«Метаморфози» Овідія — епічна поема, що спромоглася схопити мить. Кожний момент внутрішнього перевтілення застигає у зовнішніх проявах, оголюючи приховане підґрунтя думок та вчинків. Однойменна вистава Львівського академічного театру імені Леся Курбаса крізь вісім міфологічних історій досліджує мапу людської душі. Актори — учасники театральної робітні при театрі Курбаса, чуттєво осмислюють античний матеріал, втілюючи перетворення в пластичності рухів. Голос, музика, жест — усе стає засобом висловлення незримих метаморфоз душі. Прем’єра вистави відбулася 1 червня 2025 року. Упродовж двох годин глядач і сам зазнає перевтілення — очищення художньою дійсністю, спостерігаючи за одвічною боротьбою розуму та інстинктів, закону та сваволі, Дике (Δίκη) та Гібрис (ὕβρις).
Овальна зала театру імені Леся Курбаса цілком занурена у пітьму. Мить і теплий промінь прожектора вихоплює з темряви постать. На теракотово-бордових полотнах сцени, мов на чорнофігурному вазописі, простягається довга тінь актора. Володимир Глушко незворушно тримає округлий бубон, подібний на давній тимпан. Спливає декілька хвилин, перш ніж масивне калатало вдарить напнуту шкіру. Тишу порушує глухий удар м’якого наконечника, який вибиває з бубна сильний та низький звук. За декілька ритмічних ударів, до зали підтюпцем забігає гурт акторів та акторок. Одначе хор не одразу наважується порушити тишу. Гурт синхронно здіймає руки, перетворюючись на колективного учасника дії. Так актори налаштовують сприйняття глядача. Фокусують увагу на тілі — пластичності руху, що отілеснює античне слово.
Врешті один за одним починають лунати голоси. Нашаровуються на простір розмаїтими тембрами. Здіймаються все лункіше, доки не досягають вершини гучності. Глухий удар бубна уриває наспів. Проте лишень на мить. Враз хор протяжно проказує давньогрецький дистих, рвучко карбуючи кожен склад. Ці слова — епітафія Сейкіла, вирізьблена на мармуровій стелі у II столітті до н. е. Найдавніша пісня, яка збереглася повністю з нотним записом, лунає крізь тисячоліття: «Поки ти живий — сяй, не журися надміру, життя коротке, а час вимагає свого». Висічене у мармурі послання оживає — відлунює багатоголоссям у залі, нагадуючи про головне. У мінливому та пливкому потоці життя слід насолоджуватися кожною миттю.
Міф про Фаєтона
Смичок торкається скрипки — не відриваючись від струн мандрує різними напрямками, вивільняючи пронизливий звук. «Дух пориває мене: про нові починаю співати в змінених формах тіла…» — гурт акторів та акторок роздільно вигукує кожне слово, рвучко простягаючи руки до глядачів. Володимир Глушко ступає на сцену й дзвінко оспівує пишний палац бога Геліоса. Враз смичок видобуває зі струн короткі поривчасті звуки, що тривають лиш мить, а згодом бринінням згасають. Ув одному виконанні актора єднаються голоси Фаєтона та Геліоса. Людське зухвальство виступає супроти божої справедливості. Одначе агон між гординею смертних та законами богів набуває особливої барви — сліпої батьківської любові. Сонячний бог прагне здійснити будь-яке бажання сина. Фаєтон-Володимир захоплено вигукує своє палке стремління — на день заволодіти колісницею. Смертний посмів зазіхнути на божественне! У залі западає тиша. Тепер актор втілює Геліоса. Через зміну інтонації передає розмаїття емоцій. Смуток за нерозважливість сина переростає у божий гнів. Після гучного реву, Геліос сходить на шепіт у тузі за майбутнє власного нащадка.
Сонячний бог намагається застерегти сина, продемонструвавши небезпеки зоряного неба. Відтак актор, оповідаючи про сузір’я, втілює слово пластичністю рухів. Роги Тільця — це вказівні пальці. Мить і актор випростовується та натягує уявний лук, мов зоряний Стрілець. Долоні змикаються пащею лева, а руки згинаються кривими лапами Скорпіона та клешнями Рака. Одначе застереження батька не переконують сина. Хор ступає на сцену, ритмічно тупотить ногами, наспівуючи зловісну пісню. До балконів театральної зали прикріплені дві довгі линви. Актор міцно стискає канати в руках, мов удержує віжки вогнедишних коней. Усіма потугами тіла він приборкує рисаків — напругою м’язів передає боротьбу Фаєтона. Зрештою не втримує коней — з його рук випадає повіддя. Линви опадають на сцену. Хор уриває пісню. У залі западає тиша.
