Завідатель.

Оповіданє

На парохію Н. заинституував ся парох о. Павлович в перших днях марта.

З днем институції пароха замкнуло ц. к. намістництво, на підставі истнуючого у нас права, платню детеперішному завідателеви сеї парохії, бо він дістане платню на новім місци — але она буде числитись єму, також на підставі истнуючого у нас права, доперва від того дня, коли єго декан впровадить і представить людям. Завідатель знає се право, ддятого рад би на крилах злетїти на те нове місце, але дарма — парохії не вільно лишати без священика і декан не дасть відпустки, аж доки парох не прибуде.

Минають днї, минають ночи — пароха як не було так і нема. Завідатель стає нетерпеливий.

В перших днях цвітня надійшла дожидана хвиля — парох приїхав, а завідатель позичив десь грошей на дорогу і дістав ся щасливо на нове місце.

Перша річ — розпакував ліжка, щоби було на чім голову приклонити. Відтак взяв ся забивати цвяхи в стїну, бо правовірні христіяне підчас дводневного interregnum усе попрятали, навіть цвяхи повитягали — нема на чім реверенди повісити.

Надійшов вечір і завідатель, утомлений далекою дорогою і трудами дня, зїв троє яєць на-твердо, напив ся чаю та й кладе ся до ліжка з твердою постановою, що завтра поїде до декана представити ся і просити, щоби єго чим скорше впровадив, бо шкода кождого дня.

Пробудивши ся в ранцї рано кличе дяка і питає, чи далеко до декана.

— А буде, прошу єгомостя, чотири мильки... аякже, таки буде...

Завідатель скривив ся.

— Десь до кождого декана чотири милї! — замітив. — Але фіру дістану чей нинї?

— Трудно, прошу єгомостя. Погода блисла... поїхали орати.

— Но то може завтра?

— Ба, коли завтра свято... богослуженє.

— Ага, правда.

На другій день було свято, на третій погребець лучив ся, отже завідатель аж четвертого дня вибрав ся до декана.

Декан не зволїкав довго, приїхав зараз третого дня, представив завідателя народови і сейчас на другій чи третій день донїс о тім до ц. к. староства. Так отже доперва від сего дня буде числити ся завідателеви платня, а що від часу, як єму замкнули платню на давнім місци, минуло цїлих пять тижднїв, то високій ц. к. скарб заробив на тім 5 X 7 = 35 зр., бо завідатель має ту саму платню, що дієтар при ц. к. намістництві, т. є. 7 зр. тижднево, а за те не має вже права до грунту анї до доходів з епітрахиля.

Завідатель задоволений. Маю нїмецке щастє — говорив він сам до себе, — бо як би я був не поспішив ся, був би-м ще за оден тиждень стратив платню. А так добре, що на тім стало.

За кілька тижднїв приїхав на приходство практикант ц. к. староства, в комісарскій шапцї і зі шпагою при боцї, щоби забезпечити "tempоralia".

— Пане комісарю! — питає завідатель при обідї, — чи не міг би я дістати грунт по цїнї инвентарній? Бо до грунту належать також будинки господарскі, а як возьме на ліцитації грунт арендар наш, то буде менї крутити ся поперед очи цїлий рік... та й не лише сам Зельман, але і вся єго родина.

— Нї! так, по цінї инвентарній, не можна, — каже з повагою комісар. — Але можете ліцитувати разом з другими. То вам вільно.

— Але-ж пане комісарю! Я читав, що міністерство просвіти розпорядженєм з дня 12 марта 1889 р. ч. 3215 припоручило, щоби завідателям віддавати грунти по цїнї инвентарній, сли та цїна не перевисшає суми 360 зр. А тут прецїнь она виносить лише 180 зр., отже я можу користати з того міністерского розпорядженя.

Комісар розсміяв ся в голос.

— Які ви отче ще — хотїв сказати дитинні, але поправив ся і сказав: які ви ще молоді! Міністерство зізволило; а ви кажете "припоручило"; се не є все одно. Зізволило - то значить, що се залежить від нас, т. є. властиво від пана старости. Коли він уважає за відповідне комусь дати по цїнї инвентарній, то може; а коли нї, то каже перепровадити ліцитацію... Тутка власне казав перепровадити ліцитацію.

Тепер з черги розсміяв ся в голос завідатель.

— А чим же я так погрішив ся перед паном старостою, що власне у мене казав перевести ліцитацію, коли другим уважає за відповідне відступити грунт по цїнї инвентарній? — запитав завідатель по хвили тоном насмішливим і влїпив свій зір в комісаря.

