1
Ти біжиш попереду мене, довкола нас ліс і п’янливі запахи розквітлих квітів, зелені, води, моху, а запах вологи нагадує, що ми у лісі, в якому ще вчора періщив дощ.
– Тату, а сьогодні буде дощ?
– Не знаю, – кажу, – небо захмарене... Може, й буде.
– Тоді ми не будемо далеко заходити?
Я погоджуюся, а ти зупиняєшся біля великої калюжі, з якої долинає кумкання жаб і завмираєш, наче мисливець, нашорошивши вуха, і мені показуєш пальцем: «тихо!» Я теж завмираю і слухаю кумкання жаб. А потім ми йдемо до нашого знайомого поваленого дерева, на якому звикли перепочивати і перекушувати, і ти тоді з таким апетитом, якого й не помітиш удома, починаєш наминати сир, сало, хліб, цибулю, і ця наша спільна перекуска нас зближує якось особливо, ми тут, як двоє друзів, і нам обом усе смакує.
І мені теж так само колись усе смакувало, коли ми з моїм татом ішли до лісу, правда, з певною метою – збирати гриби. Але знаєш, я хотів би тобі розповісти зовсім не про те, як ми збирали гриби з твоїм дідом, якого ти ніколи не бачив і вже й не побачиш, а про те, як я прокинувся однієї ночі і почув мамин плач і чиїсь голоси.
Голоси були чужі й лякали мене. Мені було п’ять років. Я підвівся у ліжку, протер очі і побачив військових, біля них увихалися бабця з мамою, вони усе робили дуже швидко, щось хапали, складали у валізу, а тато стояв під стіною і дивився в підлогу. Чоловіки мовчали, тато теж, тільки мама не переставала схлипувати, а бабця її намагалася заспокоїти. Я не розумів, що відбувається і простягнув руки до тата: «Тату!»
Він відірвав свій погляд від підлоги й глянув на мене, і чоловіки глянули, та тільки на мить, бо відразу відвернулися, а я побачив, як по татовій щоці скотилася сльоза. Що вони йому зробили? Я сповз із ліжка і став шукати капці, підбігла бабця: «Лежи, дитинко, лежи». – «А чому тато плаче?» – «Він не плаче, то тобі здалося. Він зараз поїде на роботу». – «З тими дядьками?».
Нарешті мама дала татові валізу, обняла його і заридала ще голосніше, а чоловіки повели тата за собою. Коли двері за ними зачинитися, плакали уже обоє – мама і бабця. Дідусь сидів у кутку, зціпивши кулаки, й мовчав.
2
Пляцок з яблуками допікається, солодкий цинамоновий запах кружляє по хаті, а бабуся швиденько калапуцькає кукурудзяну кашу на плиті, щоб не пригоріла. Я малюю, як бабуся пече пляцок і калапуцькає кашу на плиті, а котик гріється на підвіконні, і довкола його носика кружляють цинамонові запахи, які я малюю коричневим олівцем, а котика синім, бо він чорний аж синій. Над котиком зеленіє соковите алоє. Над алоєм синіє небо в шибі, і яскравіє сонце. Малюнок я подарую татові. І пляцок теж для тата. А ще шницлі, огірки і часник...
Тато мій у тюрмі. Мама ходила на суд і мала надію, що татові не зможуть довести, що він був у партизанах. Тим більше, що це не вдалося зробити раніше, бо не знайшли свідків. Вона й не помилилася, партизанку йому не довели, але пришили співпрацю з німцями, бо це було найпростіше.
Мій тато в тюрмі. Ця думка не покидала мене. Щовечора, лягаючи спати і проказуючи молитву за здоров’я усіх рідних, я просив Бозю звільнити мого татка. Він ще у Станіславові, але його можуть вивезти кудись на Схід. Як уже вивезли були дідуся, маминого тата. За те саме. Але він уже повернувся і подарував мені грудочку цукру від зайчика, бо більше у нього нічого не було з собою, тільки маленька дерев’яна валізочка, яку він сам у тюрмі змайстрував. Татові батьки теж повернулися з Сибіру, а його брат ще там зостався. Раз на місяць можна тата побачити. І раз на місяць можна принести йому щось смачне. Минулого місяця ходила мама. Цього місяця йдемо з бабусею.