Володимир Глушко підіймає дві палиці, до яких приєднані полотнища прозорої плівки та обертає довкола себе. Враз плівка здіймається у повітря і кружляє довкола актора. Та вилискує — її обриси розмиваються від швидкого руху. Уява замість прозорих полотнищ малює двох осяйних коней, що пробігають небесним склепінням. Шурхіт плівки ж передає тріскотіння вогню. Від вогненної колісниці палає увесь світ. А з ним разом і Фаєтон. Актор рвучко кидає палиці й скрикує — Фаєтон падає додолу вогненною зорею. Володимир Глушко сповненим туги тремтливим голосом, проказує надпис, карбований на плиті сина Геліоса: «Тут лежить Фаєтон, що на батьковій став колісниці, хоч і не втримав її, та в дерзанні великому згинув».
Міф про Алкіону і Кеїка
Пітьма маркує межі між епізодіями міфів. Під гучне ритмічне вистукування, до зали вбігає хор. Гурт мчить то в один кінець зали, то в інший. Похитується, мов на облавку корабля, намагаючись зловити рівновагу. «Лівий борт!», — вигукує хтось з акторів. «Канати!», — кінні віжки у попередній сцені, тепер швартові мотузки. «Зібрати вітрила!», — горлає натовп, підбігаючи до щогли з полотнищем плівки. Хор погойдує руками, імітуючи удари хвиль. Лунає гімн Гомера Посейдонові — у кожному віршовому метрі вчувається суворий придих.
До зали ступає Меланія Нагорнюк, оповідаючи про екіпаж корабля, який переживає останні хвилини життя у бурхливому морі. «Перед Кеїком, однак, постає лиш сама Алкіона, кличе він тільки її. І, хоч думкою лине до неї,— рад, що відсутня вона», — проказує Данило Апет. Дівочі голоси хору ніжно сплітаються у жалісливому комосі (κομμός) — оплакують смерть Кеїка. Одначе ні про що не має здогаду Алкіона, яку втілює Меланія. Вона злегка проводить руками по сукні — готується зустріти коханого у новому вбранні. Стає на коліна й палко молиться Юноні за повернення Кеїка додому. Богиня ж не може стерпіти, що прохають її за мертву людину. У залі лунає витка мелодія флейти, поки Юнона велить Морфею з’явитися уві сні Алкіоні. Гучні ритмічні звуки уривають гармонійну мелодію. Алікона-Меланія снить гнітюче видіння. До її спини все ближче наближається Данило — сновидний образ Кеїка. «Марно богам ти складала обітниці, люба дружино! Я — вже мертвець!», — розпачливо скрикує Кеїк. Хор вибухає гучним співом — суворим прославленням Посейдона.
У тиші залу прокидається Алкіона. «В морі Кеїк потонув», — пронизливо лементує вона. Підбігає до узбережжя та впізнає тіло коханого. З горя кидається у море. «Стрибнула щойно туди…», — стиха промовляє акторка. Її слова підхоплює Кеїк-Данило: «Й — неймовірно! — нараз полетіла: вже вона не на землі — вже в повітрі легкому ширяє». Актори плавно хитають руками, мов крилами, втілюючи перетворення коханих на чайок. Кеїк виходить з-поза спини Алкіони та вперше їхні погляди перетинаються. Тепер їх не розділяє ні царство Морфея, ані підземне царство Аїда. У дзеркалі міфу відображається наша болісна дійсність втрат та горя. Одначе оповідь водночас утверджує милостивість богів — десь за обрієм вічності закоханих не розлучить навіть смерть.
