Франко: від соціаліста до державника

 

ІВАН ФРАНКО: ВІД СОЦІАЛІСТИЧНОГО ФЕДЕРАЛІЗМУ 
ДО НАЦІОНАЛЬНОГО ДЕРЖАВНИЦТВА  

 

Про українську державність, її перспективи й форми, а також про інститут держави як такий Іван Франко висловлювався у поетичних творах і політично-публіцистичних та політично-філософських працях. На відміну від прозового публіцистичного та наукового викладу, який передбачає чітке й точне формулювання думок і дає змогу це зробити, поезія, в силу своєї образної та ритмомелодичної специфіки, настроєвої тональності, залежності від почуттєвих сплесків, буває неоднозначною і надається до різного сприйняття й розуміння її. Уважний погляд здатен помітити непоодинокі відмінності між тим, що виражав Франко у поезії під натхненням і формальними вимогами віршового розміру, і тим, що він писав у публіцистичних і наукових працях. У національно-патріотичній, соборницько-державницькій поезії Франко – співець, натхненник, виразник, у публіцистиці – прагматик, теоретик, реальний політик. Ясна річ, його поетичні та публіцистичні висловлювання на тему державності доповнюють і прояснюють одне одного (частіше другі – перших), тому для якомога повнішого уявлення про його погляди варто брати до уваги ті й ті висловлювання. Але зручніше розглядати поетичні та публіцистичні роздуми Франка окремо, що й зроблю в цій розвідці, зосередившись на других.

 

У політично-філософській публіцистиці Франко порушує, по суті, три ключові проблеми: 1) доцільна й можлива форма української державності (федерація, територіальна чи національна автономія, політична самостійність), 2) оптимальна форма держави як такої, 3) співвідношення прерогатив держави та прав і свобод людини. У цій статті простежу Франкові погляди на українську державність. На цю тему за останні 30 років з’явилося чимало публікацій, але проблема полягає в тому, щоби збагнути, який точно зміст укладав Франко щоразу у відповідні терміни й  поняття, й на цій основі адекватно й якомога повніше відтворити динаміку його розмислів.

 

 

На соціалістичних і федеративних засадах (1878–1883)

 

У ранній брошурі «Катехізм економічного соціалізму», написаній 8 серпня 1878 року польською мовою нібито від імені «нас, поляків» (задля конспірації місцем написання вказано Липськ, тобто Ляйпціґ) і того ж року виданій анонімно без назви (передрукована в українському перекладі під редакторською назвою «Що таке соціалізм?» [т. 45, с. 44–55]) ¹, Франко, начитаний у марксизмі (покликався на «Карла Маркса, відомого німецького соціаліста» [т. 45, с. 45]), твердив, що «розвиток кожної народності, – справді прекрасний і вільний, – може настати тільки при соціалістичному ладі як найвільнішому і такому, що забезпечує народові матеріальне існування». Як аргумент проти національної державності він повторював марксистську тезу про соціальну експлуатацію як найбільше зло, що не зникне й у національній капіталістичній державі:

«<…> Незалежність політична взагалі нічого не значить для людей порівняно з внутрішнім соціальним рабством. Яка користь буде для нашого народу з того, що наші податки замість росіянина чи прусака буде брати і витрачати уряд, який складається з наших власних панів, що дбають так само, як росіянин і прусак, лише про самих себе, а не про благо народу? Яка користь нам з того, що будемо мати власного короля, в той час як лихварі і капіталісти будуть нас обдирати і визискувати, як і раніше?» [т. 45, с. 55].

 

Хоч би як заманливо звучали такі фрази, запозичені з марксизму-енгельсизму, тодішніх західноєвропейських теорій соціалізму, насправді вони досить спекулятивні й небезпечні. Звісно, нема потреби ідеалізувати «наших власних панів» і обстоювати їхню недоторканність ні в минулому, ні в сучасному, проте історичний досвід різних країн доводить, що «внутрішнє соціальне рабство» все-таки менше зло, ніж зовнішнє національне. Через демагогічні популістські аргументи, які розпалювали внутрішньонаціональну соціальну ворожнечу, послаблювали національну консолідацію, більшовикам удалося завоювати Україну під час революції та війни 1917–1921 рр., тоді як польський народ на такі доводи тоді не піддався і, згуртувавшись і піднявшись на захист Вітчизни як найбільшої національної цінності, зумів оборонити власну державність, розгромивши більшовицькі орди під Варшавою.

 

Враховуючи те, що поляки пройняті «національним почуттям» та ідеєю «виборення політичної незалежності», Франко в тій брошурі доводив, що для осягнення цієї мети треба переорієнтуватися на соціально-економічні пріоритети: «Доки не подамо народові надії на соціальну реформу, тобто на поліпшення його матеріального існування, він не стане всім гуртом до виборення своєї і нашої [тобто цілої нації. – Є.Н.] політичної незалежності» [т. 45, с. 55]. Такий довід слушний у тому сенсі, що національна державність задля тривкості має спиратися на соціальні здобутки і що піклування про соціальні достатки зміцнює національну державність, але він зовсім не є підставою для відмови од боротьби за національну незалежність чи підпорядкування її, згідно з соціалістичними настановами, соціальним пріоритетам.

 

Через двадцять з гаком років, мислячи самостійно, Франко у статті «Поза межами можливого» (ЛНВ. – 1900. – Т. 12. – Кн. 10) відмовився од твердження про рівнозначність чужих і своїх визискувачів і підкоригував свою думку в бік національних пріоритетів, зазначивши, що «змагання до усунення економічного визиску мусить <...> бути змаганням до усунення визискувачів своїх чи чужих, а в разі даного вибору певно насамперед чужих, а потім своїх» [т. 45, с. 280].

 

Раніше ж у листі до Ольги Рошкевич від 20 вересня 1878 р. Франко висловив упевненість у можливості федеративного вирішення національного питання при майбутньому «соціалістичному ладі»: «Народи культурні вступають з собою в вічну федерацію, а всякі можливі їх звади залагоджує межинародний виборний суд. <…> при такім ладі зможуть далеко скорше і свобідніше розвиватися поєдинчі народності», бо «соціалістичний лад зовсім не противний національному розвиткові» [т. 48, с. 113].

 

Франків закид у статті «Література, її завдання і найважніші ціхи» (Молот. – Л., 1878) стосовно того, що «наші [галицькі. – Є.Н.] й українські [наддніпрянські. – Є.Н.] народовці так давно вже балакають о самостійності, а й досі чи не вміли, чи не сміли договоритися до ясного і одвертого заявлення свого права на самостійність політичну, яко свобідна, сполучена громада людей – робітників української породи супроти других слов’янських і неслов’янських порід», ще не означав, що сам Франко тоді обстоював політичну самостійність української нації, бо далі від себе він говорив узагалі про потребу «повної свободи політичної і суспільної» [т. 26, с. 9], що узгоджувалося з його попередніми висловлюваннями того ж року про соціалістично-федералістичне вирішення національного питання.

 

Показово, що в листі до Михайла Павлика в Женеву наприкінці червня 1879 року Франко, обстоюючи пріоритет соціального прогресу, насміхався над консервативним самостійницьким україноцентризмом народовця Володимира Барвінського, постульованим у статті «Відповідь п. М.П.Драгоманову (з причин нападів в “Громаді”)» (Правда. – 1879. – Вип. 6):

«Д[обродій] Барв[інський] друкує тепер у “Правді” страшне сокрушеніє Драгоманова, але то таке сокрушеніє, що ви всі там і не стямитеся, побачите! <…> А то геть-геть забрали нас під свою диктатуру і запрягають у ярмо якогось там неозначеного прогресу, а тут ми, смирні люди, прогресу ніякого не бажаємо, а тільки своєї самостійної національності. <…> Нам нашої самостійності і самоуправи давайте, а скоро те, то наш народ і без прогресу геть-геть забіжить» [т. 48, с. 188–189].

