Джерела Франкових застережень проти «Енгельсової держави»

 

Сьогодні залюбки цитують Франкове застереження проти «Енгельсової народної держави» як оригінально-пророче і навіть «геніальне», але зазвичай не враховують, що подібні думки висловлювалися й раніше, і наш письменник лише повторив їх на свій лад.

 

 

Так, своєрідний імпульс Іванові Франкові дало мудре зауваження простого галицького священика Омеляна Глібовицького (1857–1905), пароха в селі Циганах (тепер Борщівський район Тернопілля), у якого Франко з сім’єю гостював у липні–серпні 1895 року ¹. В листі до Франка перед Великоднем 1896 року, ділячись враженнями від книжки В’ячеслава Будзиновського «Хлопська посілість в Галичині і новочасні суспільно-реформаторські змагання» (Народ. – 1894. – №17–24; Л., 1895) і книжки Юліяна Бачинського «Україна irredenta (по поводу еміґрації): Суспільно-політичний скіц» (Л., 1895), яку «тричи перечитав словечко за словечком», а також од дечого з Маркса («читав, порівнював»), сільський священик висловив проникливі думки про комуністичну утопію, покликуючись при цьому, щоправда, на польського й австрійського соціолога єврейського походження Людвіґа Ґумпльовича (Gumplowicz; 1838–1909), представника соціал-дарвінізму та противника марксизму, соціалістичних ілюзій і революцій (хоча останні вважав неминучими):

«<…> в Бу[д]з[и]н[овського] розвідці багато мудрих рад; жаль, що вони не приймуться. Але і запаху крові там чимало <…>. А воно мені, вслід за  Gumplowicz-ем <...> здаєть[ся] (майже певно), що панованє ідеальной держави, опертій на колєктивізмі навіть совершеннім, не трівке та не довге. Треба ж і ту дирекцій, рад надзорчих, магазінєрів [завідувачів магазинами, складами. – Є.Н.] по провінції etc... etc... – цілої урядничої юрби. Це буде розсадник арістократів; пропаде рівність і братерство, а засади відвічні “homo homini lupus est” ² та “Du bist niemand, denn ich bin groß und du bist klein” ³ не позволять довго ждать на плоди “ihrer wuchernden Schwangerschaft” <...>».

 

 

Від неприйнятного для нього кривавого марксизму та соціал-демократизму в тодішній галицько-українській рецепції о. Глібовицький з приємністю занурювався в одержану від Франка його монографію «Іван Вишенський і єго твори» (Л.: Накладом автора, 1895) ⁵:  «<…> коли мені по наших pseudo-марксиках від марева рік крові, безхосенних жертв житя і т. п… заскім[л]ить [почне щеміти, боліти. – Є.Н.] в мозгу, <…> я, зрікаючись чести брати участь в проблєматичної вартости руху, <…> хапаю за Вашого Вишеньского. І успокоююсь – мені Афон з єго диким[и] монахами-аскетами, з єго романтично дивними поглядами на Бога і діявола чогось сто разів милійший. Я єго розумію!» ⁶.

 

Антикомуністичне застереження отця Глібовицького, висловлене простодушно й безпретензійно (хоча якби ми не знали інших таких застережень і того факту, що його запозичено в Ґумпльовича, то могли б і це застереження назвати геніальним), мало позитивний (може, й евристичний) вплив на Івана Франка ⁷, який, завдяки власному досвіду й роздумам, його поступово засвоїв і згодом по-своєму, з властивим йому красномовством, повторив у праці «Що таке поступ?» (Поступ. 1903. №2–26; окр. вид.: Коломия, 1903) – у критичних міркуваннях про соціал-демократичний проект – «Енгельсову народну державу», яка, як передбачав Франко, насправді перетворилася би на «народну тюрму»:

«Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою. Хто держав би в руках кермо тої держави? <...> Ті люди мали би в своїх руках таку величезну власть над життям і долею міліонів своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти. І стара біда – нерівність, вигнана дверима, вернула би вікном: <...> була би всевладність керманичів – усе одно, чи родовитих, чи вибираних – над міліонами членів народної держави» [т. 45, с. 341–342].

