Українська справа в Росії.

Від декількох тижнїв у російській пресї помітно знов збільшеннє уваги до українського питання. Як реакційно-шовінїстичні, так і національно-поступові часописи присвячують, хоч і з ріжних поглядів, докладні статї українській справі. Така уважність Москалїв до народу, якого по колишнїй офіціяльній заяві російського правительства — "не було, нема й не може бути", не являєть ся несподїванкою. Вже на останнїм засїданню Державної Думи трудовики й соціялїсти, як ми в свій час згадували в нашій часописи, рішучо зажадали поставлення національного, а зокрема українського питання на денний порядок. Думу розігнано й обговореннє національного питання перенесено переважно на шпальти часописей.

Збільшеннє терену російської окупації в східній Галичинї та змаганнє Росії за всяку цїну перегнати центральні держави в розвязцї польської справи збільшили знов актуальність українського й польського питання в Росії. Коли справа польського королївства, зайнятого центральними державами, зробила ся в деякій мірі академичною, то українська справа не втрачав своєї реальности і князь Евгенїй Трубецкой у "Русск-ім Слов-і" ставить її на перше місце, хоч і розвязує її більш нїж сумнївно. З огляду на те, що князь Трубецкой є впливовий полїтиком, а його погляд на українське питаннє є разом з тим і поглядом значної частини російських лїбералів, подаємо сю статю, поминаючи місця, що не торкають ся безпосередньо української справи. Сю статю надрукувало "Русское Слово" з 6 серпня п. з. "Російські перемоги й найблизші національні завдання".

З початку статї князь Трубецкой говорить про ті розчарування, які принесла російському громадянству націоналїстична полїтика правительства в завойованих краях та його спроби позбавити значіння відомий манїфест Миколи Миколаєвича. "Коли сї спроби повторять ся й тепер, матимуть успіх", — пише Трубецкой — "духовий зміст цїлої "атєчествєнной вoйни" — (війни за рідний край) затратить ся, а се сотворить для Росії нові небезпеки"... "Наші перемоги знову висувають на перший плян ряд дуже важних національних питань. Я не буду говорити про те, як їх у нас досї рішали; але я вважаю необхідним зазначити те їх рішеннє, котре я вважаю єдино правильним. Наше посуненнє насеред у Галичинї робить передовсїм необхідним те чи инше негайне piшeннє українського (всюди підчеркненнє "Русского Слова") питання. Від того, як ми поставимо ся до сього питання, залежить сама певність наших здобутків у Галичинї. В інтересї цїлої Росії необхідно, щоб в особі Галичан ми здобули приятелїв, а не ворогів, щоб прилученнє до Росії було добром не лише для Росії, але й для Галичини. Але щож ми повинні зробити для сього?

Здавало ся-б, для сього ми повинні забезпечити населенню завойованих країв цїлковиту неторканість його вікового ладу, його побуту й віри і се цїлком незалежно під того, чи вважаємо ми Галичан Москалями чи інородцями. Коли вони "русскіе" (Москалї), до їх національних окремішностей треба ставити ся з тим більшою повагою. В сїм випадку треба вважати "русскою" їх рідну мову, "русскою" треба уважати цїлу їх культуру. Її треба берегти старанно яко цїнну окремішність "русского'' елєменту. Наш войовничий націоналїзм мислить саме навідворіт. З його погляду, коли Українцї — "русскіе", се значить, що вони не сміють учити ся на рідній мові й не повинні держати ся віри батьків. Тіж самі московські націоналїсти, котрі в деякій мірі признають право на самостійну національну культуру Полякам та иншим інородцям, не признають сього права Українцям лише тому, що вважають їх "русскими". В такім відношенню до Українцїв криєть ся разяча протирічність; не можна-ж признати їх одним з нами народом і властиво тому бачити в їх мові та звичаях вислів чужого й ворожого нам національного руху. Не трудно уявити собі, які наслїдки може дати ся протирічність у практичній полїтицї. Коли російська окупація причинить ся до припинення занять в українській школї, коли вона буде загрожувати самому істнуванню сеї школи, ми матимемо собі ворога в кождім українськім школярі та його батьках. Навіть нашим прихильникам у Галичинї впоїмо ми сим думку, що російська влада є для них не прилученнєм до Росії, а тяжким чужоземним ярмом. Жадна протиросійська пропаґанда не може принести нам більшої шкоди нїж така національна шкільна полїтика й така віроісповідна полїтика, котрі впоюють у Галичан переконаннє, що від Австрії повинні чекати ненарушености їх віри.

Коли у відношенню до інородцїв русифікаторська полїтика одіозна, то у відношенню до "русскихъ" вона крім того й безглузда. Коли ми уважаємо Галичан віткою "русского" народу, нема нам чого дбати про те, щоб вони стали руськими; ми повинні признавати "русскими" й те нарічє, котрим вони говорять, і ту школу в котрій вони досї вчили ся. Їм треба впоїти переконаннє, що Росія прийшла до Галичини не ламати, а охороняти їх віковий лад. Державно-великоруську мову треба завести в галицькій школї яко новий обовязковий предмет, а не яко мову навчання, якою повинна лишити ся українська мова. А особливо не повинно бути жадного ламання навчання й жадного припинення шкільних студій у зайнятих нами місцевостях. Коли ми ставимо собі цїлю злиттє Галичан з автохтонним російським населеннєм, ми повинні відразу дати їм переконання, що бути російським — се значить для них не зректи ся своєї віри й національної окремішности, а зберегти їх".