 

Наприкінці листа Франко обурювався, що Павлик надіслав йому якусь «статтю про гетьманів» [т. 48, с. 190] (можливо, розвідку І. Нечуя-Левицького «Українські гетьмани Іван Виговський та Юрій Хмельницький», видану згодом у Львові 1881 року):

«Хіба <…> нема що ліпшого друкувати, як таке свинство, котре нікого не обходить, крім Барв[інського] et comp[aniam] [і компанію (лат.). – Є.Н.]. Нам тепер треба подавати важніші речі – у нас і так тота нещасна, лихо понята історія довела до того безглуздого націоналізму та самостійництва, котрим “Правда” так величається, як порося орчиком» [т. 48, с. 190–491].

 

Складнощі й суперечності у погодженні національного питання з соціалістичною доктриною виявляє брошура польською мовою «Program socjalistów galicyjskich» [«Програма галицьких соціалістів»], яку Франко написав разом із польськими діячами Болеславом Червенським і Людвіком Інлендером 1880 року (видана в Женеві 1881-го). Хоча в ній визнавалося: «Національна справа відносно самої основи соціалізму є справою другорядною» [т. 45, с. 454], – усе ж автори декларували: «Ми є прихильниками якнайширшої федерації і переконані, що кожний народ може розвиватися успішно тільки при умові окремого існування і цілковитої свободи» [т. 45, с. 460]; «Наше бажання – щоби польський і український народи здобули незалежне національне існування» [т. 45, с. 462].

 

У рецензії (Світ. – 1882. – №15) на збірку «Хуторна поезія» Пантелеймона Куліша (Л., 1882) Франко розв’язував питання української державності двояко. Щодо історичного минулого шкодував, що козацька Україна не змогла вибороти незалежності: «Хто знає, чи не була б нині Україна освіченою, самостійною країною, коли б при помочі Мазепи удалось було шведам побити під Полтавою Петра?» [ПК, с. 13]. А щодо майбутнього орієнтувався на доктрину Енгельса про неможливість побудови соціалізму в окремо взятій країні («Принципи комунізму», 1847), тому піддав критиці Шевченків вислів із послання «І мертвим, і живим…» «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля»: «<…> в будущині воля в нашій, українській хаті неможлива без рівночасної волі у всіх сусідніх нам слов’янських хатах, а й тота знов неможлива без волі в цілій Європі. Значиться, і воля, свобода, коли має бути правдивою, повною волею у нас, мусить основуватися на волі межинародній, загальнолюдській» [т. 26, с. 162]. Звичайно, чим більше сусідніх країн дотримується ліберально-демократичних засад (Франко, однак, мав на увазі соціалістичні), тим сприятливіше для «волі» суміжної держави, але це не означає, що окремі країни не можуть бути досить вільними самі по собі, завдяки створеним внутрішніх умовам.

 

У статті «Наше теперішнє положення» (Діло. – 1883. – №19, 17.ІІ/1.ІІІ; №21, 22.ІІ/6.ІІІ; №23, 26.ІІ/10.ІІІ; без підп.) Франко заявляв: «Ми, русини, від давен-давна були і єсьмо елементом автономічним і федеративним; ми переконані, що тільки на дорозі найобширнішої культурної, адміністративної і судової автономії поодиноких племен і їх дружнього федеративного зв’язку дасться перевести регенерацію державного життя» [т. 46, кн. 1, с. 308]. Сказане це було з приводу розширення компетенції Галицького крайового сейму, чого домагалися польські посли до Державної Ради у Відні. Попри те, що раніше Франко спонукував галицьких і наддніпрянських народовців бути послідовними й заявити про право українців «на самостійність політичну», сам він тепер виявився політичним реалістом і обмежився автономістсько-федеративною заявою, яка в такому обережному формулюванні (без пов’язання із соціалізмом і конкретизації щодо національно-територіального поділу Галичини) відповідала поглядам і місцевих поляків, і народовців, і драгоманівців.

 

Ігнацій Дашинський

 

За спогадами радикала Северина Даниловича, написаних у 1930-х рр., «здається <…>, в році 1883, склалась потаємна спільна конференція для уложення плану польсько-української угоди. Іменно я, Франко і Іван Белей з українців, а Дашинський, теперішній сенатор, Вислоух і якийсь Залеський, студент з Варшави, з поляків <…> уклали програму угоди. <…> Тоді одноголосно ми згодились на те, щоб поляки з українцями злучились до боротьби проти російського царату та щоб стреміли до створення федералістичної спілки держав, устроєних на соціалістичний лад» ². Йдеться про одного з братів Дашинських, польських публіцистів, які від 1882 року мешкали у Львові: соціалістичного діяча Фелікса Дашинського (1863–1890) або політичного і державного діяча Ігнація Дашинського (1866–1936). Правдоподібно, описана подія трапилася дещо пізніше, бо Болеслав Вислоух (1855–1937), польський публіцист, громадсько-політичний діяч і видавець (зокрема в 1887–1919 роках – газети «Kurier Lwowski», де в 1887–1897 рр. працював Франко), прибув до Львова 1885 року.

 

Отож у вирішенні національного питання Франко в 1880-х рр. стояв на соціалістичних і федеративних засадах.

 

 

Пріоритет соціалістичної ідеї над національною (1890–1895)

 

Якщо на зламі 1870–1880-х років питання відновлення української державності та її майбутніх форм Франко обговорював у зв’язку з ідеологічним протиборством народовців і соціалістів у Галичині, то в 1890-х рр. каталізатором актуалізації цього питання стали «молоді» радикали. На установчому з’їзді Русько-української радикальної партії (РУРП) 4–5 жовтня 1890 року Франко й Остап Терлецький рішуче відхилили пропозицію В’ячеслава Будзиновського записати в максимальній частині програми домагання відбудови української держави, а в мінімальній – поділу Галичини на польську (Західну) й українську (Східну), позаяк, на їх думку, потрібно об’єднати сили місцевого українського та польського селянства у боротьбі зі шляхтою:

«Іван Франко промовляв дуже остро проти домаганя поділу “Галіції”, кажучи, що нам “єдність краю потрібна, бо горожанську рівноправність і землю від панів здобудемо аж тоді, коли прийде загальне голосованє і усвідомлений малопольський мазур стане грудь при груди з українським хлопом та спільно з нами вдарить на польську шляхту. Коли ж край поділимо на польський і український, то така спілка з польськими хлопами буде неможлива”» ³.

 

На той час Франко, головно під впливом Драгоманова, віддавав перевагу соціалістичній ідеї над національною. Ухвалену на вічі галицьких українців у Відні 18 грудня 1890 року резолюцію, якою стверджувалося, що «суспільність руська для уможливлення єї культурного життя мусить посідати повну самостійність політичну», тобто управляти «сама своїм суспільним житєм», Франко і Павлик піддали різкій критиці в редакційній статті «Руське державне право і народна справа», бо вважали, що «програма “радикалів” віденських основана на фікції державности, а посередно на інтересах тих верстов, котрі в разі заведення самостійної руської держави в першій лінії з неї би користали, коли тим часом доля робучого люду, в такій самостійній державі, могла би навіть погіршитися». На переконання авторів, національна державність не обов’язково веде до соціального добробуту народних мас, а в тогочасних умовах навіть становить перешкоду для нього. Важливішим натомість є домагатися встановлення соціалістичного ладу, бо це, мовляв, дасть змогу запровадити дійсне суспільне (громадське) самоврядування:

«Самостійність політична в наших часах – се діло страшенно коштовне: для єї виборення і піддержування потрібно затрати такої маси сил і капіталів, що ними любісінько, в рамах існуючих держав, можна устроїти людові робучому далеко корисніше житє. Приміри Сербії, Болгарії, Румунії показують нам наглядно, що самостійність політична, навіть дуже дорого окуплена, зовсім іще не значить поправу долі робучого люду, ані не запевнює цілої “самостійної держави” від чужого визискування економічного і політичного. Нині, при величезнім розвою капіталізму, самостійність політична малих держав є майже простою фікцією <…>. Управляти своїм суспільним житєм міг би народ тілько тоді, коли би був уведений в житє в найширшій мірі ідеал соціалістичний <…>» ⁴.