Я домальовую котика. Бабуся виймає пляцок, котик підводить голову і ворушить вусиками. Йому теж цей запах подобається. Алоє дрімає.
– Най вистудиться та й підемо, – каже бабуся.
Іншого разу я просив би кусінчик пляцка, не чекаючи, заки вистигне. Я б на нього хухав і відкушував по маленькому шматочку. Але зараз навіть не дивлюся на нього і, якби не запах, то й не думав би. Бабуся обіцяла, що завтра спече такого самого.
Тюрма майже в центрі міста. Там уже вишикувалася черга на провідини. Ніхто не усміхається, усі задумливі і невеселі. Усі мовчать. Не так, як у черзі за мукою або молоком. Я люблю ходити з бабусею на закупи. У чергах можна почути дуже багато цікавого. Кажуть, почали у Станіславові зникати молочарки. Начебто є такі хати, куди вони заходять і вже не повертаються. І начебто там їх убивають, щоб свиней годувати. Добре, що бабця робила шницлі з телятини. А ще в одної мами пропала донька. Минув час, вона купила в крамниці фарш, зробила шницельки, а коли їла, то ледь зуба не зламала, бо там був перстень. І вона його упізнала.
Я люблю страшні історії. У чергах їх часто розповідають. А ще невідомі люди крадуть мозок у малих дітей. Усе місто про це балакає. Нібито спеціальним шприцом висотують той мозок. Так що діти мусять пильнуватися. Якось увечері до мене підійшов міліціонер і попросив, аби я зайшов до он тієї хати і поцікавився, чи вдома такий-то. Прізвище я забув. Я погодився, міліціонер залишився вкінці вулиці, а я пішов до тієї хати. І вже був би постукав, як раптом подумав: а що, як там мене схоплять і висмокчуть мозок? А що, як то не міліціонер? І я тихенько шмигнув у темінь, перебіг на другу вулицю і втік додому.
А ще усе місто обговорювало жахливі крики, які лунали зі станіславівського озера в парку. Там щось кричало таке страшне, що вечорами уже до парку боялися ходити. І про це теж у чергах багато говорили, аж поки газета не пояснила, що то кричить птах бугай. І усі полегшено зітхнули та почали обговорювати відьму, яка ходить по хатах і жебрає. І та відьма була в нас. Вона товста, скидається на велетенську грушку, розширюючись донизу, литки у неї товстенні, як гарбузи. На голові має якусь сіру круглу шапку, з-під якої визирають сиві косми. Одного разу на уродини дідусь мені подарував сорок карбованців. Це були ще старі гроші, незабаром вони перетворилися на чотири. І я носився з тими грішми по усій хаті. А потім пішов у сіни забрати котика, а гроші поклав збоку на маленьку шафку і забув. Потім прийшла відьма просити хліба, і бабця винесла їй, а коли відьма пішла, я згадав про гроші. Та їх уже не було. Я плакав, бо для мене то були великі гроші. Після того відьма до нас більше не заходила.
Одного разу ми з бабусею пішли на базар продавати моркву, петрушку, квасолю і квіти. Бабуся усе те вирощувала сама. Я ніс городину, а бабуся торбину з квасолею і відро з айстрами. У відрі було трохи води і вона хлюпала. На базарі ми розклалися, я сів на високого ящика, набрав у склянку фасолі і проводжав поглядом кожного, хто попри нас проходив. Але таких, що торгували городиною і квітами було чимало. Години за дві ми вторгували трохи, і бабуся залишила мене, а сама пішла купити сиру на пироги. Я дуже втішився, що буду торгувати без бабусі. А ще більше втішився, коли якийсь дядько запитав, скільки коштує квасоля і сказав, що забере всю. Він мені заплатив і пішов. Я аж підскакував з радощів, як мені гарно вдалося поторгувати. І коли прийшла бабуся, я з гордістю показав їй зароблені гроші. Тільки бабуся не мала з того втіхи, дядько тицьнув мені старі гроші, які ще були в ужитку, але знецінились удесятеро. Я гірко плакав, а бабуся мене втішала, хоча в очах у неї були сльози, бо коло тієї квасолі вона добряче наробилася.
