27
В листі до Костомарова з дня 13. V. 1866 р. писав Куліш:
„Въ „Московскихъ Вѣдомостяхъ" упомянуто о двухъ моихъ письмахъ къ Ливчаку, вслѣдствіе которыхъ пріостановлено имъ печатаніе «Золотой Грамоты». Оба сіи письма относились къ 13. № «Золотой Грамоты». Я написалъ къ нему, что никто его не уполномочивалъ на перенесеніе обыденныхъ разговоровъ на страницы его газеты, что если сообщать наши мнѣнія о томъ, о семъ, то не надо было ихъ измѣнять по своєму усмотрѣнію. Потомъ я сказалъ. что кн. Черкасскій никогда нс спрашивалъ у меня, какъ я думаю объ учебномъ язикѣ для здѣшнихъ русиновъ, а высказывался я въ пользу великорусскихъ учебниковъ для начальныхъ училищъ у Витте (попечителя Варшавської ученої округи) предпочитая литературный русскій языкъ тому варварскому нарѣчію, которымъ пишуться во Львовѣ учебники для Галиційскихъ школъ. Второе письмо мое обличало Ливчака во взведенной на меня клеветѣ, будтобы я Малороссіи не признаю Русью и. т. п. Тутъ я ему сдѣлалъ хорошое наставленіе, какимъ образомъ пріобрѣтается вліяніе на умы, и убѣждалъ оставить манеру извращенія фактовъ, а въ заключеніе просилъ, или лучше сказать – требовалъ напечатать оба мои письма" [1].
Маю на думці подати близші вістки про взаємини Куліша з Ливчаком, тому пічну від особи останнього, чоловіка, без сумніву інтересного і талановитого.
Осип Никол. Ливчак умер в Петрограді, дня 27. Жовтня 1914 р. у 72. році життя. В два дні пізніше похоронено його на Кузьминському кладовищі.
Був він сином священика з перемиської єпархії. В Перемишлі кінчив він гімназію, а що мав наклін до технічних студій, тому поїхав до Відня на дальше образування в тамошній політехніці. Покінчивши студії, він залишився на постійний побут
28
у Відні і почав видавати гумористичний часопис п. н. «Страхопуд» (1883-8) враз із додатком «Золотая Грамота» (1864-6). В році 1867 редагував вів у Відні побіч «Страхопуда» ще «Славянскую Зарю» (1867-8). Від року 1885. Почав вів також видавати „Славянскую Библіотеку» і в п'яти випусках помістив у ній протягом двох літ поему Пушкина «Евгеній Онѣгин».
Головним предметом його життєвих інтересів були технічні винаходи, для яких одначе не мав грошевих засобів. Важке життя у Відні склонило його до виїзду в р. 1868 в Росію. Зразу займав він у Вільні становище учителя реальної школи, а з часом переселився до Петрограду, щоби там всеціло віддатись своїм винаходом. Від матриць в друкарському мистецтві, які опісля примінювано в уліпшеному виді, в Липську, аж до ріжних воєнних винаходів включно, Ливчак залишив по собі слід у техніці. Його залізничний вагон „метчик", який введено в Росії, давав спромогу машиністові вести поїзд по незвісній для нього місцевості. «Прибор Ливчака», що уліпшив російську «винтовку», попав навіть у письменство, в «Поединк-у Купріна». Через свої винаходи став він звісним також поза границями Росії і, як впевняв один із його життєписців, ще в р. 1907. робив йому австрійський уряд предлогу на переїзд до Відня і продажу його винаходів. Називано його в Росії „русскимъ Эдиссономъ» [2].
Нас цікавить більше його видавнича творчість. Без сумніву, чільне місце займав у ній «Страхопудъ». Ливчак був з переконання русофілом і тому російська ідея пронизує усі його писання і видання. Одначе головними мотивами «Страхопуда» були галицька земля і її важке життя, політичне і суспільне. Тому, що «Страхопуд» виходив у Відні, де цензура була легша, як в Галичині, він не в’язався особами галицьких, польських урядових достойників, чи соймових, або парламентарних послів і клеймив їх кривдяче поведення супротив руського населення. Вдар`яв він також на польську пресу, що просто глузувала собі навіть з подій, які сполокувалися в крови.
В ч. 21-2 «Страхопуда» за рік 1865 читаємо:
„P a s o w у s к а. Подъ такимъ характеризующимъ заглавіемъ сообщае «Gazeta Narodowa» своей публицѣ, що въ Рожневѣ odbyła się kommissya między dworem i chłopami, що rekwirowano wojsko z Czerniowiec, що kilku zastrzelono i porąbano na śmierć, що kilkanaście ciężko ranionych oddano do szpitalu a 4. powieziono zakutych w kajdany".
29
„Если Газетѣ Народовой ходить о тое, щобы такими сумними приключеніями увеселяти свою публику, то можебы произвела лучшій еффектъ такою формою:
„Lisy i pasowyska": W dobrach Jaśnie Wielmożnego Pana N.N. odbyła się walna obława na chłopstwo. Po sutem śniadaniu udano się na łęgi i pastwiska, gdzie się spodziewano napotkać stado chamskich łbów. Padło ich kilku odrazu na miejscu, kilkanaście ciężko ranionych czołgało się po krzakach, a reszta zdołała umknąć w las. Strzelano dzielnie i rąbano prawdziwie po rycersku. Komicznie wyglądało, gdy na odgłos obławy wyleciały ze swoich słomiastych nor przestraszone chamice i młode chamiki, i zaczęły wyć za staremi chamami. Widok był malowniczy i wspaniały, a echo, pochodzące od ryku, odbijało się cudownie w borach okolicznych. – Po odbytej obławie powrócono do dworu na obiad».