 

Людвік Ґумпльович

 

 

Франко мав у своїй домашній бібліотеці книжки Л.Ґумпльовича «Konfederacya Barska. Korespondencya między Stanisławem Augustem a Ksawerym Branickim łowczym koronnym w roku 1768 / Wydał Dr Ludwik Gumplowicz» (Краків, 1872) ⁸ і «Soziologische Essays» (Інсбрук, 1899) ⁹, а також відбитку його статті «Die Studien Max Gumplowicz’s über Balduin Gallus, den ersten Chronisten Polens» (S.-A. aus den Historischen Monatsblättern für die Provinz Posen. Jahrg. II. 1901. Heft 2) ¹⁰. З погляду обговорюваної проблеми привертає увагу книжка соціологічних есеїв. Можливо, Франко знав також інші соціологічні праці Л.Ґумпльовича, у яких той доводив ілюзорність «ідеальної держави», заснованої на колективізмі, хоча, на відміну від цього соціолога, який розглядав суспільний конфлікт як явище не історичне, а природниче, а тому неуникненне й таке, що не підлягає моральним оцінкам, Франко з його почуттям гуманності незмінно вимірював суспільний поступ моральними вартощами.

 

Опорою Франкові у повищих передбаченнях слугували також доводи грузинського соціаліста-федераліста Варлама Черкезова (Черкезишвілі) «проти марксівського величання державної всемогучости і соціал-демократичного державного централізму» ¹¹ . Солідаризуючись з цими доводами, Франко у статті «Соціалізм і соціал-демократизм» широко наводив його критику поглядів Енгельса та Каутського на майбутню соціалістичну державу: «І для якого ж то добра ті люде, котрих ідеалом є казарма, армія праці, дисципліна і субординація, хочуть позбавити людськість свободи, ініціятиви і солідарности?» ¹³; «<…> замість еманципації ви бажаєте завести дисципліну і субординацію, замість солідарности – порядок і тісноту казарми, замість економічної рівности – привілегії <…>» ¹³. У коментарі до цієї критики Франко обстоював «правдивий соціалізм, ідею будущого братерства людського» ¹⁴.

 

Пізніше у статті «До історії соціялістичного руху» Франко зауважив, що «всевладність комуністичної держави, зазначена в усіх 10 точках [пунктах. – Є.Н.] К.М. [“Комуністичного маніфесту”. – Є.Н.] <…>, в практичнім переведенню означала би тріумф нової бюрократії над суспільністю, над усім її матеріяльним і духовим життям» ¹⁵. Що Франко був не перший і не оригінальний у критиці «Енгельсової народної держави» й визнавав це, засвідчує його характеристика «соціалістичного руху» у тій-таки статті, у якій він зазначив, що цей рух робиться «для одних – найвищим ідеалом, метою поступу, з якої осягненням кінчиться властиво історія, а для иньших – грізною небезпекою, синонімом перевороту та побіди варварства й нового деспотизму, найбільшим ворогом індивідуальної свободи та загального поступу» ¹⁶.

 

Звичайно, критиків проекту «Енгельсової народної держави» на той час (і раніше) було значно більше (якби їх не було, Західна Європа не відкинула би цієї сумнівної, ба, як показала практика країн так званого «соціалістичного табору», навіть злочинної моделі держави), але в радянській науці доводи опонентів марксизму (як і ленінізму) та посталої на його основі соціал-демократії ретельно замовчувалися. Зокрема, в українській політично-філософській думці антикомуністичні застереження не раз висловлювали Пантелеймон Куліш і Володимир Барвінський, притім іще тоді, коли Франко щойно починав зачитуватися працями Енгельса, Маркса й Лассаля, захоплюватися їхнім «науковим соціалізмом».