 

Як на негативний приклад Франко і Павлик вказали на молодочеський націоналізм, який призвів до того, що «більшість чеських інтелігентних людей дійшла до крайнього фанатизму національного, так що, напр[имір], уважає для себе обов’язком не прочитати ані одної німецької книжки»; притому «в відносинах суспільних той націоналізм дуже добре годиться з безоглядним визискуванєм свого ж таки брата-чеха робітника» ⁵. Зі статті видно, що автори орієнтувалися не так на державу як форму специфічної політичної організації суспільства, як на громадянське суспільство: «<…> Думка “радикалів” віденських про таку “самостійність  п о л і т и ч н у,  при котрій би народ сам управляв цілим своїм житєм  с у с п і л ь н и м”, являєся в наших очах простою нісенітницею, бо ж  с у с п і л ь н е  житє тілько в дуже невеликій мірі управляєся управами політичними» ⁶.

 

У ранішій статті «Формальний і реальний націоналізм» (1889) Франко твердив, що «розвій народності [у сенсі нації. – Є.Н.] у всіх її питомих  ф о р м а х  (мові, звичаях, одежі і т. п.)» «є  т і л ь к и  о д н и м  з  п р о я в і в  р о з в о ю  н а р о д у, проявом рівнорядним з розвоєм економічним, громадським, освітнім і т[аке] і[нше]. <...> не можна його уважати за щось кардинального, найважнішого і виключно міродайного [авторитетного. – Є.Н.]: розвій народності без розвою  ж и в о г о  н а р о д у, його добробуту, освіти, рівності громадської і прав горожанських [громадянських. – Є.Н.] є або пустою мрією, доктриною або штучним, тепличним витвором. <…> Нація, котра помирає з голоду, в котрій 90% людей не вміє ні читати, ні писати і не має de facto ніякої політичної волі, – така нація потребує хліба, азбуки і конституції; театрами, концертами “національними”, романами й поезіями дуже мало їй можна прислужитися» [т. 27, с. 356].

 

Порушені тут питання дискусійні й навіть певною мірою актуальні: за очевидною деякою  аналогією, їх можна обговорювати стосовно сьогодення. Але зосередимось на тогочасності. Для тодішнього Франка, як і для Павлика, «націоналізм» як «остаточно сума прикмет і потреб нації» полягав у тому, щоб домагатися насамперед «повних горожанських прав для кождого русина, для кождої громади і провінції руської», «поправи економічного биту руського робучого люду», «повної освіти для кождого русина-українця на його рідній мові», аби зробити «сю мову якнайвище розвитою і рівноправною з усіма мовами просвічених народів» (стаття «Наше москвофільство» у журн.: Народ. – 1891. – №3, 1.ІІ; підп.: Редакція [т. 53, с. 257]). Тобто ішлося про забезпечення політичних і соціальних прав і свобод, покращення добробуту українського народу в Австро-Угорській державі, піднесення рівня його культури й освіти, притім рідною українською мовою, що давало би змогу легше освоювати загальнолюдські знання й водночас розвивати саму мову як літературну. При цьому пріоритет надавався правовим і соціально-економічним здобуткам.

 

Згодом Олександер Барвінський зауважив, що «д-р Франко висловився раз дуже знаменно, що єму “байдуже, чи єго засудить хтось в польськім язиці, чи в руськім”, чим, – як дорікнув Барвінський, – зазначив легковаженє головної прикмети націоналізму – рідного язика» ⁷. Хоча конкретні підсудні, справді, зазвичай переймалися передусім тим, який їм буде винесено вирок, і менше тим, якою мовою провадиться судочинство, то все-таки самий факт можливості для підсудних та обов’язку для судочинців використовувати в судовій практиці українську мову розширював сферу її функціонування, підносив її офіційний статус і суспільний авторитет.

 

У статті «Program młodych Ukraińców» [«Програма молодих Українців»] (Kurjer Lwowski. – 1893. – №116, 27.IV; №117, 28.IV; №118, 29.IV; без підп.), що становить огляд з широким дослівним викладом і критичними заувагами програми таємного наддніпрянського «Братства Тарасівців», опублікованої у «Ділі» під назвою «Народна програма молодих українців» (1893. – №80, 13/25.IV), Франко закинув авторам програми, що вони, висуваючи неясні аргументи «проти державної централізації», «ані слова не кажуть про те, як уявляють собі цю повну автономію і децентралізацію російських народів: чи російська держава як така має бути повністю розбита і яким чином? Чи окремі автономні нації мають входити з собою у якісь зв’язки і які, у яких випадках тощо?» (№116).

 

Вдумливий аналітик, Франко-публіцист бачив реальні проблеми і ставив конкретні запитання, розуміючи, що само по собі привабливе поняття-гасло «повної автономії» без продуманого плану, можливостей і засад утілення її в життя залишається прекраснодушною фразою. Далі він лише констатував у максимальній програмі «молодих українців» загальну настанову на «федеративний устрій Росії в дусі програми Драгоманова» (№118). Водночас, сприймаючи світ еволюційно, спостерігаючи за непередбачуваним ходом історії, не схильний до наукоподібної, а то більше метафізичної футурологічної публіцистики, абстрактного конструювання бажаного майбутнього, Франко зауважив, що автори програми «цілком без потреби приписують науці такі твердження, як те, що “Україна завжди буде” тим і тим. До подібних тверджень наука ще не дійшла і, правдоподібно, ніколи не дійде» (№ 117).

 

Обґрунтування доцільності й правомірності самостійного існування України екскурсами у вітчизняну історію Франко вважав хибним, а з огляду на тодішній стан національної свідомості українського суспільства в підросійській Україні – непереконливим: «<…> жодного спеціально українського національного життя історія не знає: Україна жила до кінця ХІІІ ст. спільним життям із цілою удільною Руссю, пізніше – спільним з Литвою, Польщею, Москвою і Росією, а її нинішній стан такий, що національне самостійне життя в усіх відношеннях є лише ідеалом, pium desiderium [благочестивими бажаннями. – Є.Н.] – і то не всіх народних мас, навіть не всієї інтелігенції, а лише жменьки тих, хто найсвідоміше, найпалкіше і найжвавіше відчуває тенденції часу. Маємо усіляке визнання і повну симпатію до тих ідеалів, але навіщо ґрунтувати їх на ілюзіях або на історичних фальшах, які до того ж цьому ідеалові жодної живої сили не додають?» (№117). Тодішня націєтворча думка й національні почуття Франка роздвоєні: у глибині душі він бажав би самостійності українського народу, проте як політичний аналітик бачить проблематичність і навіть ілюзорність її осягнення у тогочасних умовах.