Рівночасно клеймив він тих своїх земляків, головно з поміж духовного стану та їх рідні, що в р. 1863. по неудачнім польськім повстанні надягали жалобу і силкувались уживати дома навіть із службою польської мови [3], що враз із своїми сім’ями їздили по „odustach" і брали участь в бенкетах і розпусті [4].
Як син священика знав він гарно важкі матеріяльні та моральні відносини, серед яких доводилося жити тодішньому галицькому духовенству. Бідний галицький священик, що вегетував на своїй „голодівці", находив заєдно оборону в „Страхопуді [5]“. Відносини духовенства до Риму, його залежність від польських дідичів, що давали «презенти» на парохії, байдужність вищого клиру супротив потреб духовенства, «обрядовщина» [6], яка тоді займала уми священиків і доводила до важких суперечок між ними а духовною владою – все те було предметом їдкої іронії в „Страхопуд-і“. Так само не байдужна була Ливчакові доля сільських учителів, про яких він писав із слезами співчуття, при чому не щадив священиків за легковажне відношення до учителів [7]. Словом, ціле тодішнє життя галицької землі пронизував Ливчак своїм бистрим зором і піддавав його удачній критиці, їдкій сатирі не тільки в слові, але також у гарних рисунках. Так само освітлював він сучасну європейську політику.
На подібно гарний, гумористичний часопис здобулися Українці що й-но в р. 1882-3 в «Зеркалі», коли його знаменитими
30
співробітниками були Корнило Устиянович, Анатоль Вахнянин, Іван Франко, Вол. Коцовський, Вол. Масляк і польський священик Ванкович, свояк Вахнянина. Устиянович, талановитий поет і маляр давав у своїх карикатурах влучні рисунки галицьких типів і подій.
„Страхопудъ“ Ливчака виходив неперіодично з причини матеріяльних клопотів. Передплачувало його головно галицьке духовенство, але й воно серед своєї незаможности не могло його утримати при житті. Польська преса, спеціяльно Gazeta Narodowa посуджувала Ливчака о підмоги з Росії, одначе редактор „Страхопуда" в першому N-рі за рік 1867. відповів на цей заміт влучним зіставленням:
Фактъ
Вмѣсто 24. №№ „Страхопуда" вийшло въ 1866. году лишь 8. Номеровъ
Konsekwencya
ergo: bierze „ruble moskiewskie"
Фактъ
Россійское посольство въ Вѣнѣ начало только теперь съ концемъ 1866. г. выписывати львовское „Слово", невыписовавши его въ теченіе 6-ти лѣтъ николи [8]
Konsekwencya
ergo: „agitacya moskiewska w Galicyi wywołana i popierana rządem moskiewskim".
(Для употребленія Народовки.)
Хоча Ливчак Поляків не любив, то всеж таки, як почуємо, переняв він на себе посередництво в примиренні їх з Россіею. За те, як русофіл, ненавидів він цілим своїм єством українство, що в 60-тих роках минулого віку почало в Галичині бистро розвиватися, завдяки такій потрясаючій події, як смерть бунтаря і мученика Т.Шевченка і його творам та нав’язанню зв’язків з галицькою молодю з боку українських письменників, а головно Куліша, Кониського і других. Справедливої оцінки українства Ливчак дати не міг, хочби тому, що його погляди йшли в напрямку негації української ідеї та української громадської думки. Тому й нападав він в „Страхопуді" на український рух, який вважав сепаратизмом, або й особисто на сучасну молодь [9]. А що хотів він мати за собою в полемиці против українства авторітети, тому старався війти в зв’язки із закордонними Українцями, як Куліш, Костомаров і Білозерський.
Нагоду до зустрічи із ними він мав в р. 1865. Дня 28. вересня цего-ж року виїхав був Ливчак у Росію через Варшаву, в якій пробув вісім днів. Тут зустрінувся він із всіма трьома, згаданими українськими діячами. Куліш і Білозерський були
31
тоді у Варшаві на службі, а Костомаров працював по тамошніх архівах. З Варшави поїхав Ливчак до Петрограду і сумежніх місцевостей, Царського Села, Павловська, Гатчини, Петергофу, Кронштату і Оранієнбавму, а вкінці опинився в Москві. Свої вражіння з подорожи описав Ливчак в «Золотій Грамоті» п. н. „Моє путешествіе въ Россію“ (ч. 12-14, 16 і 17).
У Варшаві найшов Ливчак знайомого, який опроводжував його по місті. В обличчях інтелігентних Поляків бачив він тільки злість і бажання мести. В Польщі вдоволені мужики, що дістали в царстві польському не тільки землю, „бо тамъ стались и лѣсы и пасовиска и пропинаціи и млыны и рыбы имуществомъ общимъ якъ для пана помѣщика, такь и для мужика-земледѣльца. Все те совершается во имя принципа демократичного въ такъ справедливый способъ, что не смотря на мотивы, можетъ Эвропа, по словами самого „Czas-у", только сочувствовати россійскому правительству“. Цей новий пор’ядок є також запорукою, що „и польское возстаніе въ извѣстномъ польскомъ направленіи не повторится никогда больше".
