Малювання на берегах життя

Закодовані послання: «малювання на берегах життя»

На першому поверсі Центру інтелектуального мистецтва Меркурій розлилася ріка, що відмежувала зовнішній світ від виставкового простору «Закодовані послання». На дзеркальному фольговому плесі, обрамленому сипкою рінню, видніються чорні друковані літери: «Творчість Анатоля Степаненка — це малювання берегах життя». Так колишній львів’янин письменник Ігор Клех визначив спосіб буття художника, який уникав суєти повсякдення — тікав від неї на безлюдні острови відчуження та усамітнення.

Одначе водойма постає не лише метафорою ріки життя, а й колективного несвідомого. Спрямовуючи потік енергії всередину себе, Анатоль Степаненко виносив на береги свідомості архаїчні закодовані послання. Так пізнаючи світ у собі, художник пізнавав себе у світі. Крізь різні медіа — малярство, графіку, колаж, фото, кінематограф — він осмислював буття через творчість.

Виставковий проєкт запрошує зануритися в авторський потік свідомості. Подолавши річище водойми, глядач прямує до експозиції сходами, де сяють сріблясті таємні знаки, мов краплі, що стекли від річкової переправи. Між сходовими просвітами, наче у буддійському храмі, простяглися вертикальні сувої (какедзіку), всіяні тайнописом Анатоля Степаненка. За словами куратора проєкту та артдиректора ЦІММу Богдана Мисюги, зацікавлення буддійською культурою поставало своєрідною формою відчуження львівського андеґраунду 70-х від радянської дійсності. Загадкові знаки художника були результатом практик кунта-йоги — споглядання архетипних символів, що давало змогу дослідити пограниччя свідомості. Вправа нагадувала засадничий принцип сюрреалістів — автоматичне письмо, що нібито відкривало доступ до іншої реальності, яку не обмежував розум.

Експозиція розпочинається з акварельної роботи «Червоний ембріон», яка зрепродукована і на афіші виставки. Заховавшись в чорній утробі землі, ембріон курить, поглядаючи за лінію горизонту. На думку мистецтвознавиці Галини Скляренко, твір уособлює сутність Анатоля Степаненка — дитинність та непрактичність у побуті. На автобіографічність вказує зокрема дата народження художника, яку він написав у кутку картини — 25 квітня 1948 рік.

Ранній період творчості Анатоля Степаненка припадає на 1970-1980 роки. Зокрема у 1977-му художник завершив навчання у Львівському інститут іприкладного і декоративного мистецтва (тепер ЛНАМ) за спеціальністю художнє скло. У часи свого студентства митець не лише малював, а й творив перші концептуальні провокації. До прикладу Анатоль Степаненко скинув о 6 ранку з даху гуртожитку радіо, коли воно грало гімн СРСР. У такий спосіб митець започаткував практику концептуалізму у Львові.

За спогадами Ігоря Клеха до таких акцій також входило: «… малювання кольоровою крейдою в кафе і на вулицях; стояння на одній нозі спиною до стіни, – підпершись другою ногою і виставивши вперед коліно, – з квіткою в зубах (тоді він був, до речі, вегетаріанцем); похід в Стрийський парк, щоб, обмалювавши крейдою на доріжці тінь від крони дерева, прийти завтра на те ж місце і, дочекавшись збігу тіні зі своїм контуром, піти відзначити з колегами склянкою сухого вина народження концепції».

У діях митця можна простежити не так мистецьку гру, як «художню непокору» (Ігор Клех) — вихід за межі соцреалізму та радянської нормативності. Так завдяки абрисам крейди він утікав від часу у власну ілюзію раю. Ідилічний спокій художник зобразив у серії графічних аркушів, що тонкою лінією пера окреслюють первісні архетипи несвідомого — фігуративні образи людей, тварин, квітів та метеликів. Тендітні жіночі постаті схиляються над лілеями, зустрічаються на аркушах паперу з пуделями або птахами, або ж завмирають у танку. Наївні зображення тварин виявляють особливу емпатію автора до братів наших менших. Адже переживши окупацію російських військ в Ірпені, Анатоль Степаненко понад два місяці годував чужих собак та котів, яких покинули люди.

Пізніші графічні роботи художника вирізняються чудернацькістю та фантасмагоричністю через вузлуватість ліній, химерність сюжетів та дедалі більше вкраплення тайнопису. До прикладу у начерку «Нема спасу від тих ляльок» у закручених ріжках лялькових капелюхів та казковості персонажів можна простежити зародки карнавальної естетики, яка вповні розкриється в малярстві пізнього періоду, як-от у творі «Парад ляльок» 1990-го.

