Ми потрібні одні одним

Мирослав МАРИНОВИЧ

 

Виступ на під час круглого столу «Лідерська ініціатива України», який відбувся в Українській баптистській теологічній семінарії

Я назвав свою доповідь «Ми потрібні одні одним», і за своєю структурою вона матиме вигляд «шашличного шампура», на який нанизуватиму різні аспекти головної теми – місця й ролі протестантизму в релігійному ландшафті України та світу.

Києвоцентричність

Оцінити вплив протестантизму на релігійну ідентичність українців завжди було складно. На відміну від раннього протестантизму в Західній Європі, в Україні ні ранній, ні пізній протестантизм не базувався на принципі cuius regio eius religio, який так допомагав націєтворчим рухам у Західній Європі в ХVІ столітті. Протестантизм в Україні зазвичай не переймався проблемами українського національного самовизначення; на думку протестантської дослідниці Вікторії Любащенко[1], він діяв здебільшого як культурно-просвітницький чинник. Як наслідок, на відміну від Православної чи Греко-Католицької Церков, українські гілки протестантизму традиційно не вважалися національними Церквами українського народу.

Втім з цього висновку не випливає, що місцеві протестанти не мали кумулятивного впливу на українську релігійну свідомість, а значить і на українську релігійну ідентичність. Ось як про це висловився український релігієзнавець Іван Паславський:

Необхідно зазначити, що Реформація зіграла загалом стимулюючу роль у відродженні української культури кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст. Під її впливом, зокрема, посилився інтерес до вживання живої народно-розмовної мови в літературі, особливо в перекладах і тлумаченні текстів Св. Письма. Реформаційно-протестантська практика сприяла омирщенню української школи, раціоналізації освіти, секуляризації світської культури […] справила певний позитивний вплив на пробудження і розвиток першого українського культурно-національного відродження[2].

Сьогодні у протестантському середовищі України спостерігаються цікаві зміни у напрямі посилення києвоцентричної орієнтації. За свідченням православного дослідника Андрія Юраша,

Оригінальну… інтерпретацію києвоцентричної орієнтації можна зустріти в деяких протестантських конфесіях. Детермінований новими політичними обставинами й вимогами найдосконалішого правового оформлення свого функціонування в умовах існування самостійної Української держави, києвоцентричний принцип у практиці протестантських деномінацій проявляється не лише в повному визнанні й концептуальній підтримці новоздобутої державної незалежності, а й у створенні організаційних структур найвищого правового статусу. Останні є незалежними й рівноправними щодо таких самих структур в інших державах – організаційно-юрисдикційна модель, що віддалено нагадує систему рівноправних автокефальних Церков[3].

Зрозуміло, що це – погляд збоку, але, можливо, він для вас буде цікавим і важливим.

Богословська свобода

З часу розколу протестантизм щораз більше ставав прихистком богословської свободи. Найрізноманітніші богословські течії давали життя новим протестантським Церквам та церковним спільнотам, спроможність мінятися стала характерною ознакою протестантизму. Цьому якнайбільше сприяв революційний підхід Лютера до проблеми герменевтики, згідно з яким Церква не має монополії на пояснення Святого Письма. Людина наділена правом трактувати Писання так, як це підказує їй власне сумління. На думку Філіпа Поттера, Генерального секретаря на Шостій асамблеї ВРЦ, Лютер «повернув у центр життя Церкви верховенство Божого слова [...] – слова, яке може постійно розвиватися, щоб бути правдивим домом із живого каміння»[4].

Протестантизм вивільнив богословський пошук зі стримувальних меж церковного Передання та традиційних еклезіальних форм – однак, як на мене, одночасно з цим постав перед іншою, не менш складною проблемою. З плином часу спроможність мінятися, яка була безсумнівною чеснотою на тлі затверділих форм тодішнього католицизму, почала з інструмента богословського пошуку перетворюватись на прикметну рису певної форми богослов’я, на мету, а не засіб, на «чесноту в собі». Створюється враження, що протестантизмові часом важко не стільки реформуватися, скільки зупинитися. Знову ж таки, це – погляд збоку, але певне підтвердження цього висновку можна знайти в існуванні фундаменталістських течій протестантизму, які, на мою думку, якраз і виникають у результаті підсвідомої туги за консервативною стабільністю. Проте мені важко уявити, як, для прикладу, ті громади, що духовно опікуються Дональдом Трампом, можуть миритися з його очевидною аморальністю. Адже цей президент схожий на ісаївських глузливців, які «брехню зробили притулком своїм, і в брехні сховались» (Іс. 28, 15).

