О. Иван Наумович

упокоїв ся в понедїлок 5 (17) серпня в Новороссийску (над Чорним морем) повертаючи з Кавказа до Кієва.

Иван Наумович родив ся дня 14 (26) сїчня 1826 р. в Козлові, каменецкого повіту, в домі свого дїда по матери о. Николая Дроздовского, тамошного приходника і декана. Отець покійного Ивана був народним учителем в Буську.

Першу науку дістав в домї родительскім, а по скінченю народної школи віддали єго родичі до Львова. В 1839 р. дала єму притулок ґрафиня Мірова в своїм домі, але за-для чогось незадовго він з своїм молодшим братом знайшлись на службі в вітровім млинї і через кілька місяцїв там помагали в роботї. Між тим отець их перенїс ся з Буська до Залїщик і оба хлопцї утїкли зі Львова до родительского дому. Та незабавом Иван вернув ся знов до Львова, скінчив ґімназію і на фільософію принято єго до рускої духовної семинарії.

Там застав Ивана Наумовича рік 1848. Він був тогдї запалений патріот польскій — хоч богато товаришів єго були щирими Русинами — і маніфестував ся яко революціоніст польскій. За те виключено єго з семинарії. Відома річ, що Иван Наумович в конфедератцї витав за рогачкою Городецкою польских революціонерів-вязнів, котрі вертали з Куфштайна і Шпільберґа, і він разом з другими випрягши конї, сам запряг ся у віз і так тягнув бувших вязнїв у місто.

Що спонукало Ивана Наумовича незадовго змінити свої пересвідченя і з патріота польского перемінити ся в Русина, — се річ невияснена. В Залїщиках на мостї мав якійсь селянин зірвати єму конфедератку з голови і кинути в Днїстер з словами: "Там твоя Польща!" — і кажуть, що се єго навернуло. Однакож такій епізод, хоч як драстичний, не був би в силї одним махом змінити пересвідчень чоловіка. Здаєсь, що Иванови Наумовичеви вишло о те, щоби назад дістатись до семинарії і скінчити богословіє, а побачивши, що часи змінили ся, а своєю "польщею" нїчого не докаже, змінив своє попередне пересвідченє і розкаяв ся. До семинарії принято єго знов і він скінчив богословіє в роцї 1851. В тих часах уже почав писати і печатати в тодїшних виданях стихи — не чистим руским язиком, але мішаниною язиковою, — видко, підпав був під вплив "зубриччини".

Висвятившись, був священиком спершу в Городку коло Львова, потім в Ляшках королевских коло Перемишлян, в самих Перемишлянах (в Короснї), в Стрільчи під Городенкою, а наконець в Скалатї.

За весь час душпастирства Иван Наумович був дїяльниїй і рухливий. Писав дуже богато, бо і посїдав відомости — хоч набуті більше в спосіб енцикльопедичний — і перо мав незвичайно легке, а при тім посїдав дар помічуваня. Поперед всего був він писателем журналістичним і в часописях напечатав він тьму статей політичних — особливо в порі т. зв. обрядовщини. Він просто засипував "Слово" і популярний додаток "Слова" своїми статьями. Опісля містив журналістичні свої писаня в коломийскій "Русскій Радї" і в "Науцї". Потім був він популярним повістеписателем, а хоч повісти єго, закрашені сильно тенденцією, не мають стійности артистичної, не суть такими творами, котрі би в літературі займали замітне місце, та все таки читав их нарід наш дуже радо, тим більше, що через якійсь час — в в 1860-их і 1870-х роках — Наумович в Попелевій "Недїли", в "Русскій Радї" і в "Науцї", писав для народу мовою більше-менше чистою. Наконець Иван Наумович — особливо від часу як став редаґувати "Науку" писав і всякі инші річи: поясненя письма святого, замітки подорожні, біоґрафії прерізних людей, всячину з ґосподарства, садівництва і пчільництва [хоч лише в пчільництві був фаховий].

Житє і дїяльність Наумовича дїлить ся на три періоди: перша періода припадає на молодий вік, доки був патріотом польским; друга — від часу, як став Русином аж до процесу Ольги Грабар; третя — то житє єго в Россії.

