Вони танцюють

Шкільний вальс вони танцюють на тлі руїн своїх розбомблених шкіл, зруйнованих міст і сіл, стертих з землі вулиць, вони танцюють свій вальс під дощем і під яскравим сонячним світлом. Це відео, зняте спочатку випускниками харківських шкіл, точніше однієї школи, потім повторене мало не по всій Україні, – воно стало вірусним, багатьох зачепило, не могло залишити байдужим. Це справді вражає. Життя і смерть, надія і відчай. Краса і жахіття на цій проклятій війні.

Вони, ці діти, школярики, випускники, входять у доросле життя під звуки сирен і вибухи бомб у час, коли в країні війна, коли завтра – це знак питання, еніґма, невідоме невідоме.

Я не знаю, що у них в головах, що твориться там, які мрії, думки, що відбувається з ними, коли закінчується свято і кажуть «все, запис зроблено» – а їм треба повертатись у теперішній час і готуватись до тестів НМТ. Тільки от питання: де? Якщо вашої школи немає – її розбомбили, якщо вашого міста немає – його ніби стерли з поверхні землі, і тепер ви й ваші батьки – біженець, переселенець, ВПО. 

Вони різні всі, це очевидно. Хтось звик, адаптувався – особливо, якщо живе у безпечній частині, на крайньому заході (Закарпаття – ще краще), – не реагує, можливо і не помічає, що в Україні війна (є й таке). А хтось не спить по ночах, бо це неможливо навіть фізично, в когось трагедія в сім’ї, травма, посттравматичний розлад – то який тут сон, ви про що…

Візьмімо столицю, Київ (можна Харків або Запоріжжя, Одесу, Дніпро, Суми…) Київ гуде від вибухів, від шахедів, від сирен, від страху. Так, звичайного людського страху. БПЛА летять з усіх боків, треба в укриття. Найкраще – метро, там захист для сотень, тисяч людей, жителів міста, тих, хто просто хоче дожити до ранку. В метро тепер інше життя. Життя в очікуванні тиші. Життя в боротьбі за ранок. Серед усіх цих людей – старих, молодих, з дітьми і без, – які знайшли прихисток на станціях метрополітену, є й школярі, ті, кому потрібно не просто вижити, а вижити і здати національний мультипредметний тест – НМТ.

Чотири години. Чотири предмети. Чотири різні завдання: українська мова, математика, історія, іноземна. Але найбільший виклик, найважче – воно не в завданнях. Воно в тому, щоб вийти з метро, вдихнути на повні груди повітря після ночі терору й атак – і сісти писати, розв’язувати, відповідати, думати. Зібратися, коли ти не спав ні хвилини, коли в тебе в голові – не тексти підручників і конспекти, а наслідки (і під очима також) ночі страху, надії та сподівань.

Тоді це не просто ще один іспит, яких буде ще дуже багато, – це випробування сили духу. І подумайте, таких школярів тисячі. Наші діти, учні навчаються, не тікають, борються за своє майбутнє тут, в Україні, незважаючи на війну. Якщо додати трохи пафосу (хоча це правда – сувора правда нашого з вами буття), українські підлітки обирають знання. Обирають майбутнє тут, в Україні. Кожен, хто сідає за парту, щоб писати НМТ – він чи вона вже переможець, бо побороли свій страх, не зламались, не зрадили і не втекли. (Скількох хлопців, яким ще немає 18, тепер вивозять батьки).

Заїжджена фраза, але це не змінює нічого, вона – правда: ці школярики, випускники, ці підлітки – наше майбутнє, вони майбутні громадяни країни, інших у нас просто немає. Можна мати іноземний легіон в армії, привести робітників з-за кордону, гастарбайтерів (писали, що є вже такі з Бангладеш на заводі в Закарпатті), але де взяти громадян? Проста біологія: через двадцять років вони, ці діти, чиє дитинство, навчання в школі обпалила війна, будуть у керівництві країни, вони становитимуть більшість всюди: в армії, бізнесі, політиці, культурі, науці та спорті. Вони визначатимуть, якою буде Україна.

Будемо вірити, що їхній танець на тлі руїн, на тлі понівечених шкіл, дворів і вулиць їхніх міст, сіл – це щиро, це не на камеру, це не просто кіно, бо так сказав педагог, режисер, автор ідеї. Ні, це по-справжньому, це їхнє бажання, це їхнє життя і майбутнє, це їхня земля, їхня Батьківщина Україна – іншої не існує.