Взаємодоповнюваність

Про взаємодоповнюваність гілок християнства прекрасно й надзвичайно проникливо висловився Патріарх Атенагор в опублікованих Олів’є Клеманом «Бесідах з Патріархом Атенагором», і на доказ цього висновку я дозволю собі подати більшу цитату (всі виділення мої. – М. М.).

Якщо поглянути на три історичні гілки християнства – православ’я, католицизм і протестантизм, не можна не підмітити складної діалектики, яка їх пов’язує і відводить кожній із гілок у певному розумінні ключову роль. Весь досвід моєї віри говорить мені, що віссю остаточної інтеґрації стане православ’я, тому що це духовна вісь. Православ’я споріднює з Римом відчуття таїни Церкви, хоча вслід за протестантами воно шукає свободи в Святому Духові. Однак воно не протиставляє профетизм інституціональному сакраменталізму, а вкорінює його в ньому, щоб очистити в таїнствах. Тому що Дух спочиває в Тілі Христовому.

Звернімося тепер до протестантського руху: він є в якомусь сенсі профетичною віссю Церкви. Реформатори не хотіли розколоти Західну Церкву. Вони хотіли її реформувати. Будучи відкинутими – та й не могло бути інакше за відсутності духовної «православної» осі, – вони начебто розкрили історичні дужки, які закриються, коли Рим, повернувшись до свого «східного» коріння, зможе відповісти на їхні запити, при цьому не розчиняючи в них таїну Церкви. Але поки цей момент не настав, вони лишаються для Риму, як і для православ’я, профетичним подразником, що чинить перепони обрядовому і психологічному закостенінню.

Що стосується Риму, він є віссю історичного втілення Церкви Вселенської. Тільки він може завадити протестантизму розчинитися в історії, а православ’ю – скам'яніти за межами історії. Але він потребує духовної «православної» осі, щоб відповісти на вимоги Реформи, не «протестантизуючи» себе в гіршому розумінні слова. І православ’я має в цьому потребу, щоб знайти простір для втілення...[5].

Зверніть увагу: цей православний патріарх озвучив тезу «ми потрібні одні одним» ще тоді, коли в мисленні всіх конфесій переважала логіка ексклюзивізму. І я певен, що у ХХІ столітті християни стануть свідками прискорення цього процесу взаємовпливів, коли кожен із трьох контрагентів шукатиме зближення з іншими, пом’якшуючи свою донедавню непоступливість. Зокрема, особливої уваги потребуватиме досвід тих Церков, які зазнали впродовж своєї історії схрещення взаємовпливів згаданих християнських цивілізацій – для прикладу, українських. Такий взаємний вплив є знаком спільної туги християн за єдністю у Вселенській Церкві, яка має взаємодоповнювальну природу.

І як тільки ми визнаємо взаємодоповнювальний характер наших християнських традицій, то відразу усвідомимо, що ми справді потрібні одні одним.

Українські взаємовпливи

Елементи східного церковного мислення доволі потужно, хоч і часом непомітно, діють навіть в українському протестантизмі. На цей висновок наштовхнув мене мій знайомий американець, Southern Baptist з Атланти. Приїхавши в Рівне до своїх одновірців, він зі здивуванням виявив, що їхні поведінкові звички суттєво відрізняються від тих, які властиві американським баптистам. На його думку, українські баптисти більш прискіпливо й догматично ставляться до виконання певних обрядів. Отож навіть перебуваючи в Церквах суто західного походження, українські протестанти неминуче переймають якісь ознаки східної традиції.

Проте справедливим є й висновок навпаки – а саме: позитивний вплив на духовне життя України справляють і Римо-Католицька та протестантські Церкви. Західне християнство вирізняється добре розробленою соціальною доктриною й динамічним її застосуванням у практичному житті. З тоталітарного атеїстичного минулого Україна вийшла з досвідом зневаження гідності людини, зловживання владою, схильності до нетолерантних способів розв'язання конфліктів. Суттєво занепала етика праці й етика міжлюдських стосунків. У цих умовах позитивний вплив із боку римо-католицького і протестантського соціального вчення може відбуватися як безпосередньо – через нарощення етичного почуття їхніх одновірців в Україні, так і опосередковано – через створення конкуренційного тиску на Церкви східного кореня.

