(З записної книжки).
Сонце зробилося червоно-крівавим і стало ховатися за опальово сизі хмари, які нагадували собою хребет казкових гір. В полях було млосно й душно. Пахнуло терпким духом спілого кукілю і чеберцю. В густих, темно-синіх просах підподьомками перепілки, а між кущами придорожніх будяків стрікотали коники-стрибунці. Я йшов польовою, мягкою, як пухова подушка, доріжкою і не дуже-то поспішався. Було надзвичайно приємно почувати в своїй, стомленій міськими трівогами душі, оттой мелянхолійний спокій і утому, що обгортала простори рідних піль. Не хотілося навіть і думати про те, що десь хтось шаліє в боротьбі за кусок насущного і навіжено руйнує спокій знесилених. Не хотілося згадувати за тих, що первородство духа свого проміняли за чечевичну юшку, за задовольнення вимог свого ненажерливого шлунку... Життя людське ще чекає свого пророка, який мусить таки прийти колись і високими поривами духа знищити нікчемні жадання черева. Властиво так думаю я, а инші — зовсім инакше...
Не даремнож сучасний поет співає:
"Чорний ворон замисливсь,
Чорний ворон задумавсь. —
Очі виклював Бог зна кому!"...
Я глибоко відчуваю траґічний тон сього "Бог зна кому!"... — иншіж не тільки що не відчувають, але називають се "хутуризмом"... Бог з ними! Мені так приємно, що вдалося втікти від них. Хоч про себе я менше всього думаю, але вони мені так остогидли... Зараз я можу сказати лише одно: "Мій друже, я красу люблю!"...
...Соняшна корона пурпурила захід і мені здавалося, що то мої відчування так розлилися по всьому обрії і закрили собою примарливість Голготи вселюдних страждань. Здавалося, що досить буде впасти сій пурпурній заслоні, як враз зявиться ґіґантський хрест споконвічного роспинання, на якому тіняється в смертельній аґонії душа самого прийдешнього.
Йдучи з великого міста через польові межі й обміжки, мені хотілося вірити, що вертаюся до ґрунту, де панує спокій і радість праці.
Після столиці, після камяниць і задушливих вулиць так хотілося прийти до народнього Єрусалиму й побачити Сіон української самостійности. Озираючись навколо себе, скрізь і всюди бачив старі й нові могили, які свідчили про довгу й запеклу боротьбу за волю. Кожна така могила полеглих за свою правду, викликала в моїй голові цілий рій думок і хотілося кланятися їм і молитись до них…
Під незнайомим селом стояла стара "фіґура" з ґіпсовим роспятіям Ісуса. Темно-сіра порохнеча густо вкрила терновий вінок і страдницьке семитське чоло Роспятого за нас. мені зробилося жаль його. — За кого Ти роспинався, Ісусе? — подумав я. І в тойже час подивився на пурпурний захід, за яким відчувалася примарливість ґіґантського хреста споконвічного роспинання...
Відкинувши всякі думки, з одним чуттям краси в душі, я став на коліна і зашептав: — "Очі виклював Бог зна кому... Очі виклював Бог зна кому... Бог зна кому... Бог зна кому"...
Така чудна була моя молитва! Як би так хтось бачив мене в той час, то, напевне, сердечно посміявсяб!... Але в полях було мертво, а до села більше верстви. І я молився стільки, скільки прагнула моя душа, а потім встав, поправив на плечах свого мішка й подався до села.
***
"С. Агатівка, Житомирського повіту. Мущин 1740. Женщин 1920" — прочитав я в коловороті. — Виходить так, що мушу тут заночувати! — подумав я про себе. Хотів іти далі, але в той час з поза тину висунувся якийсь чоловік і крякнув:
— Пастой! Що ти таке?
Я зупинився й став чекати.
Чоловік помалу переліз через тин, потім витягнув з буряну рушницю і свиснув. На його свист вискочило з конопель ще двоє і вони всі три разом підійшли до мене. Одягнені в широкі полотняні штани й такіж сорочки, в соломяних капелюхах і шкіряних постолах — нагадували собою звичайних косарів на сіножаті, але рушниці в їх руках свідчили про щось инше.
— Куди йдеш? — спитався той, що зупинив мене.
Я щиро відповів йому.
— А посвідчення маєш? — спиталися другі два.
Я показав усе, що було в мене писаного на папері.
Дядьки по черзі переглядали мої папери, придивлялися до печаток, пробували міць паперу руками, а потім, як видно, цілком задовольнилися й сказали:
— Так, значиться, ви наш?
— Цілком! — відповів я.
— Тут ще є написано, щоб вам "всяково допомагати", але не сказано, як саме? — сказав один дядько, тримаючи в руках моє посвідчення.
