Навряд чи ми хочемо демократії сформованих таблоїдами громадян? Тих, що мають думку про будь-яку тему, без ладу і складу
Перикл і Руссо вважали, що громадяни мусять брати участь в демократії. На думку того ж Перикла, того, хто не бере участь, треба вигнати з демократії, на думку Руссо — кожен один, що не бере в ній участь, підважує сенс демократії. В обох випадках вимоги були надто ригористичні. Для сильної демократії необхідна участь громадян, яка найчастіше полягає у використанні ними власного інтелекту.
Застосування інтелекту до демократії полягає перш за все акцептувати ідею самообмеження. Мене страшно дратує, коли хтось каже, що ми живем "у вільній країні". Найчастіше хоче тим підкреслити, що можна плести будь-які дурниці або що насправді ми не живем у вільній країні, а свобода обмежена тільки неістотною з політичної точки зору поведінкою.
Демократія — це така форма суспільного життя, в якій люди стараються зрозуміти, що для них — як політичної спільноти — є найбільш вигідним. І приходять до висновку, що не все вільно, напр. не вільно зловживати владою більшості і свободою слова в медіа.
Я вже чую голоси обурених. Як це ж: свобода — це основа демократії. Це — демагогія на захист того, що низьке і нікчемне в людині, а не того, що добре і інтеліґентне. Тут треба взяти до уваги дві обставини. По-перше — свободу, по-друге — роль медіа.
Свобода окремої особи в демократії має обмежений характер. Не тільки законом, але також пристойністю, добрими звичаями і — понад усе — бажанням демократичної співпраці, а кожна форма співпраці обмежує нашу свободу. Кожне членство в спільноті призводить до того, що ми віддаємо частину нашої свободи. Так є від рівня сімейної чи товариської спільноти до політичної.
Отже, якщо ми хочемо сенсовної і сильної демократії, то мусимо самі себе обмежувати. Мусимо прийняти— частково записавши в законах, але в законах не вдасться вмістити все — принципи, котрі проголошують, що ми погодилися на самообмеження нашої свободи. Я підкреслюю — самообмеження, а не обмеження, накинуті владою, бо вони недопустимі.
Демократія є свого виду великим клубом. Коли ми хочемо бути його членами, ми мусимо прийняти обов'язкові в нім правила. З'являється природно трудне питання, що робити з тими, котрі не хочуть бути членами, і з тими, котрі перманентно порушують правила членства. Нема однієї доброї відповіді. Є багато можливостей — від критики через персвазію до заборони публічної діяльності чи, врешті, висилку на Гренландію.
Йдучи цим шляхом, ми мусимо визнати допустимість обмеження свободи, перш за все свободи слова. Вже сто років (ще перед Першою війною англійські таблоїди закликали "з'їсти Гунів") ми знаєм, що таблоїди і таблоїдні програми в ТВ жахливо шкодять розумній демократії. Чи таблоїди і деякі форуми спільнот, поширюючи незнання і ненависть, діють за правилами демократичного клубу? Чому демократична інтеліґентність повинна дозволяти безперешкодне функціонування глупоти?
Це не є цензура, а лиш унеможливлення зловживання свободою, цілком допустима заборона у рамках клубу інтеліґентних демократів — тобто гігантської більшості суспільства. Якщо ми забороняємо поширення шкідливих ліків, то чому не зробити цього щодо шкідливих слів, явно неправдивих і явно ненависних?
Якщо ми годимось, що демократія закладає певний рівень інтеліґентності її членів, то чому ці члени мали б годитися з членством в клубі глупих політиків і глупих медіа, котрі живуть з цих глупих політиків? Тільки прошу не казати мені, що не вдасться відрізнитися те, що глупе, від всього решту. Ми ж не хочемо демократії громадян, сформованих таблоїдальними плітками, що мають думку про будь-яку тему, без ладу і складу.
Додаймо, що висока фреквенція зовсім не доказує сили демократії. Якщо ж натомість хтось — слушно — взиває підняти рівень публічної дискусії, то хай має відвагу і заявить про такі форми автоцензури, які демократія мусить сама собі накидувати. Підкреслім — демократія, а не ліберальне суспільство. Лібералізм описує форми приватного життя, яке часом впливає на публічне, демократія ж — форми суспільного життя, які мають вплив на приватне життя. Ми займаємося загроженою долею демократії, головно через тих, що не хочуть бути розумними демократами.
Очевидно, треба прагнути дотримання норм верховенства права. Однак цей принцип не є ані задовільним, ані достатнім. В багатьох аспектах демократія буває незграбною, а одним з них є погляд на демократію зі сторони інтелекту. Суттю демократії є дотримання правил членства, а не закону. Правила членства є для демократії конститутивні, а правила закону — допоміжні. Знаю, що ці роздумування можуть викликати тривогу, тому далі ми поміркуємо по черзі про відносини демократії зі свободою, потім з рівністю, а навпослід —з братерством.
Marcin Król
Inteligentni, witajcie w klubie
Gazeta Wyborcza, 20.08.2016
Переклад О.Д.