Черга посувалася дуже поволі, і хтозна, коли б нас пустили в тюрму, якби відкілясь не випірнув дядько Ізьо, про якого я розповім іншим разом, і щось шепнув бабусі. Вона потягнула мене за собою. Нас пустили поза чергою. Завели до кімнати, де був стіл і дві лави, і сказали чекати. Бабуся розклала на столі наші гостинці. Я тримав у руках малюнка. А тоді привели тата. Він схуд і змарнів, я кинувся до нього і обняв за ноги, а тато гладив мене по голові, щось говорив пестливе, і голос його був жалібний. Вартовий відвернувся до заґратованого вікна і закурив. Тато пахнув не так, як вдома. Тато мій зубний лікар, а тому завше пахнув ліками, і руки його пахли ліками. А зараз вчувався запах цвілі, старих шмат, запах мокрого каміння. Хтось може сказати, що каміння не пахне, але я знаю, як воно пахне. На Кременеччині, куди ми часто їздили у рідне село моєї мами, кам’яні брили були білими, і я з них виколупував маленькі мушельки, ті брили пахли морем, хоч я його ще й не бачив, але вже знав на запах. А каміння в Станіславові пахло землею.
Тато пригорнув мене і розцілував, і я був мокрий від його і моїх сліз. Долоні його були шершаві, не такі, як удома, бо вдома вони були гладенькі і пухкі, і я любив, коли спав біля нього, тримати його долоню або класти на неї свою щоку. Потім вартовий переглянув усе, що бабця принесла, а вона йому щось тицьнула в руку, і він знову відійшов до вікна. Тато їв спочатку шницлі з огірками і хлібом так, як він то робив удома, коли з його вуст видобувалося «мпа-мпа-мпа», бо він не цмакав, а мпакав. А ми з бабусею дивилися на нього і оповідали хатні новини. Я показував малюнок, і тато хвалив. Потім він з’їв трохи пляцка і запропонував мені, але, я зціпивши зуби, навідріз відмовився. Решту їжі він поскладав назад у пуделко, щоб забрати з собою. Там у них, у тюрмі, так заведено, що усі діляться, чим Бог послав.
«То не Бозя послала, а ми з бабусею», – сказав я. «Цить, – сказала бабуся, – то так лише кажуть, що Бозя, бо усе від Бозі». – «І тюрма від Бозі?» – запитав я. Бабуся поклала пальця мені на вуста, і я замовк. Тато дав мені кольорову туфельку, таку як Попелюшка носила. Він сказав, що її виліпили з хліба і розфарбували. І то йому подарували, а він мені. Я бавився туфелькою, а бабуся з татом про щось шепталися.
А потім вартовий сказав, що нам пора прощатися, і я знову обняв татові ноги і не хотів їх відпускати, тільки хлипав: «татусю, татусю...», а він гладив мене по голові, і, коли я підняв голову, то татова сльозинка впала мені на обличчя. Бабуся узяла мене за руку і потягнула за собою, а я другою рукою тримав тата за штанку і ревів. І на подвір’ї тюрми я не перестав ревіти, і за брамою, і вся черга дивилася на мене, як я реву.
3
Коли я розповідаю це своєму малому, мені підкочується клубок до горла, я задираю голову і дивлюся на верхів’я дерев, з-за яких пробивається сонце і розвіює смуток.
Я мав дитинство, в якому були не тільки веселощі, забави і збитки, я мав щось таке, що не бажав би уже ніколи нікому.
А ти знову біжиш попереду мене і рубаєш прутом голови будякам, але насправді це не будяки, а турки, і ми вертаємо з походу.
– Тату, – кажеш ти, – зараз попросимо маму, аби спекла нам пляцок. Такий самий, як пекла твоя бабуся. Ти ж пам’ятаєш, який він був?
11.09.2016