 

 

Натомість Куліш хотів вірити, як писав до Івана Пулюя від 1 грудня 1875 року, що «сим комунізмом» його проповідники нароблять «тільки халепи письменним дурням, а в пахарську громаду наука ся не пійде – ні в Галичині, ні в Україні» ¹⁷. «Постарайтесь, щоб у буковинському альманасі не було нічого комунистичнього, бо коммунизм – дурниця», – наполягав він у листі до Олександра Барвінського від 20 грудня 1875 року ¹⁸. За Кулішевим зізнанням (у листі до І.Пулюя від 15 січня 1876 р.), він посилав «Мальовану гайдамащину» в «Правду» «яко протест проти комунізму і нігілізму» ¹⁹. Куліш не приймав революційної ідеології та марксистської утопії, «безобразной коммунистической и нигилистической фантазии», що спекулювала на народних рухах у минулому й загрожувала антисуспільними, руїнницькими акціями в майбутньому. З осудом ставився до Паризької Комуни (примітка до полемічного вірша «Останньому кобзареві козацькому», 1876) ²¹. «Козакоманія сама себе обличає тим, що єднається з комунізмом й нігілізмом», – зауважив він про сучасне йому козакофільство у листі до І.Пулюя від 15 липня 1876 року, припустивши з жалем про Михайла Драгоманова, що «комунізм завернув, мабуть, і йому голову»; врешті, Куліш шкодував, що «сею пошестю» «мусить Руський світ боліти» «довго» ²². А в листі початку листопада 1886 р. до Надії Олександрівни Білозерської зазначив: «<…> Более широкое изучение общественной и государственной жизни в Европе разрушает иллюзию и самого социализма <…>» ²³.

 

 

Володимир Барвінський називав соціалістичні ідеали Сергія Подолинського та комуністичні ідеали Маркса «комуністично-соціалістичною пропагандою», безплідними прожектами, які ніколи на практиці не здійсняться ²⁴. Якщо антикомуністичних поглядів Куліша, висловлених переважно у приватних листах, Франко не знав, то подібні застереження В.Барвінського йому були відомі, але спершу він їх не поділяв. У листі до Драгоманова близько 16 березня 1877 року Франко повідомляв, що «Правда» «містить тепер більше гарячкову і нервичну, як розумно обдуману статтю “Слівце до опізнання”», і запитував: «Чи будете відповідати?» [т. 48, с. 64]. Йшлося про статтю В.Барвінського «Слівце до опізнання (Відповідь п. Українцеві на лист “Опізнаймося” в ч. 1 і 2 “Друга”)» (Правда. – 1877. – №3, 4/5; підп.: В.Б.), яка була відповіддю на статтю Драгоманова «Опізнаймося (Лист в редакцію “Правди”)» (Друг. – 1877. – №1, 2; підп.: Українець). Згодом у праці «Д-р Остап Терлецький. Спомини і матеріали» (ЗНТШ. – 1902. – Т. 50. – Кн. 6) Франко знову покликувався на Барвінського з приводу його критики конфіскованих у Львові на початку 1877 року трьох соціалістичних брошур О.Терлецького, виданих у Відні в 1875–1876 рр.: «З народовців В.Барвінський добачував у них “незаперечний вплив комуністично-соціалістичної пропаганди” і признав її “між нашим народом яко невідповідну і шкодливу”, між іншим, тому, “що індивідуальний характер нашого народу оказується противним комуністичній і соціалістичній нівеляції”, а також і тому, “що западний соціалізм і комунізм у дотеперішній своїй формі не може остоятися [устояти, удержатися. – Є.Н.] перед лицем науки” (“Правда”, 1877, стор. 164, 166)» [т. 33, с. 336]. Цитуючи антикомуністичні аргументи Барвінського зі статті  «Слівце до опізнання» (Правда. – 1877. – Вип. 4/5), Франко не виявляв свого ставлення до них, хоча на той час, коли писав свою статтю про Терлецького, міг уже солідаризуватися з ними (можливо, саме тому й зацитував їх). У «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (Л., 1910) Франко зазначив, що Барвінський у «просторій статті» «Слівце до опізнання» – відповіді на статтю Драгоманова «Опізнаймося» – «вивів проти аргументації Драгоманова видані 1876 р. [точніше, в 1875–1876 рр. – Є. Н.] у Відні три соціалістичні брошури і, опираючися головне на розборі брошури “Парова машина”, подав дуже влучну критику тодішнього наївного, так сказати, народовольського соціалізму, що лежав у основі віденських публікацій, але ніяким способом у соціалізмі Драгоманова» [т. 41, с. 375].  Так Франко в певному сенсі визнав слушність критичних доводів Барвінського, хоча водночас і став тоді на захист громадівського соціалізму Драгоманова.