Про свою зустріч з Українцями писав Ливчак:
„На томъ коньчу свои общіи замѣчанія о настояшомъ положеніи польского народа въ конгресовой Польшѣ. Теперь розскажу своимъ читателямъ о томъ, что ихъ больше будетъ интересовати – именноже слѣдуетъ мнѣ розсказати о своей встрѣчи со славными русскими корифеями ГГ. Бѣлозерскимъ, Кулишемъ и Костомаровымъ, которыхъ я всѣхъ нашолъ въ Варшавѣ. Высокопочтепнымъ мужамъ симъ, долженъ я изъявити тутъ свое достодолжное уваженіе и за пріоказаную менѣ приклонность чувствительное благодареніе.
Николай Ивановичь Костомаровъ и Пантелеймонъ Александровичь Кулишъ обѣщали писати статьи для Золотой Грамоты – а именно приготовляетъ первый – критику на теоріи Duchinsk-ого для напечатанья ея въ нашей Газетѣ.
Для моихъ читателей, знающихъ мои «напряженныи» отношенія къ партіи такъ зовимыхъ украинофиловъ, будетъ невѣроятнымъ или по крайней мѣрѣ страннымъ мое увѣреніе, что я нашелъ такъ много сочувствія и приклонностн у самыхъ первыхъ поборниковъ – да творцевъ „украинофильства". Вотъ явленіе весьма занимательное и поучительное, которое я на всякій случай объяснити долженъ. Скажу коротко: Въ Кулишѣ и Костомаровѣ должно было убудитися ко мнѣ сочувствіе, бо познали во мнѣ украинофила, хотя лишь въ простомъ значеніи того
32
слова, т. е. человѣка, который Украйну любитъ не меньше другихъ – съ тѣмъ развѣ розличіемъ, что понимаетъ любовь свою иначе; – но и во мнѣ возникла искренна симпатія кь нимъ, бо и я видѣлъ въ нихъ согласныхъ со мною «Русскихъ» обнимающихъ своими чувствами всю святую Русь, in medio virtus. Нигдѣ, кажется, не поясняется истина той пословнцн такъ ясно, якъ въ томъ украинофильскомъ вопросѣ. Исключительныи украинофилы, якъ и пр. наши галицкіе, засклепившіи свои чувства въ узкомъ крузѣ своихъ мало розвитыхъ понятій, похожи на тихъ дѣтей, которыи, навыкши видѣти въ своей тѣсной комнатѣ только отца и матерь, къ нимъ лишь исключно прилѣпають, оть всякого же другого ихъ еше неизвѣстного лица, хотьбы то было лице самой родной бабушки, апатично отвращаются – похожи на тихъ наивныхъ, нигдѣ небывалыхъ, мужичковъ, которые другого мужика изъ сосѣдного села потому ругаютъ, что на его головѣ другого рода шапка, – тѣ украинофилы, конечно не имѣють права назватися сынами святой Руси – Рускими – и такимъ украинофиломъ, я бы стыдался признатися, и знаю, что ии Кулишъ ни Костомаровъ такими себе неуважаютъ. Въ аналогіи съ тѣми стоять съ другой стороны такь зовимыи „Москвофилы", которыи собѣ представляютъ, что вся русская жизнь сошлась клиномъ въ Москвѣ, что extra Moscoviam non est ѵita. Тѣ гг. ревнующіи въ прочемъ за единство Руси, если враждуютъ противъ Украинофиловъ, яко такихъ, которыи предовсемъ «свою неньку люблять», – то противорѣчатъ сами собѣ, ибо нелюблять того, что называють своимъ; тѣ гг. похожи на самолюбныхъ сопруговъ, которыи черезъ неумѣренное самолюбіе возненавидѣли свои жены. Къ счастью, такихъ людей въ Россіи мало, а еще менше такихъ, которыи, якъ наши галицкіи украинофилы, вѣруютъ, что вся Русь сосредоточилась надъ берегами Днѣпра и тутъ въ своей отвѣчной колибели, упоена пѣснями украинской музы, вѣчно качатись должна... Да, можетъ быти, она бы и качалась, еслибы разительный свистъ быстрого локомотива, того рѣшнтельного ворога всякой поезіи и типизма – не помѣшалъ думы и незаглушилъ лиру!.. Пара изъ локомотива роздуеть непремѣнно всѣ мечты такъ украинофиловъ якъ и москвофиловъ. – Оставлю, однакожь, свои предвременныи разсужденія на сторонѣ, а отступлю лучше первенство слова поважнымъ ветеранамъ, най они говорять.
