Вороги.

— "Мій друже! Як страшно грають гармати! Гремлять гармати без угавку, гремлять всї кріси paз у раз, жумлять машинові. Заходить сонце червоною загравою, красить все небо. За нами пожежі й чорнї стовпи диму, що сягають висше хмар. За нами чорні бовдури диму, що котять ся, як филї повенї, по небі. Они заступили нам ясне сонце й два днї не бачило ми його. Туга й сум насїли на наші душі, кров, яка проливаєть ся довкруги, роздражнює ще більше.

Вчора впав дощ, дощові хмари змішали ся з бовдурами диму й дощ впав чорний. Все довкруги почорнїло й ми. Чорні ниви, що недавно зеленїли ся, чорні сїножати, що прикрасили ся всякими цвітами, і цвіт яблунї й те місто, що з нього утїк ворог. І се письмо, що пишу до тебе, чорне від моїх рук. Та прости. Два днї не бачили ми сонця, аж нинї виглянуло, ми втїшили ся. Оно зачервонило все небо.

"Гармати грають, не грають, а стогнуть та ревуть. Не буря се, як вся природа розшалїє — а чисте пекло, жадне крови й молодого людського житя. Клекотить скажене, регочеть ся, кричить та гремить: Житя! Житя молодого! Гу-гу! Гу-гу! — в один тон зливають ся гарматні вистріли. Гу-гу! Гу-гу! — від рана до пізної ночи. Гу-гу! Гу-гу! Жумлять над ухом стріли, розприскують ся шрапнелї, гу-гу! — орють поле ґранатами. Від ранку до пізної ночи, від ночи до ясного ранку. Гу-гу у-у! — в одно та одно..."

Ось так писав в рові на полевій картцї Нїмець Йоган до свойого друга. Саме перед хвилею був приступ, який відперто, й на хвильку настала тиша. Ще тільки на лїво греміли гармати й кріси — буря віддаляла ся. Слава Тобі, Боже! Що й сим разом минуло ся!

Написав тих кілька слїв на картцї, перечитав. Недоладно! Так жовнїр не сміє писати! — відложив картку, і почув змученє у всїм тїлї. В ушах ще греміло й гуло. Ще хвилями причувало ся, щось жумнуло над ухом! Що-йно тепер ставав собі здавати справу, як близько був смерти. Спер ся до стїни рова й тупо дивив ся перед себе. За ними був сосновий прилїсок і білі цвіти суниць, перед ними поляна, на якій колосило ся збіже, за збіжем ті пси, що вдерли ся в границї Австрії, а яких вони тепер виганяли. Придивляв ся почорнїлим нивам збіжа — без думки. Підвів очи в гору, його голова досягала саме конаря грубого дуба, що самітний виріс край соснового лїса, попри того дуба бігли рови, Йоган стояв саме біля дуба. Хто зна', чи саме не сьому дубови завдячував житє, йогож гиля звисали пошматовані. Глянув — там грала ся вивірка, перескакувала з гильки на гильку. Відки тут взяла ся? Не вжеж була тут і в часї боїв? Однаково гралася, коли прискали ся шрапнелї й жуміли машинові кріси? Війна її тут заскочила!

(Далї буде.)

[Дїло, 13.08.1916]

(Конець).

— Гей, ти диви ся! — крикнув до сусїда, вказуючи на вивірку.

— Нїме, не гнає, що тут дїєть ся! — відповів сусїд, прикучнувши й запалюючи люльку. — Нїме тай годї!

— Ану чи вцїлю? — промовив инший.

— Збожеволїв! Живе сотворінє буде він стріляти! — сказав на те Йоган.

— А ті не живі? — і сусїд показав пальцем в сторону піль, зарослих збіжем, на яких бігли російські рови.

— Вороги, пси! — відповів Йоган — вдер ся вкрай наших союзників й ми тепер його виганяємо! — й далї глядїв за вивіркою. Та вже по хвилї щезла вона з перед його очий, не шукав її далї. — Так, се є ворог! Бог казав: не кради, а той вдер ся в чужі землї, значить: крав, треба було його прогнати. О ті пси! — Ще раз глянув на картку, яку написав до друга, роздер її став нову писати. "Відважно йдемо вперед! Крок за кроком вириваємо йому землю, все вперед, нїколи в зад!.." — Аж втім знов загреміло. — Бий собі здоров! — подумав Йоган, як знов луснуло. Біля нього дуб, як би мав крила злетїв, тяжко стогнучи, в гору і — все щезло.

...Прокинув ся по дневи, чи по двох — не знав, болїли груди, хоч кровавої рани нїде не було. Лежав на якімсь возї, побіля нього лежав один з тих, яких досї вважав ворогом і якийсь австрійський жовнїр. Віз котив ся до гори, перед ними довгий ряд таких самих возів з нїмецькими, австрійськими й російськими жовнїрами, всї позавязувані, сидїли, лежали; вози їхали звільна. Оглянув ся — за ними теж довгий ряд таких самих. Бовдури диму були далеко за ними, вози їхали якимсь містом, по якого улицях проходжували ся жовнїри. Закусив уста. Три тижнї бив ся без перерви — а от добив ся, що попав в полон і тепер їхав разом з тим о! На однім возї! В неволї!