Міф про Мірру
Попередній міф про чисте кохання переростає в історію про хворобливу пристрасть доньки до власного батька. Знов в агоні людська гординя змагається з божим законом. До зали поволі крокує Аліна Чарнош, що втілює Мірру. Тепер хор не мовчить, а з осудом докоряє дівчині. «Навіть Ерот запевняв, що не він тобі, Мірро, стрілою серце прошив: до такого гріха його жар непричетний», — вигукує одна з акторок. «Хоч ненависть до батька — це злочин, більший злочин, однак,— це кохання твоє», — ганить Мірру юрба. Вона ж закликає богів не дозволити їй піддатися спокусі. Зрештою Мірра вмовкає. Жага заступає побожність. Голос сумління стихає. Акторка звертається до глядачів: «Тільки чи злочин це справді?». Очі Аліни зблискують зневагою до людських звичаїв і законів. Пристрасть затуманює свідомість. Враз хор волає до її совісті: «Діво безбожна!». Гурт руками охоплює тіло дівчини — затуляє рота, стискає руки й ноги, мов прагне втримати її від гріха.
Мірра мучиться жагою та соромом. Не здатна вгамувати власної пристрасті, стає на кінчики пальців, мов намагається дотягнутися до зашморгу. До неї прожогом підбігає годувальниця — Наталя Дашкович, і схоплює Мірру в обійми: «Мабуть, кохаєш когось. Не хвилюйсь: помічною буду й у цьому тобі. Ні про що й здогадатись не зможе батенько твій». При згадці батька у залі дзеленчить дзвоник. Мірра відсахнулася — її долає сором. Та все ж дівчина звіряється годувальниці. «Будеш мати свого…», — уривчасто промовляє годувальниця. Дзвенить дзвоник. «Батька», — з захватом додає Мірра. Темний шал інстинктів заполонив її розум.
Руки хору тягнуться до дівчини. Враз підхоплюють та підіймають над собою, підтримуючи долонями її спину. Гурт кружляє дівчину, поки та простягається на ложі з рук. Промінь прожектора забарвлює залу у червоний. Наростає тупотіння ніг і мугикання звуків. Мірра перебуває на вершині задоволення. Врешті зривається на крик. Мить — і руки скидають Мірру додолу. Вона спроквола підводиться. Молить богів прийняти кару за гріх — відмовити їй у житті та у смерті. Смичок торкається струн скрипки. Лунає пронизливий звук — мов скрип сухого віття. Акторка втягує голову у плечі та напружено простягає руки, що нагадують віття. Зіщулившись, присідає — усе тіло її наче деревіє. У пластичності рухів втілює метаморфозу Мірри — перетворення на миррове дерево. Перевтілення фіксує мить у її триванні — вічності безмовного страждання.
Міф про Мор
Метаморфози неможливі без знищення старої суті та відродження у новому вигляді. До зали разом з хором вступає Мор — Андрій Ватаманюк, вбраний у чорний плащ. На голові чумного лікаря — фетровий капелюх. У руці несе чашу, в якій палахкотить полум’я. Ця сцена вбирає Овідієві рядки у макабричні шати середньовічної Європи. «Мор наше місто косив», — з посмішкою проказує актор. «Поки вважали це лихо земним і не відали, звідки впав цей удар, у мистецтві лікарськім рятунку шукали. Зрадило їх і воно: переможене, впало мистецтво», — Мор лиш зловісно регоче. Глибоко вклоняючись, жартівливо знімає капелюха. Актор пробігає сценою, рвучко відкидає плащ за спину, мов розвіває пошесть. «Трупи огидні лежать. Занечищує сморід повітря», — Мор гучно вдихає носом повітря, насолоджуючись запахом.
Скрипка гуде тугими струнами. Хор пускається у танок смерті. Мов гурт мерців, актори спроквола, ходять по колу. Задерев’янілі руки застигли у напрузі, а мляві кисті, мов лялькові, вільно хитаються у такт кожного кроку. Пронизливий звук скрипки уривається. Усі актори застигають у різних позах. Наче серед трупів у тиші залу крокує Мор. Враз змахує пальтом — заціпенілі актори прожогом мчать зі сцени, наче їхній прах розвіюється за вітром. Вже як цар Еяк, Андрій Ватаманюк ступає сценою. Хор оплакує загиблих від моровиці жалісним комосом. Вражений стражданням свого народу, цар молить Юпітера: «Люд мій увесь поверни, а як ні — то й мене вкрий землею!»
