однак Булава — ворог безглуздих поєдинків: кровь не вода, щоб єї за леда-що проливати. Він не хоче проливу крови, волить понизити себе в опінії людей, в очах нареченої, волить загирити цїле своє щастє, нїж спроневірити ся своїй против-поєдинковій идеї. І все то, що він лиш волїв, стало ся. Навіть наречена опустила єго. Тут Булава щезає на довгій час з очей. Ми бачимо лише гулящого Зизя з цїлею єго добірною компанію проблєматичних женщин і приятелїв. Єго орґіям з всякими паннами Бялками, Дінами, Нінами, в товаристві морального Американця Древса, лїкаря і предприємця похоронів Обсткали, дневникаря Бєдронки і півголовка Ціці, их тоастовим трактатам на літературні й нелітературні теми, их надто часом приперченим старокавалєрским дотепам посвяченя цїла відслона. Після такої реклями Зизьо нараз нї сїло нї пало в кілька лїт по тім кає ся. Розганяє на чотири вітри і дамску капелю і дївочу прислугу — мабуть тому, що нїчим их вже годувати, — і женить ся. З ким? з Вандою? Нї, з Зеновією, сестрою Древса. А де-ж Ванда? Она вийшла за Древса. Значить: обоє поправили ся! Та не лиш их двоє. Поправила ся й давна Магдалина, Бялка; поправив ся як той циган для компанії вкінци й сам Булава. В хвили найщаслившого й найморальнїйшого житя двох пар молодят він являє ся між ними і, примирений вже з людскою глупотою, визиває Зизя на поєдинок. Простріливши єму лїву руку, він знов відходить геть з своїм вуйном, Заґждою.
Вже з того короткого змісту комедії Ж. Кшивдзіца можна виробити собі понятє про єї стійність. Коли б не більше значний як цїла комедія заголовок, годї-б і відгадати, о що тут авторови розходило ся. "Кровь не вода" — се коротко виражений протест против поєдинкової манії; той протест мав знайти в комедії своє умотивованє; комедія мала бути рішенєм квестії поєдинків. Але чи ми бачимо тут яке умотивованє, чи рішена тут та пекуча й актуальна в останних часах квестія? Ледви. Вже тим самим, що представитель противпоєдинкової идеї являє ся лиш в починї і при кінци акції, мотивованє єго протесту і порішенє сеї квестії було неможливе. Коли ж замітимо, що герой Булава і в тій початковій та кінцевій сценї являє ся зовсїм голословним противником поєдинків, з одиноким банальним мотивом на устах: "кровь не вода", тогдї прийде ся рішучо відповісти: цїль комедії схиблена. А прецїнь та цїль варта була комедії, і автор мав нагоду дійти до тої цїли. Поминувши нїчим неоправданий, визиваючій поступок Зизя і так само неоправдану зневагу Булави, визваний Булава, спротивившись поєдинкови, мав перед ким виложити причини свого поступку обширнїйше, мав тим красшу нагоду до того, що й панна Ванда [не знати чому] заявила ся за поєдинком. Такій виклад був би, правда, зовсїм не драматичний, він спинював би акцію, але, скоро комедія мала вже не вдати ся, міг би був удати ся учений трактат. Кілька голословних окликів обуреня Булави анї не помагають комедії, анї не причиняють ся до порішеня вибраної квестії. Та автор, не зраджуючи таланту нї до фільософічного порішеня сеї квестії, нї до виясненя єї на побутовім тлї, зраджує про те талант до драматичних несподїванок і нельоґічних закінчень. Сховавши свого героя на кілька лїт в безвісти, він каже єму явити ся мов духови Банка аж в шестій, кінцевій відслонї своєї комедії. І за чим? За тим, щоби той противник поєдинків, надумавшись инакше, міг визвати Зизя і прострілити єму руку.
Ми хочемо розуміти автора: він видко хотїв перевести думку чи своє пересвідченє про конечність поєдинків, коли вже не з огляду на их моральну вартість, то бодай з огляду на опінію загалу. Він хотїв, скажім се коротко, доказати, що нїякі оправданя не оправдують противника поєдинків перед тою опінією, і що він сам, видячи себе осудженим найблизшими і найдальшими, топче ногами свої первістні идеї і на перекір им змиває з себе вину [!] поєдинком. Та се ми лиш так хочемо розуміти автора, бо він такого зрозуміня своєї комедії не подає нам. Ми-ж самі, видячи в житю нераз те, на що нам натякає автор, не жадаємо від него повтореня фактів, але их освітленя і виясненя на тлї житя — і се було-б задачею артиста. З картин житя повинна промовляти идея, а не бути причеплена до житя. Тут пригадують ся мимохіть слова з дневника француских писателїв братів Ґонкурів: "Театральні штуки, що хотять боронити якоїсь тези, суть по-просту хинщиною. Не представляють они нї погляду на сучасні товарискі відносини, нї краси в літературнім значіню. Они, подібні до вивірки в клїтцї, що крутить ся все на однім місци, они є фальшивим зужитєм имаґінації, а боронена в них теза верещить, що єї тягнуть за волосє." Таке вражінє робить і штука Ж. Кшивдзіца: "Кровь не вода". Головний зміст єї не розвитий; головні герої, Булава і пання Ванда, нїчим не характеристичні, а навіть в своїх поступках неконсеквентні. Не розуміємо Ванди, що мимо любови зриває з Булавою задля глупого поєдинку, хоч слушність могла би бути й по сторонї Булави; не сказано словом, чому залюблений перше в Вандї Зизьо женить ся з Зиновією; не знаємо вкінци, по що і cui bono виводить автор в кількох відслонах нїчим з головним змістом штуки не звязані особи і не подїї, а так собі: розмови, пяні тоасти, масні дотепи, піятики і спiви — словом гулящих молодцїв і підозріних панночок, що вкінци, нї сїло нї пало, навертають ся на моральні дороги. Цїла купа епізодів і епізодичних загадок тут нї гарна нї потрібна. Як на одну комедію, хоч би аж в шести відслонах, се таки трохи за богато. І коли-б не те, що автор силкував ся вказати щось про поєдинки, про котрі говорить ся тепер і в парляментах устами послів і на заграничних сценах устами драматичних героїв Декана, Сутнерової і Судермана [маю на мисли єгo "Fritzсhen" в "Morituri"], коли-б не актуальність порушеної квестії, не стояло б і говорити так широко про "Кровь не воду" Кшивдзіца. Не кажемо, що автор зовсїм недолугій до писаня комедій; він написав дещо красшого і доброго, але ся комедія єму не вдала ся.
Для гри артистів театру ґр. Скарбка найкрасшим свідоцтвом буде те, що лиш завдяки им могла управа представити сю штуку кілька разів. Маючи мало характеристичних роль до попису, они пописувались силою дикції в діяльґах і тоастах. Панна Чаплиньска в роли Бялки любовницї Зизя, і панї Беднажевска в роли Зиновії показались під тим взглядом справдїшними артистками. Неменше висилювались панї Громницка в роли любовницї Діни і Рибицка в роли слуги Карольки, що говорила з незвичайною вервою і природносію типової слуги. Панове Желязовскій, Волєньскій, Гієровскій, Хмєлиньскій, Рушковскій і Валєвскій в мужеских ролях в найслабші сцени вливали житє і робили их своєю грою интересними; в представленю взяв участь цїлий персонал театру — всї драматичні, опереткові і балєтові сили. Коли-ж штука мимо всего не вдоволяла, то винна тому лиш єї техніка, єї літературні прикмети.
Дѣло
24.12.1896