 

На ту пору Франко зводив свободу нації передусім до загальнолюдських свобод. Його не задовольнило неясне формулювання авторів програми про «національну свободу», й він повчав їх: «Свобода взагалі – це річ негативна (брак перешкод і там [тама – гребля, гатка, тут переносно: протидія. – Є.Н.]), а тому не може мати жодних позитивних якостей ⁸. А якщо під туманним висловом “національної свободи” маємо розуміти “свободу нації”, то в чому має проявлятись ця свобода? Чи не в загальнолюдській, тобто міжнаціональній свободі одиниць, корпорацій, зібрань тощо?» (№117). Попри критику, Франко визнав: те, що «молоді українці підносять вельми виразно національний бік», «надзвичайно важливо, особливо для російських відносин, властивістю яких є <…> притуплення партикуляристичних і національних почуттів. Посилення цих почуттів, особливо якщо воно виявлятиметься не в самій лише глухій ненависті до “ненаситної Москви” <…>, а піде в парі з широкими цивілізаційними прагненнями, може бути початком великих змін у структурі й фізіономії російського колоса, і з боку всіх пригноблених націй мусить бути сприйняте з найбільшою симпатією» (№118).

 

З наведених роздумів видно, що Франко орієнтувався на єдність національного, загальнолюдського та цивілізаційного.

 

 

Перехід на національно-державницькі позиції (1896–1907)

 

 

Нагодою для дальшого публічного обговорення проблеми політичної самостійності України став вихід книжки Юліяна Бачинського «Україна irredenta (по поводу еміґрації): Суспільно-політичний скіц» (Л., 1895). У рецензії, написаній на початку 1896 р. й надрукованій у шостій книжці журналу «Житє і Слово» за 1895 р., яка вийшла наприкінці весни 1896 р. (т. 4), Франко скептично сприйняв його «марксівські» прожекти майбутнього, що сягали непевної «інтернаціональної» далечини, натомість прихильно поставився до національно-державницьких акцентів автора, котрий, як переповідав, «доказує, що Україна <…> мусить швидше чи пізніше статися самостійною державою, витворити свою літературу і штуку, зукраїнщити всі різнородні елементи на своїй території, а бодай скупити їх довкола спеціальних українських інтересів економічних» [т. 53, с. 553]. У відповідь на таке обґрунтування конечності української державності у майбутньому Франко допустив імовірність здійснення політичної самостійності України: «А раз відчута буде – у кого з національних, у кого з економічних причин – потреба політичної самостійности України, то справа ся ввійде на порядок дневний політичного життя Европи і не зійде з нього, поки не осущиться» [т. 53, с. 556]. Однак при цьому Франко схилявся тоді до того, що політична самостійність України може вирішитися у формі федеративної єдності з Росією: «Звісно, термін “політична самостійність” не треба розуміти зараз як цілковитий сепаратизм від Росії, як конечність сотворення окремої української держави. Політична самостійність можлива і в зв’язку з Росією, при федеральнім її устрою. До такого устрою пруть, власне, факти економічного життя, <…> промисли різних територій Росії доповнюють себе взаємно <…>» [т. 53, с. 556].

 

Дальшу еволюцію Франка до націєцентричних і автономістських переконань засвідчує його стаття «З кінцем року» (1896). Її спрямування – націєтворче: автор орієнтував наддніпрянську інтелігенцію на формування «радикального національно-політичного руху», «щоби Україну зробити політичною силою», і мотивував це упевненістю в тому, що «упадок абсолютизму в Росії буде не нині, то завтра, а конституційна управа дає поле  г о т о в и м  с и л а м  до конкуренції» ⁹. Цей «радикальний по ідеям і свідомо національний, український рух по характеру серед вашого селянства, серед ваших робітників <…>» мав би полягати, за Франковим задумом, у «радикальній агітації», хоч би навіть «нелегальною дорогою» ¹⁰, усно та поширенням забороненої політичної літератури. З приводу того, що «пішли Желябови, Кібальчичі і сотки других українців на боротьбу за всеросійську революцію», Франко з «болем і досадою» зауважив: «<…> якби ті люде були зуміли віднайти український національний ідеал, оснований на тих самих свободолюбних думках, якими були пройняті, і якби повернули були свої великі сили на працю для того ідеалу серед рідного народу, якби поклали були свої голови в боротьбі за той ідеал, ми були б нині величали їх пам’ять в ряді наших найліпших борців – і справа вольної, автономної України стояла б нині і в Росії, і в Европі як справа актуальна, що жде свого рішення <…>» ¹¹.

 

Органічно цураючись публіцистичного фантазерства, Франко тоді ще прямо не ставив питання про повне відокремлення України від Росії та утворення незалежної держави, вважаючи, що майбутні обставини історичного процесу покажуть, на яких міжнаціональних зв’язках і правових умовах зможуть будуватися відносини між обома країнами. У кожному разі, розумів, що чим вищий буде рівень національної самосвідомості, згуртованості, героїчної самопосвяти й організованості українців, тим більше прав і свобод їм вдасться вибороти у змаганнях із сусідніми націями.

 

На відміну від свого ранішого ігнорування політичної й економічної незалежності від чужинців у «Катехізмі економічного соціалізму», Франко в «Нашій економічній програмі» (Свобода. – 1900. – №7–10–11, 13.–17.ІІ / 1.ІІІ–30.ІІІ / 12.ІV), що була частиною «Народної програми» Української національно-демократичної партії (УНДП), уже ставив за мету національну економічну незалежність галицьких українців: «Змагаємо до того, щоби наш народ в продукції, кредиті та торгівлі визволився від зависимості і визиску із сторони інших народів і країв, щоби мав у своїх руках потрібні средства продукції, передовсім землю, та розвинув у себе свій власний промисел, торгівлю і кредит» [т. 44, кн. 2, с. 523–524].

 

У написаній раніше статті «Наше москвофільство» (1891) Франко і Павлик застерігали:

«<…> Говорячи про національний розвій, національну літературу і т. и., ніколи не треба забувати, що розвій та просвіта – взагалі діло інтернаціональне, оскільки вони означують призбирання певного засобу інтернаціонального знання, теоретичного й прикладного, <…> і взагалі вступ нашого народу в той круг міжнародної праці фізичної й духової, що відбувається через обопільну обміну всяких здобутків і в’яже ті народи немов ув одну тісно зорганізовану спілку. <…> Націоналізм, котрий би старався відгородити нас від такої спілки з освіченими народами, ми вважаємо напрямом шкідливим <…>. Те саме треба сказати й про національну літературу, котра у нас доти не стане справді національною, доки не буде правдиво людською, т. є. доки не буде в національній формі, т. є. рідною мовою, без ніяких патріотичних чи національних оглядів зображувати дійсних людей, яких виплоджує наш край <…>. Шукаючи ідеалу чисто людського, будьмо певні, що тим, власне, будемо змагати й до ідеалу національного, бо ж поза ідеалом чисто людським ніякого ідеалу взагалі нема» [т. 53, с. 258].

 

Тут акцент зроблено на інтернаціональному характері національного розвитку та освіти і на загальнолюдських ідеалах національної літератури, які постулюються як запорука вираження в ній національного ідеалу (інакше кажучи, шлях до національних вартощів лежить через загальнолюдські). Й у цьому є своя слушність. Згодом у «[Промові на 25-літньому ювілеї]» його літературної та наукової діяльності (30 жовтня 1898 р.; першодрук: ЛНВ. – 1898. – Т. 4. – Кн. 11) Франко в тому ж дусі наголосив: «Головну вагу клав я завсігди на здобування загальнолюдських прав, бо знав, що народ, здобуваючи собі загальнолюдські права, тим самим здобуває собі й національні права» [т. 31, с. 309].

 

Тим часом через два роки у статті «Поза межами можливого» (ЛНВ. – 1900. – Т. 12. – Кн. 10) Франко змістив акценти з інтернаціонального та вселюдського на національне, підкресливши, що «у сфері суспільного і політичного життя» «синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою  н а ц і ї. Все, що йде поза рами нації, – се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити  с в о є  д у х о в е  в і д ч у ж е н н я  в і д  р і д н о ї  н а ц і ї» [т. 45, с. 284].