Смичок мандрує струнами скрипки. Цар Еяк снить про величний дуб, на якому метушаться мурахи. Актори скупчуються. Простягаючи руки вгору, тілами зображають величний дуб. Юпітер перетворив комах у плем’я. Мить і актори розбігаються, мов мурахи, що зазнали людської метаморфози. Цар прокидається та бачить, що сон його справдився: «Я Громовержцеві дякую й між новоявленим людом місто ділю і поля, де колишніх селян бракувало. Щоб пам’ятав про свій рід, мірмідонами люд цей назвав я», — промовляє Еяк. Латинською ж бо myrmex — мураха.
Так лишень народження нового перемагає смерть. Як зазначав американський дослідник міфології Джозеф Кемпбелл: «Якщо хочемо жити довго, то в нашій душі і в суспільному організмі мусить відбуватися постійна «повторюваність народжень» (palingenesia), що компенсує ненастанну повторюваність смерті. Адже коли ми не відроджуємось, то Немезіда реалізує свою функцію через наші перемоги, і тоді вони обертаються нашою згубою». Тож якщо опираємося змінам, Немезіда сама здійснює метаморфозу, караючи людство за гріх гордині.
Міф про Актеона і Діану
Теплий промінь прожектора прориває пітьму. У руках Євгена Венгерського цвіркотить флейта. На протилежному боці сцені, поміж білосніжними колонами іонічного ордера, спочиває дівоча частина хору. Вони — німфи. Чепурять одна одній волосся та ніжно оправляють шати. Рухи акторок — граційні та вивірені. Глядачі ненароком стають свідками священного дійства. У центрі гармонійної композиції хору — Єва Федчишин — осяйна богиня Діана.
Ідилію жіночого товариства перериває з’ява Актеона — Євгена Венгерського. Німфи голосно скрикують. Враз руками затуляють тіло богині. Актеон промовляє: «Тільки ввійшов під склепіння глухе, де джерела струмились, німфи, що вже розляглись, нежданого вгледівши гостя, вдарили в груди себе». Діана ж разом з німфами пронизливим скриком клене юнака: «Йди та розказуй тепер, коли щось розказати зумієш, як ти роздягнену бачив мене». Єва Федчишин вибігає до центру зали. Тепер вона Актеон. Акторка схрещує руки за головою, розчепірюючи пальці — на теракотових полотнах сцени зростає тінь оленячих рогів. Враз хор стає рачки та гарчить, мов зграя псів, що переслідують власного господаря Актеона. Колись мисливець — зараз здобич. Всі бо, що за меч беруться, від меча загинуть… «Я — Актеон. Пригляньтесь до мене, впізнайте!», — тремтливим голосом благає власних собак господар. Пси ж розривають пана на шматки. Так захопленого інстинктивними жаданнями Актеона, розтерзали власні пристрасті. Несвідоме заполонило своїм темним вмістом бліде світло свідомості.
Міф про Скіллу
У темряві, хор сурмить у дві дерев’яні труби, сповіщаючи про облогу Мегар. Під ритмічний стукіт барабана, на сцену виходять актори. У їхніх руках луки, ксифоси та списи. Суворою піснею прославляють бога війни Марса. Хор шикується двома рядами міцно тримаючи зброю. До центру зали з пурпуровим знаменом виступає Каріна Кузенко. Вона — Скілла, дочка владаря Ніса, пурпуровий волос якого робив його нездоланним.
Скілла часто поглядала на герці з високої вежі: «Сина ж Європи, вождя, з-між усіх вона знала в обличчя краще, ніж слід було знати. Прекрасним він їй видавався завжди», — промовляє Нісова донька, милуючись ворогом. Скілла готова відчинити для ворога брами міста або ж бути невільницею, лишень би домогтися кохання Міноса. Аби здобути бажане, здатна зрадити рідний край. «Рідного батька я, нещаслива, боюсь. Він один — проти мрії моєї. О, якби з ласки богів не було в мене батька!», — зухвало скрикує Скілла. А згодом продовжує: «Та, врешті, кожен — сам собі бог: боязким не сприятиме доля». Через власну погорду чинить переступ — порушує божий закон.