— Як схочете й як зможете! Зараз мені треба тільки десь переночувати! — промовив я.
— Се можна! — став казати той, що зупинив мене. — А якщо вам завтра буде потрібна підвода, так ми дамо. А зараз ходім до нас вечеряти... Може ще й з отаманом поговорите трохи, як що він вільний...
Дядьки позакладали свої рушниці на плечі й полізли назад у коноплі, а коло мене залишився лише той, що зупинив мене. — Ходім! — сказав він до мене, голосно зітхнувши. Але не пройшовши двадцяти кроків, мусіли зупинитися. Нас перестрів високий, кремезний, засмалений сонцем чоловяга, який відріжнявся від мого провожатого-дядька не тільки своїм зухвалим виглядом, але й одежою. Він був одягнутий в широкі сині шаровари, такуж чамарку, сіру шапку з червоним ворочком і жовті чоботи. Коло пояса висіла крива шабля, за держало якої він тримався обома руками. Похитуючись на ногах то на ліво, то на право, він гукнув до мого провожатого:
— Кого ведеш, Мацапуро?!
— Не турбуйся, Броневиче! Свого ведy!— відповів провожатий.
— Якийже він свій, коди в нього ніс жидівський?... Давай його сюди, так я трошки шаблю погострю! — не втихомирювався незнайомий.
— Слухай-но, Броневиче! — Не говори чорт зна чого! Чоловік зовсім наш і я його до отамана веду — умовляв мій провожатий.
— Мовчи, дурню! — крикнув Броневич. — Сам бачу, що він не Жид, а тільки пожартувати думав!... Веди його краще до мене, бо отаман сидить зараз в своєї любої вчительки...
***
В хаті, куди мене привів провожатий, господарював Броневик. Рішучим, незнаючим лагідности голосом, він давав свої розпорядження. Чотири його товариші, в тім числі і мій провожатий дядько, метушливо запобігали перед ним. Як видно, то він серед них користувався великою пошаною, бо навіть і жвава молодичка, що поралась коло печі, була до нього не байдужа. Правда, вона тут позирала своїми карими очима й на мене, але, напевне, її більше цікавила моя міська одежа, ніж я сам.
Скоро молодичка прибрала на столі, як враз зявилася пляшка самогону й добра закуска. Вся компанія розсілася за столом і стала частуватися. Частували й мене, та ще й так щиро, що годі було відмовитися. Пили самогон, їли печену курку з паляницею, розмовляли й сперечалися.
— Не був би я Броневиком, щоб ще не закінчив жидівської сотні! — говорив Броневик. — Вже маю цілих девятьдесять. Всього десять штук не хватає до сотні. Сьогодня, як сказав отаманови, що мушу закінчити жидівську сотню, то він аж у гору підскочив від злости. Роскричався, що начеб то я гублю всю його справу... А сказати по правді, то не я його гублю, а він сам себе губить... Звязався з якоюсь учителькою, а вона йому день і ніч одно товче: "Не бий Жидів, бо й вони люде!"... Щоб ти пропала разом з своїми Жидами!...
— А так, так! — потакували його товариші. — Наш отаман, коли не бабій, так справжній Жид!
— Тихо! — сказав Броневик. — Ось чужий чоловік може подумати, що в нас не має ніякої дісціпліни!... Давайте, краще, заспіваємо трохи. Заводь, Оксанко!
(Конець буде).
[Громадська думка, 28.07.1920]
(Конець.)
Молодичка підійшла до самого столу, всміхнулася ніяково, а потім взялася руками за кінчик свого фартуха і сумно-мельодійним голосом затягнула:
"Ой, одна, я одна,
Як билинонька в полі"...
Скрипучі голоси підхопили:
"Та не дав мені Бог,
Ані щастя, ні долі"...
Так чудово почата пісня, однаково, вже на другому куплєті мусіла припинитися. Якось ніяково співав Броневик і не дуже-то охоче підтягали його товариші. Сумна й глибока мельодія була надто важка для них. Їx, запекле в боротьбі, серце потрібувало різкого, короткого, стислого ритму, в такт якого можна булоб ударити кулаком по столу щоб аж чарки забрязчали.
Припинивши спів, Броневик звернувся до мене:
— Може би ви щось заспівали нам?
Чарка обійшла навколо столу і я почав:
"Не пора, не пора, не пора"...
Броневик і його товариші радісно блиснули очами й стали завзято підтягати, коли скінчили, то Броневик вирік:
— Це товариші, настоящая галичанськая пісня!... Так всі Галичанці співають...
Слава Галичанцям!...
— Слава!... — закричали його товариші.