 

Як видно з попередніх міркувань Франка в цій статті, його критика недооцінки нації стосувалася Драгоманова, а також «одностороннього марксівського економічного матеріалізму чи фаталізму» [т. 45, с. 283]. Про Драгоманова Франко зауважив, що «глибока і сильна віра в західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі заслонювала перед його очима ідеал національної самостійності, ідеал, що не тільки вміщує в собі оба попередні, але один тільки може дати їм поле до повного розвою» [т. 45, с. 283]. Зрештою, Франко таким чином переглядав і свої погляди на діалектику загальнолюдського та національного в сучасному розвитку людства, на роль, вагу й перспективи феномену нації. Під впливом «молодих» радикалів, передусім В.Будзиновського і Ю.Бачинського, а також іще молодших «державників» (І.Голубовича, членів «Молодої України») він зазначив, що хоч «ідеал національної [мається на увазі: державної. – Є.Н.] самостійності <…> лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого», усе ж «тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати» «його осущення» [т. 45, с. 285].

 

Допускаючи в майбутньому здобуття незалежності України й орієнтуючи співвітчизників на боротьбу за цей ідеал, тобто стаючи національним державником, Франко у своїй націософії не замикався на націєцентризмі, не вважав розвиток нації самодостатньою і кінцевою метою еволюції людства, а прозірливо допускав у майбутньому можливість добровільних міжнаціональних об’єднань (союзів), розглядаючи всебічний і повний розвиток окремих націй як неодмінний і неминучий етап до вселюдської єдності: «Може бути, що колись надійде пора консолідування якихсь вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але се може статися аж тоді, коли всі  н а ц і о н а л ь н і  змагання будуть сповнені і коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних споминів» [т. 45, с. 284]. Боротьба сучасних націй світу за свою незалежність, створення і зміцнення окремих національних держав підтверджує Франкові думки про визначальну роль національного чинника в новітній історії.

 

Так само всупереч патетиці своєї статті «Формальний і реальний націоналізм» та спільної з Павликом статті «Руське державне право і народна справа» Франко у статті «Поза межами можливого» гостро полемізував з тими, хто «проти ідеалу політичної самостійності виточують як першу гармату – <…> жолудкові ідеї», тобто «економічний чинник в народнім житті», мовляв: «Рятуймо свій бідний народ, підносім його економічно, а не гаймо часу на пусті мрії про далекі, до зреалізування неможливі ідеали». Тепер він сам, визнаючи, як і раніше, що «економічне питання таке важне, таке основне,  що й при справі політичної самостійності всякого народу <…> треба класти його як вихідну точку» [т. 45, с. 279], вже доводив конечність національного самовладдя для економічного добробуту, а звідси відводив «економічному чинникові» першорядну роль у спонукуванні народу до здобуття національної самостійності: «А що значить політична несамостійність якоїсь нації, як у остатній лінії такий її стан, що вона мусить без опору дати визискувати себе іншій нації, мусить віддавати часть здобутків свої праці на цілі, які з її розвоєм і забезпекою не мають нічого спільного? Значить, жолудкові ідеї, тобто національно-економічні питання самі собою, з залізною консеквенцією пруть усяку націю до виборювання для себе політичної самостійності, а в противнім разі розкривають перед нею неминучу перспективу економічного невільництва, занидіння, певпаризації, культурного застою і упадку» [т. 45, с. 280].

 

Важливими подіями, що стимулювали перехід Франка на державницькі позиції, були публічні акції, передусім студентські, у Львові 1897–1900 рр. Національно-демократичні державницькі акценти виразно прозвучали на Шевченківському вечорі 17 березня 1897 року у промові Ісидора Голубовича (18.03.1873–12.01.1938), 24-річного студента правничого факультету Львівського університету, голови студентського товариства «Академічна Громада», згодом відомого українського громадсько-політичного діяча, правознавця, у 1900–1910-х рр. – одного з проводирів УНДП.

 

Голубович наголосив:

«Ми – діти українського плебейського народу, котрий давно вже затратив свою політичну самостійність, а слідом за тим і свої вищі верстви, так що нині народ наш – се мужики і нечисленна верства інтелігенції; ми – наскрізь демократи і націонали. Ті два принципи націоналізму і демократизму так тісно у нас зв’язані, що ми не розуміємо українського націонала, котрий би не був демократом! Відкидаючи всякі признаки вузького буржуазійного націоналізму, ми наші змаганя національні кладемо на ґрунті вселюдських поступових змагань політичних, культурних і соціальних!» ¹².

 

На таких загальнолюдських і водночас національно-демократичних засадах промовець сформулював далекосяжну мету тогочасного українського визвольного руху – соборницьку і державницьку:

«Далекі від якого-небудь національного шовінізму, що позволяє кривдою других, слабших народів наживатися, ми видимо одиноку дорогу забезпеченя всім народам свобідного розвитку в повній політичній їх свободі.  І  т о м у  в  н а ш и х  н а ц і о н а л ь н и х  з м а г а н я х  с т р е м и м о  д о  в і л ь н о ї,  с а м о с т і й н о ї,  н е п р и р о д н и м и  г р а н и ц я м и  н е  п о м е ж о в а н о ї  У к р а ї н и!

<…>

Ц і л ь  н а ш и х  з м а г а н ь:  с а м о с т і й н і с т ь  У к р а ї н и,  с у с п і л ь н а  с п р а в е д л и в і с т ь  н а  з е м л я х  є ї   і  п о в н а  е м а н ц и п а ц і я  л ю д у  з - п і д  п а н о в а н я  т е м н о т и  і  с т а р и х  п е р е с у д і в,  а  с р е д с т в а м и  д о   т о г о:  п р о с в і т а  і  о р г а н і з а ц і я  м а с  л ю д о в и х!» ¹³.

 

Цю промову І.Голубовича Франко надрукував у своєму часопису «Житє і Слово» під рубрикою «Літературна і наукова хроніка» ¹⁴, що означало фактично поширення журналом ідеї української державності в національно-демократичному трактуванні. Тим самим Франко показав, що й він сам готовий прийняти цю ідею.

 

Прихильно поставився до неї й Павлик, так пояснюючи спонуки до її озвучення на Шевченківському вечорі:

«Ухвала галицького сойму – відбудувати коштом краю Вавельський замок у Кракові та подарувати єго австрійському цісареви, очевидно, як будущому королеви польському, – заворушила русько-українську молодіж у Галичині, і вона рішучо запротестувала протів того, а на вечірницях у память Шевченка у Львові 17 марта с. р. – очевидно, і під вражінєм кервавих виборів до Ради Державної в руській частині Галичини – в промові свого репрезентанта д. Ізид. Голубовського [точніше: Голубовича. – Є.Н.] взяла думку д. Ю. Бачинського за свою і поклала собі за ціль русько-українську державу… Справді, покладенє русько-української держави чинить певну забезпеку і протів польської загарбущости з огляду на русинів-українців <…>» ¹⁵.

 

Прикметно, що Павликова стаття також була надрукована у Франковому «Житі і Слові».

 

Знаменними віхами у прищепленні державницької ідеї українському суспільству в Галичині стали віча у Львові 1898–1900 рр. «В 1898 році молодіж проголосила на вічу максимальною національною програмою стремлінь до самостійної України. Зараз в 1899 році починає се стремлінь прибирати конкретнішу форму, воно стає культурним постулятом, постулятом заснованя самостійного українського університету у Львові. Оба постуляти мають в тих роках лише академічне значінє, немов далекі проблеми національної ідеольоґії без конкретного стремліня до переведеня сих ідеалів в діло. А все ж таки сі два віча стоять на переході до нової ери політичної діяльности української молодіжи» ¹⁶.