Скілла задумала зрізати пурпуровий волос батька та віддати його ворогу. Хор нашіптує: «Злочин, злочин, злочин». Шепіт переростає у крик. Враз юрба оточує Скіллу, націлюючи на неї зброю. «Злочин нечуваний! Зрізує в нього згубний отой волосок», — лементує багатоголоссям хор. Дівчина простягає дарунок коханому. Андрій Ватаманюк, що втілює Міноса, сповненого презирства голосом промовляє: «Геть хай зі світу свого проженуть тебе жителі неба!». Скілла розпачливо кричить, розкаюючись у вчиненому. У своїх стражданнях очищується. Враз за спиною, хор, схрестивши ратища, злегка коливає їх. Списи своїми обрисами нагадують крила. Скілла перетворилась на птицю. Так само як її батько, що хижим птахом женеться за зрадницею. Заради кохання Скілла зреклася всього, що їй було любе, обрушивши на себе божий гнів.
Міф про Терея, Прокну і Філомелу
До зали поволі впливає Софія Нагуляк. Вона веде оповідь про Прокну, що благає свого мужа Терея провідати сестру. Чоловік згоджується на прохання — пливе морем, щоб привезти сестру до дружини. У залі наростає гучний ритмічний стукіт. Хор кружляє довкола Софії. У руках акторок майорить червона вуаль, що поривчасто здіймається у повітря. Так розпалюється пристрасть Терея у присутності Філомели: «Глянув на неї Терей — і вогнем перейнявся, неначе колос сухий, коли жар хтось до нього притулить». Стукіт уривається. Актори рвучко вихоплюють з рук дівчат червону вуаль. Повільно скручують шмат тканини у тугий джгут, мов німі кати. Червона вуаль втілює лихі думки, що в’ються в голові Терея. Лишень Філомела ступає на корабель — Терей вчиняє насилля. Актори накидають скручені червоні шматки тканини на тіло дівчини, наче залигують худобу. Софія Нагуляк, що втілює Філомелу, розпачливо волає: «Кару гірку понесеш у свій час! Я сама про твій вчинок, сором одкинувши, всім розкажу». Терей відтинає її язик гострим залізом — у повітря зринає червона вуаль. Акторка падає на коліна. Філомела заніміла.
Оповідь підхоплює Дар’я Шутко. Після повернення додому Терей ув’язнив Філомелу. Вона ж виткала увесь свій біль червоною ниткою на білому полотні. Передала тканий виріб через служницю сестрі. Хор дівочих голосів здіймається жалісливим комосом. «Слово таке їй на думку не йшло, щоб могла ним віддати лють свою. Навіть не плакала: праведне й несправедливе рветься змішати. Думками вже вся вона — в баченні помсти», — крізь зуби промовляє Прокна. Гурт дівчат, мов вакханки, линуть у шаленому танку люті. Рвучкими рухами здіймають у повітря червоні вуалі. Уривчасто викрикують прокляття з придихом виштовхуючи склади.
Прокна визволяє Філомелу. Остання ціпеніє із сорому та ганьби. Прокна закипає від гніву: «Облиш побиватись! Не сльозами тут діяти слід, а залізом, гострим залізом або чимось іншим, що більшу потугу мало б». Глянувши на сина, готує страшне злодіяння. Хор пугукає, провіщаючи лихо. Ласкавість сина не зворушує матір, адже співчуття до роду Терея — це злочин. До Прокни наближаються четверо акторів. «Сина свого потягла в непроникливі, тіняві хащі», — мовить один з них. Шусть — Прокна змахнула червоною вуаллю, що ледь торкнулась шиї актора. Тканина тріпотить так, наче заструменіла цівкою кров. Його тіло повалилося додолу. «В домі високому закут знайшла вона, меч йому з розмаху вбила під ребра», — шусть і похилився інший. «Розтяла і горло, а члени, де тріпотіла ще ніжна душа, покидаючи тіло, ділить на кусні дрібні», — від помаху червоної вуалі валиться на землю. «В казані вже скипає частина, решта — сичить на рожні. Потемніла від крові долівка», — нерухомо падає четвертий.