Познакомившись съ г. Кулишемъ, считаль я особенною своєю должностью познакомити его съ непотѣшнымъ состояніемъ
33
нашего народного развитія: начертавши предъ нимъ вѣрный образъ роздвоенія нашихъ силъ духовныхъ на поприщи церковномъ, политичномъ и литературномъ, я высказалъ откровенно и всѣ причины нашего роздвоенія происходящіи по большей части отъ вліянія изъ внѣ. – Тѣ мои представленія удостоились великого вниманія у г. Кулиша, тѣмъ больше, что онъ не могъ неувѣритися, что отъ части и онъ самъ причиною непорозумѣнія, якое произошло между галицкими писателями. Результатомъ моихъ представленій было, что г. Кулишъ призвалъ своихъ друзей гг. Костомарова, Бѣлозерского и мене къ себѣ на вечеръ, который посвященъ былъ строгому розсмотрѣнію нашого литературного вопроса. Изъ долгихъ и всестороннихъ разсужденій вышли слѣдующіи заключенія: „Литературный русскій вопросъ, если такій во обще когда былъ – несуществуеть больше: его рѣшила львовская „Мета“ тѣмъ, что изъ поля литературного перенесла его на поле политики; тая ж «Мета» скомпромитовала дѣло украинскихъ патріотовъ тѣмъ, что запустилась въ договоры съ Поляками, такъ якъ всякая трансакція съ Поляками противится безъусловно здоровой мысли и всѣмъ преданіямъ русского народа; впрочемъ и языкъ Меты не есть языкомъ Украины, кто бо хочетъ владѣти языкомъ людовымъ Украины, тотъ долженъ посвятити свою жизнь изъученію тогоже изъ пѣсней, думъ, и сказокъ народныхъ, а конгломератъ изъ полонизмовъ, германизмовъ и латинизмовъ составленъ „Метою" негодится ни къ чему и есть лишь доказательствомъ несостоятельности предпринятія. Они сами (Кулишъ и Костомаровъ), хотя всю свою жизнь изъучали малорусское нарѣчіе, то однакожь неотважились бы николи писати статьи научного содержанія по малорусски, ибо малорусского литературного языка нѣтъ. „Дайте мнѣ 10 тысящей рублей и заставте меня читать лекціи изъ исторіи въ Кіевскомъ универзитетѣ, то я нестану никогда читать" – собственныи слова Костомарова. „Намъ шло о развитіе характера южнорусской жизни, а никакъ же о созданіе самостоятельной малорусской литературы" говорилъ между прочимъ Кулишъ – „а къ достиженію этой цѣли намъ достаточенъ яко органъ – литературный общерусскій языкъ; случайные недостатки его мы заступимъ нужными словами и оборотами заимствоваными изъ малороссійскаго нарѣчія; такимъ образомъ мы пополнимъ литературный языкъ, и здѣлаемъ его еще болѣе общимъ. Мнѣніе, якобы настоящій литературный языкъ былъ – московскимъ, есть оши-
34
бочно, ибо тотъ языкъ, можно сказать, созданъ преимущественно Малороссами, и онъ дѣйствительно не менѣе понятенъ малороссамъ, какъ великороссамъ“ – вотъ собственныи слова Кулиша. Читатели мои подумають себѣ, быти можетъ, что Кулишъ только такъ говорилъ, а самь дѣлаеть иначе. Но вотъ фактъ доказывающій, что Кулишъ такъ и дѣлаетъ, якъ говорить: Предъ открытіемъ новоучрежденныхъ гимназій въ єпархіи Холмской, былъ у варшавского правительства вопросъ о томъ, на якомъ языцѣ должно преподаватися въ новыхъ гимназіяхъ. Князь Черкаскій былъ первоначально за тѣмъ, чтобъ преподавати для крѣпко ополяченныхъ Холмскихъ уніятовъ на нашому галицкомь нарѣчіи и совѣтовался въ томъ отношеніи съ фаховими русскими мужами. Мнѣнія были роздѣлены а рѣшилъ, можно сказати, тотъ вопросъ г. Кулишъ, совѣтуючи князю ввести прямо литературный русскій языкъ яко преподовательный въ упомянутыхъ гимназіяхь. Также и мнѣ совѣтовали гг. Кулишь, Костомаровъ и Бѣлозерскій, издавати „Золотую Грамоту“ языкомъ чисто литературнымъ, и во обще должны по ихъ мнѣнію галицкіи писатели приняти языкъ настояще русскій. На то возразилъ я имъ, что, хотя я самъ въ принципѣ съ ними соглашаюсь, то на дѣлѣ трудно у насъ въ Галиціи осуществити тотъ принципъ, во первыхъ потому, что у насъ въ школахъ не учать литературному языку, а во вторыхъ, что наша публика, будучи крѣпко ополячена, трудно понимаетъ литературный языкъ, а впрочемъ и немногіи изъ писателей точно его знають. Украинцы во обще ужасно ненавидять языка употребляемого нашими галицкини писателями и называютъ его «ніякимъ языкомъ» - когда напротивъ у насъ думаютъ, что языкъ «Слова» или „Вѣстника“, єсть ужь языкомъ выработанымъ литературнымъ. Доказати ошибочностъ того мнѣнія, не надобно и доказательствъ и утверждающіи такъ дѣлаютъ себе по просту смѣшными. Галицкій языкъ «Слова" и Вѣстника, єсть переходнымъ довременнымъ язикомъ, созданымъ на скорости нужди ради самоуками безъ школы, безъ системы и безъ методы.