 

Йшлося про два львівські віча. Перше – велике всенародне віче 19 травня 1898 року на Високому Замку, що його організували з нагоди 50-річчя скасування панщини в Галичині та галицько-руського національного відродження майже всі місцеві українські товариства (передусім народовці, а також москвофіли) за почином Головного Виділу «Просвіти» (з ініціативи його голови Юліяна Романчука) ¹⁷. Друге – віче всього українського студентства з цілої Австрійської імперії у справі українського університету (13 липня 1899 р.) ¹⁸. На травневому вічі 1898 року, що переросло в національну маніфестацію, у якій взяли участь також студенти Львівського університету, було «відновлено національну програму Головної Руської Ради з р. 1848 та проголошено самостійність руського народу, іменем всіх партій і всего народу Галицької землі» ¹⁹.

 

13 липня 1899 року, після першого віча українського студентства, було утворено напівлегальну молодіжну організацію «Молода Україна», до якої ввійшли студенти вищих навчальних закладів Австро-Угорської імперії та учні старших класів галицьких і буковинських гімназій. Її провідниками стали Євген Косевич, Володимир Старосольський, Володимир Темницький, Лонгин Цегельський, Антін Крушельницький, Михайло Галущинський та ін. Вони започаткували місячник «Молода Україна. Часопись української молодіжи», перше число якого вийшло у Львові в січні 1900 року. В опублікованій у ньому програмовій редакційній статті Є.Косевича і В.Старосольського було прямо заявлено: «Наша национальна ідея – се не само питанє мови, не само питанє етноґрафічної відрубности, се питанє політичної независимости, питанє потреб поневолених верств нашого народу, повної социальної справедливости <…>» ²⁰.

 

З ініціативи членів «Молодої України» у Львові 14 липня н. ст. 1900 року було проведено друге віче української студентської молоді. У його резолюції після реферату Л.Цегельського схвалено ідею «здвигнення самостійної української держави» і поставлено завдання «всі змагання і всі сили української нації <...> справити в напрямі здвигнення власного українського державного організму», позаяк «тільки самостійна національна держава є одинокою фор­мою, в якій можливий правильний розвій народу в сучасності і на будуче» ²¹. Безпосередній учасник цього історичного віча Василь Пачовський згодом у трак­таті «Конструктивні ідеї державности та космічна місія української нації», виго­лошеному в Перемишлі 1933 pоку, згадував, що «ідея самостійної України» була «проголошена університетською молоддю на вічі у Львові 1900 р. разом з брошу­рою Р[еволюційної] У[країнської] П[артії] пера Міхновського <...>. Хоч українська молодь 1900 р. проголосила сю ідею на взір державних народів, не ясу­ючи докладно її змісту, – то як поставлено резолюції про ідею Самостійної України, усі учасники віча зірвалися, як орли, і заспівали з повної груді “Ще не вмерла Україна”. Я плакав ревно і бачив у більшості присутніх з очей ринучі сльози, бо всі прийняли то як воскресення Нації емоційно, цілою душею і глибиною чуття» ²². Дальше поширення в галицькому суспільстві початку ХХ століття ідеї самостійної України засвідчує пройнята нею трагедія В.Пачовського «Сон української ночі», видана у Львові 1903 року ²³.

 

 

Франко не був ні організатором, ні активним учасником цих львівських віч, ідею політичної самостійності українського народу, як і окремого українського університету, проштовхували на них без його безпосередньої участі, але він, поза сумнівом, знав про ці домагання молоді й не міг не пройматися їхнім впливом. Знав Франко й націоналістичну брошуру Миколи Міхновського «Самостійна Україна», видану у Львові навесні 1900 року без зазначення прізвища авто­ра. В ній було висунуто ідею «одної, єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від Карпатів аж по Кавказ» і виборення її «усіма засобами» – і «бороть­бою культурною», і «боротьбою фізичною силою» ²⁴.

 

Утвердженню Франка на державницьких засадах сприяла декларативна заява у вступі до «Народної програми», ухваленої за його участі на І з’їзді УНДП, що відбувся 26 грудня 1899 року: «Ми, галицькі русини, часть українсько-руського народу, <…> заявляємо, що остаточною метою наших народних змагань є дійти до того, щоби цілий українсько-руський нарід здобув собі культурну, економічну і політичну самостійність та з’єднався з часом в  о д н о ц і л ь н и й  н а ц і о н а л ь н и й  о р г а н і з м,  в якім би загал народу на свою загальну користь орудував всіми своїми справами: культурними, економічними і політичними» ²⁵.

 

Проте в червні 1900 року Франко вийшов із керівництва УНДП ²⁶ й усунувся «від участі в політичному житті» (як зізнався в листі від 24 листопада 1904 року до редакції газети «Діло» [т. 50, с. 257]). Поринув у літературознавчу, фольклористично-етнографічну та редакційну роботу в Науковому товаристві імені Шевченка, «Літературно-науковому віснику» та Українсько-руській видавничій спілці. У суспільно-політичній публіцистиці 1900-х років він нечасто й досить обережно висловлювався про державну самостійність України як національний ідеал і актуальну мету, але не через політичну осторогу, а тому, що виявляв політичну вдумливість і розважливість. Розумів, що майбутнє відкриватиме різні можливості для реалізації національних прав, що історичні умови в кожну епоху можуть складатися то краще, то гірше, тому український народ матиме шанси на різні – більш чи менш прийнятні – форми політичної самостійності, здобуття яких, зрештою, залежатиме од свідомих зусиль самих українців. Утім, навіть стаючи державником (самостійником), Франко не захоплювався етатизмом.

 

Висвітлюючи у статті «З остатніх десятиліть ХІХ в.» (Літературно-Науковий Вістник [далі – ЛНВ]. – 1901. – Т. 15. – Кн. 7–9) розвій української літератури від другої половини 1870-х рр., Франко визнав шкідливим тодішній вплив соціалістичних ідей на утвердження української національної ідеї, тобто фактично те, на чому ще з тої пори постійно наголошували у пресі народовці. Тепер сам Франко зазначив, що тоді «в значній часті української [наддніпрянської. – Є.Н.] суспільності запанував був настрій <…> навіть ворожий для розвою української національності. Під впливом непереварених соціалістичних теорій одна часть найгарячішої і найздібнішої молодіжі доходила до повної негації всякої народності, до погляду, що в Елізіумі будущого, недалекого (як тоді вірили) соціалістичного раю потонуть усякі національні партикуляризми і що загалом розв’язання економічних питань безмірно важніше від усіх інших. <…> В кругах тої української молодіжі – та й не лише молодіжі – панувало переконання, що розвій іде до зливання народностей докупи і що плекання якоїсь національної окремішності – то регрес» [т. 41, с. 472]. Про такі умонастрої серед наддніпрянських українців Франко знав із безпосереднього спілкування з ними у 1880-х роках. Зрештою, він і сам раніше (наприкінці 1870-х – у 1890-х рр.) надавав пріоритетного значення вирішенню не національних, а економічних проблем, гадаючи, що національний інтерес полягає насамперед у здобутті політичних і соціальних прав для народу та в піднесенні його добробуту.