На лици комісаря видно було мале заклопотанє — звичайно, практикант... Ще не кований на всї ноги.

— Зараз буду вам служити, лише закурю папіроску, — промовив він, шукаючи по кишенях за папіросницею. — Як бачу з того всего, — мовив він з повагою, закуривши папіроску, — ви мене, отче, не порозуміли. Нам в таких випадках не йде о особу...

— Лиш о що? — втрутив завідатель.

— Але о се, щоби як найбільше зискати для скарбу. Коли ми не сподїваємо ся через ліцитацію "витягнути" щось більше, то віддаємо завідателеви по цїнї инвентарній. Але тут, у вас, ми надїємо ся "витягнути" значно більше, бо ту є красні луки...

— А! тепер вже розумію, — заговорив завідатель, — розпорядженє міністерске тогдї тілько важне, як не дасть ся нїчо "витягнути"... Хиба що так!

Обід скінчив ся. Комісар не мав видно охоти вести дальше розговору з молодим завідателем, котрий так мало розумів ся на високій політицї високих властій, отже отворив вікно і закликав на купу жидів, що стояли на подвірю від рана і вижидали ліцитації.

Жиди кричали так голосно одні до других, розкладаючи руками, що навіть не чули голосу комісаря, коли той кликав их до "ґешефту". Аж коли завідатель вийшов до них на подвірє і гукнув здоровим басом: "Ходїть жиди на ліцитацію!" — они втихомирили ся і почали оден за другим входити до греко-кат. канцелярії.

Завідатель вийшов тимчасом до кухнї спитати ся, чи давали що їсти фірманови пана комісаря, але побачивши, що той власне обідає, вже не питав.

Зараз за ним всунув ся оден жид до кухнї.

— Панї єгомость! я щось маю повісти...

— Що таке?

— Ми хочемо ліцитувати грунт.

— Хиба я вам бороню?

— Нї, панї єгомость... ми би не хотїли ліцитувати.

— То не ліцитуйте! хиба я вас силую?

— Нї, пані єгомость... ви мене не розумієте... Дайте нам сотку, ми відступимо від ліцитації.

— Не дам.

— А кілько?

— Нїчо не дам.

— Але єгомость зароблять дві сотки... Я би радив дати жидам відступного, щоби на вас не накладали... Они возькуть пятьдесятку... я вже то зроблю, що они возьмуть... а дасте пятьдесять?

— Нї, не дам.

— Як то? нїчо не дасте?

— Нїчо не дам, бо нїчо не маю, — сказав завідатель рішучо і хотїв відійти. Але жид задержав єго.

— Панї єгомость, а вам щось иншого скажу. Ми чули, що ви хочете закладати у нас читальню і склепик, але то для вас не оплатить ся... Ми відступимо від ліцитації, а ви не робіть того, бо то нїчо не варта... Згода?

— Нї! я нїчого не обіцюю! — відрізав завідатель і, лишивши жида в кухни, сам пійшов до канцелярії.

Тут комісар читав жидам приписи, як мають обходити ся з ерекціональним грунтом — сли котрий з них виліцитує. Солома має лишити ся на попівстві... і таке инше.

Завідатель усміхнув ся злобно. Приписи на папери! — говорив він сам до себе, — жид би лишив солому! бодай так, як то правда...

Зачала ся ліцитація. Виліцитував місцевий арендар Зельман за 198 зр.

Комісар звязав акти до цирати, подякував завідателеви за гостину і відїхав.

***

І знов пливуть днї за днями — а завідатель чекає на пенсію. Минає місяць, минає другій — завідатель нетерпеливо дожидає післанця з почти.

Прийшов післанець! є письмо з печаткою ц. к. староства. Завідатель поспішно роздирає куверту, зирнув — єсть:

"До ц к. Уряду податкового в Н. Відпис."

Завідатель усміхнув ся. Ну, прецїнь раз дочекав ся! — промовив він сам до себе і взяв ся читати дальше:

"Приказує ся ц. к. Урядови податковому, щоби на підставі розпорядженя Високого ц. к. Намістництва з дня... 189... ч... стягнув як найскорше від о. Н. Н., завідателя парохії в Н. суму 34 зр. 56 кр. титулом побраних ним доходів епітрахильних під час єго завідательства в С. і вписав сю суму в рубрику доходів фонду реліґійного.

Ц. к. Староста Н.

Всч. о. Н., завідателеви в Н., до відомости."

[Дѣло, 25.09.1896]