При дебатахъ о литературномъ вопросѣ пришла бесѣда и на нашъ „обрядовый вопросъ". Мене спрашивали, якимъ способомъ можетъ держатися у насъ партія антиобрядовихъ уніятовъ. Я сказалъ имъ, что отъ части въ слѣдствіе вѣковой деморализаціи, отъ части же отъ ложного украиньского патріотизма; нѣкоторыи бо думають – именноже партія „Меты", что унія и олатинизований обрядъ должны спасти малороссійскую народность,
35
и что потому слѣдуетъ перейти всѣмъ Малороссамъ въ унію. Тѣмъ извѣстіемъ соблазнились ужасно украинскіи патріоты, а Костомаровъ сказалъ, что по его мнѣнію „была унія самымъ страшнѣйшимъ ударомъ и найбольшимъ несчастьемъ для Малороссіи. „Церковная унія – большій ударъ на Малоросію – якъ татарскіи напады!" – вотъ слова историка Костомарова. – На томъ коньчу свой отчетъ изъ здѣланого мною знакомства съ упомянутыми мужами, предоставляючи точнѣйшое изложеніе литературного вопроса моимъ читателямъ самому г. Кулишу“.
Не потреба добавляти, що Куліш, прочитавши опис зустрічи в „Золотій Грамоті", попав у негодовання. Він, що мав відвагу прилюдно виступати із своїми творами в українській мові, що не раз під повним своїм іменем полемізував против московських словянофілів в обороні українства [10] і української мови, не міг говорити цего, що йому вкладав в уста Ливчак. Тому застерігався він в листі до Ливчака не тільки против публіковання інтимної розмови в часописи, але також против змін у ній „по своєму усмотрѣнію“. Одначе в листі до Ливчака признавався Куліш, що не хто иньший тільки він заявився перед попечителем варшавської ученої округи, Вітте, „въ пользу великорусскихъ учебниковъ для начальныхъ училищъ (в Холмщині), „предпочитая литературный русскій языкъ тому варварскому нарѣчію, которымъ пишутся во Львові учебники для галиційскихъ школъ». Був це великий промах з боку Куліша, бо його згода на „общерусскій язык" в школах укр. території Холмщини отворяла ворота до російщення; крім цего він знав, що комісія для видавання галицьких підручників була в руках русофілів, та що против цего дійсно „варварского нарѣчія", через яке перепачковувано до шкіл російську мову, боролася українська молодь всіми силами й добилася зміни в р. 1869 [11], коли до складу комісії покликано носіїв української ідеї.
Треба ще й завважати, що слова Куліша з другого листа до Ливчака, в якому він негодував „во взвестной на меня клеветѣ, будто бы я Малороссіи не признаю Русью" спрямовані против статті Ант. С. „Корень Рус во грамматическомъ и лексикальномъ отношеніяхъ", поміщеної в „Золотій Грамоті" ч. 12-16. Порівнай ч. 13, стр. 106.
На листи Куліша, в яких він застерігався против поведення Ливчака, останній відповів не по джентельменськи, коли замість видрукувати їх, як це було бажанням Куліша, переслав їх „Мо-
36
сковськимъ Вѣдомостямъ“ і коли в „Страхопуді“ клеймив Кулїша за його „сепаратизм“, у статийках: „Два слова Страхопуда къ г. Кулишу“ (1867, ч. 9 і 10), або „Страхопудъ и г. Кулишъ предъ судомъ логики“ (1867, ч. 13). Такі статийки в сучасних умовах були чимсь гіршим, як напастию, бо доносом...
II.
В свойому описі подорожи по Росії похвалився Ливчак, що він познайомлював Куліша з „непотѣшнымъ состояніемъ нашего (галицького) развитія на поприщи церковномъ, политичномъ и литературномъ“, бачучи „причины нашего роздвоенія... по большой части от вліянія изъ внѣ“. Куліш слухав уважно оповідання Ливчака, „тѣмъ больше, что онъ не могъ не увериться, что отъ части и онъ самъ причиною непорозум'Ьнія, якое произошло между галицкими писателями“. На спільній зустрічи Ливчака з Кулішем, Костомаровим і Білозерським, після „долгихъ и всесторонныхъ разсужденій вышли слѣдующія заключенія“:
„Литературный русскій вопросъ, если такій в обще когда былъ, — не существуетъ больше; его решила львовская „Мета“ тѣмъ, что изъ поля литературного перенесла его на поле политики; тая же „Мета“ скомпромитовала дѣло украинскихъ патріотовъ тѣмъ, что запустилась въ договоры съ Поляками, такъ якъ всякая трансакція съ Поляками противится безъусловно здоровой мысли и всѣмъ преданіямъ русского народа; впрочемъ и языкъ Меты не есть языкомъ Украины, кто бо хочетъ владѣти языкомъ людовымъ Украины, тотъ долженъ посвятити свою жизнь изъученію того-же изъ песней, думъ и сказокъ народныхъ а конгломератъ изъ полонизмовъ, германизмовъ и латинизмовъ, составленъ „Метою“, не годится ни къ чему и есть лишь доказательствомъ несостоятельности предпринятія“ і т. д.