— А ви звідки сами, що вам так подобаються Галичане? спитався я Броневика.
— Я сам з кремянецького повіту.
— А давно ви тут?
— Вже давненько. З того часу, як почалась війна.
— Щож, ви втікали, чи що?
— Егеж...
В той час молодичка поставила на стіл миску горячих вареників з сиром; чарка знов закружляла. Броневик пив чарку за чаркою і хитро підморгував до мене:
— Бачите, як я поживаю собі! Навіть молодичку маю! Гарна вона, правда?
— Чудова! — згоджувався я. — Як-же ви її привабили до себе?...
— Хе-хе-хе!... — сміявся він. — Тут недалечко, я ще й другу коханку маю. Та навіть ліпша цеї. Та ще дівчина, а ця вже молодиця... Чоловіка її десь на війні вбили...
— А скажіть мені, через що ви так не любите Жидів? — спитався я його.
Він тільки рукою махнув і, повернувшись до своїх товаришів, гукнув:
— А тепер музику! Погуляємо ще! Ого-го-го!...
Мій провожатий дядько, в білих штанах і сорочці, зірвався з місця як сполоханий гусак і, діставши з-за великого деревляного образа тамбовську гармонію, вискочив на середину хати.
— Грай! — крикнув Броневик.
Дядько трохи поклацав клявишами й "зашкварив" гопака. Броневик схопив молодичку й скажено закрутився по хаті. Вистукуючи закаблуками, що аж земля гула, він безупинно приспівував одно й те саме: — "Грай музика, бо ти звик!... Грай музика, бо ти звик!"... Молодичка крутилась як пава. Її високі, пишні груди схвильовано підносили в гору красно вишиту сорочку, а коралеві губки задовольнено й загадково всміхалися.
В той час, як Броневик став гайсати навприсядки, на селі задзвонено "на ґвавт".
На мить у хаті запанувала тиша і було чутно, як тужно вили дзвони.
— Йдіть та розвідайтесь! — промовив нарешті Броневик до своїх товаришів.
Але ще ніхто не встиг підвестися з місця, як за вікном почувся голос:
— Збірайтеся. Большевики близько!
Схопився Броневик, а з ним і його товариші. Позабирали свої рушниці і, не прощаючись, побігли з хати.
Вже на ходу, Броневик на хвилинку затримався коло мене:
— Бери Океану, та йди з нею в комору... Ми вернемся зараз-же, як тільки проженемо їх... Все село з нами... Якось справимся...
Коли він вийшов з хати, то молодичка погасила світло і злякано притислася до мене:
— Ходім до комори! — шептала вона. — Ходім-же!...
***
В коморі було темно і тихо. Крізь маленьку дірочку в стіні скупенько пробивалося місяшне сяйво. Оксана взяла мене за рукав і потягла в куток. Там лежала ціла куча прядива, на яке вона й поклалася. Якийсь час я ще пручався, але Оксана так цупко трималася за мене, що я мусів скорчитися й лягти поруч неї.
Міцно притиснувшись одно до одного, ми лежали й слухали, як десь далеко бухкали з рушниць і як торохтіли з кулеметів. Було чудно лежати поруч незнайомої жінки в якійсь коморі, і взагалі вся ця обстанова була така особлива й незвикла... Встати з купи пахучого прядива, залишити самотою перелякану жінку я не міг через те, що не знав, що саме чекає мене за порогом цеї хати?...
Відчуваючи коло себе гнучке й тепле тіло Оксани, мені згадувалися далекі зелені весни, коли так буяла молода кров і коли так хотілося чогось трівожного й особливого...
Не можу гаразд пригадати, як cаме сталося так, що я прокинувся вранці на теплих персах Оксани...
Не вийшов, а бігом вибіг з комори. Аж за селом зупинився передихнути трохи. Голова боліла від випитого вчера самогону, а на душі було так важко. Пригадав, що забув там навіть свого мішка з хлібом, але вертатися назад не хотілося. В селі було тихо, як у могилі, тільки де-не-де гавкали собаки. Ні Броневика, ні його товаришів не було видно. Також не було видно когось такого, кого можна булоб прийняти за большевиків. Йти можна було цілком вільно, хоч і не знати куди. На сході небо краялось близькими соняшними промінями. Над полями димився ранковий туман і підподьомкала перепілка в просі.
В голові було пусто. Hі одна гадка не ворушила стомленого мозку. Тальки в глибинах душі ворушилося якесь велике й болюче почування... Йдучи поуз "фіґуру" і побачивши ґіпсове роспяття Ісуса, я зупинився й пригадав своє вчорашне — "за кого Ти роспинався, Ісусе?!" —
І справді???!!!
[Громадська думка, 29.07.1920]
29.07.1920