Груди болїли, серце стискав жаль. В тій хвилї він міг вже не жити, все кинути — а світ однаково йшов би своїм шляхом, бож щож значить ся одиниця?! Він міг був перестати бути — а світ і дїло однаково остали-б. Хоч кільки то ниток не лучило його з тим світом, аж нинї почував їх, коли здаєть ся, зближала ся смерть. Ось так і здавало ся йому, що ті ниточки вязали части світа з його серцем, тепер напружували ся і в серцї він чув біль. Жінка, дрібні дїти, знакомі, зачаті дїла... Передше, коди нераз думав про смерть від кулї, байдуже згадував про жінку та дїти. Згину — не вже ж вона сама не дасть собі ради в житю? Згину — не вже ж самі дїти не виховають ся? Кільки ж то зросло сиріт і ще на яких людий не виросли? Так думав нераз — нинї почував, як з ними він звязаний, почував, як дуже він їм потрібний, як без нього вони не дадуть собі ради. Щоб ще хоч їх побачити, побачити свою рідню, свій дім, свою вітчину —а не згинути десь тут, в неволї, чорт зна', куди його везуть. Щоб ще жити!

Споглянув на російського жовнїра, що лежав побіч нього. Все, коли віз стукав об камінь, Москаль постогнував, ловлячи себе за колїно. Значить ся: там його зранено, але як? Чи дуже се болить його? Цїкаво б се знати — думав Йоган, хоч і самому було дивно. Се-ж був його ворог, з яким бив ся, до якого стріляв, як до дикого кота на ловах! А все-таки!.. Глянув на руку Москаля й на його пальцї. — Рука в Москаля така самісїнька як і в мене! — подумав Йоган і йому самому стало дивно від такої думки. Невжеж він міг думати, що в того буде рука инша? Отже ж він такий самий чоловік! Такий самий — а таки!... Били ж ся! Вбивали ся, як на ловах вбиваєть ся звірину — та звірина сидїла тепер проти нього, так само дихала, жила, думала... І в тій хвилї ворожнеча десь щезала з його душі, до ворога почував милосердє, співчутє...

Був рад зачати розмову, та як? З ворогом? Проти нього сидїв Австрієць, що дрімав. На нього відвів Йоган свої очі, сїпнув і спитав:

— Як там наші? Ми ж били ся разом брате. Хто взяв кого? Ми їх — показав на Москаля — чи вони нас?

— No caрisco, tedesсo. Я з Істрії.

Ось і біда! Йоган звернув свої очи на Москаля. Та як його питати? А все таки й він чоловік й його болить рана, однаково червону проливали кров...

— Хто кого побив? Ми чи ви? — спитав несміло та тихо, немов би питав сам себe.

Той мовчав.

— Хто кого побив? Хто пішов вперід? — спитав в друге виразнїйше.

— Нє панїмаю.

Їхали далї. З міста в село, зі села знов в якесь місточко. Мовчали. Йоганови так і тиснула ся сотня питань. Де саме тепер були? Се ще Австрія, чи може вже Росія? Куди їдуть? Куди їдуть? Де шпиталь, до якого їх везуть? Як там обійдуть ся з ними? Вратують їх житє? Чи так везти-муть і везти аж кудись на Сибір, а тих, що помруть, при шляху ховати-муть? А потім що за чоловік був той Москаль? Мав жінку? Дїти? Болить його рана? Мав надїю видужати? А потім: і про себе хотїв розказати... Оставив хору жінку, дїти... Розмовити ся хотїв з ким близьким про них — а то вже чи не три днї не промовив слова, не розмовив ся, хоч був між людьми...

Правда, часом Москаль зачинав розмову, подавав воду, помагав обернути ся... Рана болїла все більш і більш, не рана — а цїлі груди, які, здаєть ся, конар дуба роздусив. Приходили хвилї отупіня, коли тратив свідомість, коли ж будив ся, першою думкою, що блудила ся, було: я жити вже не буду. Москаль теж постогнував.

Йоган глянув, Москаль дивив ся на нього якимись дивними очима, в яких було видно співчутє і приязнь. Москаль вказав на свої груди, а потім на волосє, продовжив його як у жінки, а потім на спідницю.

— Жінка! — подумав Йоган. — Така що так о бавить дїти.

— Да, да. Є в тебе жінка?

— Є! — і Йоган потакнув головою. — Жінка є і троє — і він показав на пальцях. — Найстарший хлопець — і він показав на заріст, потім зложив руки як би тримав книжку...

— Ходить до школи...

— Друге дївчинка, шиє, а така. А в тебе є?

Москаль показав на пальцях: пятеро... Таке, таке, таке... — а потім вказав рукою на груди Йогана й спитав, скривлюючи ся від болю — тебе, тебе болить?

Йоган потакнув і підложив руки під голову, немов би спав: прийдеть ся умирати.

— І менї! — вказав Москаль рукою на себе. Куля прошила ногу... ятрить ся... ось диви — й він вказав на ногу, обвивану закрівавленим бандажем.

[Дїло, 15.08.1916]