Треба звернути увагу на це, що „Мета" тішилася покровом і підмогою Куліша і Білозерського не тільки літературньою, але й грошевою [12]. Та з другої сторони і це ялося затямити, що „Мета" доходила на Україну і в Росію рідко, та що пояснювання Ливчака, що мовби то вона „запустилась въ договоры съ Поляками" могло найти віру в українських діячів.
Між тим Ливчак минався з правдою. „Мета" репрезентувала тоді дрібну горстку молоді, з якою хиба ніхто з Поляків не хотівби був вступати в переговори. Цілою „провиною“ „Мети" було те, що вона в справі польсько-російської боротьби в р. 1863, заявила, що „Ляхам прислугує право до освобоження Польщі
37
в границях природніх“, одначе рівночасно заявилася против посягання Поляків на територію литовську, білоруську й українську. Могло ще й те не припасти до вподоби Ливчакові, що два польські емігранти, Левко Гончаренко (Сирочинський) і Лях з України помістили в „Меті“ за р. 1863 три статті: „Значенне київського університету для українського народу" і „Дещо про школи народні на Україні" (ч. 3 і 4, обі статті Сирочинського) і „Письмо Ляха з України" (ч. 4), — одначе і ті статті не були навіть передвістником яких небудь переговорів, бо редакція ставилася до них із застереженнями, а утікачі-емігранти не мали за собою ніякої сили і могли бути ще слабшим контрагентом в переговорах, як гурток українських студентів, що видавав, або спріяв „Меті". Одначе „Мета" мала одну велику заслугу, що в кількох дописах з Київа, Харківщини, Чернигівщини (ч. 1 і 2 за р. 1863) клеймувала ці гіркі відносини, які заволоділи в царській Росії супротив українського населення та освічених кол Українців. Січено тоді різками українське селянство, за те, що воно, по знесенні кріпацтва, не хотіло підписувати „уставних грамот", січено до смерти різками селянство, будьто би за те, що воно спріяло польському повстанню, хоча воно допомагало царській владі переловлювати повстанців. І піднято в „Меті" в дописі „з України" могутній протест против того, що „посипались в продовженню цілого года різки від Глухова до Збруча, від Припети по Чорне море і не чутно було по всій Україні нічого, тільки свист різок та похорони селян, убитих у смерть Москалями", „бо можна-б налічити кілька тисяч сел, де була екзекуція та стількиж людей, засічених у смерть різками а забавка ця уряду називалась – „воєнна екзекуція". Піднято в отцім дописі ще й другий протест против засилання' свідомих Українців па Сибір, против монополії духовенства на освіту, наслідком чого запанувала „темнота на Україні", против божевільних напастий Говорського, Гогоцького в „Вістник-у" юго-зап. и западной Россіи" і против заборони Валуєва „писати книжки і учити дітей тим язиком, яким у сем’ї говорить 14 міліонів народу" [13].
Певно, що дописі з України і рішучий протест Ливчакові не подобались і тому він кидав на „Мету" наклепи, будьто вона „запустилась въ переговори съ Поляками". Що мова „Мети" мала в собі і полонізми і германізми – це певне. Відчували це перед усім самі Українці і тут не сказав Ливчак нічого нового. Як бачимо, у своїй ненависті до українства пустився Ливчак
38
на без’основні підозрівання. За те значно жичливіше відносився він до Поляків. В травні 1867 р. виїхав Ливчак враз із Як. Головацьким на етнографичну виставу в Москві і був разом з ним на послуханні в царя у Петрограді. Про ціль своєї подорожи Ливчак не згадав, а тільки описував наївно, як дня „4-го русского мая всѣхъ разомъ 75 человѣкъ съ розмаитыхъ славянскихъ краевъ" приїхало до кордону, „машина станула и мы высѣли изъ вагоновъ на первой русской станціи, которая называется Граница. Русскіи браты повитали насъ щирымъ русскимъ сердцемъ, якъ своихъ родныхъ. Ту былъ приготовленъ для насъ сутый обѣдъ. Пообѣдавши и одпочивши не много, мы посѣдали сновъ въ приготовленные для насъ наилѣпшіи вагоны и посунули якъ вѣтеръ по желѣзной дорозѣ дальше на святую Русь. Мене, Головацкого и еще 10 другихъ найстаршихъ посадили въ царскій вагонъ, которымъ сама Царица ѣздитъ. Сей вагонъ въ серединѣ весь позолочений и зеркалами выложеный, а канапи, на которыхъ сидится, покрытыи найдорожшими шолковыми тканинами. Я было не хотѣлъ тамъ сѣсти, извиняючись симъ, що я «бѣдный Русинъ не привыкъ до таких блесковъ» — но полковникъ Саковичь взялъ мене за руку и сказалъ: сѣдайте ту, бо вы Русинъ, нашъ брать, а Русинъ, хотя и не высокого роду, у насъ больше значить, якъ польскій графъ, или князь". Сей полковникъ Саковичь былъ высланъ изъ Варшавы до Границы, щобъ принялъ гостей въ имени Русы и привезъ ихъ до Варшавы. Цѣлую дорогу сидѣлъ онъ коло мене и Головацкого и розговорывалъ съ нами, то о семъ, то о томъ. Онъ питалъ насъ, якъ наши люде поживаютъ, чи гараздъ маются. Я сказалъ, що нашъ Цѣсаръ, дай ему Боже здоровье, добрый отецъ, а бѣда въ нашемъ краю лишь отъ того, що такъ много намножилося Ляховъ и жидовъ. – „Съ тими бо Ляхами всюди клопотъ – каже полковиикъ Саковичь: „въ головѣ имъ лишь все только бунты и революціи, хотѣли бы ставити Польщу, щобъ потомъ на бѣдныхъ людей сновь панщину наложити. Но мы взялись теперь до нихъ остро! Уже ихъ панованье у насъ скончилось! – „Дай Боже, щобъ и у насъ ихъ панованье разъ скончилось“ – кажу я. – Коли ми такъ розговорывали съ собою, машина все летѣла по желѣзной дорозѣ, якъ стрѣла. Наразъ сновь засвистала и станула на другой станціи. Слухаемъ а ту загремѣла воєнная музика якогось веселого марша – смотримъ, а ту толпа народа; на передѣ войско сто-