Нам неясне, чого властиво хоче Трубецкой, забезпечити національний розвиток галицьких Українцїв, чи улекшити їм злиттє і асиміляцію з Москалями. Але найбільшою непослїдовністю висновків князя Трубецкого є те, що він бере в оборону самих лише галицьких Українцїв, не згадуючи жадним словом про російських Українцїв. Е. Трубецкой не може не знати про істнуваннє 30 мілїонів російських Українцїв. Їх національну окремішність признала не лише російська Академія Наук, а й більшість конституційно-демократичних товаришів князя Трубецкого. Російські Українцї не мають нїяких національно-полїтичних прав у порівнянню з галицькими братами, а чомуж російські лїберали не вжили всїх залежних від них засобів, аби надати національні права російським Українцям, ранїйше нїж аґітувати за прилученнєм галицьких Українцїв?

Воно виглядає дуже по людяному, коли князь Трубецкой виступає в оборонї галицьких Українцїв ранїйше навіть, нїж цїла східна Галичина опинила ся під властю Росії, але в самій Росії правительство нищить найменші познаки національного життя Українцїв і російські лїберали не роблять жадних конкретних висновків з такої полїтики правительства супротив Українцїв. Трубецкой гадає, що "в інтересї Росії" лежить здобути в особі Галичан у разї їх прилучення до Росії не ворогів, а приятелїв. Але князю Трубецкому мусїло-б упасти на думку, що бути приятелями держави, яка немилосердно гнїтить 30 мілїонів Українцїв, галицькі Українцї не можуть. Шовінїстичні експерименти в Галичинї — гадає Трубецкой — сотворять "нові небезпеки для Росії", але небезпеки для Росії від угнїтання російських Українцїв він не бачить. Дивне полученнє далекозорости з полїтичною короткозорістю буває в російських лїбералів...

З міркувань князя Трубецкого Українцї повинні собі добре запамятати, що дістати якісь національні права вони можуть не з ласки, а лише "в інтересї Росії". Примусити Росію признати національно-полїтичні права Українцїв можуть лише "нові небезпеки для Росії'', себто небезпека втрати України. Й усунути сю небезпеку російські лїберали очевидно не в силї. Против їх хисткого, мінливого, нерішучого й непослїдовного становища супротив українського питання виступають реакційні шовінїсти та проголошують на сторінках "Колокола" й инших реакційних орґанів яскраво означену, послїдовну полїтику гнетення Українців.

Згадані вище закиди князя Трубецкого на адресу реакціонерів, які по його думцї творять нові небезпеки для Росії, сильно дратують "Колоколъ": "духовий зміст війни", зазначений Трубецким, "Колоколъ" називає "самознищеннєм Росії". Таким робом реакційні шовінїсти й поступові націоналїсти марки князя Трубецкого не можуть погодити ся щодо теперішньої тактики в українськім питанню. Суддею в їх спорі являєть ся російське правительство, а воно йшло досї та йде тепер за вказівками не лїбералів, а реакціонерів.

Зокрема дїяльність Coюза визволення України поза межами російської деспотії обурює дуже російських реакціонерів. "Колоколъ" доносить, що з подібним обуреннєм стaвить ся до дїяльности Українцїв і анґлїйський "Daily Теlegraph". "Колоколъ", пінячи ся від злости, оповідає своїм читачам про видаваннє нашої часописи та її ґрунтовні засади, цитуючи часом і місця, що найбільше дратують його. Орґан російських реакціонерів сильно занепокоєний також тим, що "інтерес Нїмеччини до українського питання постійно зростає". Він подає докладно й назвища членів президії товариства нїмецьких пособників українських визвольних змагань "Україна", програму журналу сього товариства "Osteuropäische Zukunft" і т. д. Нїмецька інформаційна дїяльність в українській справі: уладжуваннє відчитів, видаваннє книжок і т. д. також не минає уваги співробітників "Колокола", а з відчитів професора Онезорґе ся газета цитує навіть цїлий уступ, який найбільше вразив російських шовінїстів. Згадує "Колоколъ" і про журнал в угорській мові "Ukraina" присвячений справам України, — про все за "Вістником Союза визволення України".

На домаганнє полїтичної незалежности України, виставлене "Вістником Союза визволення України", кидаєсть ся "Колоколъ" з цїлою нездержаністю чорносотенної полєміки, висловлюючи ся щодо сього цїлком відкрито: "Українцї не помиляють ся, говорячи, що від Росії їм нема чого чекати добра та що найнебезпечнїйшим їх ворогом являють ся Москалї. Се так, бо та зрада, про яку вже давно знала Росія, осягла в таборі українських дїячів найбільшого напруження". Треба дїйсно безсоромности російського реакціонера, щоб закидати Українцям зраду супроти Росії; Українцї чейже не є російськими наймитами, вони повинні бути вірними лише великим цїлям свого національного розвитку: у великій европейській війнї вони стали по сторонї центральних держав проти деспотичної Росії, бо знали, що Росія несе Українцям і всїм поневоленим народам лише неволю та знищення. Чорносотенцї подурному хочуть виправдати переслїдуваннє російських Українцїв їх "зрадою": Українцїв переслїдують в Росії вже десятки й сотки років без перестанку незалежно від їх відношення до російської держави. Зрештою в "зрадї" обвинувачує "Колоколъ" і галицьких Українцїв, як не в зрадї Росії, то славянству. "Українцї Австрії — то бурян славянства, який розцвітає під усмішкою австрійського сонця разом з болгарським чортополохом". Таким робом не є "зрадником" по "Колоколови"' лише той, хто безоглядно служить хижацьким цїлям російської полїтики. "Не рішати, а порішити на завжди українське питаннє", — радить "Колоколъ", винищуючи зовсїм українство. Ось яке "визволеннє" несе галицьким Українцям реакційна Росія.

[Вістник Союза визволення України]