 

У розлогій рецензії на «галицько-українську збірку» «Молот» (Л., 1878), офіційним видавцем якої був Михайло Павлик, а готував її до друку також Франко, В.Барвінський зауважив, що «Молот» «носить на собі ціху <…> сумогляду і представляється яко заступник того прийдешнього “не Божого” царства “всещасливости і вседоброти” на землі <…>, при кождій обговірці теперішнього життя, в невідрадних барвах мальованого, все [тут: повсякчас, постійно. – Є. Н.] вказує на те царство, що вилічить всю недолю “т і л ь к о господарством громадським” <…>» ²⁵. Це не що інше, як натяк на марксистську теорію комуністичного суспільства як вінця історії та на суспільну власність на засоби виробництва як панацею від соціальних конфліктів. За резонною оцінкою Барвінського, «в “Молоті” подибуємо силування погодити народній принцип з властивим соціалізмом, що, однако ж, доводить тілько до непогодимих суперечностей» ²⁶. За спостереженням Барвінського, правдивого християнського гуманіста, «ціха сумопогляду на теперішній лад суспільний властива так белетристичним, як і політично-суспільним статтям, заміщеним в “Молоті”, хоч, правда, не в однаковій мірі»; «часто виявляється пристрасна тенденційність, як і разяча нетерпимість або злість, незгідна з апостольством “вселюдської любови”» ²⁷.

 

 

Напевно знав Франко і критику соціалізму та комунізму, з якою виступив провідник «старших» народовців отець Стефан Качала в листі до редакції журналу «Друг» від 7/19 серпня 1876 року, вражений публікацією у спарених 14 і 15 числах «Друга» (за 24 липня / 5 серпня 1876 р.) продовження третього листа Драгоманова (початок – у №13). «Знані-бо мені добре, – зауважив він, – засади того нігілісти московского і взагалі соціялізма [тобто засади соціалізму як такого. – Є.Н.], которий убираєся в красне піра европейской цивілізації і науки, нехтуючи народность і все, що для чоловіка було святим» ²⁸. Качала закидав, що «ш[ановна] Редакція узнає потребу ширеня нігілізму на Руси і ширит їх в “Друзі” <…>» ²⁹. На думку о. Качали, крім самої по собі шкідливості поширення драгоманівських антирелігійних і антиклерикальних ідей, його нехтування національно-народними традиціями, прихильність до таких «згубних тенденцій» ³⁰ могла негативно позначитися на суспільній репутації молодих народовців: «Молодій Руси у нас закидано то політичний сепаратизм, то польській патріотизм і т. д., на що не було доводов. Ще єдного неставало. Тепер назвут ю соціялістами, комуністами чи нігілістами, і на тоє будут доводи – уміщувані подобні артикули в “Друзі”» ³¹.

 

Ці всі імпульси сприяли Франковій критиці комунізму та соціал-демократизму, з якою він виступив у 1896–1906 роках. Варто би зібрати й інші застереження проти соціал-демократичної концепції соціалістичної держави, оприлюднені у пресі за часів Франка.  

 

 

ПРИМІТКИ

 

¹ Дружина Ольга й діти перебували в Циганах протягом липня–серпня, а Франко приїхав на кілька днів на початку липня, потім завітав у серпні тижнів на два (див. Франкові листи до Андрія Чайковського від 28 червня 1895 р. зі Львова і до Агатангела Кримського від 30 липня 1895 р. зі Львова та від 8 серпня 1895 р. з Циган [т. 50, с. 47, 50–51]).

² «Людина людині вовк» (лат.). – Є.Н.

³ «Ти ніхто, бо я великий, а ти малий» (нім.). – Є.Н.

«її розбуялої вагітності» (нім., іронічно). – Є.Н.

⁵ За надіслання цієї монографії о. Глібовицький дякував Франкові у листі орієнтовно першої половини січня 1895 року (напередодні або під час Різдвяних свят) (Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. – Ф. 3. – №1638. – С. 95).

⁶ Там само. –  №1621. – С. 239, 240.