 

У філософсько-історичному, зокрема націософському, полілозі «На склоні віку. Розмова вночі перед Новим роком 1901» (ЛНВ. – 1900. – Т. 12. – Кн. 12) Франко акцентував не лише на соціальній (становій, класовій) боротьбі, а й на національних змаганнях у ХІХ ст. Судження і доводи, вкладені у вуста одного з трьох абстрактних диспутантів – ніяк не конкретизованого мислителя Іларіона, показують, що визвольний рух поневолених націй («національну емансипацію») письменник розумів як вияв ширшого процесу – змагань новочасних націй за своє самоствердження й у такому ключі розглядав «національний притиск»: «<…> Те, що для притисненого видається притиском, се для його противника буде шуканням ширшого простору для власної нації. Принцип у обох один, а тільки сили нерівні. Тут, очевидно, або один згине, або відносини сил мусять уложитися так, щоб обом можна було жити і розвиватися» [т. 45, с. 291]. Персонаж висловлює характерні для тодішнього Франка думки про те, що національний організм потребує всебічного розвитку й задоволення своїх потреб, що розвій націй – це закономірний етап у культурній еволюції людства, природний історичний процес, якого не уникнути й не стримати соціально-економічними здобутками, правами й подачками, як вважали Драгоманов та його наддніпрянські й галицькі послідовники. Для роздумів читачам Франко вустами персонажа подав міркування, якими допускав, що національно-визвольна боротьба поневолених, бездержавних націй мусить пройти подекуди через самодостатні, навіть гіпертрофовані вияви:

«<…> для такого великого діла, як відродження і консолідація якоїсь нації, не біда прийняти в рахунок і порцію національної виключності, односторонності чи, коли хочете, шовінізму. Не бійтеся, коли національні потреби будуть заспокоєні, національний голод буде насичений, то нація відкине шовіністичну страву, розум візьме перевагу над пристрастю, загальнолюдське і спільне над тим, що спеціалізує і ділить. От тим-то <…> я <…> не думаю заломлювати рук над зростом різних національних сепаратизмів, племінних і расових шовінізмів. Усе те – виплоди органічного росту новочасних суспільностей <…>» [т. 45, с. 291].

 

У наведених міркуваннях Франкового філософа привертає увагу думка про те, що шовінізм відроджуваних націй буде лише перехідним етапом до вивищення загальнолюдського над окремішнім. Тоді ще не думалось не гадалось, що в ХХ й навіть у ХХІ століттях оті «виплоди» «національних сепаратизмів, племінних і расових шовінізмів» наберуть аж таких аномальних форм, що призведуть до страхітливих трагедій, нечуваних жертв і навіть геноциду у двох світових та кількох локальних війнах, і то передусім на Європейському континенті.

 

В «Одвертому листі до галицької української молодежі» (ЛНВ. – 1905. – Т. 30. – Кн. 4), осмислюючи значення «для нашої нації» [т. 45, с. 401] «весняної доби» в Російській імперії – революції 1905 року, Франко навіть натяками не спонукував до революційного чину, а закликав до культурницької націєтворчої роботи, спрямованої на формування в народу національної самосвідомості й почуття національної самоцінності і на освоєння світової культури. Перед «українською інтелігенцією» він ставив «величезну дійову задачу»«витворити з величезної етнічної маси українського народу  у к р а ї н с ь к у  н а ц і ю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, <...> та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна, хоч і як сильна, держава не може остоятися [устояти, вдержатися. – Є.Н.]» [т. 45, с. 404].

 

Мовби на уточнення цієї думки про освоєння загальнолюдської культури, наступного року у статті «Суспільно-політичні погляди М.Драгоманова» (ЛНВ. – 1906. – Т. 35. – Кн. 8) Франко стосовно драгоманівського «принципу культурності і освіти» [т. 45, с. 428] в розвитку суспільності і драгоманівського наголошення на «інтернаціональності усеї культури» застеріг, що без «національної синтези» «культуртрегерство дуже легко переміняється на винародовлення» [т. 45, с. 430].

 

Висуваючи в «Одвертому листі…» далекосяжну мету – «здвигнення нашої національної будови в усій її цілості» [т. 45, с. 404], Франко безпосередньо ще не ставив завдання відродити українську державність. Його тодішня національна програма, з огляду на найближчі історичні можливості й перспективи, була не так державотворчою, як націєвиховною. Виходячи зі сподівання, що «всій нашій Україні перший раз у її історичнім житті всміхнеться хоч трохи повна горожанська і політична свобода» [т. 45, с. 409], він говорив про створення передумов, основи для здобуття української держави – завдяки легальному функціонуванню тих інститутів, які виконуватимуть націєтворче завдання: «власних шкіл», «перейнятого освітніми і народолюбними думками духовенства», «популярного і вищого письменства», «преси, яка могла б ясно держати і систематично боронити стяг національності та приложеної до місцевих потреб, свобідної культурної праці», «сильної фаланги вповні свідомих і на висоті сучасної освіти стоячих репрезентантів у законодатних тілах» [т. 45, с. 404].

 

Так Франко орієнтував наддніпрянців на наповнення українським національним духом і змістом діяльність майже всіх тих суспільних інститутів (школи, церкви, преси, законодавства), про втрату яких, через «насильство і тиранство» російського самодержавства, з гіркотою писав П.Куліш у знаменитому «Зазивному листі до української інтелігенції» (збірка «Хуторна поезія», 1882), формулюючи тоді власну національну програму:

«Ми вже не маємо своїх церковних ієрархів. Задля государньої московської політики вони нас ізрадили <…>. Не маємо вже і своїх сановників: бо й сі відбігли нас <…>. Не маємо ні свого українського трибуналу, ані свого звичаєвого права <…> ні такої церкви, котра б підлягала б суду громадської совісті, ні такої школи, котра виховувала б наших дітей згідно з духом нації. Не маємо навіть рідної преси, котра б не давала національній мові миршавіти під напливом чужої і освіжала б духа народного серед нашого безголів’я [тобто відсутності національного проводу. – Є.Н.]» ²⁷.

 

У відповідь на русифікаційну політику царизму Куліш запропонував «заложити літературний кіш у вбезпеченому високою цивілізацією місті» ²⁸, тобто заснувати у Львові українське видавництво, яке було б «і за народну школу, котру нам заборонено дома, і за церковну амбону, котрої наше духовенство нам не соблюло і не вповажнило» ²⁹. Революція 1905 року дала надію на відродження українського культурно-освітнього, церковного, видавничого, правового та політичного життя у Російській імперії, і Франко актуалізував Кулішеву програму, наче навідворіт передаючи естафету від Галичини до Наддніпрянщини.

 

Коли ж у ході революції 1905–1907 рр. постали питання про надання всім громадянам Російської імперії (у тому й «інородцям») «повної горожанської свободи» і «питання  а в т о н о м і ї  країв і народностей», Франко висловився з цього приводу, беручи до уваги австрійський досвід. Виходячи з того, що «питання автономії» «мусить бути розв’язане не лише в інтересі поодиноких народів і країв, але і в інтересі цілої держави» [т. 45, с. 442], він у статті «Свобода і автономія» (ЛНВ. – 1907. – Т. 37. – Кн. 2) доводив доцільність утворення автономій для зміцнення і «цілости держави»: мовляв, «з наданням усім меншим народам горожанських і національних прав Австрія не лише не розскочилася, але навпаки, скріпилася і виросла в силу, і чим більше права й користі здобувають собі в ній різні народи, тим сильніше вони й держаться тої Австрії, бачачи в ній <…> захист і опору». Австрійський приклад, на думку Франка, показує, що «малим народам, інородцям нема ніякого інтересу відриватися від великих держав, бо, відірвані, вони не були б ані на хвилю безпечні перед сусідніми державами і їх впливами та визиском» [т. 45, с. 443]. В історії, однак, сталося інакше: як тільки центральна імперська влада послабилася і впала, народи Австро-Угорщини не схотіли чужинницького патерналізму, вибороли незалежність і утворили власні держави. Та до цього дійшло пізніше, внаслідок воєнних і революційних катаклізмів, а тим часом Франко щодо обговорюваної адміністративно-політичної реформи в Російській імперії переконував, що «автономія ніяким робом не може бути шкідлива для цілости держави, навпаки, вона корисна для неї, бо дбає за зріст добробуту і заспокоєння народних потреб у кождім куточку держави відповідно до місцевих обставин. <...> Без такої автономії жодна велика держава не може остоятися <...>» [т. 45, с. 443]. Поділ імперій на автономні (союзні) одиниці, безперечно, сприяє суспільному прогресу, до деякої міри тимчасово стишує міжнаціональні суперечності, але не вгашає повністю національно-визвольних прагнень, а тому в близькій чи далекій перспективі не забезпечує цілості багатонаціональної держави: як тільки випадає слушна нагода, національні почуття й інтереси беруть своє і бездержавні нації стають на шлях самостійного державного розвитку (показові приклади – розпади Радянського Союзу, Югославії, а також Чехословаччини, навіть попри те, що остання була не імперією, а двоєдиною державою).