Гординя єдиноправильності

А що нам заважало досі прийняти одне одного? Чи не найкраще цю думку передав згаданий уже Вселенський патріарх Атенагор:

Найбільше відштовхує мене у богослов’ї гордість від усвідомлення своєї правоти, яка з догмата, а то й із Самого Бога творить зброю, що падає на голови інших… І врешті-решт богослов’я утвердилося на позиції найменш християнській: воно відмовилося йти до людей роззброєним, таким, що приймає світ, як Бог, Який роззброїв Себе аж до Хресної смерті, щоб прийняти нас. Богослов – це людина, яка залягла в обороні, на яку нападає страх, яка хоче, щоб правота завжди була на його боці, а не на чийомусь… Я бачу лиш істини, часткові, обрізані, які опинилися часом не на місці і претендують на те, щоб вловити в собі невичерпну таїну[6].

Отже, усім нам потрібне смирення, оте «роззброєне богослов’я, що приймає світ, як Бог». Але що означає оця «роззброєність»?

Вернімось іще раз до часу земного проповідування Ісуса. Іноді ставалося так, що чим більш обізнаними у юдейському Законі почувалися люди старого Ізраїлю, тим менш готовими вони були до сприйняття Ісусового слова. Гординя володіння єдиноправильною доктриною не дозволяла відкритися на інші грані Божої Правди. Але жодна доктрина, хай навіть об’явлена Богом, але оформлена людським розумом, не охопить усієї мудрості Бога, а тому не може бути бездоганною.

Тому й маємо ми роззброїтися, щоб, не зрікаючись своєї правди, в яку віримо, створити в своєму розумі й серці простір для інших граней Божої Правди, що їх ми ще не пізнали, але які можуть доповнити наші знання про створений Богом світ. Тому й так важливо не лише проповідувати, а й слухати. Зрештою, без цієї відкритості на правду іншого не можна говорити про пошанування людської гідності іншого.

Множинність доктрин не є злом сама собою, якщо ми визнаємо частковість своїх правд. Мало того, вона може підсилити нашу здатність розуміти Божу Істину, не дати нам закостеніти у своїй частковій правді. Кожна доктрина – це своя мова, якою люди описують Бога і Його світ.

Згадана Патріархом Атенагором «роззброєність» означає також сприймати світ із любов’ю. Ми, християни, вже дві тисячі літ повторюємо, що Бог – це Любов, яка невіддільна від Правди. Але проголошуючи свою правду, ми в той чи інший спосіб травмуємо Любов. Або ж навпаки виявляємо свою любов так, що травмуємо при цьому Правду.

Любов і є тією опорною нотою «ля» музичного камертона, від якої музиканти відраховують усі інші тональності: «…Але найбільша з них любов», казав апостол Павло (1Кор. 13:13). Це надзвичайно урочиста й натхненна мить, коли перед кожним концертом перша скрипка задає цю опорну ноту, й увесь оркестр підлаштовує під неї свої інструменти. І лише тоді можна дружно розпочати увертюру.

Отож я бажаю всім нам духовно вловити оту божественну опорну ноту «ля», бо тоді наш міжконфесійний оркестр швидко встановив би належну гармонію, і на нашу українську землю прийшла би повнота часу.

Спільне завдання на майбутнє

За останні три десятиліття українські Церкви набули важливого й позитивного досвіду мирного співіснування. Російська модель фаворитизування однієї Церкви була відкинута, тоді як множинність релігій та конфесій стала плодом і водночас гарантом релігійної свободи. На щастя, відійшли в минуле й майже забуті пропагандистські кліше типу «сектанти» щодо протестантів, і «назва ‘католики’ походить від слова ‘кат’». Готовність українського народу прийняти модель «єдності у багатоманітті» в особливий спосіб проявилася й утвердилась на недавніх Майданах і є насправді найголовнішою запорукою позитивних змін у майбутньому.

Проте все-таки є деякі «але». Обставини нинішньої війни Росії проти України актуалізували в українській суспільній і церковній ситуації модель «спільного ворога», яка діяла як великий стимул до партнерства. Так, спільний ворог завжди служить спонукою до єдності, проте одночасно він може індукувати в суспільстві почуття ненависті й ворожнечі. Тому хоч якою природною й неминучою видається ота модель «спільного ворога», християни мають усе-таки творити євангельську модель «спільного Бога». 