39
итъ въ рядахъ и всѣ привѣтствуютъ насъ веселымъ крикомъ „урра!“ Здраствуйте дорогіе гости наши на русской земли! Здорово пріѣхали! Спасибо вамъ за ласку, що пріѣхали къ намъ въ гости! – Мы хотѣли поспѣшати дальше, якъ лишь машина набрала воды, но насъ не пустили такъ скоро. Треба было вилѣзти и погоститися хоть часочокъ. Поналивали солодкой горѣвки, понаставляли розличныхъ закусокъ. Выпивши потому сновь дорогого вина и розцѣловавшися съ усѣми, якъ братья, мы повсѣдали въ вагоны и погнали дальше!...» [14].
Хоча Ливчак нарікав перед полк. Саковичем на те, що в Галичині «намножилося такъ много Ляхôвъ и жидôвъ» і висловлював побажання, «шобъ и у насъ ихъ (ляхôвъ) панованье разъ скôнчилось!» – то що й-но з некрологу Ливчака дізналися ми, що не хто инший, а през. австр. парламенту Поляк, Фр. Смолька склонив його до їзди в Петроград з проханням підняти в слов’янофільських колах питання про російсько-польське примирення в чотири роки після польського повстання з 1863 р. Забував, очевидно, Ливчак на свої власні слова, шо „всякая трансакція съ Поляками противится безъусловно здоровой мысли и всѣмъ преданіямъ русскаго народа". У тих переговорах мав Ливчак відограти важну ролю, одначе „австрійська орієнтація“ польської шляхти перебила його плани. Відома декларація польських послів, зложена цісареві Франц-Йосифові, з нагоди соймової адреси в р. 1867. „Przy Tobie Panie stoimy i stać chcemy“, унеможливила дальші переговори „а ідея „Славянско-ї Зар-і“ була похоронена" [15]).
В характері редактора „Славянской Зарі", читаємо дальше в некрологу Вергуна, підтримував Ливчак близькі зносини із сучасними Українцями. „Не хто инший а П.Куліш старався відтягнути Ливчака від „общерусск-ої" ідеї і спр’ямувати його по „сепаратистскому пути“. Одначе вийшло навпаки. Аргументи Ливчака побідили Куліша; він в письмі до Ливчака відрікся українства і написав „Исторію возсоеднненія Руси“ (1874 р.). Письмо з відреченням Куліша Ливчак довго носив при собі і показував „невірним Томам" з українського табору. По його словам, покійний Анатоль Вахнянин, галицько-руський компоніст „ сепаратистъ, обманнымъ образомъ взялъ это письмо и скрылъ или сжегъ во избѣжаніе соблазна ".
Сказати щось певного про письмо Куліша до Ливчака з відреченням від українства – годі. Хто знав блище вдачу і не-
40
обережність Куліша, цей не буде піддавати сумнівови оповідання Ливчака, переданого Вергунові. Так само відрікався він свого правопису, коли служив „русскому делу“ у Варшаві.
Відома також загально річ, що Костомаров прислав для «Славянской Зар-і» Ливчака статтю п. н. «Корреспонденція», яку поміщено в №1, стр. 16-22. Вона викликала напасть «Московскихъ Вѣдомостей» №170. Боронив себе Костомаров против замітів в „Голос-ѣ” за рік 1867, ч. 218 [16].
Долею галицької землі Ливчак заєдно цікавився і в часі видавання „Галицко-русскаго Вѣстника” в Петрограді в р. 1901 написав статтю про положення Галицької Руси. В р. 1906 обрано Ливчака заступником предсідника „Галицко-русскаго Общества”. Він прочитав на засіданні цегож „общества” доповідь про конечність серіозної боротьби з українським „сепаратизмомь". Вона вийшла окремою брошурою [11].
Як бачимо, Ливчак в ненависті до українства не змінився. Та усі наклепи на українство, чи виходили вони від Говорських і Гогоцьких, чи від галицьких діячів Головацького і Ливчака, та цілих поколінь їх наслідників, не були в силі розбити ані української ідеї, ані української політичної думки, ані українського письменства. Йшло українство в Галичині і на Україні повільним, але певним кроком, усувало перепони, боролося не тільки пером, але й значило свій шлях мучеництвом по тюрмах і засланнях та кров’ю на побоевищах. І безсильними через те стали злість, ненависть і погорда до ріднього слова з боку тих людей, що не вміли повернути таланту і знання в користь свого народу. Сьогодні стали вже неможливими суперечки, Чи українська мова самостійна, чи надається вона до витворення окремого письменства, чи може вона засісти як рівновартна одиниця між культурними словянськими наріч’ями, в сім’ї вольних словянських народів. Історія пішла своїм шляхом, не питаючись, чи кому це до вподоби, або ні.