Одначе такі риси як еротизм, ламання табу та нехтування соціальними нормами — наскрізні у творчості Анатоля Степаненка. Адже карнавальність — це передусім спроба сконструювати іншу культурну дійсність, яка перебуває поза межами радянського впливу. Про бурлескну естетику тієї карнавальної доби “дешевого вина” у тракті виставки Анатоля Степаненка та своє знайомство із ним розповів для зацікавлених “Патріарх Бу-Ба-Бу” — письменник Юрій Андрухович…

Хоч Анатоль Степаненко і прагнув відмежуватися від реальності, все ж історичні події знаходять відгук у творчості художника. Так Богдан Мисюга звертає увагу на те, що серія робіт «Покоління після Хіросіми» відображає постапокаліптичний стан авторської свідомості. Художник крізь змішану техніку використання акварелі, туші, пастелі та колажування зображує людство після ядерної катастрофи. Адже на 1970-ті припадає пік перегонів озброєнь — нарощення максимальних військових потужностей в СРСР і його позірної "боротьби за мир". Та й Ігор Клех зауважив: «На одному з "ацтецьких" малюнків середини сімдесятих – тих, що за пляшку молока, – можна розібрати витіюватий напис: "Війна буде неминуче. 1983".». Колажі для художника стають інструментом викриття порожньої оболонки ідеологічних радянських текстів. У власних роботах Анатоль Степаненко використовує вирізки з газет або уривки з плакатів, зіставляючи їх з намальованими зображенням скривавлених тіл, так демонструючи алогізм й абсурдність комуністичної доктрини.

У серії графічних робіт середини 1980-х художник застосовує змішану техніку — поєднує гуаш, пастель та маркери, щоб зобразити райдужну гаму аури навколо антропоморфних постатей. На аркушах паперу з’являються знаки, інспіровані буддійським символізмом, як-от «третє око». На думку Богдана Мисюги, ці твори відображають залученість автора до львівського руху гіпі (зокрема й до творчого кола львівського графіка Олександра Аксініна, до якого була дотична й подруга Анатоля Степаненка Олена Бурдаш), та зацікавлення містичними практиками кунта-йоги — псевдомедичної секти, що існувала на теренах Радянського Союзу. Одначе митці, захоплювалися передусім естетичним виміром кунта-йоги — слуханням буддійських мантр та спогляданням таємних знаків — що надавало творчу свободу та простір відчуження від радянської дійсності.

Цікаво, що послідовники кунти-йоги вірили в те, що цей напрям створив індійський мудрець (ріші) Магарама Кунта у II ст. до н. е., хоч звісно документальних підтверджень цьому немає. За легендою, вчення кунти-йоги залишалося прихованим до XX століття, поки групу таємних знаків не розкрив у супрематичному живописі Казимир Малевич. Можливо, саме тому серія робіт «Сезон чудовиськ» Анатоля Степаненка поєднує елементи архаїчного тайнопису з акцентними геометричними фігурами. Так художник не просто відтворює дійсність — він конструює навколишній світ та створює власну систему координат.

Зокрема Анатоль Степаненко поетизує побут та повсякдення — звертається до культури буденності, що постає соціокультурним феноменом. До стіни виставкового залу прикріплений «концептуальний стіл» митця — серія робіт 1990-х «Супутні рудименти творчого процесу». За словами Богдана Мисюги: «На столі концептуаліста Анатоль Степаненко розкладає власну суб'єктивну історію дослідження простору. Тут можна побачити квитки від тролейбуса, архівні фото зі срібних негативів, зроблених на фотопапері, вирізки з журналу “Радянська жінка”, уривки з чеського часопису “Tvar”». Так митець фіксує дійсність за допомогою архівування — колекціонує артефакти, що звертаються до колективної пам’яті глядача.

На третьому поверсі виставки, тайнопис Анатоля Степаненка можна побачити й на людському тілі, каліграфічні знаки якого нагадують шаманське таїнство. Фотопроєкт «Трансмутація» фіксує першу акцію бодіарту в Україні, яка відбулася у 1987 році. Спочатку митець сфотографував оголену модель, розмальовану каліграфічними знаками, на кіноплівку. Згодом видрукував світлини на полотні та позначив нові графічні елементи маркером.

У такий спосіб «Трансмутація» стала проєктом концептуальної фотографії, що втілила перетворення, як людського тіла за допомогою архаїчних ритуальних практик, так і метаморфозу самого медіа через застосування змішаних технік. Зокрема з цією серією фотографій Анатоль Степаненко взяв участь у Венеційській Бієнале, де представив Україну в межах альтернативної програми.

Ще один концептуальний проєкт художника вперше експонується у Львові. Фотоінсталяція «Холодний подих» 1997-го зображає на полотні тонкі перетинки крилець бабки. На думку Богдана Мисюги, проєкт постає метафорою нищівної критики — холодний подих вбиває та позбавляє людину її незримих крил, відтак фотографії стають втіленням ніжної душі автора.

Особливістю експозиції «Закодовані послання» є 12-метрова анімація, на якій оживають роботи Анатоля Степаненка. Авторка роботи Катерина Слюсаренко зазначає, що анімація має сповільнити глядача у швидкоплинному світі та запросити до неквапного споглядання та рефлексії. Так в анімації хитають капелюхами карнавальні постаті з «Параду ляльок», на коні скаче дівчина з ескізу «Вершниця», а тайнопис художника розсипається під дзеленчання, що нагадує передзвін ручного ритуального дзвоника (гханта). Враз на полотні з’являється «летюча голова» — автопортрет Анатоля Степаненка з крилами бабки на скронях. Літаючи в різні боки, врешті митець пустотливо підморгує оком та зникає у далині анімації. Такий він Анатоль Степаненко — «естетичний маніпулятор» (Галина Скляренко) — крилатий шибеник-Меркурій.