Друга пастка чигає на українські Церкви, коли йдеться про культурні війни сьогодення. Українські Церкви просто затиснуті між «русскім міром» і радикалізмом «нової глобальної етики». Прагнеш європейського вибору – натрапляєш на антихристиянські ліберальні крайнощі. Сахаєшся тих крайнощів – потрапляєш у путінський капкан «захисту традиційних цінностей». Єдиний вихід тут – не впадати в ідеологічні спокуси, не перетворювати християнство на проліберальну чи антиліберальну ідеологію, а обрати єдино надійний шлях – ad fontes, до джерел християнської віри, до тієї всепереможної любові до людини, яка стала основою Христової перемоги.

І, нарешті, третя пастка – заземленість церковного мислення, обмеженість церковних горизонтів, за якими не видно високої цивілізаційної місії. Бути Церквою, звичайно ж, означає здійснювати своє учительське служіння. Однак учительський уряд Церкви співіснує також із пророчим даром Церкви, який означає вміння бачити перші досвітні вогні, коли довкола ще начебто цілковита темінь. Сьогодні пророчий уряд Церкви означає здатність бити на сполох, що в світі, куди не глянь, знижується поріг до застосування насильства, зростає привабливість мови ненависті й стає легітимною відверта брехня. Якщо Ісус Христос – це справді «дорога, правда і життя» (пор. Йо. 14,6), то Церкви, які означують себе як Містичне Тіло Христа, не можуть – не мають права – спостерігати, як тріумфує облуда. Не мають права дотримуватися конфесійної чи ситуативної доцільності та вдовольнятись синицею в руці, коли згори заклично курликає небесний журавель.

Отож для преображення Церкви доконечно необхідно змінити перспективу бачення церковних процесів у світі. Настав найвищий час позбутися історичних упереджень і неспокою, перестати діяти «згідно з упертістю серця свого» (Єр. 18,12), тобто перетворити наш діалог на справді християнський. Від споглядання власного історичного болю та кривд треба перейти на той духовний рівень, з якого видно спільне мучеництво і спільне свідчення Христові, здійснене вірними усіх без винятку Церков і церковних спільнот. Саме на цьому так сильно наголосив Святіший Отець Іван-Павло ІІ під час проповіді 27 червня 2001 року у Львові:

Їхнє мучеництво є могутнім закликом до примирення та єдності. Це екуменізм мучеників та ісповідників віри, який вказує християнам ХХІ століття шлях до єдності[7].

І саме таке мучеництво протестантських пасторів і греко-католицьких і православних священників ми досвідчуємо сьогодні на окупованих землях сходу України. Тому сьогодні треба прагнути не тріумфальної перемоги якоїсь однієї Церкви чи віри, а об’єднання зусиль у нарощенні кумулятивного ефекту добра й любові, яким одним під силу огорнути й нейтралізувати зло. І тут знову очевидно, що ми потрібні одні одним. Україна має обов’язок стати місцем толерантності, оскільки супротивні засади не пропустять її у «голкове вушко» майбутнього. І хай допоможе нам у цьому Господь!

---------------------------------------------------------------------------------------

[1] Див.: Вікторія Любащенко. Історія протестантизму в Україні: Курс лекцій. – Львів: Просвіта, 1995.

[2] Іван Паславський. Між Сходом і Заходом: Нариси з культурно-політичної історії Української Церкви. – Львів: Стрім, 1994, с. 30. (Далі – Іван Паславський. Між Сходом і Заходом)

[3] Юраш Андрей Васильевич. Религиозно-церковная структура современной Украины и ее трансформации (Огляд, зроблений на замовлення Московського Громадського Наукового Фонду й Фонду Форда, США). (Репр.)

[4] Філіп Поттер. Звіт Генерального Секретаря на Шостій Асамблеї ВРЦ (Ванкувер, 1983) // Знаки часу, с. 397 (виділення моє. – М. М.).

[5] Знаки часу, с. 188–189.

[6] Знаки часу: До проблеми порозуміння між церквами / Упоряд. З. Антонюк, М. Маринович. – Київ: Сфера 1999, с. 180.

[7] Вітаю тебе, Україно!  с. 94.