Коли-ж ми сьогодні критичним оком оцінюємо виступи, хочби й Ливчака, чи інших, духом йому споріднених людей, то не хочемо забувати також цего добра, яке вони зробили для відродження галицької землі, для підтримання віри у її майбутнє. Тому приходиться нам згадати Ливчака теплим словом, не зважаючи на всі його помилки, продиктовані партійним засліпленням. Його „Страхопудъ", навіть із особистими лайками против поодиноких українських діячів, буде нам заєдно нагадувати им’я Ливчака. А коротка новинка „Lisy i pasowyska", пронизана сер-
41
дечною любов’ю до ріднього народу, повинна запевнити йому щиру пошану.
Про його взаємини з Кулішем можемо тільки сказати, що останній не мав щастя до галицьких русофілів, ані до Як. Головацького, ані до Осипа Ливчака. Оба спричинили йому чимало прикрости в житті;
ПРИМІТКИ.
1) Ігнат Житецький: „Куліш і Костомаров", Україна, Київ 1927. 1-II. стр. 48-9.
2) Прикарпатськая Русь 1914. Львів, ч. 1462. Тут помістили два некрологи Ливчака: Дм. Вергун „Памяти русскаго Эдисона" і В.Гутовскій: „Памяти товариша”.
3) Про полонізацію духовенства, гляди сатиру: „Już nie warto być porządnym” „Страхопудъ" 1863, ч. 6.
4) Гляди хочби віршовану сатиру п. н. „Niepoprawni, czyli fotografia wiernie zdjęta z przyjасіоł odpustowych pielgrzymek” в „Страхопуд-і" 1867, ч. 5-6, 7-12, 14-17.
5) Про нужду галицького духовенства гляди: „Зъ житья мого швагра“ „Страхопудъ" 1863, ч. 3-5, або „Отъ швагра“ 1864, ч. 8-9, 1865, ч. 11, або „Страхопудъ домагаеся именованья свого швагра мученикомъ за св. унію” 1865, ч. 17-18.
6) Про обр`ядовщину гляди: „Страхопудъ“ 1864, ч. 5.
7) Гляди прегарні ілюстрації до статийки: „Якъ гдекотрыи „пробощи" должности сельского учителя понимають?" „ Страхопудъ" 1864, ч. 8 і 9.
8) В р. 1866. прислано першу грошеву підмогу для „Слова" з Росії. Гляди Кіевская Старина 1898, травень, стр. 177 в статті: Письма Ѳ.Г.Лебединцева къ брату въ Кіевъ.
9) Порівнай статийку: „Исторія „Руси”, или анализа того литературного смѣтья, чтобы осрамити честное понятіе слова „Русь", велѣли нанятымъ „паробкам и робітникам" назвати именемъ „Русь” (Страхопудъ 1867, ч. 7 і 11-12). Мова тут про часопис „Русь“ з 1867 р.
10) Слово 1863, ч. 68.
11) Гляди мою статтю: „Слідами Куліша". Записки Наук. Тов. ім. Шевченка, Т. 148, стр. 288-295.
12) Гляди мою статтю: „Слідами Куліша", стр. 254-266. Записки Н. Т. ім. Ш., Том 148.
13) „Мета" 1863, ч. 2, стр. 148-154. Гляди мою статтю: „Епізоди боротьби за українство в 1863". Ювил. Збірник на честь акад. Мих. Грушевського, Т. II, стр. 498-523.
14) Къ 12 ч. „Страхопуда" додатокъ для громадъ. Що я видѣлъ въ Россіи и Москвѣ? (1867 р.), стр. 3.
15) Прикарпатская Русь, ч. 1462, (некр. Вергуна).
16) Обі статті Костомарова передруковав акад. Мих. Грушевський в „Науково публіцистичних і полемічних писаннях Костомарова". ДВУ. 1928, стр. 216-222. У статті, присланій для „Славянск-ої Зарі“, Костомаров промовляв за російською мовою, як мовою порозуміння між Слов'янами без думки „на преследование и уничтожение других славянских наречий”. Одначе „необходимо, чтоб ревнители распространения русского языка между славянскими народами не примешивали отнюдь к тому политических грез о расширеніе пределов Россійской Имперіи на счет австрийских владенпй. Подобнне грезы, без сомнения, неприятны нашему правительству, равно как и вашему, честь вам, господа редактора, что в самой программе вашей, выі ополчаетесь заранее против зтого рода заблуждений и заявляете себя вполне преданными и верными вашему Государю и правительству вашей страны. Только идя этим путем, вы можете приобресть сочувствіе тех Русских, которые будучи верны своєму государству, сумеют оценить это качество и в других”. Против цих думок виступили дуже різко „Московскія Ведомости-, а Костомаров помістив у відповідь своє „Об’ясненіе" в „Голос-і“.
25.11.2014