Прокна подає наїдки Терею. Лишень після трапези дізнається, що за страву подала дружина. У стражданнях своїх Терей, Прокна і Філомела перетворюються у птахів — у войовничого одуда, у солов’я з кривавою міткою на грудях та жалісливу ластівку. У цьому епізодії постановка уречевлює почуття героїв. Крізь червону вуаль перемінюються розмаїттям емоції. Пристрасть перетікає у насилля, насилля закипає гнівом і помстою, щоб врешті знову потонути у жорстокості, крові та розпачі. Насилля породжує насилля…
Міф про Філемона і Бавкіду
Помаранчеве світло прожектора освітлює залу, мов погідне призахідне сонце. До зали ступає Євген Венгерський. Плектром торкається струн гітари — під виткі звуки веде оповідь про Філемона і Бавкіду. Біля колон у глибині сцени за глядачами незворушно спостерігає гурт акторів. Хлопці та дівчата стоять парами. У їхніх рухах, дотиках, поглядах ясніє любов. Хтось прихиляє голову на плече коханого. Інші ніжно тримаються за руки. Врешті застигають, мов на античному вазописі. До музики гітари, доєднується ритмічний стукіт. Так у двері грюкають Юпітер і Меркурій, що зійшли на землю у вигляді мандрівників. Лише одні двері відчинилися — до хатини стареньких Філемона і Бавкіди.
Євген Венгерський під бринчання гітари виспівує оповідь про нерозлучних закоханих. Видається, що ніби глядачі та актори перебувають не в залі театру, а біля вечірнього багаття. Актор же продовжує історію про те, як старенькі гостинно приймають подорожніх. Господарі накривають стіл багатий на наїдки. Врешті ж мандрівники викривають себе: «Ми — невмирущі боги. Хай спіткає безбожних сусідів кара,— ви ж не страшіться обоє: це лихо, праведні, вас омине». Бідну хатину милостиві боги перетворюють на величний храм. Юпітер дарує вірному подружжю одне бажання. Ті ж благають богів померти в один день. Проживши у мирі та довголітті, Філемон і Бавкіда враз зеленіють, вкриваються корою, сплітаються корінням. Тепер вони дуб і липа. У хорі єднаються голоси акторів, виспівуючи вже знайомі рядки епітафії Сейкіла про плинність життя. «Дбають боги про побожних: шануй їх — і будеш у шані», — мовить Євген Венгерський. Зала поринає в пітьму. В одвічному герці Дике (Δίκη) і Гібрис (ὕβρις) перемагає божий закон.
Давньогрецький міф, оспіваний вустами мандрівних аєдів, мандрує крізь сторіччя через римську поезію золотої доби, щоб відродитися в українському перекладі Андрія Содомори на театральній сцені XXI століття. Міф же втілюється сучасними засобами театру, який виростає з античності, з часів, коли одежа царівни Європи тріпотіла за віянням вітрів. Як у вислові Геракліта, «Τὰ πάντα ῥεῖ» — усе пливе, справді ніщо не залишається незмінним. Одначе ріка у своєму безупинному потоці минущості перебуває вічність. Час не лише плинний, він — циклічний. Так вистава «Метаморфози» схоплює мить у її триванні. Запрошує глядача увійти у позачасову художню дійсність, де крізь дію, голос, рух та музику стають видимими незвідані й незримі конфлікти душі. Там, де зухвалістю палає Фаєтон, тугою кигиче Алкіона і Кеїк, дерев’яніє з сорому Мірра, лякливо тікає Актеон, та з невимовним болем тріпочуть крильми Терей, Прокна і Філомела. Там перевтілюється і сам реципієнт: у сприйнятті античних міфів (які, хоч і віддалені за часом, проте близькі психологізмом) глядач зазнає душевних переживань, які його змінюють. Час, одначе не є великою перешкодою. Адже у будь-якому столітті люди залишаються людьми. Після вистави, ще не раз в голові лунають, оспівані хором, слова Сейкіла, що зривають часову запону тисячоліть: «Поки ти живий — сяй, не журися надміру, життя коротке, а час вимагає свого».
Фото: fb Львівського академічного театру імені Леся Курбаса.
11.06.2025Художній керівник курсу: Володимир Кучинський
Викладач з майстерності актора: Андрій Водичев
Викладачка зі сценічної мови: Тетяна КаспрукДіють:
Данило Апет, Аріна Бочарова, Андрій Ватаманюк, Євген Венгерський, Володимир Глушко, Наталя Дашкович, Тимур Івакін, Каріна Кузенко, Андрій Лановенко, Меланія Нагорнюк, Софія Нагуляк, Єва Федчишин, Артем Черепаня, Дар’я Шутко, Максим Якимець.Вистава є результатом творчої діяльности Театральної робітні при Львівському академічному театрі імені Леся Курбаса