⁷ На це вже звернула увагу Уляна Скальська, зазначивши, що подібну думку «обстоював і пропагував сам Іван Франко» у 1902–1904 рр. і що «ці письмові та, напевно, неодноразові дискусії [о. О.Глібовицького. – Є.Н.] з Франком на дуже модні тоді теми мали певний вплив і на самого Франка <…>» (Скальська У. Дивуються, що то за ксьондз, що писав такі цікаві листи до Франка! / Уляна Скальська // Франкіана Богдана Лепкого. Іван Франко та родини Лепких, Глібовицьких / Упорядкув. Уляни Скальської. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2007. – С. 60). На жаль, у публікації листів О.Глібовицького до Франка в цьому виданні (Листи Омеляна Глібовицького до Івана Франка // Там само. – С. 67–82) трапляються перекручення слів. Так, у цитованому листі слово «посілостію» відчитано як «настойчивостію», «опертій» – як «першої», «магазинєрів» – як «мезінєрів», «Gumplowicz-ем» – як «Gumptowicz-ем [Ґумптовичем]», відповідно й не ідентифіковано Л.Ґумпльовича (Там само. – С. 72–73).

⁸ Бібліотека Івана Франка: науковий опис: у чотирьох томах / [наук. керівник проекту Г.Бурлака]. – К. : Критика, 2010. – Т. 1. – С. 365, №872/1.

⁹ Там само. – К., 2015. – Т. 2. – С. 378, №1994/8.

¹⁰ Там само. –  С. 595, №2600/5.

¹¹ Франко І. Соціалізм і соціальдемократизм / Др. Іван Франко // Житє і Слово. – 1897. – Т. 6. – Кн. 4. –  С. 286.

¹² Там само. –  С. 291.

¹³ Там само. –  С. 292.

¹⁴ Там само. –  С. 292.

¹⁵ Франко І. До історії соціялістичного руху / Іван Франко // Літературно-Науковий Вістник. – 1904. – Т. 25. – Кн. 3. – С. 152.

¹⁶ Там само. –  С. 134.

¹⁷ Лист до І.Пулюя від 1 грудня 1875 р.: П.О.Куліш: (Матеріяли і розвідки). – Ч. 2. – С. 25.

¹⁸ Барвінський О. Спомини з мого життя / Олександер Барвінський. – Нью-Йорк; К. : Смолоскип, 2004. – Частини перша та друга / [упоряд. Альбіна Шацька, Олесь Федорук]. – С. 177. Першодрук у Львові 1912 р.

¹⁹ П.О.Куліш: (Матеріяли і розвідки). – Л., 1930. – Ч. 2 / Під ред. К.Студинського. – С. 29.

²⁰ Кулиш П. Мятель в степях: Польская повесть / П.Кулиш // Газета А. Гатцука. – 1876. – № 21. – С. 342.

²¹ Куліш П. Твори : в 2 т. / Пантелеймон Куліш. – К. : Наукова думка, 1994. – Т. 1 / Упорядкув. і прим. Є.К.Нахліка. – С. 694.

²² П.О. Куліш: (Матеріяли і розвідки). – Ч. 2. – С. 29.

²³ Зайцев П. Листи Куліша до Н. Ол. Білозерської / Павло Зайцев // Наше минуле. – 1919. – № 3. – С. 117.

²⁴ Див.: Сохацький Б. Ідеї національного відродження у публіцистиці В.Барвінського / Б.Сохацький // Вісник Львівського університету. Серія журналістики. – 2004. – Вип. 25. – С. 281.

²⁵ [Барвінський В.] Молот – галицько-українська збірка. Видав М.Павлик. Львів. У «Першій Звязковій Друкарні» під зарядом А.Маньковського. 1878. Стор. 220 у вел. 8 // Правда. – 1879. – Вип. 2. – С. 128.

²⁶ Там само. – С. 130.

²⁷ Там само. – С. 128.

²⁸ О. Стефан Качала до редакції «Друга» // Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. (1876–1895) / Зладив Михайло Павлик; видав Др. Лев Когут. – Чернівці, 1910. – Т. 2 : (1876–1878). – С. 79.

²⁹ Там само. – С. 80.

³⁰ Там само. – С. 81.

³¹ Там само. – С. 80.

 

 

18.09.2016