 

Постає запитання: чи не висловлював Франко наведені міркування з тактичного наміру переконати «російських письменників і політиків» [т. 45, с. 442] у доцільності й безпечності автономізації Російської імперії і чи насправді не мав він на оці далекосяжний стратегічний задум, що тодішня автономія, якби вдалося її домогтися, полегшить здобути у майбутньому державну незалежність України? Гадаю, Франкові йшлося насамперед про ситуативне вирішення питання про українську державність у можливій тоді (як здавалося) формі автономії. Водночас, як далекоглядний мислитель, він міг допускати, що автономія призведе врешті-решт до повноцінної державності України. Зрештою, питання національної автономії, федерації чи самостійності для Франка 1896–1907 рр. – це вже не питання принципу, як було раніше, а питання історичної можливості.

 

 

ПРИМІТКИ

 

¹ Тут і далі – поклики на вид.: Франко І. Зібрання творів : у 50 т. / Іван Франко. – К. : Наукова думка, 1976–1986; Франко І. Додаткові томи до Зібрання творів у п’ятдесяти томах / Іван Франко. – К. : Наукова думка, 2008. – Т. 51–53; 2011. – Т. 54; ПК – Покажчик купюр [до вид.: Франко І. Зібрання творів: У 50 т.]. – К. : Наукова думка, 2009.

² Данилович С. Франко як духовний батько радикальної партії в Галичині / Северин Данилович // Спогади про Івана Франка [упорядкув., вст. ст., прим. М.І.Гнатюка]. – Вид. 2-ге, доп., переробл. – Л. : Каменяр, 2011. – С. 250.

³ Будзиновський В. Ішли діди на муки: введенє в історію України / В.Будзиновський. – Л. : Українське Слово, 1925. – С. 28.

Павлик М., Франко І. Руске державне право і народна справа / Редакція // Народ. – 1891. – № 1, 1.І. – С. 9. Авторство: Іван Франко : бібліографічний покажчик, 1956–1984 / Упоряд. М.О.Мороз. – К. : Наукова думка, 1987. – С. 238, № 2717.

Павлик М., Франко І. Руске державне право і народна справа. – С. 10.

⁶ Там само. – С. 9.

Барвінський Ол. Спомини з мого життя / Олександер Барвінський. – Т. 2. Частини третя та четверта / Упоряд. А.Шацька. – Нью-Йорк; К. : Видавничий дім «Стилос», 2009. – С. 99.

⁸ Тепер услід за англійським філософом Ісаєю Берліном (1909–1997) і канадським філософом Чарлзом Тейлором (нар. 1931) розрізняють два основних типи свободи – позитивну (здатність особистості бути внутрішньо вільною і чинити розсудливо за власним вибором) і негативну (вільну від зовнішніх обмежень). – Є.Н.

Франко І. З кінцем року / Ів. Франко // Житє і Слово. – 1896. – Т. 5. – Кн. 6. – С. 407.

¹⁰ Там само. – С. 406.

¹¹ Там само. – С. 406–407.

¹² Промова голови Академічноі Громади Ісидора Голубовича на вечерку в роковини смерти Шевченка, у Львові д. 17. марта // Житє і Слово. – 1897. – Т. 6. – Кн. 2. – С. 165–166.

¹³ Там само. – С. 166–167.

¹⁴ Там само. – С. 164–168. У шеститомній «Шевченківській енциклопедії» (К., 2012. Т. 2 : Г–З) марно шукати статтю про Ісидора Голубовича, хоча його промова вельми знакова для політичної рецепції Шевченкової поезії.

¹⁵ Павлик М. Переписка М.П.Драгоманова з Юліяном Бачинським (1894–95) / М.Павлик // Там само. – С. 237.

¹⁶ Дністрянський С. З нагоди другого всеукраїнського студентського з’їзду / Др. Станислав Дністрянський // Шляхи. – 1913. – Ч. 6. – 15.VII. – С. 85.

¹⁷ Булачек В. Просвітня діяльність Юліяна Романчука / Володимир Булачек // Україна : культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Л., 2010. – Вип. 19. – С. 384; Кульчицький Р.В. Формування світогляду і початок громадсько-політичної діяльності Івана Макуха / Р.В.Кульчицький // Наукові праці Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка : Історичні науки. – Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2010. – Т. 20: На пошану професора І.В.Рибака.  – С. 215.

¹⁸ Мудрий В. Змагання за українські університети в Галичині / Василь Мудрий. – Л.; Нью-Йорк: Видавництво НТШ, 1999. – С. 51–52.

¹⁹ Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914: На підставі споминів / Кость Левицький. – Л. : Накладом власним, 1926. – С. 306–307.

²⁰ Товариші і Товаришки! // Молода Україна. – 1900. – Ч. 1. – С. 1.

²¹ Молода Україна. – 1900. – Ч. 8. – С. 308.

²² Пачовський В. Світова місія України / Василь Пачовський. – Перемишль, 1933. – С. 4.

²³ Див.: Нахлік Є. Тарас Шевченко в літературно-художній та філософсько-публіцистичній інтерпретації Василя Пачовського // Нахлік Є. «І мертвим, і живим, і ненарожденним», і самому собі: Шевченкове ословлення минулого, сучасного й майбутнього та власної екзистенції / Євген Нахлік. – Л., 2014. – С. 424–438.

²⁴ [Міхновський М.] Самостійна Україна: Промова. – Л., 1900. – С. 20. З покладеними в її основу самостійницькими ідеями М. Міхновський виступив у промовах перед молодіжною аудиторією на нелегальних Шевченківських святах 19 лютого / 3 березня 1900 р. у Полтаві та 26 лютого / 10 березня 1900 р. в Харкові.

²⁵ Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914: На підставі споминів / Кость Левицький. – Л.: Накладом власним, 1926. – С. 327. За словами Франка, програма УНДП була укладена «на основі програми радикальної партії, при головній участі д-ра Вол. Охримовича і моїй» (лист від 24 листопада 1904 р. до редакції газети «Діло» [т. 50, 256]). Певно, Франко уклав цитовану вище «Нашу економічну програму», а правник В.Охримович, який вийшов із кола «молодих» радикалів, націонал-державників, – політичну.

²⁶ Див. повідомлення: Громадський Голос. – 1900. – № 13, 1.VII. – С. 116; № 14/15, 1.VIII. – С. 128.

²⁷ Куліш П. Зазивний лист до української інтелігенції // Твори: в 2 т. / Пантелеймон Куліш ; [упорядкув. і прим. Є.К.Нахліка]. – К. : Наукова думка, 1994. – С. 406.

²⁸ Там само. – С. 409.

²⁹ Там само. – С. 411.

 

 

23.08.2016