Найзамітнїйша і найбогатша в факти — то періода середня. Иван Наумович — кромі дїяльности літературної — грав в тім часї ролю і яко посол [три рази вибираний] до сойму і [вибраний в 1873 роцї] до ради державної, і яко орґанізатор партії т. зв. "старої" чи "твердої". Серед тої партії слава єго досягла зеніту, коли він став видавати "Науку" і коли против "Просвіти" оснував общество имени Качковского. Тогдї слово Наумовича для кождого пересїчного "твердого" було святе, — хоч не дасть ся заперечити, що знаючі єго близше "тверді" почали як-раз тогдї побоюватись о него. Хто близше знав Ивана Наумовича, той бачив, що єму хибує — насамперед твердих, непохитних засад, а потім — розваги. Таким, яким був в порі, коли за короткій час з польского патріота в конфедератці, одушевленого для польских вязнїв революціонерів перемінив ся на Русина, — таким в основі річи остав ся і до білого волося. І се було єго нещастє. Нинї покланяв ся одному богови, завтра другому, а видно було, що не розважав того, що чинить, бо позавтру вернув знов до першого... В додатку-ж єще під старші лїта став містиком...

І справдї, ті приятелї Ивана Наумовича, що побоювались за него, не помилились. Досить було одної візити Мирослава Добряньского, заїхавшого до Галичини [як звістно, на купно коників гуцуликів], а вже Наумович рішив ся на отчайдушне дїло... Наумович лише при своїм містицизмі міг сподїватись удачі задуманого дїла... Уже й отець Мирослава, Адольф Иванович, спровадив ся до Львова, — аж тут нараз... катастрофа.

Яку сумну ролю в процесї Ольги Грабар відограв тогдї в товаристві Площаньского, Маркова і других о. Иван Наумович — се нам ще добре в памяти. І той процес, і все, що дїялось по тім процесї аж до виїзду Наумовича в Россію — свідчило лиш о єго непостійности засад та браку розваги... Наконець — не без чужих впливів — рішив ся і виїхав в Россію.

Хто би думав, що Наумович в Россії був щасливий, той дуже милить ся. Ми би нїкому не бажали такого щастя. У декого из знакомих Наумовича в Галичинї находять ся листи єго, писані з Россії, котрі колись також кинуть трохи світла на єго "щастє". Наумович не міг там бути щасливим, хоч амбіція може й вимагала нераз заявляти се супротив людей дальше стоячих. Люде, добре знаючі відносини Наумовича в часї побуту єго в Россії, сожалївали над ним. Від часу до часу, правда, зроблено єму якусь честь, бо сего потрібно було для демонстрації політичної, але приятеля щирого там не мав. Духовеньство тамошне ненавидїло єго, а світска интеліґенція оминала. Коли виїхав з Кієва на село навертати штундистів і мало житє не пострадав — в Кієві єго "приятелї" єсли не кпили собі з него, то злорадно тїшили ся. Коли-ж опісля дістав парохію в Борщаговцї, а депутація парохіян прибула до Кієва з просьбою, щоби єго з відтам взяти зараз се учинено. Не з гаразду пускав ся о. Наумович і в тії часті подорожи по Россії — от і в сю далеку остатну... Нїби-то в цїли вигляданя місця на кольонії для галицких селян.

Серед сеї подорожи і заскочила о. Ивана Наумовича смерть. Закінчив житє чоловік дїяльний, богато потрудившій ся на свому віцї, — чоловік, котрого имя визначно вяже ся з исторією галицкої Руси в новійшій добі, — чоловік, котрий полишає по собі слїди доброго і слїди злого. Доброго на скілько потрудив ся в позитивний спосіб для просвіти народної, а злого, на скілько дїлав, і то нераз дуже шкідно, яко неґатор правади самостійного розвою нашої Руси. За зло — пок. о. иван Наумович відпокутував, бачить ся нам доволї за остатні роки житя свого в Россії, — а за ті слїди доброго, які він за лучших своїх часів полишив на шалицкій Руси по собі, кидаємо грудку землї на єго далеку могилу!

[Дѣло]